Бо Великим деякі речі видаються замалими,
а кіт може знати дещо, чого не відають Древні Боги
Роджер Желязни,
“Ніч у самотньому жовтні”
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після смерті хазяйки невдаху одразу б виставили на вулицю.
Тоді ніхто не помітив, як чорний клубок шерсті забрів у кімнату. Тихо заховався у темному кутку. Подалі від людських очей. Поближче до темряви. Не видаючи ні звуку, ні подиху. Немов насправді очікував ночі.
На похоронах нікому немає діла до кота. А даремно, безглуздо! Котам відомо про смерть набагато більше, а ніж нам здається. Вони граються з Кістлявою не один раз…
Всі плакальники розбрелися по своїх домівках. Десь біля дванадцятої, потихенько зібралися йти сусіди. Рідні, згадуючи щораз небіжчицю, витерли сльози та вклалися спати. Тихо посапуючи, голосно похрапуючи. Іноді, випускаючи атаки пасивного газу. Мертвих цим і так не розбудиш.
Дзеркала вбрано у темну тканину. Столи вкрито багряними покривалами. Старанно вимито двічі підлогу. Сміття винесено, віконні шибки протерто. “Мертву воду”, як годиться, злили якнайближче до людських стежок, якнайдалі від відьомського ока.
У маленьку кімнатку, поряд із дерев’яним катафалком, напхали побільше ікон, прибраних рушниками. Поставили церковних хрестів. Обклали запаленими свічками. Двоє із них залишили світитися на ніч. Інші задули. Людська душа потребує хоч трохи світла, щоб часом не загубитися у темряві.
Котам не потрібно світло. Вони – діти ночі. Їх час – північ. Стихія – темрява. Характер – кепський. Місія – невідома. Очікуйте на Різдво перевернуту ялинку, на Пасху – надкушену ковбасу. У будень – перекинутий вазон, нагаджений коврик чи продерті тюлі. У кращому випадку, ваш день народження пройде без святкового пирога. Похорон – не виняток!
Безшумно, крокуючи м’якими лапами, маленьке чудовисько вибралося із темного кутка. Спочатку сонно прогнуло спинку, потягнулося. Роззирнулося, принюхалося. Жовті, диявольські очі не помітили жодного руху. Гострі, бісові вуха не почули ні єдиного звуку. Кімната давно пустувала. У шибках виднівся місячний диск. Зорі, наче не збиралися сьогодні виходити. Вітру не було чути. Вони залишилися самі, наодинці. Кіт та його мертва хазяйка.
Тварина застрибнула на покійницю.
Ледь чутно пробігла схололим тілом. Стиха потерлася голівкою об холодну руку своєї хазяйки. Тіло так і залишалося нерухомим, замерзлим. Життя давно покинуло ці худенькі, скручені пальці. Повітря більше не наповнювали, колись пишні, груди. Серце, мов старий механізм столітнього годинника, не піддавався ремонту. Зламався навічно. Залишається тільки викинути на звалище покинутих речей.
Смерть повноправно заволоділа людським тілом. Шматком м’яса та кісток, що подається на обід гробовим черв’якам. Але не безсмерною душею. Ні, не душею…
Після коротких ласк, здавалося, тварині захотілося крикнути на всю кімнату. Заридати, мов піврічна дитина, без маминої цицьки. Тужливо заспівати самотнє “мяу” посеред жовтня. Лягти на рідні груди та заснути до наступного ранку. На жаль, ранкове сонце немає влади над смертю.
Кіт лиш смачно позіхнув, припіднявши голову вгору.
Насправді, чорний клубок шерсті, посидівши ще декілька хвилин, вичікував певного моменту. Стрілки годинника досягли двох трійок. Почувся здавлений стогін. Легкий, глухий стук, немов щойно відкрили кришку гробу. Кімнатою поповз гнилий сморід, запах розкладу.
Розпочався диявольський обряд.
Тварина застрибнула на голову покійниці. Вп’ялася кігтями у нижню, пошматовану зморшками, губу. Потягла її додолу. Шкіра трохи сповзла, оголивши жовті, рідкі зуби. Щелепа не піддавалася, затиснувши вхід всередину. Мертва хазяйка лежала спокійно, давно не відчуваючи болю.
