“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
Ірен Роздобудько – автор, книги якої увійшли в список «забороненої літератури» на окупованій території Донбасу. «Райські яблучка» – збірка оповідань про Донецьк, від часів його заснування Джоном Юзом.
Авторка народилась і виросла в Донецьку. Його «топографія» тісно пов‘язана зі спогадами дитинства і юності. Вже мало хто пам‘ятає Донеччину мирною, а її нині зруйновані ворогом селища – заможними, уквітчаними, живими. Проте пам‘ять його колишніх мешканців і бажання повернутися в український Донбас заводить читача у вулички і провулки, де витає аромат «райських яблучок» і дає віру в відновлення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
… «Проспект Артьоми», «Завод ізоляційних матеріалів», «ДАП. Кінцева «дев‘ятки», – ці топографічні назви звичайних тролейбусних зупинок нині відомі в усьому світі: саме на центральному проспекті кілька років тому відбувся ганебний «парад військовополонених»; кінцева зупинка «дев‘ятого маршруту» назавжди закарбувалась в пам‘яті героїчною обороною Донецького аеропорту; колись непримітний завод ізоляційних матеріалів перетворився на катівню для українських патріотів. А сам окупований край перетворився на «місцевість» з фантасмагорією абсурду, в якій переважає страх і забуття власної історії. «Топографія» – так називається перша частина книги. І вона веде читача вулицями «місцевості», яка має відродитися…
ПРОСПЕКТ АРТЬОМИ. РАЙСЬКІ ЯБЛУЧКА
Центральний проспект міста називається «Артьома».
Хто такий той «АртьомА», дітям не відомо.
Аж поки їх не поведуть до «Бєлого лєбєдя» – торгівельного центру (чи, як раніше казали – універмагу) і не покажуть пам‘ятник: «Ось цей дядя – Артем, революціонер. Бачиш, який великий!»
Артьом дійсно велетенський і стоїть, розставивши ноги, прямо на перехресті із проспектом Миру. Дивиться вдалечінь суворим кам‘яним поглядом, ніби промовляє свої слова, викарбувані на ще більшому пам‘ятнику, що на крейдяному Святогірському пагорбі: «Зрєліще неорганізованных мас для мєня невиносімо!»…
А «неорганізовані маси» ширяють проспектом туди-сюди – виносять з «Лєбєдя» покупки, їдять морозиво в тіні постаті і хоч би що.
Але не всім!
Дехто водить до нього «гостей міста» і вказує на опущену донизу розчепірену п‘ятірню революціонера: якщо поглянути під певним кутом, то можна побачити, що вказівний палець вождя пролетаріату стирчить окремо від інших – прямо з-під штанини…
Складається повне враження, що пам‘ятник налаштувався справити малу потребу прямо на ці самі «неорганізовані маси». Часом виникає крамольна думка: а раптом скульптор саме так і замислював! Аби було, як в Брюселі! Там на центральній площі є скульптурка хлопчика, що пісяє, а тут, посеред Донецька, – кількаметровий дядько…
Отже, проспект Артема, або як досі каже бабуся: «Перша лінія» (це вона пам‘ятає ще з часів Юзовки), тягнеться від залізничного вокзалу, проходить через центр і закінчується кінцевою зупинкою біля Центрального універмагу. А вже звідти розходяться маршрути до менш показних вулиць, а згодом і до зовсім непоказних – запилених, заставлених триповерховими «хрущівками», а ближче до металургійного заводу і зовсім маленькими приватними будинками, кубельце яких за часів Юзовки називалося «Ларинкою».
Там до війни (Другої світової), колись мешкали бабуся з дідом. А вже в 50-х їм дали квартиру в самому центрі, на вулиці Постишева, навпроти Оперного театру, звідки рукою подати до центрального проспекту.
Цікаво, чи хтось ще пам‘ятає, що колись цей проспект був засаджений «райськими яблучками» – низенькими розлогими деревцями, на яких рясніли маленькі червоно-золоті плодики. Люди збирали їх «на варення».
