Юрко Вовк (Юрій Зилюк).«Я втікаю від війни»

637

Я прокинувся від того, що тато голосно розмовляв по мобільному. Мобільний був увімкнений на гучний зв’язок, і я відразу впізнав мамин голос.
⁃ Гришо, – майже кричала мама так, як тоді, коли я впав у дворі і розбив голову, – збирай дітей, найнеобхідніші речі, теку з документами – і їдьте на польський кордон! Нас мають бомбити уже ближчим часом. Поспіши!
⁃ Галю, – спокійно мовив тато, – ми ж не збирались нікуди їхати. У нас все ж відносно спокійно…
⁃ А чий аеродром бомбили о сьомій ранку в перший день війни?! – зірвалась на крик мама. – А військову частину біля кордону? Твій двоюрідний брат – свідок. Збирайтесь негайно! Бо в мене є офіційна інформація, що сьогодні буде повітряна атака.
⁃ Але ж Галю, – почав було тато, але мама його перебила.
⁃ Якщо ти не врятуєш наших дітей, я тебе прокляну, – схлипуючи, розпачливо мовила мама. – Я прошу тебе, Гришо, благаю…
⁃ Добре, – якось враз втомлено сказав тато, – ти тільки не хвилюйся, люба. Зараз швиденько зберемось і поїдемо до Ігоря. А з ним уже на кордон. Він повинен знати, яка там ситуація.
⁃ А ти ж як? – тихо запитав тато.
⁃ Я ж міський чиновник, мушу бути на службі, – зітхнула мама. – Головне зараз – діти. Будь зі мною постійно на зв’язку, Гришо!
Вона знову схлипнула.
⁃ Я люблю вас, – ще почув я тихий мамин голос, і вона відімкнулась.

Я лежав у ліжку, в своїй чудовій, обвішаній власними малюнками кімнаті, і, відчуваючи, як зрадницькі сльози ось-ось проллються з очей, намагався зібратись з думками.
Мені у травні буде 9 років, ходжу у третій клас, то ж я, як каже тато, вже майже парубок. Я і справді не відчуваю себе дитиною: я самостійний, можу робити багато з того, що вміють дорослі. Але тоді, якщо по правді, я розгубився. Їхати кудись у невідомість, та ще й за кордон. На якусь мить мені стало так лячно і самотньо, що, здавалось, тіло враз обклало кригою. Та я подумав про те, що зі мною поїде тато, – і ця крига вмить розтанула.
Моєму татові вже за шістдесят років, він інвалід війни і давно на пенсії. Але він ще працює. І постійно щось пише. Я бачив у книжковій шафі з десяток книг з його прізвищем, але ще жодної не прочитав. Тато каже, що вони «задорослі» для мене. Але то пусте. Тепер у мене буде багато вільного часу – і я почну читати якусь його книжку.
Захоплений цією ідеєю, я вислизнув з ліжка і тихо прокрався в сусідню кімнату до книжкової шафи. Тато чимось стукав на кухні – напевно готував їсти.
Я швидко знайшов одну з його книг, обкладинка якої мені найбільше подобалась. На ній був намальований український вояк, навколо якого вилась стрічка з написом «Так люблю Україну, що за неї загину». Книга була не дуже товста, і я подумав, що зможу швидко її прочитати. Тим паче, що вона напевно була про Україну, за яку той вояк був готовий загинути на якійсь давній війні.
А у нас зараз знову йде війна. Спочатку вона була лише на сході країни, а тиждень тому ворог напав ще й з півночі, сходу та півдня і обстрілює більшість наших великих міст. Я знаю про це, бо – попри мамину незгоду – тато дозволяє мені дивитись новини по телевізору і в Інтернеті. «Хай знає», – каже тато і пригортає мене до себе, ніби хоче від чогось захистити.
Я майже одноліток війни. Вона почалась, коли мені не було ще й року. Так само, як і Міці, нашій німецькій вівчарці. Ми з нею росли і разом вчились не любити ворога. Тобто, вчив нас тато, а ми, мабуть, були добрими учнями. Я ще з садочка грався в ігри, у яких всі поганці були росіянцями, а Міку тато так видресирував, що при слові «кацап» вона гарчала і рвалась з вольєру, немов на подвір’я заліз якийсь бандит чи злодюга.
Та все це було ще за тієї, далекої війни. А провісником цієї, яка зненацька увірвалась в наше життя вибухами ракет і сиренами повітряної тривоги, стала смерть Міки.
Ми живемо у крайньому будинку коло великого, зарослого очеретом, ставу. І біля нас під старою вербою завжди збирались місцеві п’яниці і наркомани. Через паркан вони кидали вночі Міці якісь кістки, але тато навчив її не брати їжу з чужих рук. Та того разу щось пішло не так.
Про смерть Міки я довідався від тата лише через день. Коли я прийшов зі школи і не знайшов її ні у вольєрі, ні у дворі, то відразу кинувся до тата.
Він, як зазвичай, щось набирав на комп’ютері у себе в кабінеті.
⁃ Та, а де Міка? – схвильовано запитав я, вже передчуваючи щось недобре.
Він не відвів очей від мого вимогливого погляду і, притуливши мене до себе, сумно мовив:
⁃ Вона померла, Метику. Вчора я знайшов її у вольєрі вже холодною. Відвіз до собачого притулку, там є кладовище для них.
⁃ А як? А хто її? – ковтаючи сльози запитав я, тулячись до тата від страху, який раптом охопив мене.
⁃ Думаю, що її отруіли, – глибоко зітхнув тато. – Хоча вона і не брала їжу від чужих, але якось так сталось…
Він пригорнув мене до себе ще міцніше.
⁃ Повинен пройти певний час, і ми знову будемо мати собаку. Ти сам вибереш щеня. Згода, Метю?
⁃ Згода.
Мене звати Матвій, Матвійко. Але мама частіше називає мене на англійський лад Мет. То часом і тато переходить на це іноземне ім’я, але по-своєму називаючи мене Метя, або Метик.