Стрілки годинника сповзли нижче. Котячі кігті, знову і знову, дерли мертву людську плоть. Безрезультатно. Щелепу, немов заклинило. Іржавий замок із дрібних зубів не піддавався.
Мотнувши хвостом, кіт зіскочив із ліжка небіжчиці. Обминув стільці та довгу лаву. Дерев’яний хрест припертий до стіни. Маленький монстр присів посеред темної кімнати. Зосереджено втупився на кілька секунд у ледь вловимі вогники світла. Задумався. Свічки, стікаючи воском, майже догоріли. Мить, і одна прощаючись із світом, заволала легким димом.
У темряві знову зблиснули пекельні, жовті очі.
За секунду, тварина заскочила на полицю. Видерлася на високу шафу. Тоді, із розгону, повалилася на підсвічник. Метал глухо ударився об складені навхрест руки мертвої. Потім – скотився додолу, видаючи гучний звук пострілу. Немов пробка із шампанського, дзенькнула щелепа.
Кіт не втрачав ні секунди.
Швидко заскочив на покійницю. Відкрив мордочку та впихнув свою маленьку голівку у бридкий тунель хазяйчиної горлянки. У наступні секунди вони стали, неначе одним цілим. Здавалося, тварина висмоктувала останні краплі життя, яке давно покинуло старече тіло. Чи можливо душу?!
Відкусивши кусок язика, кіт направився до носа. Перед цим, у його шлунку опинився і клапоть розірваної губи. Легенько, щоб не нахлептатися мертвої крові, що назбиралася під ніздрями, відірвав кінець хряща. Наступне – праве вухо. Коли тварина направилася до очей у кімнаті вдарило світло.
— А най би тебе шляк трафив, – завив чоловік, накинувшись до тварюки, яка смачно ласувала його мертвою дружиною.
— Степане! Орисю! Біда! Біда! Кіт, кіт… Сатана! – це були його останні слова. Чоловік так і не побачив світанку.
Із шматком ока у зубах, маленький монстр дременув із кімнати.
Його більше не бачили…
***
Вагітність проходила чудово.
Без жодних скарг чи ускладнень. Щотижневі аналізи у повній нормі. Щоразу УЗД показувало все чіткішу картинку. Радість зросла у двічі, коли обоє впевнилися – буде дівчинка. Маленька принцеса на радість батькам.
Хіба це не прекрасно, авжеж?!
У третьому триместрі рекомендується вести активний спосіб життя. Скоро, фінішна пряма: дев’яте коло нагору. Затишшя перед великим вибухом – народженням. Після цього життя перевернеться з ніг на голову. Пізніше, ще зробить кілька кувирків, коли ці маленькі ніжки почнуть ходити та зривати все на своєму шляху. Тому майбутній матері потрібно побільше прогулянок та спокійних вечорів. Батькові – величезної витримки та запасів алкоголю. Особливо, із непередбачуваними бажаннями вагітних.
Прихистити цього чорного, вокзального кота, було саме її чудовою ідеєю.
— Дивись, Андрію! – вона злегка стукнула чоловіка під ребро. – Он там, біля паркану, ти бачиш? Чорне сидить…
— Та в такій мряці, хоч в око стрель, – він смачно позіхнув, продовжив, – хіба хоч щось видно? Наш мер тільки бруківку стелить, де треба і не треба, а от вулиці нормально освітити, напевно не у його компетенції.
— Знущаєшся, – звела на нього очі, – хіба не бачиш: от там кіт сидить.
— Де сидить? Який кіт? – видав здивування.
— Мальований, Андрію! – вона фиркнула, збурився вітер, немов перед початком бурі. Але продовжила тихим монотонним голосом, без злості. – Та ти тільки подивись. Отой, чорний кіт. Бездомний, напевно. Або, біднятко, загубився…
— Оте, бісове насіння! – тикнув пальцем у темну пляму.
— Оте, миле створіння, – а тоді її голос переключився у режим “прохання”. – Напевно йому дуууже страшно. Дивись, як притиснувся до паркану. А очі, які у нього голодні-голодні, бачиш?! Давай-но візьмемо його!
