Взяти роботу лікаря, вчителя, електрика чи будь-яку іншу – це вже доля, переважно довічна, зі своїм хлібом і благодаттю божою. До виходу на пенсію мав свій професійний обов’язок і Павло Мусійович Тихолаз. Майстерував над паровими котлами цукрового заводу. Його й досі, якщо комусь навертається на слово, згадують не за прізвищем, а за прізвиськом – Паровишник. А ще замолоду Павло від батька перейняв уміння не для слабонервових – колоти свиней. І це вже не повсякденна робоча повинність, якщо ти десь кимось числишся на зарплаті, це вже від особистого бажання і згоди – попросили – піде або відмовить. Тобто, колій – особа прошена. Особливо перед Різдвом і Великоднем до хати Тихолаза не дотовпишся. Переважно жіночки – самотні, овдовілі й тих чоловіків, у котрих при вигляді ножа, серце не на місці:
– Ти ж, Павле Мусійовичу, не обмани мене, я з твоєю Санькою в одну ланку ходила…
– Я ж вам ще й родичка по діду…
– Я тільки до вас, бо вже научена, що ніхто краще з кабаном не справиться.
Умовлянь, улещень, похвальби – у кого яка придумка вдасться.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наросхватний колій слухає і в умі прикидає. Хто і як його пригощає, бо після заколу, розбирання туші, просолу й укладання свинини він щонайменше три наступні позаранки заходитиме похмелятися. Ото він і ворушить в голові, де від нього на другий день зачиняються, а де на порозі стрічають уклінно:
– Просимо, аякже, бо вже переживаємо, де це ви є.
Яка вже черга випала Агафії Дейнеці, але за тиждень до Різдва Павло Мусійович зо всім своїм убивчим спорядженням удосвіта по свіжому сніжку притупав до неї у двір. Молодиця проживала удвох із сином, школярем сьомого класу, в доволі ошатному будинку, і як пасує доброму господарю, в обійсті мається і сарай, і погріб, і бесідка. Щоправда доброго господаря в особі Юрія Дейнеки, котрий у місцевій агрофірмі кваліфікувався агрономом з овочівництва, уже років п’ять, як його з дому наче вітром видуло. Що він не поділив з Агафією, один Бог знає, але чоловік усе кинув, що нажив – і нема…
– Так де твій кабанюра? – наголосив Павло Мусійович, що діло не жде.
– В сараї, в загорідці. Тільки ж ні я, ні син при вас не будемо. Ми слабкодухі й верещання не переносимо. Ви до кабана, а ми за десяту хату звідси, – пожалілася Агафія.
– А ви тут ні до чого, – розхоробрився Павло Мусійович. – Ось при мені надьожна принуда: мотузка на задню ногу, мотузка – на передню, сіпнув – і кабан на спині. Так що розбігайтеся, хто куди, я не вперше сам справляюся.
Колій прочинив сарайні двері й так їх залишив, аби надвірне світло прибило темінь у загорідці. Кабан, відчувши чужу людину, оціпеніло втупився в куток, і ні здвигу. Павлові Мусійовичу цього тільки й треба. Накинув вірьовочну шворку на ліву задню ногу тварини, інший її кінець прив’язав до защіпки дверцят загорідки. Іншою мотузкою обхопив ліву передню кабанячу ногу й завузлував її кінець на зап’ясті своєї лівої руки. Тої ж миті правою рукою вихопив із-за халяви чобота штиколезо. І лише намірився сіпонути уверх мотузку, накинуту на передню ліву ногу, як кабан оскаженіло виламав дверцята, плигонув у прочинені двері сараю, вщент розніс парканову дощатку, і, здіймаючи снігову порошу, понісся по вулиці. За кабаном волоком зашурхотів прихоплений шворкою до лівої ноги високоповажний колій Павло Мусійович Тихолаз, а за ним – прив’язані до задньої лівої ноги хрокала дверцята загорідки. Наздогнавши Агафію з сином, що тікали від передсмертного свинячого вереску, Павло Мусійович мученицьки вигукнув:
– Падайте на дверцята, тормозіть стервигу, бо виволочить мене за село на трасу!