Райські яблучка!
Певно, такі самі ростуть в раю – там, де немає смерті, де поруч мирно вживаються тигри і зайці, де пурхають ангели і, звісно, їдять ці яблучка так само, як і діти – тримають двома пальчиками, обтирають об крило і надкусюють лише переднім зубчиком (чи є у ангелів зуби?!), адже ці яблучка, як казала бабуся – «на один зуб».
Проте, якщо зварити варення…
І варять! Всі довкола варять варення з райських яблучок.
І тоді з вікон лине аромат, оздоблений гірчинкою буро-золотої пінки. Бабуся знімає її великою ложкою з дірочками, які просвердлив дід, кладе на блюдечко. Пінка тремтить, коливається, вона схожа на мереживо і небесну їжу. Власне, в дитячій уяві так воно і є! Саме цим харчуються ті, хто живе на небі. Невагоме мереживо тане на вустах. Проте в слоїках – а з зібраного в один день врожаю виходить два-три слоїки! – райські плоди плавають в прозорому щільному желе, яке заготоване «для зимового чаювання».
Але якщо знати, куди бабуся ховає слоїки, можна потихеньку стягнути бодай один і таємно їсти ціле літо – по ковточку, про крапельці. Або – з пальця, що здається найсмачнішим.
І думати, що ти – в раю…
Центральна вулиця «щасливця-АртьомИ», господаря райського саду, лишається в пам‘яті картиною імпресіоністів. Чисті кольори: жовте сонце, червоні боки яблучок, зелені карликові деревця, сірий асфальт, квітчасті кримпленові спідниці жінок, що стовбурчаться довкола ніг, мов дзвони, білі шкарпетки під чорними чи червоними ретязями босоніжок, лляні піджаки і брюки чоловіків, схожі на піжами, в яких проспав цілий тиждень – все «по моді».
Хто пам‘ятає райські яблучка? Відгукніться!..
Можливо, ми збирали їх разом?
От, наприклад, з тією жінкою…
…Вона стоїть на узбіччі широкого проспекту в юрбі схожих на неї жінок. На ній лосини з люрексом і довга туніка з Мікі Маусом, вуха якого напнуті масивним бюстом. У неї перепалене фарбою жовте волосся, червоні вуста, в руках – сумка, якою вона розмахує в бік дороги, під ногами – прапор нещодавно роздертий і затоптаний, поранений підборами…
Вона здійняла руку з порожньою пляшкою пепсі-коли аби жбурнути її всередину колони, що йде проїжджою частиною.
Вона обов‘язково має влучити комусь у скроню. Аби – на смерть.
«Фашисти! Фашисти!» – кричить дід в синій майці, рветься вперед аби саданути самого зухвалого – того, що йде прямо і дивиться поперед себе і трохи – в небо.
Сотні рук простягнуті вперед – знімають видовище на телефони.
Проспектом ведуть… військовополонених.
Райські яблучка посеред міста – з минулого сторіччя.
Колона військовополонених – з нинішнього.
Регоче і сичить натовп, загрозливо здіймає руки, кидається сміттям.
Злітають вгору огризки, недопалки, бляшанки…
Шурхотять по асфальту тисяча ніг.
Тисяча втомлених ніг.
Хтось тут вперше.
Хтось, можливо, був тут у відрядженні, ходив, милувався трояндами, кидав монетку в штучне озерце посеред скверу. А хтось – з місцевих, свій. Чийсь сусід чи однокласник. Той, хто вчора казав: «Людко, ти що, збожеволіла? Який Путін?! На хрін ти йому здалася?».
А виявилося – потрібна, вона, Людка з першого ливарного! І дядько Петро потрібен. І Вовка, що четвертий тиждень не просихає під захопленою Обладміністрацією. І вагітна Настьона теж потрібна! Вона хоч і дістає всіх дурними запитанням, мовляв, коли допомогу на усіх дітей-безбатченків підвищать, проте солоні огірки справно носить і дядькові Петру, і Вовці і ще купі розвеселого золотозубого народу.
