“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
ДЖЕРЕЛЬНА НІЖИНСЬКА ШКОЛА
Вона зароджувалася ще тоді, коли в тихому українському містечку Ніжин з’явився один із перших вищих навчальних закладів – Гімназія князя Безбородька, якій судилося зіграти дуже важливу роль у культурному розвої нашого народу. І початок цьому історичному процесу поклали творці слова. Згадаймо бодай перших її провісників: Микола Гоголь, Євген Гребінка, Нестор Кукольник, Леонід Глібов. А далі тут ставали на крило десятки відомих поетів, прозаїків, критиків. І сьогодні в виші працює знаменита літературна студія, де шліфують свій талант нові майбутні літописці свого народу. І серед них один із нинішніх викладачів-філологів Юрій Бондаренко, що серед прозаїків нової доби гідно крокує вслід за Юрієм Збанацьким та Євгеном Гуцалом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я уважно прочитав кілька його книжок і пересвідчився, що мій земляк досяг такого професійного рівня, що непомітно проминув традиційний період початківства, пошуків власного стилю. Його химерна мала проза корениться у глибинних пластах українського фольклору. А якщо пошукати первінь літературної школи, то це, безсумнівно, незрівнянна стихія Гоголівських химерій, із яких повиростала не одна сотня літераторів у всьому світі, не кажучи вже про українських майстрів химерної прози.
Бондаренкові герої – простолюдини, що долею випадку потрапили в майже нереальні обставини, тому змушені вести себе теж неадекватно. В його оповіданнях на рівних діють і сільська баба, і рафінований інтелігент, і риба в ставку, і одинока груша в степу. Все в нього взаємодіє в химерному світі, водночас зберігаючи мотивацію вчинків людей реального сучасного світу.
Всі ці картини реального життя вимальовані добірним словом, в основі якого лежить багатющий народний досвід.
Словом, маємо цілком сформованого майстра малої прози і радіємо, що Ніжинська школа не замулила свої чисті джерела.
Леонід ГОРЛАЧ, колишній ніжинський студієць
ПОТОП
І
Юрко не любив рибалити, коли не клює. А тут як на зло поплавок застряг на поверхні води, ніби останній, але не розхитаний зуб у роті. Хоч би раз смиконуло. Так ні. Хлопець почекав із пів години і спробував висмикнути вудку зі ставка. Дзуськи! Капосний поплавок стояв на місці, ніби забетонований. Юрко злякався й з усієї сили почав тягнути вудку на себе. Вона зігнулася дугою від напруги, однак поплавок цього навіть не відчув, залишившись нерухомо стирчати за три метри від берега. Юрко спробував покласти вудилище на землю, щоб лізти виймати гачок із корча, який, очевидно, і зловився замість рибини. Це також не вдалося: вудка приросла до руки. Хлопець розгублено відчув себе в пастці. Сонце сідало. Ночувати вдома, мабуть, не доведеться.
– Бабо! – заволав Юрко.
– Б-а-а-бо! Ба-бо-о-о! – луна загубилася десь за лісом, наздоганяючи останні проблиски сонця.
ІІ
Цілу ніч баба Гордіїха шукала Юрка, але тільки уранці ледве знайшла сонного, із вудкою в руках біля води. Спочатку зозла накрутила онуку вухо, але потім почала рятувати. Відчепити не змогла, тому кинулася за допомогою до хати Семена-тракториста.
Перед самим її носом Семенові ворота відчинилися і з них виїхав, похитуючись із боку на бік, ніби клишоногий ведмідь на велосипеді, саморобний трактор, склепаний умілими руками з усякого залізяччя, що де тільки не валялося по селу. Якби баба рішуче не перекрила шлях, Семен навряд би її побачив. Тракторист і трактор спересердя в один голос чхнули, але, знаючи норов Гордіїхи, вирішили зупинитися.
– Ой! Рятуй, Семенчику, рятуй! – закричала баба, розчепіривши руки й ноги в різні географічні кінці світу, й майже обняла трактор.
