Інна Ковальчук. (Не) бувальщини

ДІДОВА ВОЛОСІНЬ

Ет, і далася тобі сьогодні та риба! Казав же, що час негодящий, дарма, що сонячно, а вода якась бентежна, мабуть вся річкова нечисть попрокидалася і свої хліби пече. Твоя баба Маруня, хай Бог її простить на тому світі, завжди говорила, що Купальські дні не для риболовлі, а вона щось таки знала, небіжчиця…

Дід Мартин стривожено позирав на іскристу, переливчасту, якусь майже шовкову річкову гладінь, а вона грала веселковими кольорами, сміялася, горнулася до літнього леготу, як дівчина до козака. Петро вперто тримав у руці набридлу вудку, час від часу змінюючи наживку, і якби не дідове буркотіння, то давно вже кинув би це знущання, яке чомусь називається вудінням риби. Дід роздратовано вдарив по воді довжелезним веслом, догори здійнялося діамантове різнобарв’я безлічі краплинок, і зачудований хлопець замилувався нетривкою красою цього розсипу річкового намиста. Та нехай її, ту кляту рибу! Як же ж гарно навколо, просто казково, навіть дихати хочеться обережно, не те що вести якусь розмову. А дід буркотить і буркотить, булькає словами, пихкає невдоволено, і кожен звук ніби висмикує Петра з цього чарівного світу не сполоханого нічим літнього ранку. Байдуже до тієї риби, а перед здоровенним, кульгавим і злющим дідовим котом він вибачиться добрячим шматком ковбаси. Але зізнатися у поразці, визнати дідову правоту і ні з чим повернутися додому хлопцеві не дозволяла якась внутрішня непоступливість, навіть наперекір здоровому глузду.

Діду, а дайте-но я трохи розімнуся, посиджу на веслах, а Ви потримайте вудку ще трохи, може, щось і причепиться. Рука ж у Вас щаслива, ніколи додому без риби не поверталися, он сусід про Вас просто легенди рибальські розповідає, заслухаєшся.

Дідо зітхнув – ох і впертюх же цей Петро, та, чесно кажучи, весь у їхній рід… Хай трохи повеслує, а там обід скоро, виголодається і сам до хати запроситься. Обережно взяв із рук хлопця вудку, замінив розмоклий кавалок круто звареної кукурудзяної каші на гачку і закинув, попередньо легенько поплювавши на приманку. Човен повільно посунувся зарослою очеретом затокою, тепле повітря, настояне на пахощах деревію, полину, сокирок і бозна яких лугових трав ніжило груди, навколо видзвонювало, стрекотало, тихенько наспівувало, шурхотіло, плескало, потріскувало… Розморений теплою дниною дід закуняв під цю липневу колискову, повіки потроху важчали і нестримно насувалися на очі, а серед напливаючих з усіх боків звуків усе виразніше чулося: ф-ють… чок-чок.. ф-ють… чок-чок… Дивна птаха, а може і не птаха, може, то вітер в очереті підсвистує, хоча скільки нині того вітру… Дрімота накочувалася на діда разом з тими мелодійними звуками, огортала м’якою ковдрою спокою і відчуття якогось оксамитового затишку. Раптом різким дисонансом хлюпнуло весло, і діду захотілося насварити незграбу – тримай весла, хлопче! Напівзаплющені очі розкрилися трохи ширше і майже приклеїлися до весел, які рівномірно підіймалися і опускалися в Петрових руках: ф-ють – вгору… чок-чок – униз… Так мелодійно, так розмірено і так страшно… Човен сунувся напрямки до зарослої з боку берега височенною непролазною травою глибокої ями з чорною, мертвою, майже нерухомою водою. Дідо закляк, мов облитий крижаною водою, яка вмить перетворила його на льодову брилу. Весла все підіймалися і опускалися, підкоряючись завданому ритмові, постать хлопця застигла, погляд був повернений кудись углиб самого себе, дихання Петра повністю збігалося з дивними звуками. Онук здавався механічною лялькою, здатною виконувати лише наперед запрограмовані рухи. Вгору – вниз… Вгору – вниз… Діду захотілося кричати, лаятися, схопити хлопця за руки, відібрати весла, повернути назад, туди, де було безпечно, де вигравав усіма барвами літній день і плюскотіла срібною водою з дитинства знайома затока. Але з вмерзлих у лід вуст не вирвалося жодного слова, тіло, як у жахливому сновидінні, лишалося важким, непорушним, тільки очі розплющувалися все ширше і наповнювалися болем і незборимим відчаєм.