Вони всі тут!
Площа Леніна і проспект Артема вщерть заповнені людьми, над ними – чужі прапори. Стільки трИколорів тут ще не бачили! Власне, їх тут ніколи й не було до цього часу.
Над площею лунає Кобзон – «Этот день побе-е-е-еды!».
Перед пам‘ятником виступає колишній мийник автомобілів, поруч – теж колишній депутат Верховної Ради з обличчям песика-Тузіка, людина «з телевізора». Тут таких, ох, як поважають!
На кожне їхнє слово площа відгукується завзятим «Ура-а-а!». Вони кажуть про «хунту», що захопила владу в столиці, кричать до натовпу – «Ми – рускіє!».
«Рускії, рускії!» – відгукується юрба.
І Людка відгукується, киває. В таку урочисту мить чого тільки не крикнеш разом з усіма!
Людка посуває наперед доньку (та, мала, теж в лосинах), бризкає слиною: «Давай, топчи, топчи!». Та боязко ставить ніжку на край синьо-жовтої матерії. Їй трохи дивно, адже кілька місяців тому такий самий прапор на їхній школі висів.
«Топчи!» – весело підхоплюють материні подруги.
Вони щойно з-за столу – відзначали «день побєди». Дихають коньячком, заливною рибою, насінням (насіння на фінал застілля – то святе!). Втанцьовують на зібганій тканині закатрупний канкан. Бородаті конвоїри клекочуть не по тутешньому, регочуть, підморгують молодицям.
Йде колона…
Стоп-кадр.
…Ми з Людкою збираємо райські яблучка…
Найспіліші засовуємо до ротів, сміємось – хто швидше зжує, той і переможець!
Жуємо з кісточками і хвостиками. Солодкий сік стікає по підборіддях.
Завтра наші бабусі наварять варення.
…З райських яблучок на проспекті АртьомИ.
ДАП*. КІНЦЕВА «ДЕВ‘ЯТКИ»
Спочатку вулиця називалась – «Монтажників», згодом – «Авнатаняна».
Але неофіційно місцевість називалася «Балка» або «Калінівка».
Балка – трав‘яні щільні джунглі, що розташовувалися одразу за триповерховими «хрущівками» в Калинінському районі, болотиста місцевість, поросла очеретом.
Назва району мені дуже подобалась, адже я думала, що ця назва походить від дерева – і шукала ту калину досить довго. Але калини на нашій вулиці чомусь не росли…
Дитинство проходило «на балці», в джунглях, де довколишня дітлашня грала в розвідників і ховалася від батьків. Волога, пружна земля рясніла «пташиними кладовищами» – могилками лисих скоцюрблених пташенят, що часто випадали з-під дахів, і закопаними «секретиками» – ритуально оздобленими ямками, куди кладеш щось «сокровенне»: чарівне зелене скельце, уламок дзеркальця чи «шишечку» від металевого бильця бабусиного ліжка.
Мене завжди цікавило, що там далі, «за балкою».
На тому кінці, за очеретами, з туману поставало щось яскраве, незвідане і заборонене для самостійного пересування – якась невідома далечінь, дорога, по якій снували автомобілі, високі будівлі великого міста, вечірні спалахи ліхтарів і різнобарвні розчерки переддощових заграв.
Мені належало обрати своє місце, яке мало бути за межами балки, за межами дитинства, котре порядком набридло кодексом заборон.
Років з семи я його знайшла! Це було моє особливе «заповітне» місце на околиці Донецька, про яке ніхто не здогадувався. Адже саме ТУДИ дітей ніколи не відпускали самих.
Власне, нікому б і на думку не спало їздити так далеко.
Тільки не мені!
…В сусідньому будинку мешкав СПРАВЖНІЙ льотчик, за яким я несамовито стежила! Рано вранці він виходив з під‘їзду в якомусь неземному одязі – синьому костюмі, що виблискував золотими гудзиками і шевронами у вигляді розкинутих ангельських крил, у білому кашкеті з такою ж золотавою облямівкою над лискучим чорним козирком.
