Інші

176

Новела

-Ти чого прийшов, Григоре? Ми ж тебе поховали б березня 1980
року. Ліна Костенко стала на коліна перед твоєю домовиною, поцілувала тобі
обидві натруджені руки перед тим, як накривати кришкою домовину. Нікому раніше
не цілувала – тільки тобі! А я перший кинув пригорщу глини на твою труну, і
вона загула контрабасом у сирій домовині.

Мовчить. Стоїть спиною до місяця-повні. Обличчя чорне, як
тінь. Звернене до мене.

Я щойно привіз дружину з нічного чергування в
хореографічному училищі, де вона працює вихователем, і збираюсь ставити машину
в гараж, бо вже друга година ночі.

– Не став, – чую хрипкий голос, схожий на Григорів, коли він
засумує. – Їдьмо на бульвар Дружби народів. Там ще працює буфет, у якому мені
дають «набор». Не забув ще такого народного слова? Бо ми все народне забуваємо.
Навіть народні пісні. Найкращі в світі! Він тихо й сумно почне свою улюблену:
«Летіла зозу-у –у-ля-а Че-ерез мою-у хату-у, Сіла на кали-и – ні – і Та й
ста-а– л а кувати…»

Хрипкувато-простуджений голос (він завжди тягне «вторим», –
зізнається сам Григір), – здається нереальним, навіть моторошним місячної ночі,
коли все спить, ніби затаїлося. Чи дослухається до забутої прекрасної народної
української пісні. Та й інші наші божественні пісні забуваються й нехтуються.
Чи співати й слухати нікому? Чи свідомо вбивають народну душу разом з піснями?

А тінь ближчає. Питає з притиском, навіть з погрозою:

–  Народна пісня
вмирає, а ви, письменники, мовчите? Хіба ж ви – письменники? Ви – козачки у
пройдисвітів, авантюристів і грабіжників, яких ще світ не бачив і не знав! Все
ж розграбовано! І заводи, розкурочені, стоять закриті. І шахти вибухають. І
кіна нема. І книги не видаються.

– Так. Все пропало, Григоре.

– Я – не Григір, – кажу тобі! Я – інший! – сердиться. –
Довго мовчить, зирить на мене з-під лоба важким поглядом. – Щоночі літаю над
Україною, дивуюся і страждаю, як Григір би страждав: ні колгоспів, ні польових
станів, ні механізованих токів! Бібліотеки й школи закриваються, а церкви й
хрести ростуть, як гриби! Ніби над цвинтарем літаю. А як жити на цвинтарі?
Мовчиш? Ну, мовчи, мовчи… Всі ви мовчите. А села гинуть. Хати розвалюються, і
над ними тільки сичі та сови літають і моторошно кигичуть. А ніхто й слова не
промовить про страшне лихо! Хоча… Ось машина з написом «Голос Баштанщини».
Ошатна, ставна й інтелігентна жінка, мабуть, редакторка, щось розпитує серед
ночі трьох останніх жительок уже мертвого села. Ще й фотографує їх на тлі руїн.
Може, вона в районній газеті розповість про цю біду. Села вмруть – за ними
згине й Україна. Її культура, звичаї, багатовікові традиції. А ви мовчите!
Мовчіть, хлопці, мовчіть… Може, до чогось і домовитесь… Доки усіх не стане
– як народу майя. Чи інків…

А ось і твоя Баштанка. Гарна, збережена, доглянута. По всіх
вулицях вилискують під місяцем лапатим листям молоді горіхи. Квітники й досі
рясніють перед обійстями. Чом би отак не доглядати усі села й містечка? Мабуть,
не скрізь такі хазяї порядкують. Біда-а-а…

…Приїздимо.

– Ти тут постій. А я піду, візьму «набор». Бо ми з тобою…
– тяжко зітхає, – ще менше чаркувалися, ніж із Григорієм, братом моїм, що «Вир»
написав. Ти ж не забув Григорія? І «Вир» не забув? Не можна їх забувати. Гріх!
Гарний роман! Можна сказати, український «Тихий Дон».

Щезає в чорнім проваллі дверей. І незабаром з’являється з
двома повними гранчаками горілки, накритими бутербродами з пластівцями вареної
ковбаси і твердого сиру.

– На! – подає мені один.

– Я за кермом, Григоре…

– Тоді поставлю отут. – Ставить на килим, під ноги біля
переднього сидіння, поруч зі мною. І віє від нього могильним холодом. І глиною
пахне від нього, яку я кидав на його домовину. Її гуркіт озивається й досі в
моїй душі.

– Значить, не хочеш випити з мертвяком? А я не мертвяк – я
Григорова совість невгамовна! Докір вам за мовчання. Приходитиму до тебе
постійно… До Гончара б приходив теж. Так він уже там, на Небі, з нами
разом… Я ж тільки до вас двох і приходив уранці, коли жінка мене, п’яного, не
пускала в квартиру.

…Ранній дзвінок у двері. Годині о сьомій чи пів на восьму.
Відчиняю, а на порозі Григір виставляє поперед себе свою розкішну й шорстку
чуприну…

– Не до тебе п’ється, – каже, не вітаючись і навіть не
глянувши на мене. – Вчора ж в «Енеї» й так насиділися досхочу. Я – до Галі. – І
йде повз мене на кухню.

– Заходьте, Гриню. – чується привітний голос дружини. – Вам
склянку гарячого й міцного чаю?

– Як завжди, – хрипко відповідає Григір. – Спасибі.

Мені з коридору чути, як він жадібно присьорбує гарячий
напій.

Після кількох ковтків жаліється Галі очищеним від хрипоти,
ніби оновленим голосом:

– Намерзся, хай йому грець, під дверима з півночі стоячи.

