“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
ДВІ СОСНИ
І.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усе на світі змінюється… Не змінюються тільки дві сосни, що височіють серед лугу, коли йдеш від станції до села. Могутні, розлогі, самосійні… Їх викохав простір, який ніколи не обмежував росту. І стоять вони одвіку й до віку за сто метрів від лісу, який народив їх і послав у широкий світ.
Завжди під тими соснами хтось цілується. Вихоплюються велосипедами на луг, думаючи, що поза селом очей немає. Наївні. Зі станційної дороги хоч і далеченько, та все видно. Тож ті, хто з поїзда чи на поїзд, бачать, і хто цілується, і як цілуються… Їм раптом стає весело, неначе уздріли невідомо яке чудо світу. А здибуючи першого стрічного, зразу ж показують у бік двох сосон і кажуть:
– А там Вітька й Валька так смачно виціловуються!
Спочатку вони тягнуть фразу, потім різко замовкають, дивлячись, як реагує співбесідник, адже вони відкрили йому неабияку таємницю. Але тій таємниці, мабуть, сто чи й більше років, адже під двома соснами хто тільки не цілувався: і вчитель математики з учителькою математики, коли були ще старшокласниками (потім разом і до педінституту вступили на один факультет), і Павло – корабельний кок із Поліщуковою Наталкою (щоправда, любов не склалася, вона його не дочекалася з плавання, вийшла заміж за приїжджого артилериста), і останній голова колгоспу з останньою бригадиркою (перші голови заганяли людей у колгоспи, останні розганяли; та й сім’ю він свою також розігнав, присмоктавшись до оковитої і до бригадирки). Однак більшість із тих, хто цілувався під двома соснами, мають цілком пристойні родини, і ці два дерева давно для села ростуть під знаком любові. Був час, коли комусь із сільського начальства заманулося спиляти сосни – так люди не дали. «Село вимре!» – сказали.
… Велосипеди валяються в траві – теж незмінний атрибут цієї картинки. Не міняються також корови, які обпасають траву навколо закоханих. Одна з них обов’язково всуне свою морду до чужого поцілунку, намагаючись бути третьою. Але третій (та ще й корова!) в таких справах зайвий. І чиясь рука, хлопця або дівчини, зазвичай ляпає її по лапатих губах, щоб вона відвернула вбік, і рогата скотина, ображено мотнувши мордою, бреде скубти траву далі чи, може, шукати того, з ким їй, корові, поцілуватися таки можна – якого-небудь молоденького бугая.
– Пора вже вам женитися! – це весело здаля кричить дід Микола, що доглядає табун корів.
Не чують. Цілуються. Тоді дід Микола всідається на траву, витягує мобільний телефон і дзвонить.
– Маню! Тут наше місце під соснами хтось зайняв! – говорить, а сам весело позирає на закоханих. – Так смачно цілуються, неначе ми тридцять років назад! Я б не проти й повторити. Треба ці сосни прихватизувати й табличку повісити, що то місце наше! А то скоро кори на деревах не залишиться! Спинами вичовгають! Кажеш, нічого страшного? Ну тоді вези мені шаньку! Пора обідати! Що ти там сьогодні наварила?!
Микола, звичайно, знає, що більша частина села вважає дві сосни серед лугу своїм місцем. Але для нього – воно тільки їхнє з Манею.
ІІ.
Баба Маня – справна мотоциклістка. Та й баба вона тільки тому, що вже має двох онуків – дітей старшої дочки. А так взагалі на бабу й не схожа. Жінка п’ятдесяти двох років! Гарно збереглася. Струнка й весела. Їй мотоцикла осідлати дуже просто. Вона миттю опиняється біля свого діда Миколи, який тільки на рік і старший за неї. Тож не дід він, а просто чоловік баби Мані. Кому – баба, кому – Маня, кому – дід, а кому й – Коля, … кому – тато, … кому – мама.
На мотоцикл сідала бабуся, а сходить із нього молода дівчина, якраз така, яку варто поцілувати під двома соснами. Під цими деревами всі раптом стають дівчатами та хлопцями – сімнадцятками. І дід Микола – уже парубок, який чекає на свою Маню.