Він був льотчиком!
Він міг жити в небі!
Бачити хмари зсередини!
Одна його присутність в сірій триповерхівці на околиці міста робила будинок осяйною чарівною скринькою. Куди він їхав?
Одного разу я пішла за ним…
Сіла в тролейбус (здається, номер 7), доїхала бульваром Шевченка аж до «кінцевої» – до вулиці Університетської. А там пересіла в «дев‘ятку». Приліпилась до якоїсь доброї тітоньки і вдала, що я – з нею.
Кінцева «дев‘ятки» називалась «Аеропорт»…
Так, з семи років, він став місцем усіх моїх найбільших заповітних мрій, втечі від реальності цегляних триповерхових «хрущоб» і гучних голосів.
Тоді аеропорт ще не мав того великого терміналу, зображення якого за останні вісім років обійшло увесь світ. Але й тоді він здавався мені всесвітом, точкою відліку життя і уособленням всіх мрій.
Уникаючи міліціонерів, я ставала в куток біля широченних скляних вікон і дивилася, як в небо злітають літаки і заздрила людям, що йдуть з валізами до автобусів, а потім сідають в літак – і злітають!
Донецький аеропорт був моїм втаємниченим «місцем сили», там народжувалось все: фантазії про світ, мрії про мандри і шалене бажання «бути, як літак», побачити хмари зсередини і дізнатися, що криється за ними.
«Донецький аеропорт» став для мене початком справжнього дорослого життя. Таємницею. Чарівником. Сповідальником. Знала кожний його закуток, кожен звук, за яким розрізняла літаки. Він був живим. Він говорив до мене.
Ми дружили: я і Аеропорт…
Їздила на кінцеву «дев‘ятки» багато років і щоразу говорила з ним, як з найближчим другом, який знав мене краще за всіх інших.
Він знав про мене все!
Він завжди був зі мною «в сумі, і в радості».
Зрештою, він сказав мені: «Лети! Ти зможеш…» – і відпустив.
Можливо, він щось таки знав…
…В 2014-у щоночі і щодня я казала йому: «Тримайся… Тримайся! Я з тобою…».
Уявляла, як тінь семирічної дитини – моя тінь! – стоїть поруч із тими, хто тоді захищав моє «заповітне місце», мої мрії, моє життя.
…Останній раз я бачила його здалеку – з Карлівки.
– Аеропорт за 15 кілометрів звідси, – сказав комбат, – Їхати далі не можна. Стріляють…
Кінцева «дев‘ятки».
Аеропорт.
Пам‘ять дитинства.
Вічна пам‘ять…
«ЗАВОД ІЗОЛЯЦІЙНИХ МАТЕРІАЛІВ»*.
ЗА ВСІХ – НА МАЙБУТНЄ!
Ігорю Козловському,
Станіславу Асєєву
присвячую…
…це наступна зупинка.
А потім ще дві-три, і ти біля прохідної ДМЗ – Донецького металургійного заводу.
Кіра могла б податися і на «ізоляційку» – це на дві-три зупинки ближче від дому, але там немає жодного друкованого органу, а Кірі важливо здобути за рік чималий «творчий доробок» для вступу в університет – на журналістику.
Перед тим з‘їздила на шахту Абакумова, але то надто далеко. На «Засядько» мила жінка-редакторка сказала, що багатотиражка виходить українською мовою – «Як у вас з українською?». З українською у Кіри було так собі. В родині бабуся, вчителька української мови і літератури, наполягала говорити «по-городському».
А от на ДМЗ взяли одразу – там нещодавно когось звільнили. До того ж, Кіра – гарненька і молода, а в редакції – суцільна «Пенсільванія», нема кого в цехи по новини посилати: територія величезна, не кожен дістанеться до прокатного чи ливарного, тим більше за 60 «ре» на місяць. Дурних немає! Є Кіра. А Кіра щаслива, що самотужки, без усякого «блату» знайшла роботу.