Тато вигулькнув з дверей так зненацька, що я здригнувся і впустив з рук його книжку.
Він пильно глянув на мене і підбадьорливо усміхнувся.
⁃ Я так розумію, що ти чув нашу з мамою розмову, Хом’ячок?
Вдома мене ще звуть Хом’ячком.
⁃ Так, тату.
Я підняв книгу і підійшов до нього.
⁃ Ми поїдемо зараз за кордон? У Польщу? Може, не треба?
Він присів і взяв мене за плечі:
⁃ Ми втікаємо від війни, синку. Вірніше – рятуємо вас з Максом. Ти ж чув, що казала мама? У нас немає вибору.
⁃ А прапора нашого ми заберемо з собою? – раптом запитав я, згадавши, що в нас на будинку висить український прапор.
⁃ Ні, – рішуче хитнув головою тато. – Нехай охороняє обійстя. Він у себе вдома. Куди йому їхати? А ми повернемось до нього. Обов’язково повернемось.

Десь за пів години примчав від друзів Макс, і ми, швиденько зібравши речі, занесли їх у наше авто. Тато ще раз перевірив документи, вивів авто за ворота і зачинив їх зсередини на засув.
Потім зателефонував мамі на роботу.
⁃ Ми їдемо, – коротко сказав він в слухавку. – Зателефоную вже з кордону.
Бабуся Катерина поцілувала нас і перехрестила на дорогу.
Ми розсілись кожен на свої місця, і тато поволі рушив. Я помахав бабусі рукою. В очах щипало несамовито, але я заплакав лише тоді, коли бабуся мене вже не бачила. Я ж чоловік, майже парубок, як каже тато.
Дядько Ігор, який живе неподалік польського кордону, чекав нас біля свого обійстя. Чекати йому, певно, довелося довго, бо хоча відстань від нас до нього і не дуже велика, зупинки на блок-постах, яких ми проїхали може з десяток, і довгі черги до них затримали нас не на одну годину.
Тут вже за кермо сів дядько Ігор і досить швидко довіз нас до української митниці. Переходити кордон ми мали пішки, бо наше авто тато залишав мамі.
Дядько Ігор поставив нас у хвіст не дуже довгої черги і попрощався. Попереду був кордон з Польщею і ніч, яка вже потроху насувалась на нас з усіх боків.
Черга рухалась повільно, і я з цікавістю розглядав тих, хто був поряд. Загалом це були жінки з дітьми: такими, як я, старшими і малечею. Були навіть зовсім маленькі, яких мами везли у візочках. Чоловіків було мало, всі віку мого тата, а то і старші. Коли ми вже рушили, я почув розмову двох жінок, котрі йшли попереду. Вони говорили, що бачили, як двох молодих чоловіків затримала перед митницею поліція. Вони ніби-то запропонували прикордонникам по тисячі євро, аби їх пропустили до Польщі, але ті викликали поліцію. Тепер, казали жінки, тих хабарників будуть судити.
Ми зупинились, і молода жінка в однострої повела вперед частину людей з черги. Вона обірвалась якраз перед нами, і митник перегородив нам шлях металевою штуковиною у біло-червону смужку. Стало вже зовсім темно, потягнуло холодом. Хтось ззаду смикнув мене за рукав. Я повернувся і побачив хлопчика приблизно мого віку. Він широко усміхався.
⁃ Прівєт, – мовив хлопчик, – мєня звать Міша. А тєбя?
⁃ Матвій, можна Мет, – відгукнувся я, радий, що буде з ким побалакати в цій нудній черзі. – А ти що, української мови не знаєш?