Вони ближче підходять до двох цілувальників, щоб точно побачити, хто зайняв сьогодні місце під соснами. Маня й Микола, відкручені назад у часі більше ніж на тридцять із гаком років, раптом упізнають свою молодшу дочку, меншу від старшої літ на п’ятнадцять. Таки пізненько вони її народили! Якби тоді серед ночі (вони знають, коли саме!) не пішли провідати своє місце під двома соснами, то, мабуть, у них би тільки одна дочка була.
– Мирославо, це ти? – сердяться сімнадцятилітні батько й мати, думаючи, що їхній меншій дочці ще рано бувати під соснами, і розуміючи, які наслідки від таких походів.
Злякана Мирослава випорскує з обіймів хлопця й здивовано дивиться на своїх батьків, яких важко упізнати, адже вони зараз зрівнялися з нею за віком. Дівчина блимає очима, ніби тільки проснулася.
– Мамо, це Ви? – невпевнено питає Мирослава, придивляючись до невідомої дівчини. – А що з Вами сталося? А чого Ви такі молоді? І чого Ви тут, а не вдома?
Маня, як і повелося в наших мам, завжди була наставницею для своєї дочки, а тут-таки й зовсім на неї перетворилася.
– Чи не рано, донечко, ти сюди забрела? – не слухаючи запитання Мирослави, ставить своє й переводить очі на доччиного хлопця: іч, зятьок об’явився! Не встигли доцю з пелюшок підняти, а він уже тут як тут. Не міг іще років зо два почекати?
Тещу, яка вперше бачить зятя, завжди цікавить: що ж там за один на її донечку зазіхає? Мані не треба розказувати, чого хлопці й дівчата ходять під дві сосни, тож вона гостренька й у словах, і в погляді.
Мирослава думає, що відповідати й чи відповідати взагалі, адже не зрозуміло, хто перед нею стоїть: чи то мати, чи то дуже схожа на матір дівчина? Вона продовжує вдивлятися в знайоме обличчя, намагаючись збагнути: що, власне, з матір’ю сталося, якщо це взагалі її мати?
А трапилася дуже проста річ: діду Миколі закортіло свою Маню пригорнути й поцілувати. Спробуй це вдома зробити! Тут тобі вісімдесятилітні теща й тесть, старша дочка з дітьми приїхала, менша теж вештається з кімнати в кімнату. Доводиться ховатися по різних кутках. Тільки Микола обніме свою Маню, щоб до губ припасти, так хтось одразу й гукне: доцю, корови йдуть, біжи зустрічати (це теща!) або, мамо, у нас сьогодні в школі танці – іди мені плаття будемо приміряти (це Мирослава!). І всім ту Маню подавай… А Миколі як? Вона ж і йому треба…
Чоловікові взагалі без своєї жінки світ порожній, а тут припекло, хоч помирай. Можна вночі в ліжку Маню покохати, але повна хата людей. Почують! Соромно! Та й сил немає. За день так виробляються, що ледве ноги до ліжка дотягують. Яка там любов? Засинають намертво. Село є село.
От і видзвонив він її, щоб підскочила на мотоциклі до двох сосон, а конспірація дуже проста: чоловікові на пасовище шаньку відвезти. Дивиться дід Микола на хлопця й дівчину, що на їхньому з Манею місці обнімаються, і думає: «Та то нічого… Пужнемо молодих – вони й утечуть, а самі постоїмо та притулимося один до одного. Місце магічне – сил додає! Тут усім сімнадцять! А як кров у голову вдарить, то можна й на ліс із Манею сходити – «по гриби!» (ще одна конспірація). Не далеко! Якихось метрів сто! Корови й самі пів години попасуться! Нічого з ними не трапиться!»
ІІІ.
Але карти сплутані: під двома соснами виявилася Мирослава – дочка меншенька, і хоч важко їй упізнати батьків, але все ж вона здогадується, хто перед нею і за чим ці двоє сюди прийшли. А чого взагалі сюди всі ходять?!
Мирослава, не відриваючи погляду від помолоділих батька й матері, раптом каже:
– Це наше з Сергієм місце! – вона зиркнула на свого хлопця, чекаючи від нього підтримки.
