“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
Вікно грюкнуло, зачинившись із різким свистячим вдихом астматика. Пробігаючи повз, ним недбало хряснув дикий вітер Девіда Боуі. Рет Рітум неохоче підвівся з хиткої кушетки, де сидів, поки писав для газети про культуру есей, присвячений пам’яті Майі Лієпи – піаністки-вільної мисткині, яку, змучену тяжкою хворобою, кілька днів тому нарешті зустрів Великий Визволитель.
Перш ніж зачинити вікно, Рет якусь мить стояв і дивився надвір. Димарики на протилежному будинку – один нижчий, другий вищий – були схожі на органні труби. На маленькому балкончику й досі лежав рудий кіт. Оскільки тварина була там уже першого дня, коли Рет увійшов до найнятої кімнати й визирнув у вікно, згодом він дійшов висновку, що це котячий труп. Двері балкончика були замуровані, сусідні вікна – теж. Почавши перебудову, про кота, мабуть, забули.
Латиноамериканська повія поверталася з крамниці з багетом у руці, вітер надував її яскраву спідницю, мов повітряну кулю. Вечорами вона на своєму крихітному Рено їздила до Булонського лісу. Побачивши Рета у вікні, смаглява жінка звабливо всміхнулася. Рет відповів їй щирою, сердечною усмішкою і помахом руки. Він любив увесь світ. Доки світ лишав його в спокої й нічого від нього не вимагав.
Широко позіхнувши, чоловік повернувся до ноутбука, із зітханням зізнався самому собі, що про Майю Лієпу більше нічого путнього сказати не може, і швидко настукав останні два речення, які придумав ще до того, як почав писати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Прощавайте, Вчителько – Nous ne nous verrons plus sur terre. Уже не стрінемось на цій землі. Я вас дуже любив».
З відчуттям добре виконаної роботи Рітум відкинувся на кушетку й натиснув кнопку багатодискового програвача. Плинна музика Дебюссі м’яко огорнула його й заколисала в післяобідню дрімоту, якої він так потребував.
* * *
Рет Рітум приїхав до Парижа, щоб учитися гри на гітарі в колись знаменитого, а тепер уже доволі ґрунтовно вимоченого в алкоголі, фламенко-гітариста Карлоса Мадридського. Грошей учитель не брав, бо прихисток і харчі завжди знаходив у якоїсь жалісливої жіночої душі. За уроки, що відбувалися в не надто чистій таверні тут-таки за рогом, платити треба було натурою, а саме – віртуоз охоче приймав дешеве бужолє.
Заняття зазвичай мали три стадії. Спершу Карлос приходив із похміллям і злістю, дозволяв учневі щось подзенькати, а сам тим часом сьорбав вино й невдоволено бурчав про погану гру. Репетував: «Ну гарно, гарно, але не по-справжньому, passion, passion! Трахнути тобі треба ту гітару, тоді все буде як треба!» Потім, ніби розігріваючись, грав сам і час від часу повторював якийсь акорд, пояснював і змушував учня повторити також. Із погляду опанування гри це була найцінніша частина. На завершальній стадії іспанець уже був добряче під мухою, грав із шаленою швидкістю і з такою пристрастю, що ставало лячно, чи не хапне його удар. Рет Рітум чудово розумів: корисніше було б тоді повернутися до своєї облізлої кімнатчини, але фламенко діяло, як наркотик: що більше він його слухав, то сильніше прагнув чути ще. І тим більше хотів грати сам.
Техніка не була проблемою. Рет Рітум колись же був юним генієм – мультиінструменталістом, який опановував інструменти один за одним, колекціонуючи вміння, наче метеликів на шпильці. Фортепіано, різні духові, навіть скрипка. Та Рітум усе ж не був якимось блазнем, людиною-оркестром. Він не грав на всіх цих інструментах одночасно. Лише вряди-годи дозволяв собі під час виступів переходити від одного інструмента до іншого, зазвичай у джазових імпровізаціях.
У дитинстві Рет був хлопчиком, який мало чим відрізнявся від однолітків (за не надто звичайне ім’я він усе життя сердився на матір і її банальний літературний смак), аж поки його життя несподівано не змінила травма голови – «граната», невдало кинута однокласником на уроці фізкультури. Рета привезли додому з лікарні, але до школи йому ще не можна було, тому мама передала його під опіку Ялової Корови. Втім молочною твариною мамина сестра, звичайно, не була. Тітка Рута була вчителькою фортепіано, яка колись жила разом із Ретом, його батьками й дідами в одній із уцілілих приватних халупок за Дауґавою. Аж до тієї моторошної скандальної ночі, коли Рета розбудив істеричний крик матері.
– Геть, чуєш, ти, ялово корово! І того жеребця забирай із собою, хлопцеві таке лайно за батька не потрібне!
Із пронизливим дзенькотом билися тарілки, у передпокої глухо гули інші голоси – благальні й заспокійливі. Потім грюкнули вхідні двері, і, набираючи швидкість, заверещали шини таксі.