Господи милосердний, прости нам гріхи наші, вільні та невільні, порятуй у лиху годину, якщо не мене, старого, то хоча б хлопця мого, йому ж іще жити і жити, він же нічого в цьому світі не бачив, порятуй душі наші грішні, Господи всемогутній і всевладний…

Молитва виривалася, німотно виплескувала з діда, він чіплявся за неї усіма клітинами свого закляклого тіла, всією зболеною душею. Вудлище раптово сіпнулося раз, другий, волосінь, зблиснувши на сонці, натяглася і легенько завібрувала: гачок за щось зачепився, трохи затримавши рух човна, проте нездатний зупинити жахливий плин. Ліву руку діда, якою він звично притримував волосінь, запекло, тоненька жилка сильно врізалася в живу плоть, скальпелем прорізаючи її. З великого пальця в темну воду скрапнула маленька крапелька крові, на мить рубіном засвітившись під яскравим сонячним промінням. У ніжну мелодію вплелося майже зміїне сичання, ламаючи стрункий ритм, зовсім поряд схлипнуло, забулькало, тихенько заскавучало зобидженим цуценям.
З плечей діда розщебнутою сорочкою потроху почала сповзати нехіть, тіло повільно наливалося силою, що тільки-но здавалася втраченою назавжди. Долаючи залишки свинцевої слабкості, дід Мартин підхопився і вирвав обидва весла з рук хлопця. Петро дивився ошалілими очима, здивовано і настрахано напівозираючись навколо, з ледь розтулених вуст на безбороде підборіддя тоненькою доріжкою стікала блискуча крапелька слини.

Господи… Невже я задрімав на веслах? Оце так… Мабуть, сонцем розморило, та й риба не ловиться, сиднем сидиш, і річка майже без вітру, заколисує. Га, діду?

От і не сиди як укопаний, швидше хапай вудлище – бачиш, все далі від човна відносить, гачок за щось там зачепився. Посмикай легенько – та ніжніше, бо розірвеш волосінь! Отак…

Хлопець обережно витяг з води волосінь з гачком, на якому висів темно-зелений жмут якоїсь придонної трави. Розчаровано пхикнув, викинув траву і почав змотувати вудку. Потім знову сів на весла і швидко погнав човен у бік берега – відчував дивну втому і головний біль: мабуть, сонцем напекло, і бриль не допоміг. Хотілося їсти, а підобід не взяли, тож поспішав додому, у затінок розлогої груші, під якою на його пам’яті завжди стояв дерев’яний стіл і довгі лави, зроблені дідовою рукою.

Дід Мартин дивився на воду, трохи скуйовджену рухом човна, всотував сонячне тепло і пахощі погідної липневої днини, творячи подячну молитву, а десь у самій глибині душі знову чув лагідний голос незабутньої Маруні, яка чекає на нього у небесних засвітах:

– Мартиночку, любий мій рибалочко, побризкала я твою волосінь водою святою, хай вона буде міцною, мов любов моя до тебе, удатною і щасливою, як моє життя з тобою, служитиме вірно, як я тобі, мій коханий чоловіче…