— Кому візьмем? – він вдавав ніби нічого не розуміє.
— Кому, кому? – передражнюючи чоловіка, вона втрачала терпець. – Собі звичайно, телепню! Або, клянусь чесним іменем своєї мами, твоєї тещі, – говорила серйозним тоном, стримуючи себе, аби не розсміятися, – я не ступлю із цього місця, доки земля не зійде з орбіти…
— Або я, швидше, з розуму! – доповнив її, а тоді вони обоє розреготалися.
— То що, – прикрила одне око, чмокнувши його у щоку, – беремо?
— А у мене є вибір?!
Тоді, майбутні батьки не помітили, як диявольський жовтий вогник у очах тварини спалахнув з новою силою. Застрибав пекельними іскорками. Тоді маленький монстр знайшов прихисток не тільки для себе…
Додому вони пленталися з добрячих півгодини. Ямистою вулицею на краю міста. На диво, кіт поводив себе доволі сумирно. Без вибриків та подряпин. Тільки стиха муркотів під старенькою курткою.
Їх зустріла тісна, однокімнатна квартира на першому поверсі. Із виглядом на автобусну зупинку та обдертими дев’ятиповерхівками. Під’їздний коридор тонув у непросвітному мороці. Обшарпані стіни та покручені сходи. Велетенські тріщини виднілися із невеликих острівців вицвілої фарби. Дерев’яні двері без оглядового вічка, неначе вирваного ока, поскрипували та не завжди піддавалися із першого разу. Зчаста масивний ключ застрягав у замковій шпарині, клинив.
— Запускаємо його першого? – запитав він, коли двері піддалися. – Як годиться, за традицією?
— Андрію, ми тут тиждень уже живемо, – вона відчувала легку втому, ноги крутило, – яка, в біса, традиція? Давай-но, краще відкривай, швидше.
— Тоді, вагітних і дітей, прошу, – подав свою руку. – Думаю, вона на нас не образиться. Це ж вона, правда? Дівчинка?!
— Аякже, і я так думаю. – він допоміг їй скинути пальто, роззутися.
На останніх місяцях вагітності самій це робити ставало все важче. Як зав’язувати шнурівки, чи вдягати шкарпетки. Про гоління ніг навіть не згадувалося. Як і інших частин тіла. Бувало туго без гарячої ванни. Хоча, від “особливого стану” свої позитиви. Наприклад, ніяких “гостів з Червонограду”.
— Ну, котяра, біжи! – і так диявола запросили у дім…
***
До ПДР[1] залишилося менше двох тижнів.
Життя у майбутніх батьків, начебто не змінилося.
Він, вчитель історії у приватній школі, щоранку збирався на роботу. Як завжди, пролежував на ліжку до останнього. “Ще б п’ять хвилин” перетворювалися на щоденні запізнення. Будильник волав, а подушка не хотіла відпускати. Сон у дорослому житті прерогатива богів. Погодьтеся, не інакше. Можливість трохи довше повалятися в ліжку властива хіба, що котам та вагітним. Хоча, останніх на перших місяцях будить нудота, пізніше – бажання попісяти.
— Андрію, вставай! Заразо, ти така! – із нього злітала ковдра, часто після цього ішов ляпас по голій спині.
— Йой, пече, – одразу пролупив очі, потер спину, – де так можна живих людей гамселити?!
— Треба, ще й як! Інакше тебе не відклеїти від подушки, – продовжувала дружина завернувшись в халат. – Давай-но, біжи у ванну. І я чути не хочу, що ти не будеш сьогодні снідати!
— Та я спізнююся!
— Спати треба було більше…
Тоді він швидко підривався. Збирався, розшукував однакові шкарпетки. Закидував сніданок, заливаючи все пекельною кавою. Іноді, дивився на своє сонне і трохи пом’яте відображення у дзеркалі. Поголитися, не сьогодні. І так зійде. Цілував дружину у щоку, брав рюкзак та летів прожогом до автобуса. Бігти було всього кілька метрів. Стрибнув у середину, знаходив вільне місце та засинав ще на хоч кілька дорогоцінних хвилин. Проспати зупинку – звична справа.