– Яке ваше?! – вихопився Микола. – Та ми тут ще тридцять років тому стояли!
– Ні! Це наше місце! – пролунав голос іззаду.
Маня й Микола озирнулися й побачили тестя й тещу, теж помолоділих до сімнадцяти років. Обоє на мотоциклах!
– А ви чого тут?! А вам що тут треба?! – вихопилося в Миколи: мовляв, а робити вам, тещо й тесте, тут так уже й зовсім нічого.
Миколу почало брати зло, що його намір явно провалився й нічого в них із Манею сьогодні не вийде – ні під соснами, ні деінде.
А тесть про Миколу думав своє: «От бовдур! Він гадає, йому цілуватися хочеться, а нам із його тещою – ні! Та ми, із моєю Надійкою, тільки вдома вісімдесятилітні, бо кругом діти та онуки! Хекаємо та охаємо про людське око. А коли нікого поруч немає, то враз стає сімнадцять! Та ще й під двома соснами!»
Тільки тепер Микола збагнув, що дві сосни – вічні й на місце під ними може претендувати купа народу, тож ділити ці дві деревини таки доведеться. Відступати ж чоловікові зовсім не хотілося. Микола витягує з кишені сірники й показує їх тим, хто стоїть навколо.
– Будемо тягнути сірничок! – звертається до всіх. – Хто короткий витягне, той і цілуватиметься сьогодні під двома соснами.
Він перестає соромитися своєї дочки, тестя й тещі, відчувши себе їх ровесником. Тут усі на рівних! Маня таки смикає його за рукав, щоб трохи перед дочкою й батьками отямився, але він на те не зважає. Бере й переламує одного сірничка й перемішує з двома іншими. Починають тягнути. Тестю й тещі випав довгий. Микола збадьорився. Залишилося тільки два. Чоловік простягнув меншій дочці свою руку, із пальців якої стирчали сірникові голівки – тільки не видно, де паличка обламана! І Мирославі повезло! Вона радісно показала короткого. Батько дівчини похнюпився.
IV.
Миколі зовсім не хотіло здаватися. Сто років із дружиною на своєму місці під двома соснами не стояли, раз висунулися – і то облизня спіймали.
– Доцю! – зовсім мирно звернувся він до Мирослави. – Може б, ти трохи старших поважала та поступилася?! Ми ж із твоєю мамою це місце облюбували ще Бог зна коли.
– Яке ваше?! – здивувалася та. – Яке у вашому віці може бути місце під двома соснами? Думаєте, як невідомо чого помолодшали – так уже й під дві сосни вам можна? Ні, таточку, зараз це наше із Сергієм місце. Дивись краще за коровами, а то порозбрідаються!
І Мирослава різким рухом показала батькові на корів – біля них тепер твоє місце! Миколу це зачепило за живе, який сприйняв жест і слова дочки як дорікання старістю, хоч старим себе зовсім не вважав. «Рідна дитина, а така нахаба! Ніякої поваги до батьків!» – він буквально збунтувався:
– Та ми на цьому місці всю нашу молодість провели! Де б ти така грамотна взялася, якби ми з твоєю матір’ю під дві сосни не ходили? Та тебе ще й у задумі не було, а ми вже тут стояли! І достоялися: рідна дитина зневажає, старістю дорікає! Сьогодні з-під двох сосон виганяєш, а завтра й води подати не захочеш!
Він ще раз гнівно глянув на дочку. Але та буквально прикипіла спиною до однієї з деревин і відступати не хотіла.
У цей час із села виступила ватага людей, що прямували через луг на вечірній потяг. Вони повільно чимчикували: до прибуття ще було трохи часу. Почувши галас під двома соснами, селяни не змогли пропустити. Вони зійшли з дроги й опинилися біля Мирослави, її хлопця, батьків, діда та баби. Усі знайомі, усі свої – люди одразу ж упізнали односельців.
– А ви що тут робите? – насмішкувато спитав один із дядьків, ровесник Миколи й Мані, прикинувшись, ніби не знає, що молоді люди роблять під двома соснами.