СВОЛОК

З часом кожна поїздка в присілок, де вкоренилася у чорну, без жодних домішок піску чи глини землю стара бабина хата, ставала для Оляни маленьким святом. Своєрідними «римськими канікулами»: дівчина з дитинства надзвичайно любила це старе кіно, зняте задовго до її народження, з дивовижною Одрі Гепберн, такою ніжною і романтичною. Вона таки вибрала час і навіть з’їздила до «вічного міста», але реальний Рим здався їй мало схожим на екранний. Юрмище туристів, вузькі вулички центральної частини, де майже немає зелені, задуха від величезної кількості авто, довжелезні черги до музеїв. Трохи легше дихалося на П’яцца Навона, вразили базиліки Сан Джованні та Санта Марія Маджоре, але загалом бабина хатина тішила її набагато більше, повітря навкруги здавалося солодшим, а сонце яскравішим. Вряди-годи дівчині здавалося, що вся ця невеличка місцина, цей присілок давно вже вріс у саме єство їхнього роду, став не менш вічним, ніж легендарне місто.

Діда Оляна майже не пам’ятала, він помер ще тоді, коли дівчинка ледь спиналася на ніжки, хитаючись, дріботіла очищеними від всюдисущої трави доріжками, ведучи вічні війни з підступним гусаком. Бабуся пішла у засвіти позаторік, і з того часу дівчина постійно відбивалася від пропозицій рідні продати стару хату. Пояснити, що їй тут напрочуд затишно, було майже неможливо, як і те, що їхати сюди власним авто зовсім не довго. Водієм Оляна була вправним, кращим за багатьох знайомих чоловіків, хоча намагалася не підкреслювати своє вміння, знаючи, як це зазвичай сприймається. Ось і зараз, нарешті вирвавшись на день-другий, дівчина раділа можливості відпочити від міста, побути на самоті, відчути себе справжньою принцесою, володаркою всього живого навколо. Цвіркуни грали здравиці на її честь, метелики розмальовували крила, аби сподобатися господині, квіти наперебій намагалися порадувати дівчину п’янким ароматом. Городина не висаджувалася вже давно, замість неї росла газонна трава, але квітник Оляна берегла і плекала як могла, незважаючи на неабияку зайнятість. Крім того, хатина зберігала прохолоду навіть у найпекучішу спеку, справжній природний кондиціонер. Тут завжди пахло травами, які бабуся зазвичай сушила на сволоку – дерев’яному брусі, надзвичайно красивому, різьбленому, прикрашеному зображеннями сонця, місяця, різних тварин і квітів. Маленька Оляна годинами роздивлялася малюнки, придумуючи казки і подорожуючи уявним чарівним світом. Донині вона ніби чула десь усередині себе бабусин голос:

Дивись, дитино, це наш з тобою оберіг, доки живе у хаті сволок, не здолає нас жодне лихо.

Бабуся ласкаво проводила рукою по білявій Олянчиній голівці, тихенько примовляючи якісь малозрозумілі слова. Здавалося, ці слова і запах духмяних трав назавжди всоталися в стіни будиночка, ставши для дівчини вічним спомином про дитинство. Ось і зараз, ледве переступивши поріг, Оляна з насолодою ввібрала у себе неймовірний аромат спокою і затишку, залишивши за дверима всю бентегу, втому і поганий настрій. Лептоп, мобільний телефон залишилися в машині, як жартувала дівчина, «в екзилі» до початку нового робочого тижня.

