“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
Забризкано-зелений, обляпано-летючий, обірвано-нестримний вечір… Гойдається на високій пружкій траві сонце, якесь сльозливе, заплакане і нетерпляче; по небу скачуть нерухомі ковезьки хмаринок, мазки безперого художника… А ти йдеш до хати городами і бачиш маківки посеред надвечір’я, небо, обтикане сумними головатими стовбурцями, де-не-де обшмульгані квіточки розплющуються зеленою голівонькою; попритулювані одна до одної, тонесенькі постаті вимріюють собі небо, поколошкувані вітром…Поволі ступаєш стежиною з трав, загорнених найтужнішими зеленими обіймами, задивляєшся на маківочки, зриваєш зілляччя, стискаєш між повіками свій власний світ: ось цей город, садочок, задимлено-яблучковий, – човгикаєш до двору, а там буслі дзьобами кляць-кляць-кляць… Щовечора підводиш засотані зморшками очі доверху, до гнізда, щоб бачити, як вовтузяться івани коло своїх дітей, а ті шиплять, як змії… Одне щастя в житті – лелеки… Коло хати – безгамірно, сонливо, все плавиться під тінню сонця, завмирає у ній… І ти сидиш у безпросторі й безчасі, згорблена, як вічність… І все твоє існування – це тяглість ось таких вечорінь, у яких зупиняється блискотіння листочків, і проціджене крізь колюкове листя проміння вбиває прагнення дихати…
Реготнява на дорозі нашорошує залежаний вечір, здиблює його, бо не глуха, не наполохана, а дитяча – твої діти біжать, розтрощуючи сонливість:
– Мамо, мамо! А Ґедзушин бусел своє бусленя викинув!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Куди?
– На землю!
– А хто вам казав?
– Ми самі бачили…гуляли, коли це чуємо шось як-то крякнуло. Ми зразу й не розобрали, шо то таке, коли це дивимось – бусленя лазить під деревом…
– А таке здорове! Як із землі дивишся, то наче мале, а як підійдеш, то воно ого-го яке!
Ми його хотіли забрати, нагодувати, а Ґедзуха сказала, шо так треба – буслям видній. До ми його й покинули…
«Як бусел викине з гнізда яйце, то за яйце ще зможеш хліба купити, а як уже бусленя своє викидає, то такий голод настане, шо нічим не одкупишся».
– І прийде таке врем’я, шо люди дуже добре будуть жити: і їжі в них буде повно, й одежи, і таке буде в кожній хаті під образами стояти, шо в Москві скажуть, а люди в себе почують!
Дуже, дуже буде добре жить. І таке: шо і в мене, і в тебе в хаті люде, і те саме показує, і те саме говорить, і ти все чуєш, усе знаєш, шо у світі робиться…
Але не довго таке буде, бо вся земля буде проводами обплутана. Як сіткою. Всенька земля… Ой, страшний, вельми страшний то час буде. І мерти люди будуть од воєн, од болячок усяких, хоч і добре жити будуть, але обплутають землю проводами і самі подушаться у тих проводах… І от коли таке врем’я прийде, до вже людям недовго останеться жить: кінець світу буде… Всю землю Бог спалить великим огнем, затопить водою, до всі праведні душі підуть у Рай, а грішники – в пекло… Але вже ні одної кісточки людської не останеться на землі, бо людський рід грішний ще з родимого дня, дитятко маленьке уже грішне, первородний гріх… І ото як випалить і вимочить Бог увесь рід людський, тоді заселить по всьому світу праведників, і заведе тут Своє Царство Небесне.., – це мій батько розказує. А ми вже посядали хто куди: хто на полик, хто на подлогу, да й слухаєм, да й думаєм, коли це воно те врем’я настане, шо люди добре жити будуть?.. Ми не дождем – хоч би наші діти дождали… У печі лучина горить, щоб хоч трохи темноту порозганяти, а за рогачами он уже ті чорти кривлякаються, шо в пеклі людей мучить будуть (не в хаті проти ночі мовлячи); дриґається світло на челюстях печі, а мати зогнулась коло того поломня, ловить пальцями клаптики світлого миготіння і всотує його в нитку, висмикану з льону, тільки покректує зморшкувата коворотка; а хата вся зіщулилась, труситься од страху чи од холоду, бо її дощем по плечах плеще, сама аж налягає на нас, стемніла; часом піднімаю очі до Матері Божої, затисненої в облупленій рамці, а Її й не видно поночі, тільки рушник брижі вишивані поопускав, настовбурчивши мережковані пальці до мене, – краще геть не піднімати голову, бо та ніч, що лупить у шибки, здається, от-от проломиться в хату тим великим потопом, щоб зжерти мене, як мурашку; ще й солома коле в коліна, як ті патики чортячі; стіл виперся, як гора, посеред хати, а на ньому – батькові руки, загорнуті в темряву, тільки часом вловлюють поломня-танцьорика…
Червона пекуча трава під ногами.., забризкані кров’ю лелеки.., замулені місяцем сльози.., обшарпані плачем пороги.., втирається ранком страждання… Драпчасте листя акацій скорчилось на дорозі… до могилок… Вже набридло це щоденне туляння перед очима: зчорніла підвода з мерцями.., облушплені коні.. й пузатий візник… Затиснене в жмені колосся, відірване від стерні, впивається кусливими остюками в долоню, – найкращі у світі зернини… А лобода тулиться до язика зеленою гіркотою, вицмулює з тіла останнє бажання боротись… Лиш сісти в колоссі, десь серед поля, і втонути тим багатством, захлинутись небом і шурхотінням хліба… І бачити перед собою мак… маківочки… Як же це далеко. Колись дуже-дуже давно у тебе на городі ріс мак. Ти це добре знаєш. Пам’ятаєш те безмовне павутиння простору, в