“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022
На початку війни ми з подругою були у селі під Сєвєродонецьком. Перші чотири чи п’ять днів, коли Україна мужньо стримувала перший натиск ворога, ми не вилазили з Фейсбуку. Новини, новини і ще раз новини.
Мій вітчим мав проросійські погляди – він днями дивився «Россия1». Мені хотілося розбити той телевізор вщент, аби не чути лайно на кшталт «националисты захватили Северодонецк», «освобождение республики» і таке інше. Переконати вітчима я не намагалася – ще той упертюх. А скандалити зараз ні до чого.
Щодня з Києва дзвонила мама – кликала до себе. Я нервувала і казала, що це ненадовго.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Мамо, та ось-ось воно скінчиться, – бачить Бог, я в це вірила. – Кілька днів – і наші переможуть.
Впевнена – не одна я наївно гадала, що росіян налякає наш несподіваний супротив і вони поїдуть звідси. Напевне, завдяки цій вірі вдалося протриматися всі наступні дні.
На четвертий чи п’ятий день нам повідомили, що до села їде колона техніки. Чия, хто – незрозуміло. Тож ми з подругою сиділи біля вікна і чекали.
Від гуркоту задрижала підлога. Гудіння гучнішало з кожною секундою. Аж ось на вулиці з’явився перший танк, за ним – ще один, потім ще… На всіх – білі «зетки» та по десятку вояк з червоними стрічками.
– Росіяни!..
Від переляку я тремтіла, але все-таки змогла подзвонити колезі по роботі. Чому їй – бо вона працювала з нашим очільником області і він має знати, де зараз ворог. Я сказала їй, що росіяни вже тут. Вона вилаялася і кинула слухавку.
Ми з подругою кинулися надвір, до льоху. Перед очима були найстрашніші картини. Сховок у погребі здавався найкращим спасінням.
Гуркіт ставав гучніше. У морозному повітрі запахло паленою соляркою.
«Їх тут ніхто не чекав. Вони тут нікому не потрібні!» – кричало все всередині.
Підбадьорена новинами про народний супротив в інших окупованих селах України, я теж була готова на все, що завгодно. Партизанити, заманювати окупантів своїми принадами, щоб потім різати їм горлянки або виколювати очі…
«Вони бояться вас більше, аніж ви їх», – писали у Фейсбуці.
Зараз я теж покажу, що не боюся їх. І нехай знають, що під ними навіть тут горить земля!..
Повз наш будинок посунули танки та БТРи, а на них – чужинці у болотяній формі та з червоними стрічками. Дехто дивився у наш бік. Не довго думаючи, я підняла вгору обидва середні пальці.
Двоє чи троє солдатів відповіли тим самим. Якби вони підняли автомати замість пальців?..
***
Народного супротиву не було. Однією з перших жертв окупантів став колишній директор школи, який жив за два будинки від нас. Свого часу він допомагав українським бійцям, які базувалися у селі, готував для них. А його син служив у ЗСУ. Бідного Петра Івановича забрали у полон, перевернули все в його будинку та відібрали авто. Вкрадене помітили «зеткою».
Виявилося, його «заклав» хтось із сусідів. Солдати прийшли до нього додому і сказали, що «тут люди жалуются, что вы Украине помогаете». Ото й усе. Петро Іванович зник. Лише його – тобто, вже не його – автівка їздила повз наш будинок.
З’явилися росіяни – зникла електроенергія. У нашому будинку був водопровід, але зараз від нього не було користі. Тож вітчим подзвонив сусідові та домовився щодо користування криницею.
У цей же час та день мені подзвонили колеги з обласної адміністрації.
– Іро, росіяни ще у вас?
– Так, стоять між будинками.
– Та ви що?! Тож то правда, що вони ховаються між будинками?!
– Ну! Он вони стоять через будинок від мене, і по вулиці…
– Добре, дякую!
Через півгодини по позиціях росіян було чотири прильоти. Від розривів мін дзвеніло у вухах та дрижали коліна. Здавалося, що на вулиці страшніше, аніж в домі. Але ми з подругою все одно кинулися до погреба.