Під старою розлогою сливою біля ґанку потроху почали прокидатися сутінки, сонце непомітно, але відчутно прямувало до обрію, принагідно розфарбовуючи білі хмарки яскравими кольорами. Різкіше запахло надворі солодкою матіолою, до садових ароматів додалися перші ноти запашної резеди, набиралися вечірньої сили зірчасті квіточки тютюну. Оляна навстіж розчинила вікно, всотуючи земні парфуми, огортаючись ними, як найдорожчими шатами. Небо темнішало якось надто швидко, рожеві та помаранчеві хмарки ставали вилинялими, присипаними сірим попелом. На овиді з’явилася чорно-синя смуга, яка росла просто на очах. Повітря раптом загусло, важко впало на землю, придавлюючи квіткові аромати. Сполоханий вітерець заховався десь у густому вітті дерев, навкруги розлилася напружена тиша, наповнена очікуванням негоди. «Буде дощ, буде дощ!» – перебрала струни своєї арфи дзвінкоголоса вивільга. Вітер, ніби почувши цей голос, випорснув з віття, набрав силу, гойднув дерева, утверджуючи себе перед неминучою грозою. Дівчина прикрила шибки, їй було шкода повністю зачиняти вікно, хотілося ще подихати наповненим ніжними запахами квітів повітрям, яке все більше набиралося вологою. Десь розкотисто рикнув перший грім, пронизливо крикнула ворона. Гроза ближчала, громовий гуркіт ставав майже безперервним, принишклу землю вдарив нещадний дощ. Могутня стихія бушувала недовго, залишивши після себе озонову свіжість. Надихавшись, Оляна відвернулася від вікна – хотілося випити чаю, полежати з книжкою, відкинувши геть усі міські турботи. В хаті ставало темно, час вмикати світло. І ніби у відповідь за спиною дівчини гостро спалахнуло жовтувато-біле сяйво, миттєво розігнавши по кутках злякані сутінки. Озирнувшись, Оляна сторопіла від майже тваринного жаху: повз неї повільно плив яскравий сферичний згусток, всередині якого заворожуюче мінилися білі, жовті, помаранчеві кольори. Різко запахло чимось незнайомим, загрозливим, звідкись почулося тихе шипіння, потріскування. Тіло дівчини стало восковим, чужим, хитнулося, важко осіло на долівку – здалося, миттєво розчинилися всі кістки. Оляна шкірою відчула, як злісно посміхається сфера, як тішиться її переляком, неспішно пливе над головою, похитуючись, мов отруйна змія перед нападом, вибираючи, куди вжалити. Очі закрилися самі собою, подих застряг у грудях в очікуванні смертельного доторку – а його все не було. Змучившись від очікування, дівчина підняла повіки: зловісна сфера колами облітала сволок, ніби прив’язана до нього невидимою ниткою. Кола звужувалися, пульсуючий білим світлом згусток, потріскуючи, наближався до різьбленої балки, не маючи сили відірватися і відлетіти геть. Потріскування ставало схожим на стогін, пульсація пришвидшувалася, кольори гострішали, намагаючись перерізати примарну нитку. Мить – і сфера торкнулася сволока в місці, де було зображене сонце. В кімнаті почулося щось дивно схоже на зойк, Оляну майже осліпив різкий спалах синьо-білого світла, запахло чимсь нетутешнім – і все огорнула темрява, густа і непроникна після світлової кулі. Дихання дівчини повільно вирівнювалося, в тіло поверталося життя, сила вливалася в онімілі ноги. Піднявшись з підлоги, Оляна ввімкнула світло, підійшла до сволока, придивилася: сонце, в яке вдарила сфера, здалося трохи потьмянілим, всі інші малюнки мали звичний вигляд: так само дивився на неї молодий місяць, милували око розсипи квітів. На хвилину вона відчула себе дитиною, блукаючою в чарівному світі казки, де жив лагідний бабусин голос:

– Оляночко-квіточко, доки живе сволок, доки стоїть стара хата, не здолає тебе жодне лихо.

Легкий протяг пестливо торкнувся Оляниної щоки ніжним цілунком, повертаючи відчуття спокою і затишку. Дівчина усміхнулася: попереду в неї цілий день відпочинку. А зараз – спати: надто вже багато хвилювань для одного вечора.