Він здивовано подивився на групу сімнадцятилітніх, четверо з яких нагадували знайомих зовсім іншого віку. Він збагнув, хто перед ним і почав кепкувати. Спочатку поплескав Миколу по плечу, а потім сказав:
– Що, діло молоде згадалося?! Ти скажи, статечні люди, а таке витворяєте: тут тобі дід і баба – тут тобі хлопець і дівчина!
Він перевів погляд на Миколиних тестя й тещу:
– О! Борисовичу і Ви, Дмитрівно! То й вас сюди занесло?! І не впізнати! Що ж із вами зробилося?! По своєму двору з паличкою, з паличкою… а тут уже й на мотоциклах! От що значить любов! – чоловік трохи нахилив назад голову, зверхньо й весело глянувши на двох старих, побачивши їх сімнадцятками.
Мирослава із Сергієм відчули в іронічному голосі чоловіка підтримку. Вони підтакнули: еге ж, старі-старі, а все туди ж!
– Хи-Хи! Ги-Ги! Ото ж! Сміхота та й годі!
Миколі, Мані, Борисовичу й Дмитрівні враз стало ніяково, тому що постати перед своїми односельцями в сімнадцятилітньому віці, хоч усі знають, скільки тобі насправді, – це справжня ганьба! Точно кажуть, сивина в бороду, а біс у ребро!
– А можна, я тут хоч корів пастиму? – попросив зів’ялим голосом Микола.
Але його слова залишилися без відповіді.
V.
Десь далеко засвистів вечірній дизель-поїзд. Усі, хто збирався їхати, заквапилися.
– Вам тут нічого робити! – крикнули вони Миколи й Мані, тестю й тещі, підхопили їх під руки й буквально потягли на станцію.
Чоловіки та їхні жінки спочатку опиралися, а потім і змирилися. Їх занесли у вагон, посадили під стінкою. Микола й Маня сумно дивилися, як пливли за вікном луг і дві сосни, поступово зникаючи десь іззаду. «Треба стрибати з поїзда! Треба тікати, а то ще на кладовище завезуть!» – вирішив Микола, збуджений від усього, що трапилося. Він нагнувся до дружини й прошепотів:
– Коли всі поснуть, будемо стрибати!
– Як стрибати?! – здивувалася та. – Куди стрибати?! З поїзда?! На повному ходу?!
– Виходу нема, Маню! – наполягав Микола. – Треба стрибати! Там молодість наша! У молодість і будемо стрибати!
Микола нагнувся до тестя й тещі:
– А ви будете з нами стрибати?
– Стрибайте вже ви, діточки, а ми далі поїдемо, – відповіла Надія Борисівна. – Не ті ноги вже в нас, щоб із потяга стрибати!
– Та що Ви, мамо! Гляньте на себе! Вам же зараз сімнадцять! Не прибідняйтеся! Стрибаймо! Куди ж і стрибати, як не в сімнадцять?! Знов хочете старими зробитися? Ще трохи від наших сосон від’їдемо – і гаплик, прощай молодість!
Вагон почав хропіти. Четверо сміливців тихенько висунулися в темний тамбур і відчинили залізні двері. Стукіт коліс став голоснішим, а літній вітер роздув волосся. Микола взявся за поручні й трохи звис над темною прірвою, що неслася внизу й тягнула його до себе. Він по-справжньому відчував себе молодим. Від цього та від вітру забило подих.
– Хто перший? – спитав чоловік.
– Страшно! – відповіла Маня й трохи відступила назад.
– Страшно! – підтвердила Надія Дмитрівна.
– Яке там страшно?! – вигукнув Микола. – Я готовий стрибати в молодість із будь-якої висоти! Навіть із літака! Подивіться, звисаю з поїзда на повному ходу й не боюся! Ну ж бо, а тепер ви! – звернувся до жінок.
Маня та її мати підійшли до самого краю біля відчинених дверей тамбуру й боязко зиркнули вниз – туди, де миготіла земля. Микола підморгнув тестю – і вони разом штовхонули своїх жінок у темряву. Потім стрибонув тесть, за ним – Микола.
VI.
