“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
І
Сміттєзбиральна машина приїжджає о шостій ранку. Мешканці будинку, яким не спиться, зазвичай починають товпитися трохи не з п’ятої. Вони створюють невелику купку «соратників», що завжди туляться один до одного. Об’єднані спільною справою, ці люди стоять тісним колом, аби було зручно переповідати й слухати всілякі вуличні новини, плітки та дурниці. Ні осінній вітер з дощем, ні зимовий мокрий сніг не зупиняють ентузіастів вранішнього моціону зі сміттєвим відром у руках.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Однак усе це не стосувалося Дусі, яка зазвичай просипала час «Х» і потім мчала навздогін із переповненим, важким відром через декілька вулиць, щоб викинути десь на Цибульського або ж на перехресті Базарної та Загребельної. Майже ритуальна справа для дівчини – хоч раз на тиждень викинути сміття – ставала забігом на довгу дистанцію з перешкодами. Дусі доводилося кружляти, як у лабіринті, між тими, хто, уже спорожнивши відро, з почуттям виконаного обов’язку повертався додому, стрибати через натягнуті повідки, бо мешканці багатоповерхівок намагалися вбити двох зайців – і сміття викинути, і свого улюбленого собаку вигуляти, а головне, не послизнутися на картопляному лушпинні чи кавунових шкірках-огризках, які випадали з відер і часто-густо засівали тротуари.
Водій машини-сміттярки давно зрозумів, що Дуся викидає вміст свого відра не біля власного будинку й навіть не на власній вулиці. Він звик видивлятися її серед густого натовпу, завжди тішачись із того, що дівчині доводилося бігти трохи не через два квартали, наздоганяючи машину. Якщо Дуся не з’являлася зовсім, водій зозла гепав дверима й нервово рушав із місця. Якесь особливе місце зайняла вона в душі цього молодого чоловіка: любов – не любов, а побачити кортить.
ІІ
Того ранку все повторилося так, як і багато разів перед тим. Дуся вискочила на вулицю о шостій двадцять – машина-сміттярка була геть за третім поворотом. Дівчина легко ввімкнула «мотор», щоб наздогнати, але відро видалося занадто тяжким. Вона ледве волочила його за собою, усе більше відчуваючи, як воно важкою гирею б’є об ногу й розтягує сухожилля на руці, боляче тисне на пальці. Дуся розгубилася й зупинилася: викинути сміття таки було треба і зволікати з цим не варто: на фабричній прохідній, у яку вона пірнала щоранку, не люблять, коли робітниці-ткалі запізнюються на роботу: норму треба виконувати!
Але відро ставало все менше піддатливим. Крім того, воно росло, як тісто в пекарні. «Невже це старі дріжджі, які я вчора сюди вкинула, таке виробляють?!», – дівчина намагалася хоч як-небудь пояснити те, що відбувалося. Коли ж відро виросло в неї над головою, а потім сягнуло першого поверху будинку-хрущівки, третього, п’ятого, розгублена Дуся зрозуміла, що викинути сміття сьогодні не вдасться зовсім. Вона стояла біля відра якась зовсім беззахисна, винувато роздивлялася навколо й розводила руками, ніби дитина, що зробила ненавмисну шкоду, а тепер боїться покарання від дорослих. Навколо неї скупчилася здивована вулиця, яка перестала поспішати по домівках і зиркала то на велике відро, то на манюньку проти нього Дусю, то на відро, то на Дусю.
– Чиє відро?! – ревнув хтось за спиною. – Хто це сміття три роки не виносив?!
– Її!!! – в один голос відповіли розсерджені сусіди Дусі, які звикли, що із відра дівчини завжди різко тхне застояними помиями, але зовсім не чекали від неї аж надто такої неохайності, коли те саме відро буквально розбухає від його непривабливого вмісту й росте, росте… – Це вона назбирала гору сміття!!! Засранка!!!
– А чому саме три роки я не виносила сміття? – тихо спитала зіщулена Дуся.
– Не три – так дванадцять три! – ще більше розсердився незнайомець.