Приходити на восьму. А потім – відправлятися по цехах, питати про цифри сьогоднішніх досягнень: скільки наплавили, скільки «прокатали», хто герой дня, яка у нього біографія. Наслухатись матюків. Навчитись не гірше. Досвід!
Після «Заводу ізоляційних матеріалів» треба добряче штовхатися ліктями, пробираючись ближче до виходу. Адже на зупинці майже ніхто не виходить – промзона заростає травою. І назва нудна. Іноді Кіра сонно думає, що там випускають? Хіба що якісь «ізолєнти» аби електричні проводи замотувати.
…Біля терикону вони колись грали в війнушку, ховаючись в руїнах. Поверталися додому зі збитими колінками і запахом карбіду у волоссі. Карбід кидали до калюж – він пінився і смердів.
Вона завжди була «розвідницею» – право, яке заслужила, адже ніхто не міг її наздогнати. Спіймати її вважалося крутою вдачею. А спіймати можна було лише за косу (тоді вона ще носила коси).
Пашка колись таки спіймав саме за косу.
Якби вона була ящіркою, а коса – хвостом, вона б не роздумуючи лишила б її в руці Пашки – нехай вдавиться!
Але Пашка намотав її косу на руку. А потім повів до «фашистського бункеру» «на катування», тобто до закинутого підвалу, де було зроблено «штаб» і «в‘язниця» для всіх спійманих. Грали зазвичай п‘ять на п‘ять або «будинок» – на «будинок», по чесному: скільки «фашистів» – стільки і «партизанів». Олька, Стасик, Людка, Ваня, Ігор, Дімка, Сашко – і ще народ з іншого двору. І – хто кого? Наприкінці робили обмін полоненими і дружною юрбою розходились до вечері.
З Пашкою ніхто не хотів лишатися наодинці в тому «бункері».
Подейкували, що цей малий застосовує заборонені прийомчики. На дівчатах, скориставшись зв‘язаними руками, задирає спідниці, ну, і говорить різне… таке, про що чув від дорослих. А потім кожна божиться, що «вмазала Пашці по вухах, як слід». А, цікаво, чим вмазала, якщо руки скручені за спиною? А, отже, кожна боїться і бреше! Хлопців Пашка шмагає по колінах шматком гумового шлангу. А якщо хтось пручається, то каже, що це «не чесно», не за правилами, адже: спіймався – терпи! Або – видай таємницю. Яку?
«Таємницю» щоразу вигадували нову.
Коли Пашка спіймав Кіру, вона, ця таємниця, була геть простенькою: «Куди зарили «скарб» з цукерками?». У Кіри цих цукерок вдома – завались, адже тато випробовує Кіру на «силу волі»: викладає на позір, а увечері перелічує. А якщо протягом дня витримала – дає одну, як винагороду. У Кіри сила волі – ого-го-яка! – жодного разу не схибила.
– На коліна! – каже Пашка.
Кіра плюється.
Пашка відскакує. Каже: «Мєткій глаз – косиє рукі!».
– Труси зараз зніму! – каже Пашка.
І додає, що там має побачити у Кіри під трусами. Переповідає почуте від батька, що треба робити «з бабами». У всіх подробицях.
У Пашки широко розставлені очі, довге чорне давно не мите волосся і… окуляри, склеєні посередині синьою ізоляційною стрічкою. І на зріст він малий, нижче хлопців, нижче за Кіру. Але чомусь всі його слухаються і бояться.
Певно, через ті подробиці про людське тіло, яке Пашка знає досконало: де які «больові точки», на яку натиснути на зап‘ясті аби кулак сам по собі розтиснувся, де «сонна артерія», де «сонячне сплетіння», під яким кутом гнути пальці супротивника, в яку частину коліна бити і як садонути по ліктю аби був «ефект» електричного струму. Коли він про це каже, його очі під скельцями зблискують якимось дивним не дитячим вогником. Він і інших вчить «правильному» катуванню. Він в цій справі – професор! І, якщо вже чесно, всі намагаються піти «на терикон» без Пашки. Моторошно з ним.