Через кілька років психоаналітик пояснюватиме Ретові, що тієї ночі померло його ще не розквітле бажання «трахатися». Звісно, витончений лондонський спеціаліст висловить це реченнями, густо пересипаними медичними термінами.
Пізніше сестри помирилися. Рет був важкою дитиною, замкненою, мав звичку тікати зі школи, тому мама час від часу підкидала його сестрі, професійній педагогині. Байдикуючи в тітки Рути, Рет Рітум уперше сів за фортепіано – так собі, побренькати клавішами. А на пишних грудях Ялової Корови іноді виплакував і свої школярські біди.
Музика захопила його так, як довгоочікувана, жадібна хижа квітка ковтає комаху. На перервах Рет намагався бути таким, як усі. Штовхався, зазирав дівчатам під спідниці. А у вільний час катався в тролейбусі й слухав у «навушниках» Баха або Генделя.
До вечірніх курсів музичної школи Рет усе ж потрапив досить пізно. Лише тоді, коли, на радість батькам, вивчив інженерію, яку швидко викинув із голови, а згодом – і з біографії.
У музичній школі він зустрів свого Маестро, свою Наставницю.
Майя Лієпа. Ім’я жінки було наче рух віолончельного смичка по струнах.
Біла троянда, яку він наважився покласти на фортепіано вчительки сольфеджіо в день її народження. А потім несміливо чекав: чи зрозуміє вчителька, яку він обожнював, що це любовне послання, чи тільки всміхнеться і поставить у вазу до квітів від інших привітальників. Обличчя Ілги Лієпи зашарілося. І серце Рета Рітума злетіло в небо.
Вісімнадцять довгих років розділяли їх у часі, але душі зустрілися тут і тепер. Ті роки – так, ті роки Майя, ніби отямившись, інколи йому нагадувала, та Рет цього не приймав. Яке значення мають роки, яке – шлюб і хтозна-скільки дітей, якщо вони слухають рахманіновські «Страсті за Йоаном» у маленькій церкві на березі Даугави, після концерту стоять біля ріки, і їх разом закутує густий туман. Якщо є таке спільне поєднання думок і почуттів: він пише якийсь есей, у програвачі щемко зітхає Третя симфонія Брамса, і на екрані комп’ютера з’являється електронний лист: «Тобі подобається Брамс, РР? МЛ». Він мрійливо називав цю жінку МЛ. Моя Майя, Моя Любов. А вона Рета – РР, Рідкісний Раритет.
Саме Майя Лієпа підтримувала Рета в пошуках його «справжнього» інструмента, заохочувала звернутися до джазових імпровізацій на теми класиків. Вони писали одне одному довгі електронні листи. Надсилали повідомлення, ділячись переживаннями якоїсь миті. Обмінювалися музичними записами й французькою поезією. Відкривали одне одному давні дитячі болі й історії нещасливого кохання. Тримали кавові чашки в тремтячих руках під час коротких зустрічей у прокуреній кав’ярні більярдної зали навпроти дому Майі.
Та жінці цього було замало. Вона не дозволила їхньому коханню відзвучати останнім повільним акордом симфонії. Вона розквітала й перецвітала, мов троянда, яку надто довго тримали у вазі. Рет дедалі частіше вловлював натяки на бажання злитися ще й тілесно. Майя ставала нетерплячою, навіть вульгарною. Вона так прагнула зійти з п’єдесталу, на який її звів молодий музикант у своєму захваті. А Рет відчайдушно намагався втримати жінку на ньому, відчуваючи мазохістську насолоду від неможливого. Bello e impossibile.
Чому, ах чому його богиня, з таємничим, спрямованим у далечінь поглядом синіх очей і такими чарівно невизначеними рухами рук, мусила перетворитися на жінку на порозі клімаксу, що так відверто жадала тілесної близькості?
Але Рет був готовий жертвувати собою. Носити валізу Майі Лієпи в аеропорту й щоденні пакети з їжею з магазину (тільки до рогу будинку, щоб діти не побачили), передруковувати на комп’ютері якісь нескінченні звіти для керівництва музичної школи, навіть давати замість неї приватні уроки, коли виснажена жінка занедужала. І, зрештою, можна ж було виконати й ті фізіологічні рухи, якщо коханій це потрібно.
Вони все зробили правильно. На заході сонця голі бігли купатися в море. Спорожнили пляшку мартіні. Постіль облаштували на горищі сільського будинку Майї під пучками таволги й м’яти.
І нічого.
Майя з інтуїтивним тактом жінки середнього віку вміла приховати розчарування. Натомість Рет стиснув свою любов у жмені, мов крихку скляну склянку, і викинув. Лише маленький уламок зачепився в серці, але й він потроху обростав, поки честолюбний музикант мчав від одного інструмента до іншого, від одного хіпстерського заходу до наступного.
«Він у нас один такий, наш рідкісний раритет», – захоплений успіхами Рета на міжнародному фестивалі, виспівував у газетній статті якийсь поет, що якось боком протиснувся між дипломованими музикознавцями й час від часу публікував статейки про «місцевих» авангардистів. Рет сіпнувся – але ні, це був лише поетичний збіг.