Дусі стало зовсім незручно. Надалі вона вирішила мовчати, боячись, що їй припишуть і двадцять п’ять, і п’ятдесят років невинесеного сміття. Її бліді зі сну щоки запалали. Вона спробувала сховатися за відром і побігла навколо нього по величезному колу, але скрізь були люди, які називали її «засранкою», «задрипанкою», «нехлюйкою», а ще й «невмивакою», «зачуханкою» і т. д… Оббігши відро й не знайшовши, де сховатися, дівчина опинилася знову перед тим, хто крикнув першим. Це був один із їхнього будинкового комітету, хоча Дуся ніби вперше його бачила. Чоловік грізно наступав, вимагаючи прибрати сміття з дороги, а Дуся тремтіла, розуміючи, що це їй не під силу. Зі страху вона кинулася в натовп. Розштовхуючи людей, дівчина мчала по вулиці, плачучи й не знаючи, чим усе це закінчиться. Їй услід почали тупати ногами й кричати:
– Тримайте засранку! Тримайте нехлюйку, а то втече й прибирати доведеться нам!
Нажаханій Дусі ввижалося, що її ось-ось спіймають за руку, за спідницю або й за косу. А ще її дивувало те, що зазвичай привітні й навіть лагідні люди враз перетворилися на злюще стовпище, готове розірвати за це скандальне відро сміття, що височіло посеред вулиці, ніби пам’ятник неохайності.
Дуся бігла щодуху. Натовп улюлюкав і саркастично сміявся вслід, але не гнався. Він просто імітував гонитву. Дуся ж відчувала її ніби справжню. Водій машини-сміттярки, спостерігши жах дівчини, намальований у неї на обличчі, крикнув:
– Давай до мене! Да-ва-ай!
Дівчина сприйняла це як порятунок. Вона кинулася до машини й ускочила в кабіну, грімко гахнувши дверима й упавши біля водія на сидіння. Молодий чоловік, не вірячи своєму несподіваному щастю, миттєво натиснув на педаль: йому було зовсім не до збирання вонючого непотребу, коли така красунечка поруч. Машина-сміттярка летіла вулицями міста, часто вискакуючи на тротуари й розбиваючи в різні боки виставлені купи брудних відер. Ті підлітали високо в небо – на голови мешканців будинків звалювалися використаний туалетний папір, рештки їжі, пластик, целофан і, що особливо боляче, скляна тара.
– Так їх! Так! – утішено повторювала Дуся, одержуючи справжнє задоволення від цього покарання, яке спало на тих, хто її тільки що цькував. – Так їх! Так!
ІІІ
Місто до вечора згрібало розкидане по вулицях сміття. Виробництво зупинили, усі вийшли на суботник. Що говорили в цей час про Дусю, краще не повторювати. Найбільшою проблемою стало височезне відро. Пластмасовий гігант із поганим запахом стирчав посеред вулиці й сягав балконів п’ятого поверху навколишніх хрущівок. Із-під його кришки десь там угорі визирав протухлий оселедець, який також виріс до неймовірних розмірів, а тому лякав усіх величезним чорним оком звислої донизу слизької голови. Він, мабуть, і робив повітря нестерпним – особливо у квартирах п’ятого поверху.
Над відром почав кружляти вертоліт. Спостереження зверху показали: засунути оселедець назад у відро навряд чи вдасться, його легше витягти з допомогою тросу. До ранку зграї бродячих псів бенкетуватимуть на повну силу – оселедець зникне, а це покращить санітарну ситуацію в місті. Тим більше, що кришка відра закриється, поховавши під собою решту такого небезпечного сміття.
Із вертольота метнули металічний трос і накинули петлю на голову оселедцю. Вона зачепилася за зябра, вертоліт зробив різкий ривок у повітрі – оселедець посунувся й ляпнувся із відра хвостом об асфальт. Трос напнувся, а вертоліт, не витримавши надмірної напруги, завалився з неба. Упавши на сусідній парк, він завис на гілках розлогих дерев і бив лопастями по них, ніби тужився з усіх сил видертися нагору. Пілоти швидко вискочили з кабіни й, рятуючи себе, спустилися по стовбурах на землю. Ніхто не загинув. Але трохи пізніше вертоліт вибухнув. Дерева навколо нього яскраво спалахнули. Пожежа в парку стала ще одним головним болем для мешканців міста. Тушили всі, хто міг, – водою, піском, гідрантами, плащами, пальтами, ковдрами, шапками, скинутими штаньми. Ледве задушили розбурханий вогонь. Чорні від сажі, змучені люди повільно доповзли до своїх квартир, упали на дивани й забули про відро та оселедець до ранку.