– І чого б я так репетував?! Привезу дров голові сільради, одвезу Нінку бухгалтерову на базар, підкину комірникову дочку-студентку на станцію, а потім і до таких смертних, як ви, доберуся! Потерпіть, бабо! Ще не кінець дня! Поможу і вам! – відгукнувся Семен, зрозумівши бабине горе по-своєму.
– Та яке допоможу? Онука треба рятувати! До ставка прикипів – відірвати не можна!
– Не плещіть, бабо, дурниць! Мені великим людям добре діло треба зробити!
– Хай самі їздять! У комірника «джопа» у дворі стоїть! У голови сільради – «то-його-та»! Бухгалтер теж не бідна людина! А нещасній бабі вже й помогти немає кому! Змій вашій матері! Нема правди на світі! Олігархи прокляті! Я на вас грому напущу! Як гахне по голові! – Гордіїха застигла з піднятими руками, ніби тримала в одній жмені грім, а в другій – блискавку.
Семен, побачивши, що баба ого-го як розходилася, зупинив трактора і призадумався. Як і ціле село, він знав: Гордіїсі краще не перечити, бо вона так може межі очі плюнути, що невідомо яким боком все це з носа вилізе.
– Як прикипів? До якого ставка? Що ви мелете спозаранку? – Семен явно почав скидати газ.
Баба миттю вловила слабину й посилила наступ:
– Натурально прикипів! Наче його хто пришив до нього!
– Відступіться з дороги: «високі люди» мене ждуть! – хотів знову налякати бабу Семен, думаючи, що й вона вважає сільське начальство «високими людьми». Але баба на це не піддалася й правила своє:
– Рятуй, Семенчику, а то пропаде онук!
Вона вскочила в кабіну трактора, учепилася за комір піджака Семена і засвітила очима, як фарами. Тракторист зрозумів: повороту назад уже немає, Гордіїха не злізе з його душі, поки він не задовольнить її бажання. З усієї сили натиснув ногою на педаль, думаючи якомога швидше виконати бабину волю. Трактор доскочив до ставка одним стрибком.
ІІІ
Семен двічі обійшов Юрка, кожен раз перелазячи через його вудку, що стирчала в бік води, обхопив хлопця обома руками за пояс, потягнув з усієї моці, намагаючись вирішити проблему без застосування техніки. Коли ж пересвідчився, що людина не все може в боротьбі з невідомими явищами природи, погодився підключити до справи трактор, який уособлював прорив конструкторського генія господаря і міг, за балаками Семена, практично все. Чоловіку стало навіть цікаво: чи його машині під силу здолати й цю невідому до сьогодні штуку? Чи зможе його трактор перемогти у протистоянні з незвичайним поплавком? Семен обв’язав хлопця цепом, другий кінець причепив до чотириколісного агрегата й дав по газах. Не один раз трактор ставав дибки, розтягуючи в повітрі Юрка, його вудку, але поплавок лише бринів на поверхні води, яка стискалася до стану водневої бомби. Семен вичавлював із машини все, що можна. Та ревіла, як бугай перед зарізом. Передні колеса теліпалися в повітрі, задні буксували, викидаючи грязюку в різні боки. Тоді Семен застосував технічний секрет, який існував тільки в його трактора. Він увімкнув реактивний двигун, «позичений» на розформованому аеродромі, коли різали на метал стратегічні бомбардувальники. Юрка, вудку, поплавок і навіть ставок в один момент вирвало з їхнього місця й закинуло в небо. Ставок перекинувся догори дриґом, застиг під хмарами, навис над селом, як здоровенна ванна, повернута донизу дном. Під ним на витягнутій вудці завис онук баби Гордіїхи, нижче – цеп і трактор. Семен беркицьнувся з кабіни і впав на землю, коли все це громаддя піднялося в повітря. Юрко волав, що його зараз розірве на дві частини, але зарадити йому не було ніякої можливості. Гордіїха й тракторист лише позадирали голови й роззявили від безпорадності роти, у які згори почала текти вода. Над селом зашуміла така злива, ніби на небі повідкривали всі каналізаційні люки. З перекинутого ставка лилося й лилося. Вулицями побігли швидкі потоки, у яких миттєво втопилися сільські дороги та майдани.
