“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
Рубікон – гусячий ставок біля села Конопатівка на Апенінському півострові (Північна Італія). Мабуть, ви не чули ні про ставок, ні про село. Але обов’язково чули про Апенінський півострів та Північну Італію, щоправда, давно-давно на уроках географії, коли та географія у вашому житті визначалася дорогою до школи.
Життя прожити – не Рубікон перейти. Що те життя? Вибір великий. Для різноманітності й гарного настрою можна робити що завгодно, аби весело було.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А от для Рубікону варіантів тільки два: або ти його перейшов, або ти – сцикло. Останнє мене взагалі не стосується: я той Рубікон усе своє непосидюче дитинство туди-сюди перетинав скільки завгодно разів за один день. Можна сказати, виріс біля нього і в ньому.
Казала мені баба зранку:
– Гошику, жени гуси на Рубікон!
Я й гнав. Одного разу дивлюсь, а там уже Юлій Цезар (це такий дядько із давньоримської історії) зі своїми квадригами тирлується: збираються на інший берег переправлятися. Думаю: «Ну побачимо, Юлію, сцикло ти чи не сцикло та й квадриги твої так само».
Якийсь генерал підійшов до зеленої води, палець умочив, до очей і носа підніс, став роздивлятися й принюхуватися. Потім хитає заперечно головою, глянувши на Цезаря.
– Ні! – каже, – Не можна переходити: суцільний гусятник, вода аж зелена, ще якогось трахомінільозу наберемося – розказуй тоді дружині, де ти був і з ким. Тут без санстанції не обійтися.
Бояться лізти в ставок легендарні вояки Цезаря. А я простий такий собі хлопчик сміюся з них і кричу:
– Чого мнетеся? Тут зовсім мілко.
І стрибнув у воду. Бовтаюся, між гусками плаваю, зелену воду хвилями жену. Став посеред ставка під назвою Рубікон (води по груди), підняв руки догори, показую, що тут зовсім і не страшно:
– Стрибайте… не глибоко. Ми з хлопцями разів по п’ять на день цей Рубікон переходимо, й нічого з нами не трапляється.
Усе одно бояться. Вийшов я на затоптаний кіньми берег, зняв труси, викручую. А тут і санстанція під’їжджає. «Мабуть, римляни їм уже подзвонили», – думаю. Цезар тій санстанції невдоволено кинув:
– У нас непростий момент. Великі діла попереду! Рубікон треба переходити, але він, здається, не відповідає санітарно-гігієнічним нормам. Що скажете? Відкладати нам похід чи ні? І добре подумайте, бо історія саме зараз і саме тут твориться, просто на березі цього священного водоймища. Тож усе зважте. Від вас залежить, що буде з Римською імперією.
Санстанція з переляку зашарілася, потім почала м’ятися зі страху перед Цезарем та й каже дрижачим голосом:
– Треба воду на аналіз брати, а тоді вже робити висновок про вірусно-бактеріальні наслідки для римських легіонерів, які вирушили у свій героїчний похід на славу великому Юлію Цезарю.
Так кучеряво сказала, наче не медуніверситет закінчувала, а факультет журналістики чи філфак як мінімум.
– То беріть і робіть свій аналіз… – Цезар грубо у відповідь (матюків тоді ще не було – одна сороміцька лексика). – Мені треба точно знати, які бацили в цьому Рубіконі водяться, щоб мої квадриги, часом, в інфекційне відділення не загриміли. Усі вояки, знаєте, – люди поважні, жонаті, щоб тоді, значиться, їм удома не перепало на горіхи від законних половинок, як трахомінільозу наберуться. А крім того, у нас же історичний момент: мені диктатором у Римі треба стати. Розумієте? І тут така халепа: оцей зелений Рубікон на шляху до слави похід перекриває.
Санстанція ще раз зашарілася, зачерпнула води, набрала в пробірочку й помчала на лабораторію шукати глистюків. Із Цезарем жарти погані. Із Цезарем, я вам скажу, взагалі краще на прю не ставати.
Сидять римські квадриганти на березі Рубікону, зависають у «Телеграмі», чекають вердикту. Я вже разів надцять устиг скупатися в ставку й труси викрутити. Коли нарешті й санстанція зі своїми результатами з’явилася. Ні, каже Юлію Цезарю, не можна в Рубікон лізти: там і така інфекція, і така, і така, раз цей ставок гусячий перейдеш – три місяці в стаціонарі лежатимеш під крапельницями.