⁃ Да знаєт он, знаєт, – швидко заговорила старша жінка, яка стояла біля того Міши, мабуть, його бабуся. – Міш, гаварі с мальчікам па укрАінскі!
⁃ Можу і українською, – погодився весело Міша, – просто вдома у нас всі розмовляють по-рускі. Українською тільки в школі.
⁃ А де ти живеш? – поцікавився я, порпаючись у кишенях, де мали бути ще залишки цукерок Бім-бом.
⁃ В Харькові, – гордо мовив Міша, – ми біля мерії живемо.
⁃ А мама твоя де?
Я нарешті знайшов цукерку і дав її хлопчикові. Він умить зняв з неї обгортку і поклав до рота, від чого на шоці у нього з’явилась кругла гулька.
⁃ Спра-а-авжня, – протягнув він, як той хлопчина з реклами про аскорбінки.Він і справді був дуже на нього схожий.
⁃ Мама моя воює, – значуще мовив Міша, посмоктуючи цукерку, – в етой, як його, терабаронє. А папа – в ЗСУ!
Він вимовив оте ЗСУ з такою гордістю, що мені аж стало заздрісно.
⁃ А куди ви з бабусею їдете? – запитав я. – У Польщу, чи далі?
⁃ Не знаю, – стенув плечима Міша, – ми ж бєженци, нам мають дать жильйо і єду…
Підійшов митник і відставив убік ту штуковину, що перегороджувала прохід.
⁃ Ідіть за мною, тримайтесь лівого боку, не штовхайтесь і не спішіть, – звелів він і поволі рушив уперед.
Ми з татом і Максом пішли відразу за ним, і я мав можливість бачити, що попереду. А попереду була якась залізна конструкція, через яку проїжджали машини. Міст!
⁃ Тату, це міст?
⁃ Так, це міст, – стомлено відгукнувся тато. – Міст через річку Західний Буг, яка розділяє Україну і Республіку Польща. Ще кількадесят кроків – і ми будемо на території Польщі. Власне, уже в Євросоюзі.
Я зголоднів, мій новий товариш Міша теж шарпав бабусю, що хоче їсти. Тому ми дуже зраділи, коли, перейшовши міст і пройшовши трохи у бік польської митниці, ще здалеку побачили столи, на яких стояли якісь наїдки і напої.
Не встигли ми наблизитись, як назустріч нам заспішили якісь чоловіки і жінки з бутербродами і соками в руках. Мені з Мішою дістались ще й вафлі, і ми тут таки взялися все поїдати, запиваючи соком. Не відставав від нас і Максим.
Тато відмовився від їжі, лише пив маленькими ковтками каву, обхопивши пластиковий стакан долонями знизу. Він мав стомлений вигляд, під очима в нього набрякли сині мішки, очі бали червоні. Мені було його шкода, але я знав, що він не любить, коли його жаліють, тому лише злегка притулився до нього і потерся головою об його бік.
Ми швидко пройшли паспортний контроль і нас повели до автобусів, котрі були припарковані неподалік. Тато сказав, що ними нас повезуть на ночівлю, але куди, він ще не знав.
Тут нас розлучили з Мішою. В черговому автобусі було два вільних місця і поліцейський, який тут керував, звелів йому з бабусею займати ці місця. Ми ляснули один одного по долонях і помахали ними на прощання.
⁃ Удачі! – крикнув уже від автобуса Міша.
⁃ І тобі успіху! – щиро відгукнувся я.
Я не казав «удачі»,тато слідкував, щоб я розмовляв чистою українською мовою.