ІV
Це була постійна ранкова гімнастика: сільський завклубом за своїм звичаєм стояв під грушею і розминався на трубі. Тренуючи губи, язик і легені, Степан з усієї сили дув у музичний інструмент, сповіщаючи село, що він уже проснувся.
Захоплений цією процедурою, він спочатку навіть не звернув уваги на дощ, але коли той розгулявся, глянув у небо – суцільний морок! – і шаснув у хату. Рятунку не було й там. Вода швидко піднялася вище колін. Хатою попливли стільці й табуретка з котом, який ледве встиг стрибонути на неї. Степан виліз на стіл, присів на ньому, визирнув у вікно й відчув себе в затонулому підводному човні: вода наступала на хату з усіх боків – очевидно, що виходу з неї скоро не буде. Завклубом вискочив на вулицю й з переляку почав бігти невідомо куди, ногами й руками розгрібаючи каламуть, яка весь час прибувала.
– За селом дощу немає! Виброджуйте на поле! – здалеку долинув чийсь голос, і Степан, зрозумівши, де знаходиться вихід із цієї «безвиході», рвонув до найближчого кінця села. Але й це врятувало мало. Вода вже досягала пояса. А коли добрався до сільради – то була й по груди. Навколо Степана несподівано то там, то сям виринали односельчани, відпирхувались, ковтали повітря й знову поринали під воду. Кожен, як міг, рятував своє добро.
На городі Максюшиних їхня ж баба пірнала з ножем у зубах, підрізала головки білокачанної капусти, які потім спливали на поверхню. Було видно, як довгопола спідниця конвульсивно стискалася й розправлялася під водою, ніби величезна чорна медуза. Дід Павло підчіплював капустяні головки саком, яким зазвичай тягав зі ставка ряску для качок. Він складав капустини собі в ночви-човен, при цьому балансував з усієї сили, намагаючись не перекинутися й не згубити порятовану городину.
Із воріт Коротенків виплив табунець невеликих «в’єтнамських» чи, може, «китайських» або «корейських» – хто як називає – свинок із розумними мордочками (того року на них саме пішла мода в селі і всі почали їх розводити). Степанові це нагадало, як пацюки тікають з корабля, що тоне, і він узяв курс за табуном. «Ці точно знають, куди плисти. Тварі завжди чують, де берег. Виведуть із біди!» – подумав чоловік. Та раптом його зупинив недалекий крик:
– Степане! Степаночку! Тут діти твої! Рятуй дітей!
Ноги несли вперед, але в душі щось йойкнуло – і вони зупинилися. «Варка кричить», – збагнув завклубом і знехотя повернув у провулок. Він ухопив двох мокрих і переляканих схожих на батька трирічних близнючок, підняв над головою і знову почав вибиратися за село. Вода вже сягала шиї. Степан ледве пробивався крізь неї, підняті над головою руки відмовлялися тримати дітей. На щастя, його наздогнав дід Павло з капустою в ночвах.
– Діти важливіші за капусту! – гримнув Степан, щодуху штовхнув головою ночви, капусту й діда Павла у воду. Потім перехопив обох дівчаток на ліву руку, правою поставив ночви на плав, посадив туди дітей і вже не пішов, а поплив далі, тримаючись руками за краї посудини. За ним, матюкаючись, борсався дід Павло, а його баба, залізши на гілку шовковиці, здалеку репетувала, що подасть на суд за згноєну городину.
Завклубом знову не вдалося далеко просунутися.
– Степане! Тут діти твої! – тепер уже Наталка просила допомоги.
– Брехня! Брехня! То не мої! – відгукнувся той.
Але в серці знову щось йойкнуло – і ноги пішли на крик. Друга двійня гепнула в ночви, які просіли, але води поки що не набрали. Степан штовхав з усієї сили цей «Ноїв ковчег», ковтаючи й випльовуючи все, що пливло до рота. «Боже! Скільки воно йойкатиме!? Ще одна двійня – ночви не витримають!» – хвилювався чоловік. І коли втретє пролунало «Степане! Тут діти твої!», він всерйоз задумався, чи варто зупинятися. Дві секунди Степан вагався.
– Брехня! То не мої! То не мої! – знову закричав він у відповідь.