Росіяни вціліли. Одна міна потрапила нашій сільській старості у гараж і знищила купу транспорту, яку та, за чутками, придбала на крадені гроші.
Ще через півгодини двоє у «болотяних» ганчірках і з автоматами підійшли до нашого будинку. Вітчим вийшов поговорити. Повернувся і каже:
– Ходят и спрашивают, кто звонил из этого дома час назад. Говорю – ну я звонил, насчёт воды договорился…
То він ще не знав, що я «стучу» на його улюблених росіян нашій владі… Знав би – вигнав би під три чорти.
Ми були в шоці. Вони вирахували дзвінок та поєднали з обстрілом (якщо то не їхні міни, у чому я і досі сумніваюся). Лише зараз я почала відчувати реальну загрозу своєму життю.
Отже, ніякого супротиву, ніяких дзвінків. Без електроенергії, Інтернету – відрізані від світу. Щодня ми з подругою прислухалися, що відбувається у напрямку Сєвєродонецька. Гупотить, не перестаючи. Уявлялося, як з кожним ударом місто розвалюється все більше і більше.
– Никому не звоните! – кричала староста села. – Иначе телефоны позабираю! И если солдатики что попросят – сразу давайте!..
Паскуда.
У перші дні відчай був тихим. Наче примара, витав у повітрі.
А ще – ми майже не виходили з будинку. Щоб ніхто не знав, що тут живуть дві дівчини. Виходячи, одягали найстрашніше шмаття, аби не привертати уваги. Та коли ми одного разу пішли до сусіда за водою, погляди росіян на нас були страшніші за ті міни. Десь півтора десятки вояк робили окопи за будинок від нас. Побачили нас – одразу зупинилися. На щастя, ми йшли в інший бік. Та страху стало більше – тепер солдати знають, що тут є дівчата.
Тому я старанно ховала своє довге руде волосся. Занадто помітне.
Чи не щодня повз будинок їздили то танки, то БТРи. Була навіть трофейна БМП – впізнала її за піксельним камуфляжем. Їхні пересування не дивували – саме з нашої вулиці починається лісова дорога на Сєвєродонецьк та Рубіжне. Іноді ми раділи, коли вони їхали назад – здавалося, що тікають. Та потім вони поверталися і ми знову на мить падали духом.
І увесь цей час я не забувала про ті середні пальці, які я їм показала у перший день. Кілька разів встигла пожалкувати про свій порив патріотизму, хоча була готова до будь-чого. У мене в кишені завжди був великий розкладний ніж. Раптом що – як мінімум, одного орка я заберу до того, як мене пристрелять.
Кожного разу, коли гавкав собака або хтось стукав у ворота, серце падало вниз від страху. «Невже за мною прийшли?» – думалося.
Я була готова на все, що завгодно – аби не чіпали подругу. І нехай вже вб’ють мене швидко. Без голок під нігтями та здирання шкіри. Можуть навіть ті кляті середні пальці відрізати!..
Попри всі страхи, ми з подругою щодня знаходили, чим себе зайняти. Читали книжки, вона малювала, я писала. Іноді грали в карти, балакали. Мріяли, уявляли, як ось-ось повернемося до Сєвєродонецька і знову продовжимо роботу на телебаченні, як і було раніше… Аби тільки пережити це все.
Кожен день був схожий на попередній. Щоправда, терпіння ставало все менше. Тихий відчай міцнішав. Але ми не плакали. Лише похмуро дивилися на довбані танки під вікнами, прислухалися до кожного вибуху та пострілу. Якщо чули звуки перестрілки, з’являлася надія – зараз орків перестріляють і ЗСУ увійдуть в село! І так щоразу.
Наші телефони вже давно поздихали – добігав кінця третій тиждень без світла. Лише вітчим знайшов сусідів з генератором і «підзаряджався» у них раз на три дні.
Одного разу – 19 березня – йому подзвонила сусідка. Через хвилину після дзвінка він увірвався з галасом до нашої кімнати:
– Что ты натворила?! Зачем ты пальцы им показала?! Что ты хотела этим сказать?! Тоже мне Леся Украинка!..