Ми троє сіли в наступний автобус, і за кілька хвилин потому він поіхав кудись у ніч. Тато сказав, що нас везуть до міста Грубешова, в якому ми будемо ночувати. Незабаром ми вже були у тому місті і зупинились на подвір’ї великої будівлі, яка виявилась школою.
Коли ми зайшли до середини, я ледь не оглох. Голоси багатьох десятків людей створювали такий гул, що мені не було чути Максима, який ішов поряд. За столами при вході сиділи жінки, про яких тато сказав, що це волонтери. Хто такі волонтери, я знав і раніше. Саме ці записували на окремих папірцях, хто ми і звідки, взявши у тата наші документи. За волонтерами на столах лежали на тацях купи бургерів, солодощів, фруктів, соків, пляшок з водою, а також ковдр.
Коли нас записали і тато звернув з нами за ріг цього вестибюлю, я від несподіванки аж зупинився. Перед нами внизу простягався величезний коридор, щільно заставлений розкладними ліжками. На цих ліжках сиділи і лежали десятки жінок і дітей. Направо від коридору було багато відчинених дверей у якісь приміщення, певно, класи, де теж було повно люду. Від плачу маленьких дітей, нявчання котів і гавкання домашніх песиків у вухах аж лящало.
Одна з волонтерок провела нас у кінець коридору і показала на три ліжка-розкладачки, на яких лежали ковдри і подушки.
⁃ Проше пана, – люб’язно звернулась вона до тата, – тши, для пана і дзєцкув.
⁃ Дзєнькує барзо, – чемно відповів тато і злегка вклонився.
Поки ми їли, тато постелив нам ліжка. Тепла ковдра знизу, невелика подушка і така ж ковдра для вкривання. Може, такі розкладачки і не дуже зручні, особливо для великих дорослих, але ми були надто стомлені і відразу поснули.
Я прокинувся серед ночі від того, що різко потягнуло холодом. І відразу ж почув багато голосів. Від столів волонтерів, що стояли біля входу, у наш бік рухались люди з речами і дітьми на руках. Я зрозумів, що то була чергова група біженців.
Їх повели кудись на верхні поверхи – і в коридорі стихло. Я поглянув на тата, який був на сусідньому ліжку. Він сидів, притулившись спиною до стіни, з мобільним телефоном у руці. Видно, так і не лягав.
⁃ Ти не спав, тату? – пошепки запитав я, взявши його за руку.
⁃ Не спиться, – мовив мій татусь і погладив мене по голові. – А ти спи, Хом’ячок, спи. Невідомо, як буде завтра…
Він нагнувся і поцілував мене в лоба. Мені відразу стало якось затишно, і я почав поринати в сон. Ще подумав, що ми з татом не прочитали на ніч «отченаш», як це робили щовечора. «Отче наш, – пошепки почав я, – що ти є на небі, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі…»

Мої ніздрі залоскотав приємний запах, і я враз прокинувся. Біля мене сидів тато з тарілкою в руках.
⁃ Зараз почистите з Максом зуби і поїсте супу, – мовив він, ставлячи тарілку на бетонну підлогу.
⁃ Гарячий!
Я люблю суп, тому двічі просити мене не потрібно.
У великому холодному шкільному туалеті я швидко почистив зуби і сполоснув обличчя водою.
⁃ Цей польський суп називається журек, – пояснив тато, подаючи мені глибоку теплу тарілку з ложкою. – Перфект! Смачного.
Суп дійсно був класний. Я висьорбав тарілку до дна, з‘їв ще й бургера і запив усе це соком. Оце сніданок!
Дівчина-волонтерка розносила солодощі і яблука. Я взяв вафлі та велике червоне яблуко і сказав їй, як навчив тато: «Дзєнькує бардзо». Вона усміхнулась і погладила мене по голові.
Якийсь дядько у червоній куртці з білим хрестом на грудях міряв татові тиск таким апаратом, який є і у нас вдома. Закінчивши, він дав татові таблетку.
Чоловік в однострої з написом на спині «strazh» йшов коридором і вигукував: «На Варшаву! На Варшаву!»
Тато схопився на ноги і став нас підганяти, аби ми швидше збирались.
⁃ Давайте, хлопчики, скоріше, треба зайняти вільні місця!
Автобус був великий і червоний, як достиглий помідор. Біля передніх дверей був намальований якийсь герб. Я зрозумів, що то герб польських пожежників.
Ми зайняли двосторонні місця за вузьким столиком, як у потягах. Було дуже зручно.
⁃ Тут немає Інтернету, – занервував тато, – а я не написав у вайбер мамі. Сидіть, я побіжу в школу – там є вай-фай.
Він щось сказав на виході поліцейському. Той кивнув, але показав рукою, що, мовляв, давай швидше.
За кілька хвилин тато повернувся, і майже одразу автобус рушив.
⁃ Привіт вам від мами. І цьоми.
Він по черзі поцілував нас. Мені раптом захотілось плакати. Я дуже скучаю за мамою.
Автобус швидко мчав уперед, і я дивився у вікно, за яким пролітали зорані поля і поодинокі будинки. Все так, як у нас за містом, ніби ми й не виїжджали з нього так далеко.
Прокинувся я від звуку сирени, яка, здавалась, раптом загула під самим вухом. Вона була незвична, не така як у «швидкої» чи авто поліції, а ніби як у потяга, чи пароплава. Зрештою, я здогадався, що це пожежною сиреною сигналить наш автобус.