– Не відчиняла? – питає Галя, хоч можна й не питати.

– Виховує! – іронізує Григір. – На путь істинний наставляє.

– Мій теж присурганився о другій ночі…

– Разом у Галини Сидорівни в «Енеї» сиділи із Сашком
Білашем, Платоном Майбородою, Андрієм Самійловичем Малишком. Ті всі троє
Малишковим ЗІМом, з Жорою за кермом, втекли раніше, а ми… Додавлювали те, що
лишилось. Не покидати ж добро? Та й розмова зав’язалася: ін-те-рес-на!
Інтереснішої не буває. Особливо після енної чарки.

– Ой, хлопці! Покайтеся! Що ви собі думаєте, отак здоров’я
гроблячи?

Мовчанка. Потім Григір, чути, підводиться, акуратно ставить
без стуку стілець на місце і каже повеселіло:

– Спасибі, Галю. Прояснилося в голові, і на серці стало
легше і ясніше. Добре, що є такі привітні, приязні й тямущі жінки, як ви, як
Валентина Данилівна Гончар.

– Чого стовбичиш? – питає мене, виходячи. – Бачу: страждаєш
після вчорашнього? Іди попий гарячого чаю – помагає! Похмілля як рукою зніме!
Гарний чай готує твоя дружина – цейлонський? Чи Ямайка?

Не скаже більше й слова – не любить Григір пустих балачок.

…Тепер з тіні дивиться на мене насторожено й строго,
тримає в правій руці склянку з горілкою, а в лівій – бутерброд.

–  Народні пісні
позабували! Хіба ж це мислимо в «незалежній», «самостійній» Україні? Яка ж вона
тоді самостійна? Що отам вивергається, з отих «ящиків»-телевізорів?! Бери
склянку та вип’ємо за те, щоб наша народна пісня ожила!

– Сказано; за кермом не п’ ю!

– Ну, а я вип’ю. Бо на тім світі не дають. – Він випиває
горілку, смакуючи. Підводить голову вгору, і я бачу обличчя мерця. – точно
таке, як було в нього, коли він повіситься в тісному туалеті в ніч на 6
березня, одержавши літературну премію імені Лесі Українки за повість «Климко» і
гучно її відзначивши на урочистому вечорі видавництва «Молодь», де він тоді
працював редактором.

Все того вечора крутитиметься навколо нього. Він буде
епіцентром Свята Весни! Нарозхват у дівчат-редакторок, які всі закохувалися в
нього та в його прозу… Тому кожній хотілося потанцювати саме з Григором, слава
якого розпускала крила над усією українською літературою – особливо молодою. Бо
й сама була юною, свіжою. Небувало-лаконічною, образною, точною в кожнім слові,
дуже правдивою і своєрідно-тютюнниківською! Виламувалася із загального
літературного процесу народною мудрістю, стриманістю та барвистістю. Одних
сліпила, інших захоплювала, третіх ввергала в заздрість – нашу дику й ганебну
національну і хутірську ваду!

– Поїхали. Хочу, щоб при мені випив, як машину поставиш.

Місяць схилиться нижче, ніби придивляється теж, як і я, до
Григора.

– Ну… Давай, – кажу йому, глянувши під ноги.

«Леле моя! Матроський кльош і ноги просвічуються, я бачу, як
він тримає гранчак з бутербродами начищеними до глянцю модельними туфлями.

– На, – легко й пружно нагинається, підхоплює й подає мені.
А сам виходить з «Волги» й стає біля мого опущеного скла.

– Будь? – питаю його.

– А вже ж буду, – хрипко, ще дужче темніючи лицем. – А вже ж
буду! – підвищує голос. – Тепер уже – вічно! Будитиму, щоб не спали. Щоб не
мовчали, коли Україну правителі й хапуги знищують на ваших очах! Пий, чого
ждеш?

І, як тільки вип’ю горілку, сам собі подасть команду: –
«Раз!».

Ударивши каблуками в асфальт і, легко й граційно зробивши
сальто назад, через голову, миттєво випростається і полине високо-високо!
Сторонячись місяця. Так що й тіні його не промайне. Наче його й не було…

Машину заводжу в гараж, зачиняю й заходжу в квартиру , мов
сомнамбула, не тямлячи себе. Тихенько роззуваюсь і роздягаюсь, бо всі, мабуть,
давно вже сплять.

Заходжу в кабінет вкладатися на канапі… А Галя від
розчиненого вікна киває мені пальцем, щоб підійшов.

– Виглянь з вікна!

Дивлюся – Григір! Стоїть на розі Богдана Хмельницького й
Коцюбинського, дивиться на вікна Гончаревої квартири. Потім переводить погляд
на наше розчинене вікно. І, помітивши нас, лунко вдаряє об асфальт підборами
сяючих при місяці модельних черевиків, високо підстрибує, робить плавний
сальто-мортале назад, через голову, злітає над дахами і лине в Небо, обминаючи
Місяць.

– Отак він прилітатиме вічно! – врочисто скаже Галя у мене
за плечима.

Оглядаюсь – нікогісінько!.. Порожня дача, порожнє урочище,
порожнеча і холод в душі. Тиша і Самота-а –а! Ні Галі і Григора, ні Олеся
Гончара, ні Андрія Малишка, ні Павла Загребельного, ні братів Майбород і
Тютюнників, ні Сашка Білаша. А як жити без моїх славних і славетних друзів?

Нащо ж ви покинули мене? О, Григоре! Прилітай хоч ти!

Мовчить урочище. Мовчить Великий Дніпровий Луг. Тиш-ш-ша …

Конча-Озерна. 1 червня
2011 року.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!