Їх прийняла м’яка трава. Падаючи, навіть лікті й коліна не позбивали! Що значить молодість?! Глупої ночі добилися до двох сосон. Під деревами вже нікого не було. Борисович і Дмитрівна помахали Мані й Миколі руками: мовляв, поступаємося місцем, нехай ця ніч буде вашою, цілуйтеся, скільки хочете – може, ще одна донечка буде! Десь у клубі гучала музика. Танці! Зрозуміло, що тесть і теща, маючи сімнадцять років, сіли на свої мотоцикли та й гайнули туди. Життя починалося знову…
ПОМИЛКА
І.
Василь Васильович напомацки просувався коридором гуртожитку, у якому більшість кімнат заселені дівчатами (філфак!). І хоча він давно не жив у гуртожитку, усе одно ним просувався. Йому туди хотілося. І він там був. Подумки…
Усі двері були не замкнені. Заходь, куди хочеш! І Василь Васильович заходив. Однак тільки він брався за ручку, відчиняв, із темряви вилітала подушка, цідила його по фізіономії, а далі звучав голосний дівочий знущальний регіт.
– Дівчата! Ви чого? Ви ж раніше мене пускали!
– Раніше ти був однокурсником Васьком, тож і пускали!
– А тепер?
– А зараз Ви, Василю Васильовичу, міський голова, і по дівчачих кімнатах гуртожитку Вам шастати зась!
– І що ж мені робити?
– Ха-ха-ха! Ставайте знову Васьком, якщо раптом чогось захотілося!
ІІ.
Сесія міської ради почалася з того, що Василь Васильович виліз на трибуну й заявив:
– Шановні депутати! Багато років я перебуваю на посаді міського голови! Невідомо який уже й термін тягну! Багато справ зроблено! Не один пуд, як кажуть, солі з’їдено разом із вами! І не хочеться мені залишати посаду, але доводиться! І вік мій уже не той, і здоров’я не те! Засидівся! Утомився! Напрацювався! Отож я прийняв для себе непросте рішення піти з посади. Ось моя заява – розгляньте, будь ласка. І дуже прошу не називати мене більше Василем Васильовичем, а звіть тільки Васьком. А хто скаже «Василь Васильович» – і здороватися не буду!
Зал затихнув, почувши зовсім неочікувану промову міського голови. Потім здивувався. А далі невдоволено загудів. До Василя Васильовича підскочив секретар міськради й поклав йому руку на лоба: чи не гарячий? Не гарячий! І навіть занадто холодний із краплинками поту. Видно, що хвилюється.
– Що це Ви, Василю Васильовичу! – голос одного з депутатів зірвався. – Васько!… Надумали нас покидати?!
– Можна сказати, напризволяще! – підтвердив другий, думаючи, що мер розігрує, й намагаючись підлабузнюватися.
– Ніззя, Васько Васильовичу! Ніяк ніззя! Місто без Вас загнеться! Хочете, щоб вода в кранах закінчилася й батареї у квартирах замерзли?
– Двадцять років народ Вам довіряв, а Ви тепер думаєте втекти! Не хорошо!
– Люди Вас не зрозуміють! Ніяк не зрозуміють! Зобиджаєте Ви нас! Зобиджаєте!
– Зараз подзвонимо виборцям – вони Вам скажуть своє вагоме слово! Довго будете чухатися!
Василь Васильович зніяковів і трохи не розплакався. Він не знав, що казати й що робити. Його явно любили. А це чогось та вартує. Проте не народна любов йому виднілася попереду, а кохання в гуртожитку. Народ ніколи не дасть те, що може дати жінка, хоча його також можна обдурити. «Ні, – подумав Василь Васильович, – треба звідси якось відпливати. І дійсно засидівся! Треба хоч трохи пожити й для душі! Знайду Оксану – і знову оживу духом».
– Не пускаємо! Не пускаємо! – закричали в залі. – Ви незамінний! Ви наш!
У коридорі міської ради висів портрет мера з підписом «Голова Василь Васильович». Чоловіка підвели й спитали:
– Невже Ви хочете з усім цим розпрощатися?