Але сьогодні він тут.
І він зловив Кіру.
– Давай, кажи, що там у вас за таємниця! – каже Пашка, – Сама кажи. А то зараз гірше буде!
Кіра тоскно дивиться на тьмяне світло за прочиненими дверима і думає: хоч би ще когось зловили. Адже тоді гра знову стає грою і закінчується загальним реготом, уривається анекдотами чи спільним поїданням «скарбу».
Але цього разу нікого не ведуть. Її лякає думка, що діти розійшлися по домівках, адже ззовні зовсім не чутно галасу і веселого тупоту ніг. І тепер вона тут з Пашкою сам на сам, до ранку, до наступного дня, на віки вічні…
У Пашки завжди слизькі вологі долоні, він полюбляє часто плювати на них, розмазує слину аби цупкіше хапати жертву. Цього він теж десь навчився. Коса Кіри смердить Пашчиною слиною.
– Давай зустрічатися, – несподівано каже Пашка, – Якщо згода – підеш зара на всі чотири.
Він хоч і малий, а знає, як зустрічатися: ходити туди-сюди вулицею, роздягатися у під‘їзді – по черзі, смикати за волосся, переповідати анекдоти, дарувати папіроси, поцуплені у батьків і те-пе.
…Кіра штовхається ліктями, просуваючись до виходу.
Зупинка лишається позаду.
Крізь ліс голів у віконце тролейбуса Кіра бачить, як віддаляється скособочена лава під таким самим щербатим козирком на двох облуплених металевих палях.
Ніхто на цій зупинці не вийшов. Проте Кірі завжди ввижається одна маленька постать – чорнявий хлопчик в зламаних окулярах.
Він досі стоїть там.
Підстерігає маленьку Кіру.
…Ще вчора він працював «на фірмі» чи охороняв ювелірку, або намагався побудувати свій бізнес – яку-небудь СТО-майстерню. У нього родина з двома дітьми, тещею. Новий холодильник. Телек. На стіні килим. Жінка наполягає зробити у ванній «біде», як у кіно. Але перед тим варто змінити кахлі на щось більш модерне.
Тепер вони можуть собі це дозволити!
Вони мають гроші.
Багато грошей, котрі смердять слиною. Вранці він збирається «на зміну». Цілує дітей. Замовляє щось на вечерю – «давно не їли смачненького. І – пива. Якомога більше пива…» . Увечері ж треба розслабитись!
І йде.
Сідає в маршрутку і їде до своєї, знайомої з дитинства, зупинки – «Завод ізоляційних матеріалів» – тепер він там працює. Знадобився і працює. Цілодобово.
У нього свій кабінет, а не аби-яка запилюжена дитяча схованка! Все офіційно. І розважатися він може досхочу – з ким завгодно і як заманеться.
Пашка вигадливий.
Кіру він надовго запам‘ятав.
Але Кіри там немає. Кіра давно живе в іншому місті.
Там є інша Кіра.
І інший Стасик, інші Ваня, Ігор, Дімка, Сашко.
І ще багато інших дорослих людей.
…Пашка досі намотує її косу на руку.
Хоча коси в неї давно вже немає. Але досі вона відчуває біль і відчай.
І шалену самоту. І тишу.
Ніхто не прийде.
Облиш усі сподівання.
Перетворись на безтілесний дух.
Просто рівномірно дихай.
– Ім‘я! Прізвище! Завдання? – каже малий Пашка і підступає ближче.
І маленька Кіра б‘є його ногою в пах.
Пашка згинається, падає.
І Кіра з усіх сил гамселить його ногами.
За все!
І на майбутнє – також!
За всіх – на майбутнє!
За всіх – на майбутнє…
(З антології “Війна епохи постмодерну. Випробування вогнем”).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.