КОРАЛІ

Скільки пам’ятала себе Марічка, скринька-шкатулка з прикрасами завжди стояла на комоді, біля великого люстра з прегарним дерев’яним обрамленням: лаковані завитки утворювали справжнє панно, дивитись на яке хотілося нескінченно, розрізняючи все нові й нові деталі орнаменту. І квартира, і скринька, і дзеркало дісталися Марічці у спадок після смерті бабусі, батькової матері, яку надзвичайно шанували в їхній родині, згадували з глибокою повагою, вважали однією з берегинь роду. Бабуся була високою, завжди вдягненою в темні кольори, говорила спокійним, оксамитовим голосом – жодного крику чи, боронь Боже, лайки! На грудях незмінно вабила зір одна з тих прегарних речей, що зберігалися у скриньці. Навіть зараз, ледь прикривши очі, Марічка виразно бачила перед собою статну постать із неймовірно красивим барвистим ґерданом чи зґардою, на якій кріпилися мідні хрестики і невеличкі трубочки – маленькій Марічці завжди страшенно хотілося зазирнути всередину тих трубочок, чи не живе там якась чарівна істота? Іноді, на свята, бабуся діставала зі шкатулки перлисті білі баламути з маленьким хрестиком посередині. Перламутрові намистини світилися неземним сяйвом, на поверхні з’являлися і зникали жовті, червоні, сині промені, від чого дівчинка завмирала в німому захваті, безсила відвести очі від такого дива. Але найбільше Марічці подобалися коралі, або бунти, як називала їх бабуся: двадцять овальних коралових намистинок у кілька разків, які разом творили справжню земну симфонію кольору і краси.

Жіночі прикраси завжди високо цінували в цій сім’ї, до них ставилися не просто як до красивих речей, а бачили в них своєрідні обереги, пам’ятаючи давні традиції. Коралі, наприклад, найчастіше надягали на вишиванку або під час нездужання: бунти вважалися наділеними лікувальними властивостями, здатними допомогти подолати хворобу. Так це чи не так, але хворіла Марічка нечасто й досить легко, навіть нежить виліковувався за два-три дні, причім без жодних ліків. Взагалі улюблене намисто прекрасно пасувало не тільки до традиційного строю, коралі прикрашали будь-який одяг, робили його святковим, сукня або кашеміровий светрик ставали схожими на королівські шати. Дівчина берегла намисто, намагалася бути обережною з ним, аби раптом не розірвалося і намистинки не розкотилися навсібіч – спробуй-но потім зібрати! Досі таких нещасть не траплялося, коралі вигравали вогниками на Маріччиних грудях, милуючи око, дарували відчуття небуденної радості.

Те пам’ятне літо видалося аж занадто спекотним, всі, хто мав можливість, виїжджали з міста хоча б на вихідні, подихати лісом чи річкою. Липневе місто прибрало якогось напівпорожнього вигляду, людей на вулицях ставало вочевидь менше, невеличкий затишний сквер біля Маріччиного будинку щодень смутнішав, не чулося дитячих голосів, на лавках майже не було всезнаючих і всевидячих бабусь. Доріжки притрусило пожовклим листям – першими здалися і скинули частину поруділого листя каштани, за ними клени і велика гілляста акація. Справжній липневий листопад, який мабуть намірився нагадати про неминучу осінь. Вряди-годи пролітали короткочасні літні грози, після них дихати ставало трохи легше. Відпустка в дівчини намічалася лише в серпні, роботи було багато, навіть на вікенд не завжди щастило вирватися на природу. В офісі було прохолодніше, кондиціонер з усієї сили намагався виправдати витрачені на нього шалені кошти, працював старанно, як на Марічку, навіть занадто бездоганно. Вдень виходити на вулицю не хотілося зовсім: сонце просто приголомшувало, тож дівчина засиджувалася на роботі до пізнього вечора, очікуючи, поки спаде спека і стане легше дихати. Та й до відпустки треба доробити всі папери, не хотілося залишати на потім жодного «хвоста». Зате ввечері було приємно пройтися додому пішки – не надто далеко, півгодини неспішної ходи, розім’яти засиджене тіло, дорогою з’їсти морозиво або випити холодного квасу, який продавався, здається, до самого ранку. Лагідний легіт пестив обличчя, поки що зовсім не засмагле на відміну від більшості зустрічних лиць, вдома чекало що-небудь смачненьке, куплене заздалегідь саме для вечірнього відпочинку, гарна книжка чи цікавий фільм. Дівчина небезпідставно вважала, що таким чином «провітрюються» мізки, готуючись до нового робочого дня. Швидко сутеніло, в безлюдному сквері спалахнули білуватим світлом ліхтарі, до будинку залишалося хвилин п’ять, десь усередині Марічки вже відчувався смак улюблених тістечок. Шифоновий сарафан хвилями овіював ноги, на грудях мінилися червонястими іскрами дорогоцінні коралі, маленька сумочка майже не відчувалася на плечі. Марічка спокійно йшла доріжкою скверу, зовсім не звертаючи уваги на те, що відбувалося довкола. З мрійливого стану дівчину грубо вирвав різкий голос:

– Куди прямуєш, красуне? Може, нам по дорозі?

Ззаду її жорстко вхопили чиїсь міцні руки, притисли до чужого тіла, в ніс ввірвався запах перегару і ще чогось неймовірно гидкого. Спроба пручатися привела до ще жорстокіших обіймів, підбивши ноги, дівчину потягли кудись убік. Сторопівши від несподіванки, вона зважилася закричати, але з неї вирвався тільки тоненький писк. Відразу після цього її горло нещадно здавили, стало важко дихати, перед очима попливли різнокольорові цятки. Огидні руки мацали тіло, піднімалися все вище, до дівочих грудей. Майже втрачаючи свідомість, дівчина відчула на грудях чужі пальці, вони рвонули червоні разки – і раптом обійми розімкнулися, хтось приглушено скрикнув, важко впав позаду неї, захлипав, качаючись по траві, заскиглив і завив, як виють від нестерпного болю. Озирнувшись, Марічка побачила здоровенного чолов’ягу, який перекочувався з боку на бік, тримаючи перед собою майже обвуглену до зап’ястя руку. З рота здорованя виривалися такі страшні прокльони, таке божевільне виття, що волосся дівчини стало сторч і вона стрімголов помчала до свого будинку. Проігнорувавши ліфт, злетіла на свій поверх, неслухняними руками з третьої спроби вставила ключ, грюкнула дверима. Ввімкнувши світло, зачинилася на всі замки, до залізного ланцюжка включно, і тільки тоді спромоглася передихнути і мигцем глянути на себе в люстро: на грудях вражаюче палали дивовижним нетутешнім сяйвом коралі, кімната здавалася наповненою блідо-червоними променями. Разки були цілими, ніде не розірваними, від них струмувало приємне тепло, несучи спокій збентеженій душі дівчини. Те, що тільки-но трапилося, здалося страшною вигадкою, фантазією перевтомленого мозку, який конче потребує перепочинку. Що ж, на неї чекають шоколадні тістечка і недочитаний роман, до відпустки залишився тиждень, зовсім небагато. Марічка обережно зняла бунти, поклала у скриньку – їм теж треба відпочивати, день видався напруженим. «Добраніч!» – прошепотіла дівчина, опускаючи покришку. «Добраніч!» – легенько прошелестіло поряд і розчинилося в повітрі.

