Читачі «Української
літературної газети» вже мали змогу познайомитись із творчістю Людмили
Рублевської – однієї з найвідоміших сучасних
письменниць Білорусі. Надзвичайну популярність поета і прозаїка
Рублевської можна пояснити не тільки її
яскравим талантом белетриста, але й хистом контроверсійного історика. Адже
слідом за своїм геніальним земляком Володимиром Караткевичем письменниця намагається повернути Білорущині її
правдиву, справді героїчну і легендарну історію. Пропонуємо новелу
з історично-містичної повісті Л. Рублевської «Ночі на Плебанських млинах».
Олеся САНДИГА, перекладач
Кожний мінчанин знає, хто такі Ваньковичі. Інсургенти*,
масони, авантюристи – як тільки про них не мололи язиками недоброзичливці.
Патріоти, воїни, поети і художники – казали прихильники. Років п’ятнадцять
тому, коли я блукав-волочився світом, весь у театрально-есерівських мріях,
мені, серед інших бідачин-білорусів, довелося розжитися копійчаною «Спілкою
взаємодопомоги роду дворян Ваньковичів».
Звісно, найперше згадується великий Валенцій, художник з
цього роду, який малював Пушкіна і Міцкевича і помер на руках останнього в
Парижі… Білоруськомовні вірші Міцкевича знищили родичі. Картини Валенція
Ваньковича розвезли по світу… І білоруси знову ні при чім, як дуб до жолудя.
Так от, більш як півстоліття проминуло з часу чергового повстання проти
імперії, у якому, звісно, брали участь і Ваньковичі. Особливо виділявся син
Валенція Ваньковича Ян Едвард. Працював він лісником, мав маєток у Сляпанці.
Але вороги знали його як інсургента на прізвисько Ляліва, і хто, як не лісник,
міг зробити свій загін невидимим у хащах? І вершник він був такий, що нагадував
кентавра… Саме це одної листопадової ночі – хоч око вийми – врятувало його від
переслідування. Але не від тяжкої рани… Лісничий звалився з коня на одній із
окраїнних вуличок Мінська – що ж, на кожного є його куля, і ймовірність
зустрічі з нею можна вирахувати не більше, ніж зустрічі зі справжнім коханням.
Кінь, ошалілий від довгої гонитви, не спинився, втративши вершника… Ян Едвард
даремно намагався щось розгледіти у непроглядній, як саван, темряві, прошитій
холодними нитками дощу. Мертвий сон міста. Ні ліхтаря, ні навіть вогника
лампади… Ось, здається, кам’яний ганок якогось дому. Але дверей нема – стіна… Чи
знайде поранений повстанець притулок, чи звідси почнеться його шлях до
шибениці? Ян відчував, що стікає кров’ю. Хоч би трохи світла… У цьому місті
були будинки, стукати у які Ванькович не хотів, навіть помираючи. Кресало
повстанець завжди має при собі… Слабкий вогник освітив кам’яну стіну у темних
вибоїнах, вікно із зачиненими віконницями… Здається, ріг Францисканської?
Вогонь похмуро відбивався у темній калюжці, що утворилася біля пораненого
плеча… Яну здавалося, що сама ніч майнула перед очима, як віддзеркалення на
поверхні бездонного виру… Як він ослаб… Не помітив відразу… Ось же – двері.
Останнім зусиллям повстанець стукнув у них… Перш ніж знепритомніти, відчув:
двері розчинилися, з них потягло дивним запахом – ніби відкрили старезну
скриню…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поранений очуняв у ліжку – величезному, як Грюнвальдське
поле, і твердому, як земля того поля. Різьблені колони з чорного дерева, які
мали б підтримувати відсутній балдахін, надто вже нагадували колони
усипальниці. І кімната була велика, порожня і похмура. Зі щілин віконниць
пробивалося туманисте світло. І немов із цього світла виринула та наблизилася
до ліжка постать. Ян бачив бліде красиве обличчя, великі очі, сумні-сумні, аж
серце защеміло від болю, що у них відбивався… Потім Ванькович так і не зміг
згадати, у що була одягнена дівчина – але точно, що у чорне, і навіть звук її
голосу зник із пам’яті – хоча вони розмовляли… Багато разів він пробував
намалювати її – завжди мав із собою записник з олівцем. Корона темних кіс над
високим білим чолом… Гірко підібгані вуста, ніс із витонченою горбинкою,
зламані брови. Очі світло-сірі… Один кутик вуст ледь піднятий, і від цього
вираз обличчя незрозумілий: співчуття? Насмішка? Ванькович не довідався ні
імені панночки, ні хто вона. Хоча вчинку незнайомки не дивувався – багато шляхтянок
влаштовували лазарети для повстанців у своїх маєтках, носили жалобу за
загиблими, хоча це суворо заборонялося, і за особистим наказом мінського
губернатора за появу на людях у чорній сукні слід було заплатити штраф у 50
рублів сріблом.
