“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
І
Василь почухав потилицю й вище неї. Хтось лежав перед ним повним дохляком, ніби навіки вбитий: пикою у тванюку серед розкислої осінньої польової дороги. Тільки бульки булькали в чорній калюжі, куди вткнувся довгий червоний ніс – залізобетонна ознака, що «мертвячок» таки живий, бо дихає. А над «покійником» стовбичив вірний Кінь, який завжди за такого випадку терпляче чекає, коли господар проспиться, трохи протвережений від холоду, підніме писок із калюжі, обітре її об жорстку шерсть конячого пуза, вилізе в сідло та й поїде далі. Еге ж… такого Коня ще пошукати. Вірнішого не буває. Ніколи й нізащо не покине. Ні в кого немає кращого Коня, ніж у нього. За цим Конем часто ще здалеку впізнавали, хто саме лежить серед дороги сльотавого осіннього дня. Лежить у багнищі й не ворушиться, а Кінь над ним стоїть нерухомо, ніби теж неживий, – просто тобі, як пам’ятник Коню вороному із чорного коростишівського граніту.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Так може лежати тільки наш колгоспний ветеринар Жуян», – здогадався Василь, уважно оглянувши всю картину. Жуяна вже не раз знаходили в такому вигляді. Нікого на селі цим не здивуєш: бачили того Жуяна… перебачили… і тверезим, і п’яним! Як кажуть, свиня грязюку знайде. «Мабуть, десь кабанчика вихолощував», – вирішив тракторист. – «От і результат».
Ветеринар – майже перша людина на селі. Як без нього? Худоба дохне. І що робити? Треба лікувати. Без ветеринара не обійдешся. Жуян – свій чоловік у кожній хаті. А наші селяни для нього нічого не пошкодують, а особливо веселої чарочки – такої малюсінької-малюсінької, що після неї сам і на Коня не вилізеш. Як Жуяна проводжають із двору, підсаджують усією родиною. Трохи на руках не заносять Коневі на спину. А коли запхають у сідло, полегшено зітхають і ляпають коняку по стегну: «Но! Пішов вороний!» – і Кінь тихенько трюхикає, знаючи, що тільки-но піде вскач – господар тут же ляпнеться пикою в грязюку. Проте коняча обережність мало що дає. Від’їхавши на кілометр-два, Жуян таки гепається й лежить нерухомо на розвезеній від дощу дорозі, пускаючи бульки з устромленого в калюжу носа.
Ішов приблизно тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятий рік. Тоді багато таких ветеринарів було: хто на коні, а хто й під конем. Цікаво було дивитися на Жуяна збоку. Який то він сьогодні? Тверезий чи п’яний? Мабуть, уже давно помер. Точно помер. Це ж тоді йому було років сорок-п’ятдесят. А зараз скільки? Усі сто? П’яниці до ста не живуть.
Василь сплюнув від досади на осінню землю: Жуяна ж на польовій дорозі не покинеш: ще багнюкою захлинеться. Тоді свою совість до кінця життя не відмиєш. Треба його якось у кабіну запхнути й довезти додому. Нехай жінка розбирається й до тями приводить. А це означає вилізти з трактора, грузнути в розквашеному чорноземі, самому в холодній калюжі бабратися, руки туди й так закоцюблі встромляти, Жуяна брудного й мокрого піднімати, затягувати в кабіну, прикладаючи всю силу, яка є в плечах, можна сказати, рвучи жили. Пропахлий солідолом, Василь не хотів ще й осінньою грязюкою закалятися. «А цей бовдур Жуян завтра й не згадає, хто його рятівник», – сердився чоловік.
ІІ
Трактор зупинився біля колгоспної контори. Вірніше, його зупинили, ставши перед ним і не давши їхати далі.
– Жуяна ніде не бачив?! – дуже голосно крикнув той, хто зупинив, намагаючись пересилити гуркотіння двигуна. – Ряба корова на фермі телиться – ветеринар до зарізу треба!!!
– Що? – не менш голосно відгукнувся Василь, але слово потонуло серед двигтіння й шуму, які пульсували від трактора.