Ми їхали якимось містом. Автомобілі на нашому шляху звертали вбік і зупинялись, даючи нам дорогу.
⁃ Тату, а де це ми? – сонним голосом запитав я. – Чому всі нас пропускають?
Тато, який дивився у вікно, махаючи рукою людям, котрі стояли на тротуарах і проводжали наш автобус якимись сумними поглядами, повернувся до мене і схвильовано сказав:
⁃ Ми у Варшаві, синку. А пропускають нас, тому що водій автобуса увімкнув сирену, яка попереджує, що везуть людей. Варшава дає «зелене світло» українським біженцям.
Він відвів очі, у яких, як мені здалося, зблиснула сльоза. Та за мить він усміхнувся і звернувся до нас з Максимом:
⁃ Скоро буде залізничний вокзал Варшава Центральна. Там ми виходимо і будемо шукати українських волонтерів.
Я досі не знав, куди ми насправді їдемо. Десь у Франції була зараз наша старша сестра Наталка, яка з дітьми поїхала за кордон ще до початку війни. Але я не знав, де це, і скільки нам ше треба туди добиратись.
Волонтерів на вокзалі не було, і ми пішли до кас, аби взяти квитки на Париж. Як сказав тато, проїзд залізницею для українських біженців був безкоштовним, в касі потрібно було лише показати наші документи й отримати квитки.
Чим довше тато говорив з касиром, тим більше хмурніло його обличчя.
⁃ Що ж, зрештою сказав він касирці, – давайте на Відень, якщо на Париж немає…
Отримавши квитки, тато повів нас у вокзальну кав‘ярню, де нам вдалося сісти за вільний столик у кутку.
⁃ Доведеться їхати на Відень, – пояснив нам тато. – Потім на Мюнхен і на Париж. Можна ще через Берлін, але у Відні у Наталі живе подруга, вона нас зустріне.
Тато взяв собі каву, а нам смачні круасани.
⁃ Наш потяг аж за вісім годин, – попередив тато, – то ж вмощуйтесь зручніше, а я все ж таки піду пошукаю волонтерів. Сподіваюсь, вас звідси не виженуть.
Тато повернувся за півгодини з тарілкою борщу, бургерами і кількома джусіками в кишені.
⁃ Від польських волонтерів, – оголосив він, ставлячи це все на стіл. – До наших треба їхати в Український дім, але це досить далеко. Будемо чекати потяга тут.
Увечері, коли вже було зовсім темно, ми сіли в потяг до Відня. В купе, розрахованому на шестеро людей, нас їхало восьмеро плюс кіт породи сфінкс і маленький песик мопс. Та ми не скаржились, тим паче, що люди стояли навіть у коридорі.
Крім нас до Відня їхала лише одна тітонька з Києва, решта – хто в Будапешт, хто в Прагу, чи в Братіславу. Я знаю ці міста, бо ми з татом часто розгадаємо тести з географії в Інтернеті. Окрім киянки, в нашому купе була ще дівчина з Дніпра з мамою, і схожа на якусь актрису губата тітонька з хлопчиком і котом з Харкова. Всі вони розмовляли російською, але коли звертались до тата, то намагались говорити українською.
Мені хотілося спати, але навпроти нашого купе в коридорі якась товста жінка так голосно торохкотіла російською, що не давала заснути.
Врешті тато, який, мабуть, це помітив, сказав тій жінці:
⁃ Пані, стуліть, будь ласка, писка, бо дитина заснути не може!
Пані якось дивно гикнула і кудись зникла.

Посеред ночі мене розбудив тато.
⁃ Вставай, Хом‘ячок, вставай, любий, нам потрібно перейти в інший вагон.
Я розплющив очі і, крім тата, побачив товстого дядька в однострої, який кричав: «БІстро! БІстро!» і кивав на вихід. Виявилось, що нас посадили у вагон до Будапешту, в тепер треба було перейти у той, що їде до Відня.
Ми вийшли на перон і товстий дядько повів нас до іншого вагона. Але він був переповнений настільки, що люди навіть щільно стояли в коридорі. То ж ми повернулись назад. На щастя, наші місця були ще не зайняті.
Тільки я розіспався, як тато знову нас з Максом розбудив.
⁃ Вибачте, хлопчики, але нам треба переходити в інший вагон…
Відчувалось, що тато напружений і ледь стримує роздратування.

Цього разу нас привели у майже порожній вагон, і ми розсілись у комфортному купе без жодного пасажира. Та не встиг потяг рушити, як зайшла тітонька кондуктор і сказала, що цей вагон їде до Братіслави.

– Пєрєйті в вагон на Вєну, – кілька разів повторила вона.