Минали дні, а Ян досі нікого не бачив, крім своєї таємничої
господині. Потроху він почав підніматися, ходити кімнатами – усі темні,
порожні. Спробував одчинити бодай одне вікно – але чи то він настільки ослаб,
чи то віконниці зовсім поробилися нерухомі від старості… Що ж, не можна
докоряти за обережність тим, хто ризикує життям заради благородної мети.
Можливо, дім вважався замкненим, і не варто було давати якомусь перехожому
підставу запідозрити, що у нім хтось живе. Правда, дім, вочевидь,
розташовувався зовсім осібно – з-за віконниць і вічно вологих стін не долітало
жодного звуку, наче в могилі. Але жандарми перевіряли навіть покинуті будівлі…
– Тільки кров і вогонь відчинять двері цього дому, —
заспокоїла господиня, і Ян чергового разу потонув у її величезних очах кольору
сірого березневого неба.
Так, господиня не помиляється – ворог сюди не увійде, не
проливши крові. Зброя при повстанцеві. І шабля, оздоблена одним, але зате
величезним діамантом – спадок прадіда. І пістолет, правда, без набоїв… Але Ян
чомусь був певен, що у цьому домі знайдеться і порох, і кулі… Звідкись же
бралися на столі хліб і вино, і інші нехитрі страви, смаку яких так само не
пам’ятав. Розмови між гостем і пані нагадували весняні ручаї – то ховаються
вони під снігом, то знову іскряться на сонці, то спиняються, важко перекочуючи
камінчики. Ян розповів про себе все… І про перше невдале кохання, і про свою
мрію повторити славу батька – стати художником… Про леопарда, останнього в цих
краях, який одного разу потрапив на приціл Янової рушниці – але мисливець так і
не наважився натиснути на курок, і дозволив лісовому витязю у плямистій жовтій
шубі, старому, але досі грізному – піти, аби зустріти смерть, гідну останнього
з роду, смерть на волі. І про лісових пташок із синім пір’ям, що ховаються у
хащах глоду і кричать голосами немовлят, про русалок, що гойдаються на
сплетеному гіллі беріз, і варто покласти під деревом борону – русалка
заплутається у ній волоссям і буде тобі служити… Колись Ян хотів зловити таку…
Але — навіщо зловлене кохання? Хіба його порівняєш з таким – яке народжується
тепер у його грудях, виспіває, як перлина у своїй мушельці від першої піщинки,
що завдала нестямного болю, і обростає, поволі й неминуче, новими шарами
перламутру, більшає і сяє, і дедалі гірше вередить душу та болить…
Ян і господиня мовчки блукали темними кімнатами. Їхні
повільні рухи нагадували старовинний придворний танок – без дотику рук, зі
взаємними церемонними поклонами, з прихованим вогнем – принаймні, у грудях Яна
він палав… Як палав ліхтар у його руці, коли крутими темними сходами вони з
господинею спустилися в підземелля будинку. Про це попросив Ян – бо підземелля
було і під домом його предків на Волоцькій, біля Соборного майдану. Воно
існувало ще до того, як Ваньковичі побудували свій дім, і де закінчувалося –
ніхто досі не знав. Казали, що земля під усім центром міста – як у мурашнику…
Що ж, Ваньковичі користувалися своїми підземеллями не раз і не двічі… Темними
вузькими переходами пробиралися на таємні зустрічі з іншими змовниками, утікали
з облоги, ховали зброю… Але тут, у цьому домі, підземелля виглядали інакше.
Високі стелі, посередині – товста кам’яна колона… Господиня обхопила її, притулилася до каменю
лобом:
– Послухай…
Ян так само прихилився до колони з другого боку. Глухий звук
– ніби під землею хтось б’є величезним молотом по величезному ковадлу, і від
ударів здригається навіть кам’яна колона і підлога.