Але Василь Васильович побачив тільки своє подвійно-потрійне підборіддя, лисину, зморшки на лобі, мішки під очима. Він скривився й відвів погляд. Тоді його підвели до вікна й показали на представницьке авто, що стояло внизу.
– І це Ви хочете втратити?
Василь Васильович дивися згаслими очима й розумів: представницькі авта його давно не спокушають. У думках він бачив себе вісімнадцятилітнім Васьком у величезному, як галактика, жіночому гуртожитку, де кожна кімната – окрема планета, завішана ліфчиками й населена молоденькими однокурсницями, які вже хоч і няньчать тепер онуків, але про таке думати не хотілося. Однокурсниці – завжди молоді! На все це агресивно наступали його п’ятдесят вісім років, які, ображаючи честь і гідність своїми цифрами, посягали на його уявне щастя, тільки, як із ними боротися, він не знав. Василь Васильович ще більше утвердився в думці, що треба тікати назад, у ті часи, коли він застрявав у жіночих кімнатах й міг по декілька днів не з’являтися на заняттях в інституті.
ІІІ.
Наступного дня Василь Васильович на роботу не прийшов. Він абсолютно до неї збайдужів. Вона йому остогидла. Знайшли Василя Васильовича під студентським гуртожитком рідного філологічного факультету та й то на другий ранок. Філологія – сфера жіноча! Саме це Ваську якраз і треба було. «Люблю філологію!» – думав він. – «І українську, і іноземну!» Його душа прагнула чогось дуже гуманітарного. Наприклад, «Несе Галя воду, … а за нею Йванко…» Уночі він добивався крізь двері гуртожитку, але вахтерка, побачивши за склом немолоду чоловічу пику, двері не відчинила. І даремно кричав, що він мер міста, сам Василь Васильович. Вахтерка відповіла: Василів Васильовичів у гуртожиток не пускають, сюди можна тільки Васькам, які про високі посади поки що тільки мріють.
– Так я і є Васько! То я тільки так… по роботі… Василь Васильович!
– Покажіть паспорт!
Він просунув у щілинку ледь відчинених дверей документ. Вахтерка суворо подивилася на рік народження:
– Ні! За документом Ви – Василь Васильович і ніяк не Васько! Ви у свій паспорт коли останній раз зазирали?
А далі пригрозила, що може й поліцію викликати, якщо він буде гамселити в двері: ходять тут усілякі дідугани, намагаються до молодих дівчат чіплятися. Негідники! Збоченці! Інфарктники! Інсультники! Цирозники! Печінка б у вас заболіла! Тоді Василь Васильович утихомирився й заснув, присівши під стіною гуртожитку.
Його розбудила чиясь рука, що трясла за плече. Василь Васильович кліпнув очима: дружина!
– Ваську?! Що з тобою? Ти ж учора поїхав на роботу такий як треба! – вона нахилилася над ним і намагалася роздивитися в його неголеному одутлому від сну обличчі причину того, чому чоловік не ночував удома.
– Лариско! А пам’ятаєш, я ходив до тебе в цьому гуртожитку? Жив у двісті чотирнадцятій кімнаті, а ти – в триста другій. З другого поверху на третій бігав.
– І не тільки до мене! Але біля мене зупинився!
– Добре, коли є на кому зупинитися! – зітхнув Василь Васильович. – Просто ти сказала, що вагітна і треба женитися. От я й женився. А розродилася тільки через два роки! – докірливо скривився чоловік. – Ти тоді й справді була вагітною? Щось тут не так.
– Що не так? Усяке трапляється, Васюрочко… усяке. Інколи вагітніють, а народжують через два роки. Добре, що не через п’ять! – скептично висловилася Лариса, намагаючись підкреслити: вона краще знає, як у жінок буває, а ви, чоловіки, у цьому нічого не тямите.
– Трапляється-трапляється, – перекривив Василь Васильович, – та не в усіх, а тільки чомусь у мене.
– Піднімайся! Пішли додому! У таких, як ти, й не таке буває! – вона потягла його за руку.
– Куди додому? Оце мій дім! – Василь Васильович поляпав долонею по стіні гуртожитку. – Сюди мені треба. Сюди душа мене тягне і вже давно.