ГОЛУБИ

«Ой, люлечки-люлі,

прилетіли гулі,

стали гулі воркувати,

доню в люлі присипляти…»

У свої майже вісімдесят Горпина була напрочуд моторною, спритною, удатною до роботи, і, чесно кажучи, красивою жінкою. Роки, що впали на плечі, не спромоглися зігнути стан, тільки талія, колись тонесенька, стала ширшою та біля ніжно-блакитних очей шкіру переорали глибокі зморшки. Невеличка на зріст, жінка лишилася зграбною, заворожувала легкою ходою і світлом, яке ніколи не зникало з її усміхненого обличчя. Син давно виріс і жив з родиною в іншому місті, далеко від неї, лише інколи (що поробиш: робота, сім’я, діти) провідував матір, яку любив і глибоко поважав. Чоловік пішов у засвіти кілька років тому, Горпина важко звикала до самотності, яку трохи полегшували давні знайомі. Останнім часом вона все глибше поринала в минуле, неспішно перебираючи в пам’яті напівзабуті картини молодості, юності, дитинства. Ночами її раптово пробуджував голос небіжчиці неньки: повітря навколо неї наспівувало колискову. Горпина всіма силами намагалася впіймати мелодійні звуки, а вони пручалися, випорскували з душі, поверталися і зникали знову. Жінка відчувала серцем, що колискова обережно прокладає шлях до потойбіччя, де на неї чекають рідні люди. Але за вікном поставав ранок зі своїми звичними турботами, нічна мелодія розчинялася в сонячному світлі, замість неї зринали пташині співи та воркування голубів, яких жінка любила і незмінно підгодовувала. Врешті ці розумні птахи навчилися впізнавати її, зліталися зусібіч ще до того, як щедра жіноча рука починала розсипати довкола крихти хліба і залишки різних каш. Голуби підходили впритул, штовхалися біля самих ніг, намагаючись ухопити ласий шматочок. Якось Горпина спробувала погодувати голубів з руки, повільно піднесла кавалочок каші до дзьоба найближчого птаха, примовляючи ласкаві слова. Голуб спокійно взяв їжу, навіть дозволив торкнутися гладенького лискучого пір’я. Жінка усміхнулася: двосторонню угоду про дружбу і взаєморозуміння було підписано.

Спорожнілий після відходу чоловіка дім інколи незмірно лякав Горпину своїм в’язким, тягучим мовчанням, хотілося почути людське слово, і вона йшла до сусідки поверхом вище попити чаю, послухати свіжі новини, які завжди вирували в голові доброї знайомої. Майже не прислухаючись до сусідчиного торохкотіння, вона всотувала її живий голос, купалася в ньому, ховала в чарунки всередині себе аби зберегти на часи вечірньої самотності. Радіо чи телевізор чомусь не дарували їй цього доторку до життя, залишали в гіркому коконі самоти. Вправна кулінарка, Горпина випікала «пундики»: пиріжечки, булочки, різні солодощі, намагаючись тим потішити приятельку-ласунку за ранковим чаєм, який потроху ставав традиційним. Крихти, залишки недоїдених смаколиків жінка складала в пакетик і йшла на маленьку галявинку поряд з будинком усолодити смачненьким улюблених птахів.

Усередині літа несподівано зателефонував син, зігрів серце гарною новиною: машину йому нарешті відремонтували, він збирається до рідного міста у справах, вони з невісткою запрошують погостювати в них, побавитись з онуками, відпочити від щоденної рутини. Назад її відвезе синів колега, якому теж буде потрібно вирішити тут деякі нагальні питання. Дні, які залишилися до синового приїзду, промайнули блискавично: Горпина пекла пироги, спішно варила малинове варення, сердилася на себе за те, що поралася повільніше колишнього. Нарешті син приїхав, подивувався кількості ласощів, вицілував мамині руки і забрав до себе на гостину. Перед від’їздом Горпина залишила сусідці запасні ключі, попросила приглядіти за квітами на підвіконні, та й взагалі хай будуть про всяк випадок: раптом щось із кранами чи трубами, не дай Господи. Переїжджати назавжди літня жінка відмовлялася категорично: звикла бути повноправною хазяйкою в домі, жити за власним розпорядком, нікому не заважати.