Коли двері за ним зачинялися, вона сама сідала снідати. Вівсянка із фруктами, кілька бутербродів. Апетит, на пізніших термінах, завжди звірячий. Потім, готувала зелений чай без цукру. Від кави, звичайно, відмовилася давно. Залазила у ще тепле ліжко та весь час думала про майбутнє материнство.
І так день за днем…
Вуличний кіт, здавалося б, не приніс нічого нового. Хіба, кілька банок котячого корму у пошарпаній тумбочці. Трохи шерсті на килиму та на ліжку. Пластиковий лоток під ванною, який, час від часу, доводилося міняти. Звісно, котяче лайно не пахне фіалками.
Здебільшого, цілими днями він валявся на шматку старої ковдри запханої у паперову коробку. Як годиться кожному домашньому котові: жер та спав. Голосно мурликав та довго потягувався, висолопивши вгору тоненький язик. Шматував кігтями прогнилу підлогу, пошарпані дверні та дерев’яні меблі. Терся хвостом об ноги нових хазяїнів. Перші кілька ночей бунтував, безбожно мяукав, але врешті-решт заспокоївся.
Одної ночі, повертаючись черговий раз із туалету, сонна жінка помітила дивну річ. Котяра, випрямивши спинку, сидів та дивився у дзеркало. Жовті вогники його очей загорілися. Хвіст напружився, шерсть наелектризувалася. Його погляд, втупившись у власне відображення, шмигав з боку в бік. Немов, нічна тварина намагалася вгледіти щось у тьмяному клаптику прозорого озерця. Або, ще гірше, когось…
Жінка зробила крок, все ближче до дзеркала. Мабуть, відстань у дві стопи, відділяла її від кота. На секунду їй видалося, що щось не так. У відображені. Здавалося, що дзеркало викривляло дійсність. Показувало вигаданий світ примар. Вона зупинилася, а її шкіра покрилася сиротами. Звісно всі двері були замкнені, але крижаний вітер шмигонув спиною. Поряд із їх двома темними силуетами, її та кота, нависла тінь когось третього. Невидимого. Вона рухалася, вона дихала. Вона, ось-ось, і схопить її…
Жінка ледь не закричала, петляючи назад подалі від дзеркала.
Пекельна тварюка повернулася та зашипіла, мов змія. Її шерсть настовбурчилася. Жовтий вогник перетворився на скажене полум’я. Із м’яких лап показалися гострі леза-кігті. Вона загрозливо піднесла їх для удару, обіцяючи в наступний момент кинутися на неї. Хижий гортанний звук пронизав нічну тишу.
Жінка поволі відступала, не зводячи очей від тварини. Її руки притулилися до стінки, ковзнули вліво у бік вимикача. Почувся тихий “клац” і різке світло вдарило по очах. Ковзнуло, мов гострим ножем різника. Вона закліпавши, швидко протерла їх. Біль минув, а її погляд застиг знову на дзеркалі. У відображенні вона побачила втомлену, сонну жінку на останньому місяці вагітності. І більше нікого не було…
Мабуть, її підсвідомість зіграла із нею злий жарт. Кота також не стало.
Вона повернулася до ванної, вмила обличчя та попрямувала до кімнати.
— Наш кіт – сказився, – вимовила, лягаючи у ліжко. Накрившись майже повністю ковдрою, вона намагалася приховати тремтіння в своєму голосі. Стурбованість від недавньої пригоди, яку, насправді, можливо створила її бурхлива уява. Адже, хвилювання жінки перед появою на світ дитини річ звична.
— Овва! То все через ті котлети, які передала твоя мама. – Чоловік перегорнув сторінку книги, навіть не глянувши на дружину. – А я казав, що з ними щось не так…
— Андрію, з головою твоєю щось не так! – від хвилювання і сліду не лишилося. Останні місяці її емоції часто кидало із однієї вершини на іншу. Щоденні перепади настрою стали звичкою. Напади гніву, сплески неочікуваного сміху. Вагітні жінки непередбачувані, як погода у березні. Здається, що зранку теплінь, але до вечора чекай снігу.
— Ти помітив, як вона вночі вдивляється на дзеркало? – заговорила дещо спокійніше.