– Не вигадуй! Це все вигадки! Ти все це придумав! У тебе в голові життя перекрутилося! Те, що було позаду, опинилося попереду!
– Я придумав? Оце все вигадки?! – Василь Васильович знову поляпав рукою по стіні. – Сама ти вигадка!
– Ну тоді вдома можеш не з’являтися! Ось я хлопцям скажу нехай тобою займуться. – сердито гримнула Лариса, натякаючи на їхніх синів, які самі вже десь ошиваються.
Вона хутко повернулася й зникла за рогом будинку.
IV.
Василь Васильович знову присів на землю під кам’яною стіною. Із гуртожитку випірнула група студентів. Чоловік підскочив і з надією кинувся до них.
– Хто з вас Васько? Васько серед вас є?
– Ну, я Васько! – відгукнувся один. – А що треба?
– Паспорт треба! Твій паспорт! Він у тебе при собі?
– При мені! А що?
– Дай подивитися!
– Еге! – скептично відповів студент, хитрувато зиркнувши з-під брів. – Як це дай? Паспорт – документ! Його в чужі руки совати не варто!
– Дай, синочку! Я теж Васько! Тільки мені не вірять! І в гуртожиток не пускають! А там кохана моя! Мені до неї треба!
– Дядьку! Яка у вас може бути кохана? Та тут тільки студентки живуть! Учорашні школярки! Ви дід для них!
– Це я біля вас дід! А зайду туди, – показав пальцем на двері гуртожитку, – одразу вісімнадцять років повернуться. Мені там завжди було вісімнадцять! І тільки вісімнадцять! Дай паспорт! Я тобі… я тобі… я тобі, чим хочеш, віддячу!
– Тоді, дядьку, хай буде так. Ви мені яку копійчину на цигарки перекинете, а я вам паспорт на цілих півгодини позичу. Так би мовити, напрокат. Згода? Тільки щоб без обману. Я буду он там за рогом стояти – кинете з вікна, як до своєї коханої зайдете.
Хлопець витягнув із кишені паспорт і підняв угору.
– Ну, що? Даєте гроші на цигарки?
Василь Васильович довго не думав. Він витягнув декілька жирних купюр і сунув хлопцеві.
– О! – вигукнув той, побачивши, що перепало не тільки на цигарки. – Та на ці гроші можна тиждень весело провести! Тоді я вам даю паспорт аж на дві години. Ні! До вечора!
Васько-студент простягнув паспорт Василю Васильовичу, але в то й же момент хтось із молодих хлопців, що стояли навколо, хапонув документ і відскочив убік. Він потряс паспортом над головою й засміявся, дражнячись із Василя Васильовича.
– Віддай! – закричав мер. – Це мої вісімнадцять років! Віддай!
Василь Васильович розгнівано кинувся до хлопця, але той спритно передав паспорт своєму товаришеві, той – ще іншому, той – ще. Чоловік смикався від одного студента до другого й не міг забрати орендований паспорт.
– Ну годі, хлопці! – власник паспорта – вирвав його з рук друзів і передав Василю Васильовичу.
– Гуляйте, дядю! Тепер ви – Васько Сергієнко! До самого вечора –Васько! До самого вечора – Сергієнко!
V.
Василь Васильович знову відчинив двері гуртожитку. Вахтерка не дрімала. Вона тулубом, міцним і майже богатирським, перекрила шлях, як уміла це завжди робити перед непроханими гостями, що нерідко намагалися нелегально проникнути до гуртожитку.
– Ви знову за своє? Я ж уже казала, що вам у гуртожиток зась! Сюди можна тільки Васькам, Васюркам, Василькам, Василечкам! А Василям Васильовичам – ні…ні…ні… – вона багато разів випалила те «ні», намагаючись переконати твердолобого чоловіка, якому ніяк не доходить, що йому кажуть.
– А я і є Васько! – чоловік розгорнув і тицьнув вахтерці під носа недавно позичений паспорт.
Його очі спалахнули, як у людини, що обвела навколо пальця свою долю. Жінка, зиркнувши в документ, зам’ялася, але що ж робити: треба пускати! Вона зітхнула й відступила з дороги.