Його переслідував нестерпний головний біль. Рет розумів, що перевтома добром не скінчиться, але думка, що замість нього хтось інший може брати участь і здобувати успіх, була ще нестерпнішою.
І тоді одного вечора Майя попросила про зустріч. Хоч на коротку мить. На розі вулиці. Жінка плакала. Рет гладив її плечі, груди стискали жалість і почуття провини. Але він не міг лицемірити й казати ті слова, яких Майя від нього чекала. Так, у хвилину божевілля він благав кохану поїхати з ним до якоїсь іншої країни, до Італії, де вони могли б удвох грати на вулиці, але… цю гарячку він уже перехворів.
Того вечора, вийшовши на сцену, Рітум розгубився. Саксофона там не було. Тільки велика чорна скриня. Глядачі в залі чекали, коли він почне грати. Рет припав губами до клавіш фортепіано й спробував дмухати. Потім знепритомнів.
Оговтавшись, Рет Рітум намагався дотримуватися поради лікаря й берегти психічну гігієну. Більше не біг усюди, куди його кликали. На життя заробляв приватними уроками. Нових інструментів більше не опановував. Писав музичні огляди. Час від часу грав для вибраної публіки на приватних вечорах – за це добре платили. І пристрасть до музики була єдиним, що могло запалити рум’янець на чоловічих щоках, зашкребти в животі маленьким звірятком.
МЛ поїхала. До Парижа. Грала на фортепіано в шинках, розкішних крамницях й навіть просто неба – на квітковому ринку біля Нотр-Даму. Написала, що так родину утримувати набагато легше, та й чого варта сама можливість жити в чудовому місті. Час від часу, іноді після кількарічної мовчанки, їхнє листування вибухало посеред спокійної буденності, мов вулкан, що прокинувся. Але особливого бажання зустрічатися в них уже не було.
І все ж вони були як наркомани, що надто довго користувалися одним шприцом.
Наприкінці літа Ретові написав якийсь колишній учень. Розповів, що в Парижі зараз перебуває знаменитий, хоч і трохи збитий із дороги фламенко-гітарист, який дає уроки за келих вина.
Ретові Рітуму на той час було майже стільки ж років, скільки вчительці Майі Лієпі тієї божевільної весни. Скроні починали сивіти. І він хотів спробувати ще раз бути таким – захопленим, охопленим жагою успіху… А може, то була зовсім інша причина, що гнала його до Парижа. Та все ж ні: Майї Лієпи в тому місті, очевидно, вже не було, бо останнє повідомлення, надіслане на французький номер, лишилося без відповіді.
І він приїхав – у непристойно хлопчачому вбранні, зав’язавши в хвіст волосся, що на лобі вже відступило досить далеко, з невеликою дорожньою сумкою і заощадженими грошима, яких мало вистачити на кілька місяців аскетичного життя та винайнятий куток на паризькій околиці. Гітару Рет Рітум купив неподалік, в антикварній крамничці на бічній вуличці, з вікнами, що припали пилом.
Навчання в Карлоса Мадридського почалося вже за кілька днів. Воно і підносило, і принижувало. Особливих успіхів не було. Від випитого дешевого вина пекло під грудьми. Але Рет Рітум не їхав. Бо в журналі авангардистів про нього вже написали. Його чекали повернення в новому амплуа.
* * *
Із післяобідньої дрімоти Рітума витягнув барабан Равеля. Так чутливий до музичних звуків мультиінструменталіст закодував свою свідомість – прокидатися під «Болеро». Він сів, скуйовдив волосся, намацав на стільці куртку з капюшоном.
Перед тим як іти на черговий урок, треба було надіслати той есей. Рітум швидко перечитав його, насолоджуючись добре вибудуваними, майже сновидними реченнями. Особливо йому подобалися два останні.
«Прощавайте, Вчителько – Nous ne nous verrons plus sur terre. Уже не стрінемось на цій землі. Я вас дуже любив».
Подумавши мить, він викреслив останнє. Немає чого нагнітати. Цілком досить посилання на той рядок Аполлінера, значення якого було відоме тільки їм обом.
Відправити.
Збігши скрипучими дерев’яними гвинтовими сходами, він бадьоро грюкнув дверима будинку. На другому поверсі дзенькнуло вікно найнятої кімнатки. Скло не посипалося – лише той один уламок, що в серці, знову болісно ворухнувся. По спині пробігли холодні мурашки.
До різкого й хаотичного вітру приєднався закіптюжений осінній мжичник, і разом вони оплакували місто, затиснуте в асфальтовий корсет.
Натягнувши на голову капюшон сірої куртки, Рітум рушив своєю звичною швидкою, цілеспрямованою ходою. Дійшовши до рогу вулиці, він раптом змінив напрямок.
Ґвалтівника гітари з нього не вийде.
Принаймні сьогодні ввечері – ні.
Переклад Наталії Кавери-Безюк
У ч.9 (389) “Української літературної газети” при публікації оповідання “Кульбаби в зеленій траві” було помилково зазначено авторство. Авторка оповідання – Наталія Кавера-Безюк. Ілзе Лаце – перекладачка твору латиською мовою. Редакція перепрошує за допущену помилку.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.