— Хто, котяра? – він відклав книгу, протер очі, уже збираючись лягти на бокову.
— Та не я, дурнику. – її голос віддавав скреготом іржавого ковзана по льоду. – У мене цілісінький день є чим зайнятися, а вночі я ледь ноги тягну до туалету, сам знаєш, – насувалися перші грозові ноти. – Інакше, хтось би помер з голоду. Або ще гірше: жив-би у тому страшному гадюшнику на Сухомлинського.
— У кімнатах гуртожитка своя атмосфера, – він добре пам’ятав, що дружина не відчула на повну студентського життя. Паскудна річ жити із батьками під одним дахом, коли тобі стукнуло вісімнадцять. Ніяких пригод та яскравих спогадів. Із часом забуваються всі теореми та формули, а от студентські витівки – ніколи.
— Вибач, тобі цього не зрозуміти.
— Кажеш, мені не зрозуміти? Хіба? З якого-то дива?. От, що мені цікаво, – брови її злегка підстрибнули. – Якщо у позеленілих каструлях та три дні не митих тарілках можна розгледіти, хоч краплю, як ти кажеш “атмосфери”, то ти мене вибач. Помийна яма – ваш гуртожитком. Райське містечко для щурів та тараканів. Богу дякувати, що ти там ніякої зарази не набрався. Я от недавно читала, що в одному із таких гуртожитків, щур вкусив студента за пальця і той помер за кілька днів. І нема нащо надіятися на наших лікарів та сучасну медицину.
— Сонечко, – чоловік посміхнувся, – та то було оповідання із збірки, а не насправді.
— Різниці не бачу! – останнє слово завжди було за нею.
Після хвилини тиші, жінка продовжила.
— Здається, що вона немов там когось виглядала. За кота, згадую, – її голос звучав відсторонено, віддавав хвилюванням. – Видається, що вона на щось чекає із задзеркалля…
— А “кривава Мері”, як справжня жінка, запізнюється, – пожартував він. – Чи то старий дідо Бабай там заховався? Аууууу! – завив він, склавши загрозливо руки, як у вампіра із чорно-білого фільму .
— Та ну, тебе, – вона стукнула його у плечі, – вигадуєш таке, дурниці.
— Чия б корова зараз мукала… – він голосно позіхнув, потягуючись. – Коти – дурні істоти. Граються із своїм відображенням, дряпають кігтями скло. Дивно, що дідькове створіння не добралося ще до всіх меблів.
— Ого, яка цінність! – жінка закотила очі. – То ти, ці радянські розвалини називаєш меблями? Ще б сказав, що то антикваріат.
— Вінтаж покоління бітників. – він спробував посміхнутися.
— Слава Богу, що хоч не мамонтів.
— Ти ж знала, що квартирка, так собі, – він закрив ліве око, немов прицінюючись, – на четвірку тягне, не більше. Хоча, простенько та зі смаком. Жити можна.
— Тільки ти не ображайся, – її фрази вилітали все завзятіше та роздратовано, – жити то таки можна, двом. Точніше, існувати з дня на день. Але, я надіюся ти не забуваєш, що ми чекаємо на дитину…
Тиша, чоловік важко здихнув. Він чудово розумів: дружина була цілком права. Насправді, йому зараз досить прикро за все це. Не потрібно бути дипломованим психологом щоб зрозуміти, що Ліля, як кожна жінка, прагне затишку та комфорту. Особливо, вагітна. Поки що, він не міг їй цього дати. І наступного року, мабуть, також. Учительська зарплата – річ метафізична. Здавалося, вона існує, але користі від неї мало. Він спробував змінити тему.
— Пригадуєш, як у дитинстві, ми всі гралися іграшковими лазерами? – Йому хотілося якнайшвидше переключитися на щось хороше. Дитячі спогади, мабуть, кращого і не знайти. – Такі, золотисті, подовгасті зі змінними насадками. Як мінімум, було їх чотири в упаковці. Такий мав кожен, я маю на увазі, хлопець. От-ми ганяли, дуріли, світили однин одному в очі і не тільки… Старші часто за ці витівки сварилися на нас, ти ж розумієш. Говорили, що як світити довго, – він посміхнувся, – то очі можуть повилазити. Пам’ятаєш таке?
