“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Хтотам і Тиша живуть у квартирі Марфи. Ховаються від денного світла в кутку за шафою і розгулюють по квартирі з настанням темряви. Тиша розповзається по кімнатах, а Хтотам іде на кухню. У кухні пахне підгорілою кашею та кислими помідорами. За вікном відливає червоним золотом надколотий місяць. Хтотам зітхає важко, як уміє тільки він, і сідає на старий стілець із витертим лаком на спинці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Хто там? – чується зі спальні.
У відповідь шарудить целофаном вітер у балконній щілині та глухо шумить злив у сусідському туалеті.
Спальня оживає, плескає задниками капців. Тиша незадоволено ховається за шафу. Неспокійна Марфа з’являється на порозі спальні. Останнім часом вона спить погано. Не допомагає їй ні нова трав’яна настоянка, що пахне паленою гумою, ні сльозливо-любовний серіал на ніч, ні товстий кіт Морда зі своєю космічною піснею. Другий тиждень Марфа лякає Тишу, ганяє її по кутках до опівночі й зітхає так протяжно, як Хтотам.
– Ну, хто там? Хто там? Мироне, ти прийшов?
І знає ж, що не прийде Мирон – отак серед ночі, безшумно. Виїхав далеко, телефонує рідко.
Пройшла Марфа в кухню. Забарилася біля вимикача – боїться побачити стілець, на якому вмостився Хтотам. Знає: там немає Мирона, немає чоловіка Віктора. Так і не наважилася запалити світло на кухні, пошаркала у вітальню.
Спалахнула скляними бурульками старомодна люстра. Марфа підійшла до настінних фотопортретів так близько, наче хотіла торкнутися їх губами. Полуничний старечий рум’янець на її щоках став яскравішим.
– Мирончику…
Торкнулася восковими пальцями молодого усміхненого обличчя на великому портреті. Синові тоді тільки виповнилося шістнадцять. Він був спокійний і мрійливий. Гарний хлопчик. Слухняний. Правильний. Любив малювати краєвиди та мріяв навчитися водити трамвай. А коли подорослішав, то виявилося, що дитячі мрії його всі обсипалися, не кличуть його більше і не тішать. А Марфа засмучувалася.
– Давай разом подумаємо… Давай вирішимо… Давай…
І місила тісто на пироги з вишнями. І посміхалася. І обіймала Мирона. І все вдивлялася в його личко – чи не з’явилася радість. Її радість.
Тепер він далеко. Зібрався поспіхом і поїхав. У бік дорослого свого життя. Туди, де немає трамваїв, свіжих маминих пирогів та дитячих мрій. Туди, де чорна жирна смуга розділяє залишки звичного життя і тотального зла, що наступає, і зло це перемогти треба. І Мирон наближає перемогу. Телефонує рідко. Марфа прислухається до тріску у слухавці, намагається докричатися до свого маленького хлопчика. А у відповідь чує втомлений чоловічий голос. Голос воїна із самої глибини війни.
– Ти приїдеш? Приїдеш? – кричить Марфа на всю кімнату, на всю вулицю, на всю країну.
І голос її стає всеосяжним. «У-у-у-у-у-у», – гуде відчайдушно тривога, але Марфа заглушає її.
– Я чекаю на тебе, Мирончику. Чекаю!
На іншому портреті – серйозний Віктор. Чоловік Марфи.
– Вітюня… А я й забула, що у тебе зелені очі були… Стільки років минуло. Тепер уже стара я… Стара… Мабуть, від того й погана пам’ять… А ти молодий. І тепер молодий, – шепоче Марфа, вдивляючись у чорно-біле обличчя, – давно не бачились.
Зараз багато хто втікає, їде… А я тут. Я дома… Ти знай, я завжди тут буду.
Колись і в Марфи очі були тепло-зелені. А зараз – немов вигоріла ганчірка, забута на сонці.
І обличчя її було світле, гладеньке, як у порцелянової німецької ляльки. Вона не ковзала білим привидом по нічних кімнатах, а ходила швидкими кроками, постукуючи маленькими каблучками домашніх туфель. Її чоловік не був красенем – з великим носом, широкими вилицями та кілеподібною грудною кліткою, немов зробив глибокий вдих і не видихає. А Марфа промацувала його швидкими пальцями, вивчала щоразу, немов уперше, жилясте тіло. Їм добре було разом. Коли тут були Мирон і Віктор, дзвеніла мельхіоровими приладами та наповнювалася запахом свіжої випічки квартира. Не було місця Тиші, й Хтотам жодного разу не з’являвся.
Це тепер турбує Тишу лише голос Марфи та клацання старовинного годинника – працює гільйотина секунд.
Марфа не згадує, що сталося з Віктором. Її пам’ять витіснила реальність – страшну, грубу, непоправну. І вона радіє, що Віктор молодий. Назавжди молодий.
І уявляє, що він десь ходить, що підпалює сигарету темними нервовими пальцями, прикриваючись від вітру. І ходить, і жмурить зелені свої очі. Не зберегла пам’ять Марфи, що загинув Віктор. Що сміливістю своєю закрив інших людей від пожежі. Марфа пам’ятає лише гарне і часто дістає зі спогадів те, що викликає солодку усмішку на блідих її губах.
Портрети улюблені. Їм можна переписувати минуле, їм можна вигадувати майбутнє. Ними можна милуватися, не помічаючи сьогодення. І чекати на тих, хто застиг на фотопапері. І того, хто обов’язково повернеться. І того, хто повернутись уже не зможе.
Наговорившись із фотографіями, Марфа йде до спальні – розчиняється в густій темряві біла хмара нічної сорочки.
Тиша виходить з-за шафи та із задоволенням розтікається по кімнатах. А Хтотам залишається на кухні, рипить стільцем і клацає чимось невидимим у темній квартирі.
Місяць затягується чорним мереживом хмар. Годинник веде безжальний відлік секунд.
– Хто там? – знову чується зі спальні. – Хто там?
Швидко скочується в клубок Тиша, переміщається за шафу.
У спальні знову чується човгання кроків.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.