– Ноу, – відповів мій тато, який не знав ні польської, ні англійської мови. – Ми їдемо до Братіслави!
Макс переклав це кондукторці англійською.
– Окей, – сказала та і вийшла з купе.
Потяг рушив і різко набрав швидкість.
– Поспіть, хлопчики, – стомлено мовив тато, котрий за цю ніч не спав, мабуть, ні хвилини. – Не переживайте. Я бував у Братіславі, від неї до Відня кілометрів вісімдесят. Доберемось.
Я намацав у напівтемному купе татову руку – і відразу поринув у сон.

Вокзал у Братіславі у порівнянні з центральним варшавським був, як П’ятачок і Вінні Пух. Але мені він сподобався. Може ще й тому, що вже за якусь годину ми сідали тут у потяг до Відня.
– Ну, – сказав тато, коли ми всілись у вагоні один  навпроти одного, – годину спимо.
І ми дружно заснули.

Щось гуркотіло і стукотіло десь зовсім поряд, і раптом якийсь голос, схожий на переляканий мамин, сказав:
– Бомблять наш аеродром, уже шість ракет!
Я зіщулився і хотів уже кудись бігти, коли відчув на обличчі чиюсь теплу долоню і почув голос тата:
– Вставай, Хом’ячок! Максим, підіймайся! Нас будять, у вагоні вже нікого немає…
Я розплющив очі і побачив у вікні високого дядька в однострої залізничника, який посміхався до мене і кивав головою до виходу. Ми схопили свої речі і швидко вийшли на перон. Це був віденський вокзал.

Центральний залізничний вокзал у Відні мені дуже сподобався. Світлий, з високим скляним дахом, просторий і дуже чистий. Ми сіли за столик біля якогось пункту надання допомоги з червоним хрестом при вході, і тато пішов купити щось істи і пити. Людей навколо було багато, то тут, то там чулась українська мова.
Поки ми підкріплювалися, за нами приїхав Ігор – чоловік Наталчиноі подруги Оксани. Він хорват, українською говорить погано, але все розуміє.
Ігор відвіз нас у маленьку квартирку в старезному будинку, в якому буди стерті деоев‘яні скрипучі сходи. В стіні на кожному поверсі були старі жовті крани, які стирчали з овальних металевих штуковин, помережених австрійськими написами. Під одним з таких написів я побачив цифри 1906.
Ігор увімкнув опалення, показав, де постільна білизна, душ, туалет та електроплита, і поїхав у своїх справах. Він ще увімкнув телевізор, на каналі якраз ішов мультик про Свинку Пеппу. Це чомусь наштовхнуло мене на думку спроектувати на екран з Тік Току відео моєї улюбленої останнім часом пісні. Максим мені допоміг – і за хвилину в кімнаті вже лунало: «Ой, ти, путя, путя дурнуватий, замість України проковтнеш гранату!».
Я слухав пісню багато разів, аж поки з душу не вийшов тато і не ввімкнув новини. Вони йшли довго, і, зрештою, під відео погромів нашими вояками ворожої техніки я заснув.

На ранок був понеділок. Ми встали о восьмій, бо Ігорю, який мав відвезти нас на вокзал, потрібно було на роботу. Він узяв нам квитки на Мюнхен-Карлсруе-Париж, бо прямих рейсів не було. Десь біля одинадцятої ранку ми рушили потягом на Мюнхен.
⁃ Так, – задумливо протягнув тато, розглядаючи наші квитки, – отже, ми їдемо до Зальцбурга. А там виходимо і пересідаємо на потяги до Мюнхена. Боюсь, що ми можемо не встигнути потім на потяг до Карлсруе.
І він, як каже наша мама, наче в воду дивився. На пероні у Зальцбурзі біженців з України розділили на кілька груп, і поліцейські взялись перевіряти наші документи. Оскільки у мене з татом були біометричні паспорти, то нам на зап’ястя почепили зелені стрічки, а Максу, в якого був український паспорт, – жовту. Я думав, що на тому й закінчиться. Але ні: усіх, у кого хоча б хтось один із сім’ї не мав закордонного паспорта, посадили в автобус і кудись повезли. Їхали ми недовго і врешті опинились у приміщенні якогось порожнього складу, розділеного перегородками. Мене з татом повели наліво, а Макса направо.
⁃ Ноу! – закривав тато, хапаючи Макса за руку. – Зіс іс май сан! Ноу!
Поліцейський щось сказав Максиму англійською мовою, і він повернувся до тата:
⁃ Мене ведуть робити тест на коронавірус, після отримання результату приведуть назад… Якщо буде негативний.
⁃ А якщо позитивний?! – майже закричав тато.
⁃ Тоді карантин, – стенув плечима Макс. – Але ти не хвилюйся, тату, у мене все буде добре.
Поліцейський підбадьорливо поплескав тата по плечу і повів Макса за собою.
Майже годину ми чекали Макса у цьому холодному брудному складі. Мені було легше: тітонька-волонтер не відходила від мене, пропонуючи то бургери, то фрукти, то печиво з соками і шоколадом. А тато не знаходив собі місця. Він якось одразу ше більше постарів і весь цей час міряв своїми довгими ногами приміщення складу, відмовившись від їжі і напоїв.
Нарешті жінка-поліцейська привела Максима і подала татові якийсь аркуш паперу. З того, що вона показала великий палець, я зрозумів, що у Макса все добре.
Нас знову посадили в автобус і відвезли на вокзал. Незабаром ми вже їхали потягом в Мюнхен. Проте, як сказав тато, ми вже скрізь запізнились.