– У кожному місті є таке місце, — тихо проговорила
господиня. – Серце міста… Можливо, це велет Менеск досі крутить свої жорна і
перемелює каміння – інакше воно буде рости і заполонить усю землю. А може, це
барабани, які скликають підземну варту – ти знаєш, що під кожним містом є своя
підземна варта?
– Я знаю лиш одне – я кохаю тебе, — прошепотів Ян і обережно
поклав долоню на руку господині, що тулилася до каменю колони. Які холодні
пальці… Тонкі брови пані вигнулися, ніби у недовірі.
– Це підземелля пам’ятає історію одного палкого кохання…
Красуня відійшла від колони і почала розповідь тим самим
тихим голосом, ніби хтось міг підслухати:
– Історія стара, як цей світ… Тут жив купець із трьома
доньками. Дві рідні, одна прийомна. Панночкам узяли гувернанта. Ніхто не
подумав про те, що юнак занадто гожий, аби брати його в дім, де живуть дівчата.
Усі троє мріяли про одне. Кохання ж дісталося тільки одній із них, нерідній.
Старші довідалися, що сестра змовилася утекти з коханим. Вони зв’язали
щасливицю шовковими шалями, замкнули у цьому підземеллі і побігли до батька. А
тут саме почалася повінь. Свіслач розлилася… Підземелля затопило. Ось і все…
Коли наречений, марно прочекавши, прийшов сюди і побачив труп, який плавав у
темній воді… Норов тоді у людей був ще більш диким, ніж тепер. Він убив обох
сестер – заколов ножем-мізерикордом, спеціальним кинджалом, яким добивали
повалених рицарів, заганяючи його у шпарину між латами і шоломом. А потім
повісився. Теж тут, у цьому підземеллі. Страшно і банально, правда?
Незрозуміла посмішка торкнула тонкі вуста дівчини. Ян
потягнувся до неї… І знову світ поплив у нього перед очима… Ванькович
опритомнів тільки у ліжку – як вона, бідолашна, його сюди витягла із
підземелля? Може, у домі є ще хтось?
Але перевірити не вдалося. Після свого зізнання Ян ослабнув…
Заледве міг підвестися, щоб пройтися кімнатою… Зате тепер кожного вечора до
його ліжка приходила господиня, щоб поцілувати в чоло. Після цього наставав
тяжкий сон… Тяжкий – бо дедалі дужче терзала думка, що ж робиться там, за
зачиненими віконницями. Як він міг так надовго забути про свій обов’язок перед
вітчизною, перед товаришами? Чи повідомила господиня їм, що він живий? Що далі,
то більше сумнівів охоплювало Яна, і до його кохання домішувалася отрута. Він
кохав – і боявся цієї блідої красуні, дедалі більше боявся доторку її вуст до
свого гарячого чола. У нічних терзаннях примарні водорості обплітали його, він
захлинався у воді. Ні, так далі тривати не може. Тільки б відчинити двері…
Дедалі частіше спадало на думку: це полон… Невже він потрапив просто у руки
тих, з ким змагався? Але ж вона урятувала йому життя… Тепер вона мусить його
відпустити! Усе одно він повернеться – як вертається прив’язаний на ланцюг
звір… На всі розпитування і прохання – непевна усмішка, поцілунок… Коли ж
наполягав – її лице по-дитячому зморщувалося, з горла виривалися жалісні
ридання… А очі знову наповнювалися болем. І відразу робилося соромно за недовіру.
А потім – знову охоплював страх, що це – назавжди… Ця сутінкова кімната,
плутані розмови, обережні кроки… У Яна не було сил навіть підвищити голос. Рана
ж загоїлася, а в нього досі відчуття, що втрачає кров… І ще… Тільки тепер Ян
усвідомив, що в домі немає образів. Тільки зображення хреста – просте, з
чорного дерева – над дверима, назавжди, можливо, зачиненими для гостя. Як вона
казала? Ці двері відчиняють тільки кров і вогонь? Крові, коли Ян потрапив сюди,
було достатньо… І він же тоді, коли упав на бруківку, запалив вогонь перед
стіною, у якій – можливо, й справді! – не було дверей!
Коли дівчина прийшла поцілувати його перед сном, Ян зробив
вигляд, що міцно спить, лицем у подушку. Господиня довго стояла над ним, Ян
відчував її пильний погляд. Дихання у того, хто спить, рівне й глибоке. Тільки
б не ворухнутися, не дихнути переривчасто… Ще трохи — і не витримає… Але майже безгучні кроки вже
віддалялися від ліжка. Ян вичекав ще трохи і підвівся. Чому все-таки вона, коли
була ворогом, не сховала його шаблю?