Повернувшись додому, Горпина ще понад місяць жила згадкою про гостювання, перебирала подаровані світлини. Очі її світилися золотими іскорками радості, серед якої проблискували сльози вдячності небу за таку гарну дитину. Під час чаювання вони з приятелькою всоте обговорювали всі деталі поїздки, разом бажали молодій родині щастя і благополуччя. Запасні ключі від своєї квартири жінка забирати не стала: хай будуть, може знадобляться. Годуючи голубів, Горпина розповідала їм про свою радість, кожного разу пригадувала нові й нові деталі. Голуби слухали уважно, поперемінно поглядаючи на неї то лівим, то правим круглим чорним оком, товклися біля ніг, туркотіли «тур-р, тур-р», що було надзвичайно схоже на «так, так». Не розліталися навіть тоді, коли не залишалося жодної крихти смачних наїдків, чекали, поки жінка сама піде від них своєю дорогою.

Того дня зранку трохи дощило, повітря, густо просякнуте вологою, важко падало на тоненькі зелені промінчики молодої трави, прихиляючи їх до землі. Опівдні визирнуло сонце, веселково заграло на крапельках води, які ще збереглися на листі. Горпинина приятелька поралася на кухні, коли звичні звуки телевізора майже заглушив якийсь підозрілий шурхіт, скрегіт, стукіт, воркотіння за вікном. Визирнувши надвір, жінка побачила десятки голубів на карнизі. Вони товклися, злітали в повітря і з силою штовхалися у шибки Горпининого вікна, голосно скрикували, знову билися у скло, ніби намагалися врешті його розбити і залетіти всередину. На прозорому склі залишалися темні плями, кілька пір’їн, повільно і м’яко обертаючись навколо себе, опускалися на землю. Збентежена і налякана сусідка спустилася поверхом нижче, вдавила кнопку дзвінка Горпининої квартири. Тиша: ні голосу, ні кроків. Розхвильована до краю, сусідка повернулася до себе, взяла ключі, знову спустилася і відчинила вхідні двері: на килимку біля розстеленого ліжка зламаною лялькою лежала Горпина. Охнувши, жінка схопила Горпинину руку: тепла, і пульс ніби є, це добре. Тремтячими пальцями набрала номер швидкої допомоги, нервово, запинаючись продиктувала адресу. Підклала під голову хворої подушку, змусила себе просто посидіти поряд, боячись зробити щось не те. За десять хвилин до кімнати майже вбіг молоденький лікар, опустився на коліна поряд з Горпиною, миттєво зробив кілька уколів. Потім обережно переклав її на ліжко. «Гіпертонічний криз», – тихенько сказав сусідці, яка весь час непорушно сиділа на краєчку стільця. Повіки хворої здригнулися – Горпина потроху приходила до тями. В очах засвітилося життя, на вустах проступила легка усмішка. «Лежіть, лежіть», – заспокоююче сказав лікар. – Все, що Вам зараз потрібно – це спокій, сон і пігулки від тиску». Вже налаштовуючись на інші виклики, швиденько виписав кілька рецептів, поклав на стіл і вибіг, наостанок доброзичливо усміхнувшись обом жінкам. Тільки тоді Горпинина сусідка завважила, що стукіт у шибку припинився, голуби товклися на карнизі, вуркотливо перемовляючись між собою.

Швидка поквапливо від’їхала від будинку, зблиснувши на сонці червоним хрестом на дверцятах. Кілька голубів пролетіли над нею, ніби проводжаючи; вся туркотлива зграя почала потроху розлітатися, на карнизі лишилося кілька пір’їн, що переливалися на сонці синьо-зеленим блиском. Подивившись у вікно, Горпина побачила голубині контури на тлі зеленого віття гіллястого клена. «Ніколи хворіти, треба нагодувати голубів», – подумала вона і провалилася у цілющий сон.

“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.