На вокзалі в Мюнхені, теж великому, але не такому просторому, як у Відні, ми підійшли до волонтерів з благодійної організації Карітас, з якими тато спілкувався у Варшаві. До нас одразу підійшла маленька на зріст смаглява дівчина і заговорила російською.
⁃ Мєня завут Соня. Чєм магу вам памочь?
⁃ Нам потрібно в Париж, – сказав тато і запитально глянув на дівчину. – Ви розумієте українську мову?
⁃ Аякже, – усміхнулась волонтерка, – я же із Євпаторії, кримская татарка. Правда, пєрєєхалі ми сюда давно, я нє успєла в Криму украінскую мову асвоіть. Но ви гаварітє, пажалуста, мнє пріятно.
Порадившись з іншими волонтерами, Соня сказала нам, що потягів на Париж уже сьогодні не буде ні з Мюнхена, ні з Карлсруе. Вона запропонувала взяти квитки на Париж на завтра на сьому ранку, а самим переночувати в притулку, що розташований неподалік.
Вибору в нас не було, і тато погодився. Квитки Соня взяла швидко і відразу повела нас у притулок, який, як і в Грубешові, знаходився у школі.
Йти до неї, дійсно, було недалеко, і вже за якихось десять хвилин ми заходили у двір школи, яка вражала своїми розмірами. У дворі біля входу стояв великий намет з червоним хрестом, куди Соня нас і спрямувала.
⁃ О-о-о, – простогнав Максим, – невже знову будуть у носі копирсатись?!
Так і вийшло. То був медпункт, у якому прибулим робили експрес-тести на коронавірус.
У наметі нас зустріла висока світловолоса тітонька, яка назвалась Ельзою. Вона погладила мене по голові і запитала:
⁃ Нейм?
⁃ Матвій, Мет, – відповів я.
⁃ Ок, – погладила Ельза мене ще раз. — Папа, – запитально звернулась вона до нашого тата. – Папа?
⁃ Ноу, папа, – твердо сказав тато. – Тато! Юкрейн із тато, ноу папа.
⁃ Тато! – радісно вигукнула Ельза.
Вона помахала рукою двом помічницям, щоб вони підійшли ближче.
⁃ Тато, – якось урочисто мовила вона, вказуючи на нашого татуся. – Ноу папа, тато!
⁃ Тато, – кивнули помічниці. – Ноу папа. Тато!
Все це було трохи смішно, але й приємно. За якусь хвилину наш тато навчив цих німкень, як лагідно звучить українською «батько». Мені це здалося дуже важливим саме зараз, коли у нас вдома йшла війна з тими, хто називав своїх батьків «папами».

Далі вже було не так приємно. Першому ті проби паличкою з носа брали татові, який навіть оком не моргнув. Макс теж лише трохи скривився. Але мене не обманеш. Я знаю, як це жахливо, коли тобі далеко, через ніс, майже в голову пхають оту довгу паличку. Словом, мене тримали за руки тато з однією з помічниць, а Ельза копирсалась палкою десь у мене під оком так довго, що мене заледве не знудило.