Проте саме в цей момент у нього проснулося якесь незнайоме почуття й почало безжально розривати душу. Завклубом просто не зміг обійти, ноги самі звернули, куди треба. «Хоч би не двійня! Хоч би не двійня!» – весь час повторював Степан. Але знову була двійня. Ночви потонули відразу. Дітлахи вчепилася за штани й сорочку Степана з усіх боків і тягнула на дно, обриваючи з одягу ґудзики. Чоловік борсався, як міг, але тягнув, тягнув. За спиною, захлинаючись водою, услід йому кричало декілька жінок:
– Рятуй, Степане, дітей наших! Рятуй!
– То не мої! То не мої! – крізь воду, що заливалася в рот, белькотів чоловік.
Але його слова вже не мали ніякого значення. Решта малюків сипалася на голову самовільно. Скільки їх було, Степан уже не міг порахувати. Тільки чув, як щось гепалося на нього. Усі діти, як не дивно, виявлялися його власними, схожими на батька, немов дві краплі води, хоча він про це не завжди й здогадувався, й навіть пробував якось заперечувати. Зрештою, стало не до того, чиїх дітей доводиться вивозити. Степанові інколи здавалося, що вже втопився, а інколи – ніби ще живий.
Коли, обвішаний дітлахами, ніби гирями, чоловік остаточно пішов на дно, дощ раптом припинився. Перевернутий у небі ставок вичерпав свою водяну силу й ураз перетворився на парасольку. Вода миттю зійшла. Степан лежав на траві, то зіпаючи ротом і намагаючись ухопити в легені все повітря зразу, то вибльовуючи те, чого встиг наковтатись. Зверху на ньому повсідалася малеча, підстрибуючи, як на коні, від конвульсій свого батька.
– А правда, що ти – мій татко і що ти – моряк? – прошепотів у Степанове вухо один зі старшеньких, але відповіді не діждався.
V
Згодом Стьопа більш-менш розчумався, виблював воду й надихався повітрям. Потім перевернувся на спину й побачив у небі дивний багатоскладний об’єкт. Прямо над ним теліпався трактор. Зверху його підтримував цеп, причіплений вище до розтягнутого хлопця з вудкою в піднятій руці. А над усім цим нависало якесь громаддя, що затуляло сонце.
Степан спостерігав, як на плечі Семену-трактористу вилізла баба Гордіїха, а на неї по черзі вся вивезена із потопу малеча. Утворився стовп аж до самого трактора. Той, що зверху, учепився за колеса й потягнув униз. Трактор, Юрко, цеп і порожній ставок легко піддалися й почали спускатися. Їх по черзі поклали на траву. Відчепили трактор, потім цеп, але з вудкою знов почалися проблеми. Лише відбійним молотком удалося відколупнути риболовний гачок від дна ставка. Як виявилося, Юрко ловив на звичайну жувальну гумку. А всі ж знають: якщо гумка до чогось пристане, то дідька лисого її просто так віддереш. До речі, вудку відірвати від руки хлопця так і не вдалося: вона також приклеїлася гумкою, яку той постійно розминав.
Після всього баба Гордіїха підвела до Степана Юрка.
– Глянь, який синок у тебе є. Це він нам водички напустив, – показала вона на хлопця й хихикнула.
Степан навіть не повернув голову. Із гіркотою та образою в душі завклубом роздивлявся небо. «Що за діти пішли? – печально думав він. – Рідного батька ледве не втопили!»
СИРЗАВОД
І
Перша й третя школи пішли «стінка на стінку». За річкою, за чагарником, між газовим господарством і шлюзом. Завелися не через дурничку. Причина серйозна. Сашко Дзюбенко повертався з побачення від своєї Людочки. Звичайно ж, після дванадцятої ночі. І тут у нього попросили закурити. Троє з третьої школи. У Сашка в пачці залишалося тільки дві цигарки. Одному не вистачило. А Сашкові вистачило по самі зав’язки.
У школу він припхався тільки через день та й то із запізненням – на «дуже другий» урок. Синій. Пухлий. Очі – одні щілинки. Мати хотіла в поліцію заяву написати, а Сашко не дав: мовляв, ми з хлопцями самі розберемося, до ментів тільки слабаки ходять, потім на вулицю хоч не потикайся – засміють. Мати примовкла, бо один із нападників – синок директора сирзаводу. Побоялася, що Сашка ще й винним зроблять. «Не дай Бог, у колонію запроторять! Із начальством краще не заїдатися!»