якому ці рослини заплутувались, аби проткнути голівоньками небо… маківки застигали між землею і ковезьками хмарин, а ти йшла проз них обміжком – аж не віриться: він тоді ще був зеленим, а тепер чомусь червоний: червоний, аж бурячковий… і на городі нема маку, нема колосся – голо скрізь, тільки люди стали, як ті маківки: худющі й головаті… а ще – тихі. Діти стали тихими, вони вже не регочуть, не тупотять ногами по дорозі..; і твоя Надя… малесенька дитинка, вона так рано почала ходити, ще тоді, колись; а тепер животик випучила і сидить… чи лазить по траві (якось і не лякається, що вона червона, не боїться обмастити рученята кров’ю), щось тицяє до ротика, але не ходить… а може, коли-небудь, коли в нас буде хліб, вона знов навчиться ходити?.. Буслі й ті мовчки розпустили пір’є по безхмар’ю…
Звідкись іду вночі… Йду до своєї хати… Є туман.., і небо.., і я.., а більше нічого й не треба; аби ці зорі, що уткали Чумацький Шлях, цей туман, що безцеремонно запливає в мене, просіваючи темряву і простір навколо… аби втопитись… І Всесвіт весь проціджений крізь мої очі, дмухаю на нього змокрілими устами, усміхаюсь йому, обмазуючи щоки слізьми… а зорі – це зерно: незмелене зерно моїх жадань, розкидані друзки снів, де два чорногузи мостять гніздо; роса на притлумленій траві – то вода: вода моїх ждаників і замурзаних мрій… Скачуть зорі, скачуть і регочуть з мене, обламують свої пазюристі лапи об зашморг, безсмертний зашморг оцієї трави… та нічого, скоро буде добре, обов’язково буде… добре… Тиша заніміння і спокою: так, певно, тихо в Раю… лише біле розмазняве хлюповище Чумацького Шляху і крихту хліба з необмолоченого зерна небес!..
2007
ПРО ВІЧНІСТЬ КАМЕНЯ І РІКИ
Сербський прозаїк Данило Кіш на зауваги щодо невисокої плодючості відповідав, що пише свої «Вибрані твори». З Інкою історія десь така ж: вона не списує кілометри чи кілограми паперу на день, проте кожен її твір нагадує горіх: твердий, міцний, круглий, як ідеальне в уявленні греків геометричне тіло. Ця книга – теж своєрідне «Вибране», бо час її написання – від «Стрибожої дочки», перша редакція якої народилася, за свідченням авторки, коли вона вчилася десь у класі дев’ятому, до найсвіжішої, зовсім недавньої новели «Так звір за звіром тужить» – досить тривалий, і за цим «Вибраним», до слова, можна простежити творчу еволюцію Інни Данилюк: від романтичного реалізму «Стрибожої дочки» до густого імпресіонізму «До лелек» та «…Звіра».
Власне, твори, вміщені в книжці, як на мене, можна досить чітко розподілити на три своєрідні блоки, які водночас є етапами Інчиного свтіоосягнення. Перший блок, звісно, повість «Стрибожа дочка» – твір, можливо, трохи наївний (надто в описі повстання візантійських рабів, піднятого нескореною русинкою-язичницею), «початківський», із певними формальними недоробками (як і належить історичному творові, «Стрибожа дочка» насичена реаліями часу, проте місцями ці описи перетворюються на каталоги – як опис базару чи капища), проте навдивовижу світлий. Це не порожні слова: для Інчиної творчості взагалі характерна своєрідна внутрішня просвітленість, навіть якщо йдеться про дуже трагічні речі, можливо, це саме та просвітленість, яка є неодмінною супровідною справжнього катарсису.
Ще одна особливість – дуже тонке відчуття формозмісту, вияскравлення й удосконалення змісту формальними засобами: у «Стрибожій дочці» особистість героїні витісняє особистість автора: автор затінений героєм, герой промовляє вустами автора, а не навпаки. Ця тенденція поглиблюється в наступному блоці (новели «Плакали троянди» та «Коричнево-палаючі очі. Знову Метелик у жмені»); світочуття героїні «Метелика…Очей» передається короткими рубаними фразами, частими повторами, відсутністю метафорики, хоча в цій новелі, як на мене, авторка якраз «підгрібає під себе» героїню, логіка дії котрої підкоригована під авторську інтенцію. Із «…Трояндами» ситуація трохи інша: тут герої – лише тло для авторського голосу, ілюстрація до початкової менторської настанови. Ця новела, як на те, демонструє імпресіоністичну тенденцію (сон Сашка), характерну для третього блоку («До лелек», «Так звір за звіром тужить»).
Власне, як знакомитого пейзажиста Інка зарекомендувала себе вже «Стрибожою дочкою», а в новелах третього блоку пейзаж перетворюється на справдешні поетичні вставки в прозовому тексті («До лелек», фрагмент, що починається словами «Червона пекуча трава»), передаючи внутрішній стан героя – тонко й точно. Фрагментами, шматками вражень і споминів від і про пережите малює картину голодомору героїня цієї новели. Тваринною символікою сповнена новела «Так звір за звіром тужить»: тут кропива має пазуристі лапи, а нечисленні діалоги пістрявіють звуком -р-. Напрочуд цікавий також ефект безчасся: часові маркери зведені до мінімуму – цигарки чи кашкета, без яких про час дії можна було би міркувати в межах 4-5 століть, а з ними – в межах одного, ХХ, але аж ніяк не конкретніше. Є в цім безчассі щось фаталістичне, щось від теорії вічного повернення. Втім, можливо йдеться радше про щось східне, про вічність каменя й ріки з японських гоку, які Інка обожнює.
Інна НЕМИРОВАНА
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/