Оповідання
Літня сесія почалася з неочікуваності: у Віктора пропав голос. Хотів окриком розбудити хлопців у гуртожитській кімнаті, але з горла вирвався хрип. Спочатку перестрашився, та згадав, що напередодні наковтався морозива, запив солодкуватість у роті холодним пивцем у скляній забігайлівці коло трамвайної зупинки.
«От халепа!» – подумав.
А однокімнатці, які пробудилися, почали кпити і хихотіли,підсміюючись над його несподіваним мовчанням. Раніше він миттю припинив би жартики своїм сарказмом. А тепер не огризався. Бо міг би тільки кусати власні лікті. І то так, щоб ніхто не вгледів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Декан, дізнавшись про ту прикрість, дозволив відсесіювати після виздоровлення. Хлопець вирішив прискорити його, постійно відвідуючи отоларинтолога. Завжди повертався до гуртожзитка з новою порцією пігулок та мікстур, котрі ковтав без задоволення під насмішки знайомців.
Саме тоді хтось і начепив на нього прізвисько «Монах». Бо всі зранку і до вечора чимпіли в «читалках», а він самітникував, обклавшись підручниками. І все це виглядало так, наче келійник приречено виконує одноманітну роботу, але отримує задоволення, про яке знає лише сам.
Знову замислившись над новим своїм найменням, згадав, що колись такою «кликухою» вже нарекли сусіда у містечку, де народився. І через це чомусь боляче кольнуло під серцем. Якоюсь дисгармонією віяло від аналогії. Бо мав підстави так гадати. Адже його набалаканина була тимчасовою, а той ніколи і ні з ким не хотів балакати та невдоволено бурмотів щось незрозуміле, пробували заговорити з ним.
Тому і не сподобалося порівняння та вирішив нічого не казати. Мав причину. Належав до тих небагатьох, хто знав чому «Монах» мовчить. Злився, але терпів колючості, заспокоюючи себе тим, що мучитиметься недовго.
Одного разу всі проснулися від його окличності, бо лікування виявилося ефективним. Й він з головою поринув у сесійні гризоти. Переплив їхнє мореокеання. І радів, дивлячись на «заліковку», засіяну мачинням чорних оцінок.
Мав чим похвалитися. Але до ріднизни кликало не це, а… «Монах». Коли тривала сесія, він не навідувався до містечка. Й мама написала йому листа. Звістила, що його молодший брат ледь не втопився у річці, але в останній момент хлопчака витягнув з вировиська мочакуватий сусід, який вечором прогулювався берегом неспокійного течива.
Хотів подякувати за порятунок брата.. Та не встиг. Того дня, коли рейсовий автобус нарешті доплуганився до містечка, «Монаха» хоронили.
Помер він несподівано. Уранці дорослі збиралися на роботи. Хто куди. Першим мав вийти зі свого помешкання мовчун, до чого усі звикли, як до якогось ритуалу. Але цього не сталося. І всі сполошилися.
Стояли на подвір’ї й обговорювали несподіваність. Про лихість ніхто не думав. Всі гадали, що сусід захворів, але нікого не кличе через свою відлюдькуватість. Чоловіки і жінки кинулися до дверей квартири у темнуватому коридорчику. Торгали клямку, сильно стукали у дерев’яні половинки. Але марно. Тоді хтось наліг плечем на вхід, котрий піддався натискові. Люди побачили, що «Монах» з розплющеними очима лежить під благенькою ковдрою на залізному ліжкові, й не ворушиться.
– А міг би ще жити, – бідкалися сусідки. – Не старий… І до «шістдесятки» не дотягнув. Ой біда, біда!..
– Точного віку померлого не знали. Здогадувалися за тим, що листоноша жодного разу не приносила йому пенсії.
Скоро приїхали міліціонери з двома санітарами. Захололе сусідове тіло повезли на експертизу. І скоро сусіди довідалися, що «Монах» помер уночі від раптової зупи нки серця. Якби хтось і був поряд з ним, то нічого не зміг би вдіяти.
Віктор про це не відав, коли труна глухо гупнула на дно могили на цвинтарі, він повеселіло зіскочив зі східців у салон автобуса й через маленький парк без імені подався до оселі батьків.
Сумність подвір’я гострющими колючками впялася в душу. Поганого настрою додало і безлюддя,яке не гармоніювало з нехолодністю літа. Заціпенів від уздрітого. Та ненадовго. Коли стояв і гіркотливо розмислював, до нього підійшли тато, мама і брат. Вони сумовито сказали, що були на похороні сусіда.
Хлопець теж вирішив віддати йому останню шану. І з’явився межи могилками, коли всі вже розійшлися ще здалеку побачив місце, про яке говорили рідні. Подався туди. Над витоптаною безліччю людських ніг зеленою травою (Віктор знав, що «Монаха» проводжало небагато сусідів, але вони не стояли на місці) вивищувався горбик зчорнілого грунту, у яку віткнули сивувату соснову пврамідку з наспіх причепленою до неї фотографією. Придивився до неї.
Лагодою помовляли очі. Стояв і пригадував. Наче зривав терпкуваті зелепухи в незримих кущиках і пожадливо ковтав їх.
…Він з’явився у дому несподівано. Після того, як на початку весни від застуди померла самотня баба Явдошка. Її тіснувата кімнатчина у восьмиквартирному одноповерховому будинку недовго пустувала. Коли зелену траву обсипали білизна цвіту, прийшов голова міської ради з невідомцем.