Увесь клас оточив Сашка. Той не говорив, а плямкав ніби надутими водою губами, розказуючи свою історію.
ІІ
І от «стінка на стінку». Так домовилися. Перша школа сказала третій: не вийдете – по одному бити будемо, де зловимо, там і давитимемо, як щурів. Діватися нікуди, треба виходити.
Від третьої школи в першу чергу Денис Ткаченко (це він Дзюбенка найбільше тоді вночі «розмальовував», інші двоє тільки трохи допомагали – за руки «жертву» тримали, щоб не відбивалася), а з ним ще чоловік п’ять. Від першої – ну, звичайно ж, Сашко (кому ж, як не йому?!) і з ним також п’ятеро. Стоять, дивляться один на одного, міряють із голови до ніг. За чагарником, за газовим господарством, недалеко від шлюзу. Там завжди б’ються, кому треба, а особливо, коли «стінка на стінку».
ІІІ
Деня, звичайно, свій, але третій школі воювати через нього не хочеться. Знають, що неправильно зробив. Чого було втрьох одного клепати?! А тепер, хоч-не-хоч, бийся за нього – захищай честь школи! Першій теж не дуже свербить: тиняється Сашко після дванадцятої чужими вулицями – от і нарвався, а ти за нього виходь і кулаками махай.
Сашко аж сичить – так рветься в бій. Дивиться на Дениса – очима коле. «Зараз-зараз поквитаюся!» – кипить. Пальці стискає й розтискає, щоб кулаки важчими були. Він би вже й кинувся – та решта чогось тягне, мнеться, ніяк не рушить уперед.
– Хлопці! А може, на мирову?! – третя школа почала давати задки. – Може, якось домовимося?
– А що значить на мирову? Ви нашого втрьох били, а тепер злякалися? – хтось із першої грізно, але відчувається, що не від душі, а так – для проформи.
– Та то так вийшло! Деня в карти програв. Домовилися, хто програє, той першого зустрічного б’є. От Деня й віддавав картярський борг.
– Мені морду синьою зробили – то картярський борг?! – ще більше розлютився Сашко. – Ось я йому покажу, як у карти програвати!
І Сашко погрозив Денису кулаком. Денис зів’яв, хоч і не боягуз, та знає, що Сашко зараз зліший. А хто зліший – той часто й сильніший! Значить, бути мені битому.
– А можна я відкуплюся?! – обережно спитав Денис.
Перша школа здивовано глипнула на третю.
– Ось я тобі на всю пику синців наставлю – ото й буде твій відкуп! – Сашко знову погрозив кулаком. – Очі стануть як рисочки на пузатому кавуні!
– А чим же ти можеш відкупитися?! – хтось зацікавлено спитав з боку першої школи.
– Та в мого батька – цілий сирзавод! Сиром і відкуплюсь! Кожному з вас по здоровенній головці!
І, не чекаючи відповіді, а сподіваючись на помилування, Денис зарепетував кудись у небо:
– Батьку! Давай сир!
ІV
Із усіх боків – від шлюзу, від газового господарства, від річки – на хлопців покотилися головки твердого сиру: круглі, важкі, кілограмів по надцять, вони летіли, перестрибуючи через горби й кущі верболозу, через старі пеньки, гулко приземлялися й котилися далі.
Перша школа хапала їх, забувши про Сашка й про те, чого тут усі зібралися. Головки сиру були не просто великими, а величезними – і це надзвичайно підвищувало настрій!
Сашко стояв осторонь, не поділяючи загальної радості. Йому теж дісталася головка сиру, але це не згасило злість: били його одного, а сир перепав усім хлопцям із його школи.
– Не чесно! – закричав Сашко. – Мені ще дві головки сиру, бо я ж постраждав!
Усі із цим мовчки погодилися: звичайно ж, битому треба більше сиру дати.
– Батьку! Ще сиру! Для Сашка! – заволав Денис.