Мужик ще сильніше заволав, пробуючи докричатися до Василя, щоб той усе нарешті зрозумів. Він підійшов до трактора впритул, зиркнув на тракториста, а потім перевів погляд на Жуяна, що мертво спав і лише сопів, лежачи під сидінням на залізній підлозі в кабіні, залитій грязюкою, яка напливла з нього ж.
– Ага! Ось він! – зрадів чоловік, хоча Василь знову нічого не розчув і наставив перпендикулярно до вуха відкриту долоню з розчепіреними пальцями, як це роблять ті, хто трохи глухуватий.
Чоловік почав махати обома руками то вгору, то вниз: мовляв, гаси свого мотора, бо нічого не чути. Це Василь утямив – і трактор заткнувся, хоча ще разів зо два трохи чмихнув, намагаючись збити своє фізичне й нервове перенапруження (таке в тракторів буває після довгої боротьби із польовим бездоріжжям).
– Що? – іще раз спитав Василь уже більш спокійним голосом, який, проте, все ж трохи дрижав.
– Корова на фермі телиться. Теля почало виходити, та не може вийти. Вези його на ферму – нехай щось робить, – чоловік показав пальцем на ветеринара.
– Сумніваюсь, – відповів Василь. – Ти бачиш, воно п’яндюче, як… – він затнувся, не знайшовши належного порівняння. – Якби не я, уже б у калюжі утопився.
– Всерівно вези, бо на дальній фермі повний, що не є, гармидер. Біля тієї корови всі: й голова колгоспу, і завферми, і доярки, та й так баби з дядьками поприбігали. Народу багато. Вони його відкачають… – показав пальцем на Жуяна.
За десять хвилин Василь був, де треба. Він витягнув Жуяна з кабіни й поклав прямісінько перед фермою на розквашену землю, не набагато кращу за ту, що була на полі.
– Ось… – винувато сказав. – Пан Жуян власною персоною, – трохи помовчав і додав у кінці. – Попандопуло якесь розквашене.
Усі, хто стояв навколо, зненацька реготнули на повні груди, як це буває, коли раптовий сміх, нікого не питаючись, сам виривається з горла. Завферми нагнувся й посмикав ветеринара за мокрий і брудний рукав кухвайки, потім легенько ляпнув по морді.
– Гришику! Просинайся! Уже ранок! – він підняв голову й по-змовницьки підморгнув усім присутнім одразу. – Чарочку налити? Похмелишся? Чи тобі ще рано?
Але це не дало ніяких результатів. Люди посміялися та й затихли. Тоді буквально заволав у вухо Жуяна майже так само голосно, як ніби теж треба було перекричати гуркотіння трактора.
– Грицьку?!!! Ти чуєш мене?!!!
– Він на Грицька не відгукується, – скептично сказала одна з молодих доярок.
– Це чому ж? – здивувався завферми.
– Бо він Георгій, а не Григорій. Гошик, а не Гришик чи Грицик. Георгій Іванович, словом…
– Не вигадуйте, – відмахнувся завферми. – Я його сто років Грицьком величаю – і нічого… не заперечує.
– А на нас дивиться зверху вниз і менше ніж з «Георгієм Івановичем» до себе не підпускає. Гордий, коли не п’яний.
– А коли п’яний, то не гордий. – перекрутив завферми. – То ви, а то я, – трохи зверхньо відповів, адже теж знав собі ціну.
– По-моєму, йому зараз, що Гошик… що Гришик… що Грицик… що Попандопуло… – усе одно, – уставив слово Василь, почуваючись героєм, адже це саме він знайшов Жуяна й доправив сюди.
– Та й нам все єдно, – відповіла доярка. – От тільки корові, що з телям, не єдно. Гей же, розбудіть його! Мужики, називається! П’яндилигу на ноги поставити не можете. Приведіть його до тями! Суньте якого-небуть нашатирю під носа чи що! Він нам тверезий треба!
– Не розбуркується… – розпачливо сказав завферми, ще кілька разів поторсавши Жуяна й видобувши з нього лише незрозуміле плямкання губами.
– Що тут у вас? – за спинами почувся голос Олексійовича – голови колгоспу.