– А як же він? – показує Цезар на мене. – Купається серед своїх гусок у зеленій воді – і йому нічого?
– Та то ж Гошик… – відповідає санстанція, ніби я – якесь диво заморське. – Ви що, Гошика не знаєте? Хе-хе… Такий харцизяка, що його ніяка бацила не бере. Зі своїми друзяками й днює, й ночує на цьому ставку, трохи не п’є зелену воду. Хоч би раз захворів! Імунітет залізобетонний. А вас, шановні римляни, ми три дні будемо відкачувати, якщо хоч однією ногою в ставок уступите. Самі подумайте, у вас же імунітет на нулі, бо ви практично зі стерильного античного світу.
– Це не зелена вода, а бірюзова! – кричу їм. – Така й в Адріатичному морі буває!
– Кажи-кажи… – перекривлює санстанція. – Звідки тобі знати, яка вода в Адріатичному морі? Гошик нещасний! Ти далі сільських ставків-гусятників ніде не бував.
Присів славетний Юлій Цезар над водою, думу думає, що ж його робити в такий історичний момент. Далі підходить до мене майже навшпиньки і каже, підлабузнюючись:
– Слухай, морський ти наш котику-муркотику: може, допоможеш цей клятий Рубікон перейти. Я тебе другою людиною після себе в Римській імперії зроблю, як виростеш. Уявляєш, яка це кар’єра? У молоці купатимешся, а не в цьому гнилому болоті.
Я тоді про кар’єру зовсім і не думав. Яке вона має значення, коли тобі дванадцять років? У ставку покупатися чи рибу половити – ото діло! А кар’єра… Що вона таке? Навіть баба моя про неї нічого не знала: усе життя із сапою на полі біля буряків. І клюнув я не стільки на слово «кар’єра», як на інші слова – «у молоці купатися», сприйнявши їх за чисту монету. Еге ж, у молоці Гошик ще не бовтався. Треба спробувати. Уявив великий ставок, налитий коров’ячим молоком із зеленим відтінком, а по ньому білі гуси плавають, і я між ними. А тут і брат мій Грицько прибігає з хлопцями та й теж шубовсь у молоко з розгону. Лиш баба десь далеко з поля від буряків кричить: «Дивіться не втопіться, іродові душі! Як утопитеся, додому не приходьте!»
– Допоможу, – кажу Цезарю, – раз такий момент. Тільки ж не обдури. Щоб мені ставок по самі вінця зі справжнісінького молока був. Чув? Я жартувати не люблю.
І придумав таке: зігнав гуси докупи – утворив із них живий пліт, на якому й доправив цезаревих вояків по одному на інший берег. Дехто з римлян, щоправда, посеред ставка ляпнувся, не втримавши рівновагу. Їх санстанція тут же в інфекційний стаціонар нашої районної лікарні доправила. Але більшість із квадриги навіть свої сандалії не замочила. А потім усе, як в історії написано не моєю рукою: Юлій Цезар побив усіх слабаків та й став диктатором Римської імперії. І я біля нього працюю: щось на зразок ніби як маленьким піддиктатором. Він, що й обіцяв, назначив мене своєю правою рукою (ніяк не запам’ятаю, як посада називається). Разом у молоці купаємося. І не з гусками, а самі знаєте, з ким… у красивих купальниках або й без.
От і думаю про самого себе: «Що значить випадок у житті людини? Не опинився б Гошик нещасний біля того гусячого Рубікону, не допоміг би Цезарю його перейти, вірніше, перепливти – і був би… звичайним трактористом – руки по лікті в мазуті. А так біла напрасована тога на мені, фірмові сандалії на ногах, у руках – ключі від «BMW», а в банку – доларовий рахунок. Забувся, коли Гошиком і називали. «Георгій Іванович… Георгій Іванович…» – ось так тепер усі до мене».
Інколи себе перекривлюю: стаю перед дзеркалом і питаю того, хто в ньому живе: «Ну що дослужився? Радий? Хоч би для сміху тебе хто Гошиком назвав. Нема кому… А на ставок тягне – хоч криком кричи. До ранку, буває, кручуся в ліжку, заснути не можу: усе здається, що в Рубіконі між гусками бовтаюся.
Що ж… Баба давно померла… І гуси на ставок невідомо хто ганяє… якщо ганяє… Оті самі, що врятували Рим. А мої – ще і Юлія Цезаря від санстанції та й мені в житті підсобили неабияк.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.