— Андрію, я ні чорта не пам’ятаю, – вона стримала себе щоб не закричати. – І до чого тут це? Твої дитячі забавки?
— До того я, – вів далі учительським тоном наче, пояснював новий матеріал дітям, – що мигаючи перед очима собак, вони, мов навіжені, могли бігати колами за червоними цятками годинами. Уявляєш?!
— І що з того?
— Коти також кидалися на червоні плями, гралися з ними, – кращого пояснення він не зміг придумати. – Можливо, і наш, нічний принц, бачить у дзеркалі відблиски світла, тому так реагує на них. Вуаля, нічого дивного. Все просто, як у дитинстві. Чи не так, кохана?
Вона не одразу відповіла. Спочатку просвердлила його своїм колючим поглядом. Важко спустила повітря, наче у час між переймами, та майже шепотом промовила:
— У дитинстві все видавалося по-іншому… Все зовсім по-іншому, – вона піднялась, прямуючи на кухню та вирішила поставити крапку у цій безглуздій розмові. – Особливо, Андрію, подружнє життя. Добраніч!
***
Вони залишилися вдвох. Жінка та кіт.
Приготувала собі сніданок, заварила зелений чай. Випила, перед цим, склянку води. Звичайно, не забувала і про домашнього улюбленця. Всипала йому повну тарілку корму. Покликала нічне створіння, а сама пішла у кімнату. Проходячи повз дзеркало, на хвилину зупинилася, вдивляючись у власне відображення. Поклала руки на живіт, обіймаючи його.
— Ще тиждень, так маленька? – її очі заблищали. – Мама з татком чекають на тебе. Дуже! Ти ж будеш слухняною дівчинкою, правда? Так що не барися там, день-два-три і…
На секунду її горло скувало холодом. Тілом пробіг морозець. Руки затряслись.
Позаду неї сидів кіт. Він нечутно підкрався, присівши поруч. Не дихаючи та не видаючи жодного звуку. Очі тварини горіли тим же пекельним вогником. Вони прискіпливо поглядали на її округлий живіт. Гіпнотично чіплялися та мацали його, немов бачили наскрізь, що там всередині. Тоді, лиш на секунду, їй здалося, що мордочка тварини вищирилася у химерній посмішці. Кути рота піднялися, звідки показалися тоненькі зуби.
— Пішов… Пішов звідси, – вона махнула рукою до кота, але він не зрушив з місця. Шерсть хижо наїжачилася. – Кому кажу, киш! Забирайся звідси! – тупнула ногою.
Тварина не зрушила з місця. Навпаки, видала хижий рик.
— Зникни, геть! – її голос перейшов на крик.
Кіт повільно посунув на неї. Дзеркалом ковзнула тінь.
Жінка заверещала, кинулася до кімнати. Спітнілою рукою вона вхопила за металеву ручку, але вона не піддалася. Раз-другий, потягнула на себе. Тихий скрегіт, але це не рятівний звук прочинених дверей. На мить вона повернулася, а її очі розширилися від жаху.
Тварина наближалася, її силует ковзав по дзеркалі. Темна тінь нависла над її відображенням. Із кожним сантиметром вона збільшувалася, набирала сили. Роздався гучний ляскіт, вереск. Дзеркало рипнуло. По гладенькій поверхні поповзли тріщини.
— О Боже! – прошепотіла жінка, сильніше шарпаючи за двері.
Клубки чорного диму, немов струмки крові, просочилися із скляних ран. Цібеніли, скрапували додолу. Вони поповзли дерев’яною підлогою. Майже досягнувши жіночих щиколоток, потягнулися до колін. Тварина, піднявши голову вгору, враз голосно завила. Цей моторошний звук скидався на щось середнє: між ревінням пораненої тварини та лементом божевільного.
Зі скрипом двері нарешті відчинилися. Жінка завалилася всередину кімнати, ледь не навернувшись на власний живіт. Її рука поповзла стіною, а іншою вона зловила лиш повітря. Напоролася головою об кут шафи. На чолі показалася смужка крові, вжалив колючий біль. Світ похитнувся, очима пливли темні кола. Ноги зробилися ватяними, обіцяючи наступної миті звалити її на підлогу. Темрява, здавалося, що ось-ось заковтне її. Секунда, втрималася. Вона потягнула на себе кімнатні двері, які рвучко захлопнулися. Вікна віддали дзенькотом.