– Та ось… – колгоспники розгублено розступилися, даючи дорогу начальству.
– Ага! Знову те саме! Знову за своє! – гнівно випалив голова, побачивши Жуяна на мокрій землі. – Сто перший раз! Що з ним робити? Хоч із колгоспу виганяй. Але ж і без ветеринара ніяк не можна, – розпачливо розвів свої руки.
Йому підтакнув завферми:
– Еге ж… Еге ж… А тут як на зло корова телиться. Треба якось розбудити цього Жуяна.
Голова й собі взявся вирішувати проблему. Він ухопив ветеринара за плечі кухвайки й спробував підняти на ноги. Проте нічого не вийшло. Кухвайка затріщала й один рукав лопнув. Ветеринар випорснув із міцних пальців голови й беркицнувся назад на мокру землю. Голова брався знову будити, йому намагалися допомагати. Нічого не виходило. Навколо Жуяна було вже ціле місиво з грязюки під кирзовими чоботами колгоспників. Люди товклися, ніби на толоці, переступаючи з ноги на ногу. Їхні чоботи були обліплені багном, робилися важкими й страшенно втомлювали. Урешті двоє чоловіків спромоглися підвести Гошика й тримали його, підпираючи собою. Голова зозла ляпнув його по фізіономії, наче жінка ображена на свого чоловіка.
– Ти ж член капеерес! – з досадою кричав, звертаючись до непритомного Жуяна, що стояв перед ним, ніби мертвяк, підпертий з усіх сторін. – Ти ж учасник міжрайонної партійної конференції! Тобі ж висока честь була! Ми ж тебе на дошку пошани почепили в райцентрі, щоб висів! А ти? Що ти? Корові не можеш допомогти!
Жуян навіть не дивився вперед. Його голова звисала на груди. Очі заплющені.
– Партквиток на стіл покладеш!!! – заверещав голова. – Кому ти такий у партії треба?
– Покладу… – проплямкав губами Жуян.
І це було єдине слово, яке він зміг видихнути. Спонуканий цим, голова продовжував:
– Якби сьогодні був живим товариш Іосиф Вісаріонович Сталін, ти б уже ліс рубав за Уралом! І ніхто тобі б не допоміг! Чуєш чи не чуєш? Ізранку ти напився, а ввечері за пляшку горілки Батьківщину проклятим капіталістам продасиш! На кого працюєш?! На це-ре-у?!
Доярки стояли ошелешені політичним випадом голови. Гошик мовчав. Йому було явно не до ЦРУ. І всі розуміли, тільки відпустять руки ті, хто його тримає, ветеринар знову опиниться на землі.
Урешті ряба корова сама зробила своє діло й уже облизувала новонароджене телятко.
ІІІ
Ви, мабуть, думаєте, що це оповідання тільки про незамінного на селі Георгія Івановича Жуяна? Насправді воно ще й про Коня – отого самого, що ніби з чорного граніту й вірного-превірного.
Коняка підтюпцем добіг за трактором Василя аж до ферми й стояв мовчки за спинами тих, хто намагався привести ветеринара до тями. Він із цікавістю позирав трохи здалеку, чекаючи, що із цієї «комедії» вийде, але точно знаючи, що його коняче слово буде останнім.
Того Коня давно уподобали цигани, які вже декілька днів вештали навколо села, де постійно щось, ніби саме по собі, зникало: то курка, то гуска, то бабина хустка. Але головним призом був саме Кінь вороненький. Коли старший циганський конокрад побачив його, то аж облизався. «Нікуди я без тебе звідси не піду!» – вирішив і націлився за будь-яку ціну вкрасти вороного. Конокрад назирцем ходив за Жуяном, чекаючи підходящого моменту. А тут така нагода: Кінь без нагляду стоїть неподалік від людей, які ну зовсім не звертають на нього уваги, бо їм хоч умри, а треба ветеринара привести до тями. Конокрад миттю скочив на спину коня й почав з усіх сил штрикати ногами в його боки, намагаючись зрушити з місця й погнати геть засвіти полями й лісами. Нехай тоді циганський табір наздоганяє. Десь зустрінуться за десятим селом. Головне, що Кінь вже в руках і скаче… скаче… скаче… Циган нісся через простір, навіть не оглядаючись, чи за ним женуться. Але всім було не до того.