Звільнившись від тягаря солідності й заслуженості, що накладало звання «Василь Васильович – мер міста», Васько мчав по східцях на третій поверх. Він боявся не застати ту, яка колись жила в триста шостій кімнаті. Ноги його були легкими, вісімнадцятилітніми, і душа теж була легкою, вісімнадцятилітньою, летіла попереду ніг. Номери кімнат мигтіли перед очима, і триста шостий відскочив убік, коли Васько з розгону вдарив руками у двері.
Оксана сиділа за столом обличчям до входу. Здавалося, вона тільки й чекала на нього. Захеканий Васько зупинився серед кімнати, не знаючи, що казати.
– Я до тебе… я до тебе. – спочатку важко видихнув із себе, а потім випалив. – Усе життя іду… ні … біжу… лечу!
– Летиш, та не долітаєш! – сумно відповіла Оксана. – Усе в тебе десь додаткова посадка! То в триста другій у Лариси. То ще десь. Якби менше в чужі кімнати залітав, то може б і до мене втрапив.
– Та то я так… до Лариски… – виправдовувався Васько. – На дві секунди зазирнув.
– Зазирнув на дві секунди, а залишився з нею на все життя!
– Ні! Не на все! Далі – тільки з тобою! Та мені хоч би трішки біля тебе пожити! Я сорок років тільки про це й мріяв!… А ти ж зовсім і не постаріла…
– Хіба не знаєш? У цьому гуртожитку взагалі ніхто ніколи не старіє. Тут усі молоді. Ось і ти, тільки зайшов – і вже не Василь Васильович, а Васько. Вийдеш на вулицю – і знову станеш таким, як і був.
За вікном почувся голос:
– Дядьку! Дядьку! Віддайте паспорт! Мене в гуртожиток не пускають! У нас вахтерка люта!
Васько подивився у вікно. Далеко внизу стояв знайомий студент Сергієнко й махав рукою, просячи паспорт. Васько різким рухом швиргонув документ униз, думаючи, що він йому більше не знадобиться. Потім обернувся до Оксани й спитав:
– Ну що? Приймеш?
– Та вже ж, що прийму. Стільки років чекала, не виходячи з цього гуртожитку. Навіть постаріти собі не дозволила.
– І ти мене пробачила?
– Зараз пробачила, а колись не змогла.
– Тоді я додому одним махом і назад! Речі свої заберу й до тебе! Ось тут, у триста шостій, і житимемо!
Він знову летів по східцях вісімнадцятилітнім кроком. Спочатку через дві-три сходинки. А далі – хапався за перила й стрибав униз через цілі відсіки.
Вахтерка, як і перше, перекрила шлях.
– А паспорт є?! – суворо спитала вона.
– Навіщо? – здивувався Васько. – Я ж виходжу, а не навпаки?
– У нас пропускний режим! І туди, і сюди – тільки з паспортом! Покажіть документ!
Зрозумівши, що він ніколи не вийде з гуртожитку, у якому всім і завжди тільки вісімнадцять і де є Оксана, яка, чекаючи його, не дозволила собі постаріти навіть ні на рік і нарешті пробачила його, негідника, Васько на радощах кинувся обніматися до вахтерки.
– Ну що ви! Ну що ви! – відбивалася та і – словами, і руками, випручувалася, як могла. – Як вам не соромно! Як вам не соромно! Відчепіться, будь ласка! Я заміжня жінка! У мене чоловік є! Я двадцять років на посту! Прибери руки, ідійоте!
Потім Васько крутнувся на одній нозі й побіг назад. Тільки біля триста другої зупинився й відхекався. Він дивився на номер кімнати, у якій свого часу зробив фатальну помилку, що розлучила їх із Оксаною більше ніж на сорок років. Якась сила знову потягла його до цих давно не фарбованих дверей. Він постукав.
– Хто там?! – прозвучав дзвінкий дівочий голос Лариси, яка впізнала, хто стукає, і тому голос бринів особливо. – Не замкнено! Заходьте! Не бійтеся! Я одягнена! Майже!
Васько взявся за ручку дверей. Так… для інтересу… Вони дійсно були не замкнені. Та й Лариса одягнена. Майже…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.