– От маєте господу, Олександровичу! А то все кантуєтесь на столі в кабінеті. Несолідно якось у вашому віці…
– Та я…
Але не договорив. Голова відчинив двері ключем і передав його новоспеченому господареві житла.
– Ви вже самі давайте тут собі раду, а я піду…
Найсміливіший з-поміж сусідів дядько Грицько першим угледів відхід голови. Запально вигицуючи перед усіма, він перевів подих і, ковтаючи букву «р» у своїх недовгих монологах, мовив:
– Піду й здеру могорича з сусіда…
Та скоро повернувся до гурту і розвів руками.
– Ніц не буде, хлопаки. Закрився гад і мовчить…
А наступного ранку новий сусід першим пішов з дому. Куди? Ніхто не відав, хоч усіх розбирала цікавість. А ввечері всі взнали, що спозаранку він подався на сокозавод, де бухгалтерував. Першим повідомив про це механік автоколони дядько Грицько. Обідньої пори до нього «підкотився» один шоферюга.
– Як вам новий сусіда, Петровичу?
– Та ну його! – махнув рукою. – Не пив з ним сто грамів. Скупердяй…
Той підкочувач цікавився недарма. Від благовірної, яка працювала на сокозаводі, ввечері почув, що бухгалтерові дали квартиру, і хотів почути про перші враження від новосельця.
І це було чи не єдиним, про що всі взнали ще того дня. Й нарекли його «Монахом». Причепили йому це назвисько за відлюдьковатість. Але вцілили в «десятку», коли пізніше почули, що перед появою ту їхньому містечку він служив у монастирі і подався у світи, коли ченців розігнали.
Від інших. Бо сусід нікому нічого не казав. Ніби хтось наклав познаку мовчання на його вуста. І тільки Вікторові вдалося зірвати їх. Але сталося таке не відразу. Якось спробував заговорити з ним, коли той сидів на лавці коло дому і дивився на двійко маленьких пташок на гіллястій вишні. Але «Монах» спочатку пробурмотів щось невтямне, а потім змовк і скоро зник за дверима свого помешкання.
Майбутнього журналіста це здивувало. Бо досі був переконаним, що може розговорити й найнезговорливішого, бо мав нагоди пересвідчитися у цьому. Тому і дав собі слово, що неодмінно вивідає таємницю мовчуна. Хоч і не знав ще як це зробить.
А допомогла фотографія. Одного разу сусід випадково потрапиив у кадр, коли Віктор захоплено знімкував усе коло дому. І з світлиною у кишені піджака поїхав до Львова на уродини приятеля.
Коли там переходив вулицю його збила «Волга». Непритомного і покаліченого підібрала «Швидка». Фельдшер усе обмацав, намагаючись знайти хоч якісь документи у потерпілого.
– Не може бути! – вражено прошепотів, дивлячись на фотографію.
Віктор прийшов до тями наступного дня.. І відразу угледів того, хто привіз його в лікарню.
– Звідки в тебе знімки мого вуйка?
– Не ро-зу-мію, – прошепотів пошерхлими вустами.
– Коли вчора передивлявся твої речі, то в кишені угледів фотку…
– А-а-а! То мій сусід, але про нього нічого не знаю…
…До батьків Віктор повернувся через кілька тижнів. А невдовзі до нього приїхав той фельдшер. Вони довгенько про щось бесідували крадькома від усіх. Це було посеред білого дня, а ввечері він завів його до «Монаха». І залишилося таємницею про що цілісіньку ніч говорили дядько і його племінник. Бо наступного ранку він першим автобусом поїхав з містечка і ніхто його в ньому більше не бачив.
Тільки Віктор загадково посміхався. Він знав про таємницю, але поклявся нічого не говорити. І сусід був уже приязнішим з ним. Тепер він стояв у куточку цвинтаря і не міг відігнати від себе гамузу думок. Наче зойкнула струна у скрипці серця.
А повернувшись додому, випитував брата про трафунок на річці. Той дивувався, але оповідав те, що батьки уже чули. Коли сказав про впевнені дії «Монаха», лице Віктора осяяла посмішка. «Не могло інакше бути», – прошепотів до себе.
– Ти щось знаєш, набурмосився молодший брат. – Але мовчиш…
– І не скажу нічого, – мовив з притиском. – Але ти не переживай. Усе ж добре…
*****
Через чверть віку Віктор-самотинник помирав в онкологічному диспансері. І в маренні‑видінні до нього прийшов «Монах». Очі сусіда світилися неземною лагодою. І в цей час до палати зайшов молодший брат.
– Не забувай про могилу… рятівника…
– Само собою, Вітю, – прошепотів непоквапно. – Але вона й без мене не буде відлюдною.
І оповів, що недавно на могилу приїжджали із сусідньої області. Від отих людей і довідався, що вся округа знала «Монаха» як доброго мельника. А ще він з весни й до пізньої осені пропадав на річці. Заввиграшки долав й найневгамованіше течиво. Не одного вирятував з водокруту, коли раптово хапали корчі. «Перші совіти» арештували. Втік з етапу. Переховувався. Партизанив. Після одного бою зрешеченого кулями й непритомного його принесли в монастир. Ченці й поставили на ноги. З ними і зостався, коли взнав, що побратими загинули. Коли всіх розігнали, з’явився у містечку з непокірною рікою.
– А ми нічого не відали… Дивно якось…
– Я знав…
– Звідки?
Пам’ятаєш молодика, який приїжджав до нас, і… свою образу… через моє мовчання?..
І в ту мить на споминальному човні знову підплив «Монах», до якого їхав з літньої сесії. Сусідові очі омила ріка лагоди.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.