Проте не так сталося як гадалося. Конокраду тільки здавалося, що він летить на коні, наздоганяючи вітер. Насправді ж Кінь стояв і не рухався, навіть щось там жував – якусь осінню бадилину. У нього була своя думка: «Нехай циган гадає, що скаче. Колись нарешті стомиться та злізе на землю. Отоді він побачить, що їхав-їхав і нікуди не приїхав, а де був, там і є, де сів, там і встав». Кінь махав собі хвостом, тупцявся на одному місці, а в цигана аж сорочка на спині надувалася від вітру. Циган мало цікавив Коня, що чекав на свого господаря, який зараз хоч і не зовсім у формі (хіба це вперше?), але ж прийде час і все буде гаразд: Жуян прохмелиться, залізе на свого вірного, й тоді вони знову рушать, куди треба. Тож стояв спокійно й чекав. Лети, конокраде… лети…
І тільки тоді Кінь злякався, коли почув грізні слова голови колгоспу, звернені до Жуяна: «Партквиток на стіл покладеш!» «Ого! – вирішив Кінь. – Та тут непереливки. Треба щось робити, бо виженуть нас із Жуяном із партії й оком не моргнуть, а там і наслідки не забаряться: ще в тюрму посадять». Він рвучко рушив із місця – і тут циган вже насправді летів. Тільки не туди, куди хотів, бо Кінь мчав з усіх сил у бік райцентру й зупинився тільки під райкомом ну дуже рідної комуністичної партії. Зупинився, обома очима вирячився у вікно першого секретаря й став чекати.
А тому секретарю саме було нудно. Він тинявся-тинявся вздовж і впоперек по своєму кабінету та й убачив, що Кінь Жуяна власну губу жує й на нього дивиться. Ото ж і собі насторожився. «Ого! – вирішив секретар. – Щось із моїм партизанським побратимом не так». Він тут же набрав номер колгоспної контори. Відгукнулася секретарка.
– Де голова?
– Біля ферми!
– Даєш його сюди!
Голова не забарився.
– Як там мій партизанський друг Жуян? – спитав секретар. – Щось я його давно не чув, не бачив. Чи все в нього гаразд?
– Усе… – непевним голосом прошептав голова колгоспу.
– І що? Горілки не п’є? На роботу тверезим ходить?
Голова не знав, як правильно на це відповісти. Щось промугикав незрозуміле. Та секретар не дуже й слухав.
– Свиней у вас в колгоспі коли ріжуть? – спитав він, ніби змінюючи тему.
– По середах.
– Ото ж у середу береш свинячу вирізку, Жуяна й до мене. Усе інше за мною. Жду.
IV
Середа… Коли голова колгоспу, секретар райкому й ветеринар були вже не кращі за того Жуяна, що його Василь-тракторист знайшов на польовій дорозі, Коню все це страшенно набридло. Він зазирав у відчинене вікно в кабінеті секретаря, де всі троє лежали п’яненні, ковтав слинку, й урешті його нерви здали: «Скільки можна випробовувати вірність? Сам п’є та їсть (це про Жуяна), а йому, Коню, стій на одному місці, де стоїш, і чекай невідомо чого. Вірність вірністю, а їсти всім хочеться. Хоч би вівса в торбинку насипав, п’яндилика нещасний».
Кінь підступився ще ближче до відчиненого вікна, засунув туди свою продовгувату морду й почав збирати лапатими губами недоїдки, що ще залишалися на широкому секретарському столі. Наткнувся на недопиту пляшку горілки. «Фу, яка гидота…» – подумав. Проте в цигана на цю тему була зовсім інша думка. Він, вирішивши, що заїхав уже далеко й ніхто не наздожене, заліз по шиї Коня в кабінет секретаря й розділив із вороненьким трапезу. Один гірко пив, другий смачно закусував. Потім циган знову сів на Коня й скакав… скакав…скакав… Куди й сам не знав… Кінь стояв – конокрад скакав… Кінь знову стояв – конокрад знову скакав… Так нікуди й не приїхав. Нарешті циган зліз на землю, де й стояв, тобто під райкомом партії, і сказав:
– Тільки Кінь знає, куди вершник їде. Тільки Кінь знає, чи вершник доїде.