А потім настав час хвилюватись татові.
⁃ Боже, – шепотів він, сидячи з нами на лаві в коридорі школи, – допоможи! Це ж якщо у мене коронавірус, то мене ізолюють найменше на тиждень! А як тоді ви? Куди ви?
⁃ Не переживай, батьку, – по-дорослому втішав тата наш п’ятнадцятирічний Максим, – все буде добре. Зрештою, є ж я, а у Франції, куди ми їдемо, – Наталка.
Лікарка Ельза вийшла з намету зненацька. За маскою майже зовсім не було видно виразу її обличчя.
⁃ Тато, – голосно сказала вона, – підходячи до нашого татуся, який різко звівся на ноги і завмер на місці. – Тато, ок!
Вона по-дружньому поплескала його по плечу і знову погладила мене по голові. Ото сподобалось людині наше слово «тато», подумав я. Напевно, вона його тепер довіку не забуде.
Соня завела нас у великий вестибюль школи і передала високому дядькові у червоній безрукавиці, який розмовляв російською.
⁃ До свіданія, радниє! – Соня обійняла нас з Максом, і притулилася до тата, якому досягала десь до грудей.
⁃ Дякую, сонечко, – тепло мовив тато, – Крим буде наш! Слава Україні!
⁃ Героям слава! – в один голос вигукнули я, Максим і Соня.
Нас розселили у великому класі, заповненому вже знайомими нам розкладачками. Крім нас у ньому перебували літня жінка, пара невідомої національності і молода мама з хлопчиком. Той хлопчик одразу підійшов до мене, видно, йому було тут сумно самому. Звали його Макар, він був на рік молодший за мене.
⁃ Я із Маріупаля, – заявив хлопчина. – Знаєш, гдє пастаянна бамбят дама?
Я був вражений.
⁃ А як же ви з мамою вирвались звідти? Мій тато казав, що орки не випускають людей з міста.
⁃ А ми єщьо раньше уєхалі, до начала вайни. Жилі у родствєнніков в Кієвє, а когда єго началі бомбіть, мама рєшила єхать к своєй падруге во Фоанцию. Макар раптом спохмурнів і,зітхнувши, продовжив:
⁃ У мєня в Маріуполє бабушка асталась, со вчєрашнєго дня с нєй нєт связі.
⁃ Він витер рукавом носа і рішуче сказав: – Давай іграть, слєзамі горю не паможеш.
Ми грались з Макаром, аж поки тато не сказав лягати спати. Нам треба було вставати о пів на шосту. До вокзалу мали йти пішки, та ще й дорогу не дуже добре запам’ятали.

Вночі я тричі прокидався. Мені снилися вибухи і полум’я. Спочатку ті, що я чув у нас у перший день війни. А потім ракетні удари по Маріуполю і Києву, які я бачив по телевізору. Тато чи не спав, чи кожного разу прокидався зі мною, бо заспокоював мене і знову вкладав спати.
О п’ятій пікнув будильник на татовій мобілці. Він тихенько встав, накрив мене і пішов митись. За пів години ми з Максом теж були вже на ногах. А ще за стільки ж покинули гостинну школу-притулок.
Вулиці, якими ми йшли до вокзалу, були поки що безлюдними, їздили лише сміттєвози. Вокзал теж вразив тишею, якось дивно було бачити його без біженців і волонтерів.
Потяг, яким ми мали їхати до Парижу, був схожий на стрілу. Ми знайшли свій вагон з великою цифрою 2 і, щойно його відкрили, зайшли і зайняли свої місця. Заледве ми встигли сісти, як ввімкнулося радіо і приємний жіночий голос щось сказав французькою про Україну. Одразу після того зазвучав наш гімн. Ми втрьох встали і, поклавши руки на серце, слухали його зі сльозами на очах.

Здається, я заснув ще до того, як наш потяг рушив з Мюнхена до Парижа. А коли прокинувся, то тато сказав, що я проспав усе на світі. Ми вже під’їжджали до залізничного вокзалу Париж Іст, тобто Східний.
На виході з перону нас зустрічав кремезний дядечко – татів далекий родич. Він відрекомендувався онуком відомого силача Івана Піддубного, про якого я читав у шкільному підручнику.
⁃ Сьогодні день народження Тараса Шевченка, – сказав тато, коли ми вже сиділи в авто того дядька Піддубного. – Прочитайте, хлопці, нам якийсь вірш Кобзаря.
Я думав лише якусь мить:

Та що б, здавалося, слова,
Слова та голос – більш нічого…

Я зробив паузу, набираючи повітря. В цей час Максим, який сидів поруч, продовжив:

А серце б‘ється, ожива,
Як їх почує…

Ми з братом по черзі довели до кінця відомий вірш Тараса Шевченка, заслуживши оплески дорослих.
⁃ Ми в цей день часто ходимо до пам’ятника Кобзарю в Парижі, – обізвався наш новий знайомий. – Цього року не вийшло, бо в українців є справи важливіші. Тарас нас би зрозумів…

Ввечері зателефонувала мама, і я чув, як тато казав їй, що вже знає, як наше місто знову бомбили. Вони ще довго про щось говорили, а я стояв біля вікна затишного будинку дядька Піддубного у передмісті Парижа Муассі-Крамаєль і в моїй уяві виринали спалахи вибухів у місті, в якому я народився.

… Ми втікаємо від війни, але це ж не може продовжуватися вічно. Ми обов’язково повернемось додому. Я дуже хочу, щоб це сталось якнайшвидше. Тато каже, що дорога додому завжди коротша, ніж з дому у світи.

01-22.03.2022.

Луцьк-Муассі-Крамаєль

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!