Перед дверима без засувів, без дірки для ключа, Ян висік
вогонь… Папірець, висмикнутий з нотатника, з черговим, мальованим олівцем
зображенням господині дому, зібгався, потемнів… Пелюстки вогню ворушили його на
підлозі, ніби жадібні комахи. Час… Ванькович оголив ліву руку до ліктя і полоснув шаблею. Вогонь і кров! За спиною
почулося щось схоже на тонкий жалібний плач. Двері не відчинилися, але ніби
стали прозорі, як болотний туман. І Ян кинувся туди…
Він звалися на бруківку перед ганком спорожнілого дому.
Тьмяний ранок пізньої осені здався його відвиклим від світла очам сліпучим, як
саме сонце. Десь процокотіли копита… Певно, візники узялися до праці. Заплакала
дитина… До неї озвався сердитий заспаний жіночий голос. Лісничий підвівся. Так,
це був його світ, його місто, його гора… І його обов’язок. Скільки він
пропустив? Тиждень життя? Місяць? Або пролетіли роки?
Він навіть не озирнувся на таємничий будинок. Як не
озираються на готового стріляти у спину колишнього товариша.
Повстання захлиналося в крові. Імперія не бажала поступатися
навіть найменшою часткою своєї влади. Тому душила усіх послідовно і безжально.
Командир інсургентів Ляліва знову став грозою ворогів. Але чи треба казати, що
бліде лице незнайомки ввижалося йому вві сні й наяву, жодна жінка не могла
навіть на крихту зрівнятися з нею. Це була ганьба, але часом Яну робилося так
боляче, що він шкодував, що назавжди не зостався у домі на Францисканській. Ну,
про подвиги оповідати не буду… Я не володію красномовством баталіста. Загін Яна
бився у Підляшші і на Брестчині… Його знову поранили, і якийсь час він ховався
у підземеллях мінського маєтку Ваньковичів – інсургенти вирішили, що найменше
шукати будуть на видноті. Боліла рана на плечі, але дужче боліла рана невидима.
Кожного вечора, коли Ванькович вкладався у ліжко, йому здавалося, що над ним
схиляється тендітна постать, і холодні вуста торкаються чола. Чому вона не
залишить його у спокої? Там, у підземеллях родового маєтку, Ян зробив красиву
мармурову статую. Кого вона зображувала – зрозуміло… Статуя не призначалася для
чужих очей. Ян поховав її там само, у підземеллях. Прочитав над нею молитву… І
аж тоді відчув себе визволеним. Потім за допомогою письменниці Елізи Ожешко, з
якою довго товаришував, виїхав за кордон. Ще з’являвся в Галіції, потім перебрався
в Париж. Російська влада забрала маєток у Сляпанці, під час обшуку зникло
найкоштовніше – портрет Олександра Пушкіна пензля батька Яна, Валенція
Ваньковича. Портрет, яким так захоплювалися сучасники… Можливо, досі прикрашає
кабінет якого-небудь чиновника жандармерії. Ян Ванькович дожив майже до нашого
століття. Не знаю, чи тривожив його привид чарівної панни з дому на
Францисканській, але мармурова статуя досі – у підземеллі дому Ваньковичів. І я
не хотів би бути тим, хто її викопає. Ну а що ж дім на Францисканській? —
спитаєте ви… Стоїть, чому ні. І ганок є перед глухою стіною. Але дім зовсім не
покинутий – на першому поверсі аж чотири маленькі крамнички: тютюн, зелень,
канцелярське приладдя і вироби з бляхи. На другому поверсі туляться сім власників,
як насіння у переспілому гарбузі. Білизна розвішана на мотузках, протягнутих
від вікна до вікна, діти верещать, жінки сваряться. У підземеллях – склади:
діжки, скрині, джомолунгми відер і бляшаних тазиків… Історія про купця і його
трьох доньок підтверджується міською хронікою. Але мешканці дому, вочевидь, у
привидів не вірять. Звісно, ніхто з них не пробував відчинити неіснуючі двері
вогнем і кров’ю… Та й я так само пробувати не буду.
*Інсургенти – озброєні
загони цивільного населення, які чинять опір владі.
м. Мінськ, Білорусь