Ось так стають філософами.
Наступного дня, тобто в четвер, група із трьох – циган, Жуян і голова колгоспу – рухалися з райцентру до села, сидячи охляп на Коні й тримаючись один за одного, щоб не впасти.
– Гошику, – спитав голова, – а де ти з нашим секретарем райкому так тепло заприязнився? Невже в партизанах?
– У партизанах… – відповів той, згадуючи давні роки, і продовжив. – Тут недалеко – у селі Червоні Партизани. До революції воно звалося Володькова Дівиця.
І вів розповідь далі, розмірковуючи:
– Мабуть, гарна у того Володьки була дівка, якщо село так назвали… Еге ж? Чого б і не попартизанити? Особливо коли тобі неповних двадцять років. От ми з Йосиповичем (це він про секретаря райкому) і робили вилазки: він – до своєї дівки, а я – до своєї. Та так, щоб місцева парубота нас не застукала й морди не понабивала, бо могорич ми їм ставити не хотіли. І у Володьковій Дівиці партизанили, і в Салтиковій Дівиці, і в Малій Дівиці. Ти ж бачиш, навколо, куди не кинь, самі Дівиці. Спробуй молодому хлопцю встояти. Де нас тільки не носило. А головне в цьому ділі, щоб Коник був як слід і міг вивезти з будь-якої ситуації, – у кінці й Жуян перетворився з п’янички теж на філософа, вірніше… на філософа-співака:
Не пий, синку, першої чарки,
Вилий, синку, коневі на гриву,
Щоб була грива та кучерява,
Щоб була доля ласкава.
Бо доля й Кінь – суть те саме, – Жуян закінчив співати й зробив із пісні свій глибокодумний висновок, ніби наковтався алегорій Григорія Сковороди.
– От кажуть, долю й Конем не об’їдеш. А хіба це правильно? Не ми долю об’їжджаємо – вона нас везе! Хоч п’яний, хоч тверезий, а везе. Буває й чекає, поки проспимося. І куди вона нас доправить, там і будемо. От мене возила-возила – і довозилася: гуляв-гуляв замолоду та й оженився. Не у Салтиковій Дівиці і не в Малій, а якраз у Володьковій. Хоча й не дуже вдало, – зітхнув у кінці.
– Чого ж так? – іронічно посміхнувся голова, добре знаючи Жуяниху.
– Та ти ж мою Шурочку бачив. Не дозволяє й краплі горілки на язик узяти. Як зачує, що я десь ледь-ледь пригубив, – тікай із хати: такого джосу дасть, що ховайся в жито. От і доводиться ночувати, де прийдеться. Гарно, що хоч Коник оцей, – Гошик поплескав того по гриві, – завжди вірний мені: нікуди не піде, поки я не просплюся. Мабуть, така доля!
– Отож, – зітхнув і собі голова колгоспу, – живемо в цьому селі – нічого й згадати: все трудодні та й трудодні! – повів розмову кудись в інший бік.
– Чого нічого? У мене, наприклад, була незабутня подія. Та й у тебе також. Хіба не згадуєш міжрайонну партійну конференцію торік. Ото подія! Такий стіл нам накрили – по сей день облизуюся. Я після неї партію полюбив ще більше, – Гошик заплющив очі й, мабуть, уявляв той незабутній шикарно накритий стіл: для компартактиву! спеціально! прості селяни такого й не бачили! А ти кажеш, партквиток на стіл покладу. Та нізащо й ніколи! Я ще наступної конференції дочекаюся.
На півдорозі Коню полегшало на спину й ноги. Він аж зітхнув від легкості, бо один із трьох зліз на землю, побачивши кибитки із циганського табору, що їхали назустріч.
– Дякую, що хоч дали покататися! Славно я промчався, хоч цей Кінь і не моя доля! – кинув циган на прощання, облизався, заздрісно глянув на вороного ще раз і пішов до своїх.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.