Собаки дійсно зробили свою роботу. За ніч оселедець був з’їдений. Але від тухлої риби псам стало зле. Собачу частину міста охопила дизентерія, що знову ж таки позначилося на санітарному стані вулиць і скверів. Уже вдруге відро відійшло на задній план. Про нього ще раз забули: рятували псів! Швидкі допомоги збирали їх по всьому місту й відвозили до інфекційного відділення на карантин. Але там не вистачило місць. Спочатку почали вкладати по двоє на одне ліжко, а потім – терміново виписувати додому пацієнтів-людей, і не тільки з інфеційки, але й із терапії, хірургії та травматології. Місто окупували лікарі-інфекціоністи, яких запросили на допомогу з усієї країни, бо своїх геть не вистачало. Масово почали здавати кров: без переливання цуцва просто б передохла. Довгі черги вишикувалися біля пунктів здачі крові, не раз закручуючись між будинками. Підприємства знову стали: усі товпилися біля лікарні. Тільки через тиждень удалося відволодати собак. Вони виповзали з інфекційки ледь живими, кволо й п’яно пленталися вулицями міста, не розбираючи, де тротуари, а де дороги, часто створювали аварійні ситуації.
На розі Київської та Гоголя водій змушений був різко загальмувати. Машини ззаду врізалися одна в одну, закупоривши перехрестя повністю. Цю «купу малу» розтягували кранами, а водіїв і пасажирів вирізали автогенами. Знову медицина не дрімала.
Забембані нещастями, що звалювались на голову одне за одним, мешканці тільки зиркали зозла на відро, розуміючи, що біда почалася саме з нього, але по-справжньому взятися й прибрати його не було ніяких сил.
ІV
Нарешті місто оклигало від нещасть і знову подивилося в бік відра – брудного, величезного, пластмасового, вонючого й остогидлого. Мер, закинувши руки за спину, зі своїм найближчим оточенням накручував кілометри навколо нього й не знав, що робити: у місті просто не було такої техніки, на яку б можна було виперти цю «бандуру» й вивезти на смітник, та й належного крану теж не було, та й вантажників не було, та й нічого взагалі не було. Навіть єдиний вертоліт розбився. А була тільки купа ентузіастів, та самотній корабель, подарований місту невідомо ким і коли, стояв на центральній площі, хоча до справжнього моря не менше ніж тисяча кілометрів.
– Доведеться рити канал і вивозити плавом! – нарешті вирішив мер після довгих розмислів, які збрижили його чоло.
Знову почалися суботники. Канал замахнувся стати спорудою століття. Запалені суперідеєю явити світові будівельний гігант, люди працювали на голому ентузіазмі. Давали по дві-три норми за день. Вантажили тачки викопаним ґрунтом і насипали земляні гори вздовж майбутнього водного шляху. Організували змагання між бригадами. Кожна робоча зміна закінчувалася музикою, вимпелами й квітами.
Новобудова внесла в життя міста багато нового й цікавого. Люди стали піднесені й романтичні. Хтось зрозумів, що рити землю – це його покликання, хтось захопився так, що по три дні не вилазив із каналу («канави», як усі називали), а хтось на будові знайомився, закохувався й одружувався. Саме в цей час графік народжуваності рвонув угору. Садки та школи заповнилися дітьми. А що може бути прекраснішим, ніж дітки, садки та початкові школи?!
Тільки раз зупинили землерийку: грали «Шахтар» і «Бешикташ». Усі сиділи під телевізорами. Але потім пожалкували: наші ганебно програли. Після матчу в місті нарікали: «Поки ми дивилися, як «Шахтар» тягає ноги по футбольному полю, можна було б викопати ще метрів сто каналу».
V
Машина з розгону влетіла на міське сміттєзвалище й різко стала. Навіть не вилізши з кабіни, Дуся відчула крізь лобове скло всю велич цього місця, яке можна було зіставити хіба з найбільш потужними стихіями – водою, розлитою до безмежжя океану, землею, піднятою до височини гір, вогнем, розжареним до глибини сонця, повітрям, набряклим усіма запахами світу.
Дивись, як тут прекрасно! Дивись, як тут неповторно! – вигукнув водій машини-сміттярки, намагаючись приголомшити дівчину. Він прагнув здивувати її – а це майже закохати в себе.
Хлопець і дівчина вилізли з кабіни, й він підняв угору утомлені кермом руки, розвів їх у сторони, потім виставив уперед обличчя, заплющив від задоволення очі й мовчав декілька хвилин, ніби медитував. У нього був такий вигляд, ніби на його голову, плечі й руки сходила якась вища сила. Потуга, яку тільки він відчував. Вона проникала в його серце, сповнюючи таємними відчуттями.