Звідкись викотилося додаткові дві головки й лягли якраз біля Сашкових ніг.
– Це ти стільки й додому не допреш! – пожартував хтось із гурту.
Сашко зробив піраміду, зсунувши обидві головки одна до одної, а третю поклав на них. Вийшов п’єдестал. Хлопець опинився на ньому, як переможець (хоча насправді – не дуже, бо Денис залишився не битим), і подивився згори на першу й третю школи. Усі сиділи на своїх кругляках сиру й раділи: ні кляті, ні м’яті – заробили собі по смаколику. Сашко розсердився на своїх: так легко забули його образу, а казали: поки за тебе не поквитаємося – не ми будемо. У хлопця аж сльози виступили. Друзі, називається!
– Зрадники! – закричав він із п’єдесталу. – Зрадники! Ви чого сюди прийшли?!
– Та, Сашко! Та трохи здуйся! Та дивись, як усім кльово! Та й тобі ж сиру онде скільки привалило!
– Мало мені сиру! Мало!!! Хочу, щоб дощ із молока пішов! – почав коверзувати хлопець.
– Батьку! Дощу! – зарепетував Денис.
В одну мить на небо набігли білі-білі хмари – аж із пінкою. Не було ні грому, ні блискавки, але пішов такий густий дощ! Стіна, а не дощ! І головне – із чистого молока!
Перша й третя школи поскидали штани й сорочки, бігали в одних трусах. Молоко текло по головах, по обличчях, по животах і спинах. Воно затікало в очі, у вуха та в рота. Волосся на головах робилося липким і важким. Хлопці підставляли долоні, набирали повні й умивалися, бризкалися, підкидали молоко вгору. І так тривало, може, з пів години.
Та тільки скінчився дощ, Сашко знову закричав:
– Мало мені! Мало!!! Хочу, щоб і в річці текло молоко!
– Батько! Спускай цистерни в річку! – знову закричав Денис.
Річка миттю наповнилася молоком (жирність – 3,2), у якому бовталися карасі, а по ній на плоту пропливав батько Дениса, директор сирзаводу, і грав на мандоліні. Ніхто не знав, чи лягати на землю й пити просто з річки, чи слухати концерт. Батько поплив кудись далі, а перша й третя школа стояли й дивилися йому вслід, забувши про молоко, якого насьорбалися вдосталь іще під час дощу.
– Бачите! Мій батько все може! – хизувався Денис.
І всі почали Дениса любити. І третя, і перша школи підходили до нього, плескали по плечу, висловлювали захоплення. Уже ніхто не хотів його бити, а навпаки, усім кортіло з ним товаришувати. Перша школа вмить відкинулася від Сашка. Його однокласники й друзі терлися біля Дениса, навіть не помічаючи того, за кого прийшли сюди поквитатися. Сашка для них ніби не існувало. Це ще більше розлютило хлопця.
– Зрадники! За молоко й сир продалися! – бігав Сашко між своїми й трохи не плював їм у лице в’язкою від того ж таки молока слиною.
Потім підскочив до Дениса, стусонув плечем:
– А от і не все твій батько може! Не все! А головку сиру на небо викотити може?! Га?! Замість сонця!
І враз сонце впало з неба. Гепнулося в річку! Аж молоко закипіло. Надворі зробилося темно, та не надовго. Місце сонця зразу ж зайняла кругла головка сиру. Вона піднялася від горизонту й зупинилася в центрі неба. Жовта – аж гаряча. Від неї струменіло стільки світла, що стало вдвічі видніше, ніж від сонця.
Тут і Сашко закляк. Теж не надовго. Його душу охопила ще більша гризота: «Буває ж у людей батько! Із сирзаводом! А мій недобатько – падлюка! Мене зробив і кудись подівся! А я тепер сам відбиваюся! Хіба мамка допоможе?! Тільки ганчірку тягати по підлозі на тому ж таки сирзаводі й здатна».
Не розраховуючи на допомогу від своєї першої школи, Сашко сам кинувся на Дениса, повалив і почав бити. Спочатку – за себе, потім – за свого недобатька, далі – за Деньчиного (щоб не був крутим!), і окремо – за сирзавод.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.