Отетеріла від побаченого Агафія й не ворухнулася, але везіння склалося само собою: дверцята скосилися від дороги і вперлися у стовбур рослої акації. Тут же розлючений колій кабана і прикінчив.
Яка б то пригода не трапилася – подвижна, химерна чи знущальна, вона, здебільше, тяготіє до повтору. З Мироном Артемовичем Заволокою Тихолаз тісної дружби не водив, але один одному, як виникала потреба, пособляли. Мирон змолоду втерся в довір’я місцевої кооперації й торгував у магазині, в якому на продаж виставлялося все, що доходило до села: хомути, лопати, голки, ґудзики в перемішку з гасом, тюлькою, оселедцями й ліверною ковбасою. При завозі товару Мирон запопадливо пакував у паперову обгортку пару оселедців чи кіло ліверки й очікував Павла з торбинкою рудого цукру з дна очищених котлів цукроварні. Мирон виріс противажним людській досконалості: щуплий, горбатий, з довгими сухими руками. Тож, як у немічного Мирона доходило до заколу кабанця, його безвідмовно виручав Павло.
Перед Великоднем колій Тихолаз – у замовника Заволоки. З кабаном Павло Мусійович справився вдало. Мирон Артемович від верещання не тікав, вуха не затуляв, а ворушився поруч, розстилаючи солому під сараєм, на яку удвох і затягли тушу.
– Чим смалити будемо? – наспіла для колія наступна обробка кабана.
– Газовим пальником. Тьху ти, бісова голова, я звечора забувся принести від сина, – метушливо спохопився Мирон Артемович. – Дунечко! – гукнув до хати.
Дружина на поріг, а він до неї:
– Змотайся швиденько до сина за пальником. Прости, задурився я…
Жінка слухняно кивнула головою, причинила хатні двері – і за хвірточку. Павло Мусійович і каже:
– Поки твоя Дунечка туди-сюди, годилося б пропустити по парі стопариків. Ти ж на дикого звіра ніколи не полював? Не полював! А там закон: щось підстрелили мисливці, то сходяться до купи, бо в них обов’язковий короткий випивон, званий «по крові». Давай і ми скоренько в хату, до столу та «по крові».
Випили по першій, налили по другій, а тут і Дунечка з переляканими очима:
– А де ж кабан?
– Як де? Під сараєм на соломі. Хіба ти не бачила? – дивується чоловік.
– Щоб вам повилазило! Немає його.
Усі похапцем надвір – і диво дивнеє. Там, де залишали заколотого нерухомого кабана, лише згустки запеклої крові. Позаглядали в усі закутки обори, обдивилися все дворище до паркану і поза ним – пропав. Дунечка в нервах подалася до найближчої сусідки, баби Шорнички:
– Ви до нас не приходили?
– Ні, а що? – відповіла жінка.
– Кабан пропав… Заколотий. Ви до нас найближче, то я й питаю.
Дунечка спішила назад, чуючи навздогін:
– Щоб твоя душа пропала, як ти на мене таке око кинула. Щоб тобі язик усох, як ти таке бовкнула. Щоб тобі… – вже до Дунечки й не долітає.
Задихано переступила поріг домівки – Мирон з колін на покуті хреститься перед образами, Павло при кухонному столі наливає вже ніким не лічену чарку. Дунечка до нього:
– Щоб ви крові гарячої понапивалися! Геть з моєї хати! – і впала, здригаючись від плачу, на канапу.
Невдовзі вертається вигнаний Павло Мусійович, раденький, аж світиться:
– Знайшовся кабан, будь він проклятий! Видать, я його не пришив окончательно. Так він у гарячці всунувся знаєте куди? В жомову яму, а там солом’яка, то він під неї.
Трапляється, хтось Павла Мусійовича підшпинить:
– Розкажіть, як це вас рохляки навколо пальця обвели: той на дверцятах потягав, той у жомову яму заховався?
– Ну, то й де вони? – з погордою скошує очі всіма прошений колій. – А я осьдечки. Як треба буде, гукайте. Не відмовлю.