Дуся теж захопилася видовищем, але в глибині її душі чаїлася недовіра: сміттєзвалище не може бути красивим – це знає будь-яка людина! Дівчина відвела очі й скривилася. Водій «прочитав» у них думки супутниці й промовив:
– Ти помиляєшся, – сказав він. – Тільки дурні можуть ставитися до сміття з огидою, врешті, скоро ввесь світ буде суцільним сміттєзвалищем, – продовжив водій, показавши рукою на рукотворні гори. – Ми повинні його полюбити. Дивись уважно – і ти побачиш усю казковість цього місця. Але не стався упереджено – шукай красу! Люби кожну смітинку! Вона неповторна! Іншої такої немає!
Дусі, яка постійно забувала вчасно виносити відро з квартири, й воно регулярно застоювалося, якось не важко стало усвідомити сказане водієм. Дівчина зачаровано, ніби зовсім іншими очима, поглядала на кучугури сміття – ці потужні терикони, що піднімалися вище дерев і могли ставати непоганими пунктами спостереженням за пересуванням військових сил монголо-татар у степу.
– Дивись і ні про що не думай! Просто дивись – і тобі все відкриється! – ще раз підказав водій.
І Дуся дивилася. На неї наступав новий світ – до того прекрасний, незнайомий і несподіваний, що її життя зупинилася у своєму розвитку на ту кількість хвилин, які дівчина віддала цьому спогляданню. Вона здивовано виявляла те, на що раніше б і не глянула, вихоплювала й вихоплювала несподівані для себе деталі цього рукотворного ландшафту.
– Розказуй, що бачиш і що тобі уявляється, – прошепотів водій, тихенько обнімаючи дівчину за плечі.
– Це ніби гори! Мабуть, підводні! – піднесено відповіла Дуся. – Коралові рифи, що складаються в найдивовижніші чудернацькі фігури й створюють найнесподіваніші світлові ефекти! Ось білий поліетилен у перемішку з чорним – то ніби сонячні зайчики на темному морському дні. А ось «випливають» пластикові пляшки – продовгуваті медузи, настільки прозорі, що крізь них видно пісок і зелені водорості – хтось викинув старі, полатані, видно, що ношені-переношені, штани кольору хакі. Поруч темно-коричневі пляшки з-під пива вітчизняного й закордонного виробництва – скам’янілі рештки невідомих доісторичних риб! Ще далі – рвані черевики, із яких колись визирали пальці. Це якийсь пропалений сонцем і порохом пірат їх тут забув? Він так довго й люто бився з ворогами, що погубив свої черевики. Ніби затонулий підводний човен, заліг на дні старий, але не дуже й трухлявий диван. Будь-яка акула після ситого обіду може на ньому поспати. А якщо підводний човен заведеться, то й покатає її на собі. Скоро зовсім зледащіють акули: тільки на диванах-човнах і пересуватимуться. Який дивний світ сміттєзвалища?! Я хочу, щоб скрізь було так! Як багато сміття! Як хочеться кохати! – закричала насамкінець дівчина й, переповнена щастям, притулилася до свого супутника. Вона любила життя і цього молодого чоловіка, що виручив із біди, і все, що бачила навколо. Вони здерлися на один із териконів і роздивлялися з нього своє рідне місто, що лежало як на долоні. По ньому снували автомобілі, за будинками чорнів вигорілий парк, а прямо в поле виривався канал.
Десь далеко, повільно рухаючись, важко загудів захеканий пароплав. Поступово, затуляючи сонце, на горизонті почав підніматися бовван – Дусине відро. Воно більшало й більшало, рухаючись виритим каналом, поважно стовбичило, як давньоєгипетський фараон під час церемоніалу. Здавалося, цілий світ туди помістився, як у Ноїв ковчег, куди влізли не тільки всі тварі по парі, але й те, що згодом стане сміттям: прозорий пластик «Моршинська», якісь недоїдки, загорнуті в целофанові пакети, використані зубні щітки, шкалики від одеколону, безліч пивної тари, продовгуваті зелені пляшки шампанського з пластмасовими корками, дитячі іграшки, щоб забавитися, дивани, щоб полежати, унітази, щоб посидіти, ванни, щоб помитися…
Відро допливло до сміттєзвалища й перекинулося. На очах у Дусі зійшла гірська лавина всього, що було в ньому. Навколо стало ще яскравіше й цікавіше. Грандіозність ситуації передалася Дусі. Дівчину переповнило захоплення. Піднесена, вона любила все, що бачила. Це був справжній апофеоз людини, яка змінила світ.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.