Виявилося, що до сусідки дійшли чутки – мовляв, все село вже знає, що якась руда дівчинка тикала росіянам негарні жести. І тепер всі запитують, хто ж це був.
– А вдруг придут? – кричав далі. – А вдруг машину заберут?!
Місяць тому він якраз придбав нову автівку. Окупанти якраз такі люблять.
– Вон у Петра Ивановича забрали машину!
– Так Петра Івановича і відпустили! – кричу я.
Дійсно, ми бачили його тиждень тому – похмурий, але цілий та живий.
– Ты не Петро Иванович! – заволав вітчим. – А теперь солдаты ходят и спрашивают, что это за рыженькая девочка?
Я – єдина яскраво-руда у селі. Від вірної смерті мене зараз береже… я не знаю, що.
Коли вітчим заспокоївся і пішов, ми з подругою лишилися вдвох.
– Поголи мене налисо, – кажу.
– Зовсім клепки немає? – зголосилася подруга.
– Щоб вони не знали, що я руда! Давай!..
Та вмовити її не вдалося. Наступним ранком, після короткої дискусії, вітчим відвіз нас до моєї бабусі на іншу вулицю – щоб я сховалася у неї. В її гаражі він також сховав свою дорогоцінну автівку.
Через деякий час мою подругу забрали батьки – вони жили в іншому окупованому селі кілометрів за п’ятдесят. Я залишилася із бабусею, яка щодня плакала, та своєю тіткою, котра також застрягла у селі, бо думала, що «то ненадовго». Отож, замість надій, навколо додалося відчаю, претензій на примхи життя та безвиході.
Тітка принесла мені фарбу для волосся. Щоб хоч трохи позбутися страху, я відрізала волосся, яке ростила кілька років, а залишки пофарбувала у щось буре. Так чи інакше, але страх дійсно відступив на деякий час.
Одного дня нарешті налаштували електроенергію. І я вперше побачила «Єдині новини». Почула «Ой у лузі червона калина» від Хливнюка. Потім, протягом двох тижнів, я наспівувала її. Свистять міни та трясеться небо – співаю. Миготять залпи у нічному небі – співаю. Пролетіли гвинтокрили із «зетками» – співаю. Вона неначе була вогнищем серед снігової пустелі.
– …а ми нашу славну Україну – гей-гей! – ро-зве-се-ли-мо! – наспівувала я, хоча голос іноді дрижав.
З новин дізналася про Бучу. Якраз був початок квітня. Страх повернувся. Ці ж виродки можуть те саме вчинити і тут! З’явилася думка: «Головне – не подавати виду».
Довелося знищити своє журналістське посвідчення. Видалила з ноутбука все, що стосувалося роботи за сім років – фото, сюжети, відеоматеріали з губернатором області. Величезні архіви довелося буквально вирізати зі свого серця, аби лише зберегти життя.
Невдовзі тітка почала говорити про спробу виїхати. Моя мама іноді дзвонила їй – казала, щоб та не кидала мене у селі. Нарешті тітка зважилася. Як казав в ефірі наш губернатор: «Люди розуміють, що пора виїхати, тільки якщо впаде біля їхнього двору».
Так і сталося – міною вбило нашого сусіда. Спочатку вся вулиця чула свист та тріск розірваних мін, а через деякий час – моторошний крик його матері.
За два дні ми зібралися та поїхали до Старобільська. На чергу в автобуси до Дніпра записувалися за тиждень. Та для мене в останній момент знайшлося стояче місце. Тітка виїхала з іншою колоною через кілька днів.
***
Через десять годин я вийшла з автобуса біля вокзалу у Дніпрі. Сліз не було – здавалося, я ще не здатна до цього. Всередині, замість серця – страшна діра. Чхати на гроші, на одяг, на майно, що лишилося у Сєвєродонецьку. Розграбують мою квартиру – до біса!..
Нарешті я приїхала до мами у Київ. Будемо разом загоювати наші рани.
З антології “Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни”.
(В-во “Ліра-К”).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/