Тремтячи всім тілом, жінка із останніх сил трималася за дверну ручку. Тягла на себе, боявшись, що невидима сила вирве все разом із завісами. Її пальці побіліли, серце шалено калатало. Дихати ставало все важче. Вона відчула тупий удар у низу живота.
— О ні, благаю, не зараз, – намагалася врівноважити дихання, хрипко ковтала повітря, – Боже, тільки не зараз.
Поглядом ковзнула на ліжко, шукаючи очима телефон. Головний біль посилювався. Нудота підступила до горла, а обличчя пашіло вогнем. Тілом пробігли дрижаки, але вона далі намагалася встояти. Спазм повторився. На підлогу впала капля її крові.
— Телефон, – вона боялася відпустити ручку, але чудово розуміла, що якщо саме зараз перейми продовжаться, іншого виходу не буде.
Вона прислухалася, тихо. Пекельна тварюка більше не вила. З-під дверей більше не чути ні єдиного звуку, не майнуло жодної тіні. Немов, нараз все заспокоїлося, зникло. Провалилося у небуття. Можливо, це її хвора уява знову грається з нею? Чи, насправді, монстр причаївся в очікуванні наступного нападу?
Телефон. Вона легенько підійшла до ліжка, міцно схопила його. Знову зловила однією рукою за дверну ручку. Іншою – швидко набирала номер. Гудки, гудки, гудки.
— Візьми трубку, візьми трубку, візьми… – шепотіла вона собі, ковтаючи сльози. – Будь ласка, візьми трубку…
Біль у низу живота ще раз дав про себе знати, але за мить відпустив. Голова гула, щоки горіли. У горло, немов засунули шматок розпеченого свинцю, який різав та шматував. Вона спробувала дихала спокійніше. Серце переходило у звичний режим. Спокій, мов хвиля прохолодної води, накривав її повністю.
Вона витерла сльози, поклала телефон біля себе. Приклала долоню до розпеченого чола, намагаючись стиснути тупий біль. На секунду закрила очі, притулившись спиною до стіни. Повільно сповзла вниз, занурившись головою у власні коліна. М’який живіт, у якому вирувало життя. Невдовзі воно знайде шлях нагору, сповістивши весь світу свої криком.
Зараз вона почувалася покинутою дитиною на краю прірви, яку ніхто не може захистити. Їй знову хотілося плакати, ридати, кричати. Відкривши очі, вона побачила кров на своїх пальцях. Світ замигав темними плямами.
У вечорі вона нічого не сказала своєму чоловіку. Про шрам на чолі відбилася відмовками, що все гаразд, таке трапляється. Жінки не завжди діляться найпотаємнішим. Страхами, секретам та таємницями. Іноді, жінки думають, що приховуючи власні слабкості, вони видаються незворушними. І це їх найбільша помилка…
Тієї ночі, вона боялася сама виходити в туалет. Навіть коли дуже хотілося, навіть при світлі лампи у коридорі. Просити свого чоловіка вона не наважилася. Пояснювати у чому справа, теж не могла. Дивні прохання викликають часто багато запитань. Сумнівів, звичайно, не могло бути. Кіт знову сидить біля дзеркала, навіть якщо вона його не бачила.
***
Субота розпочалася чудово.
У чоловіка нарешті з’явився вихідний. На диво, собі та жінці, він прокинувся рано. Приготував обом сніданок, заварив дружині чаю. Традиції не змінював: від міцної кави важко відмовитися. Не забував, виходячи з дому, погодувати кота. Він давно помітив, що у котяри апетит справді звірячий. Вранці він купив печиво, адже пекти його сам ніколи не наважувався. Чужа квартира та власні нерви, звісно, дорожчі. Можливо звучатиме безглуздо, але іноді, чоловіче терпіння, як туалетний папір. Рви, кидай, обтирай ним дупу, але, рано чи пізно, воно таки закінчиться. Тоді, гівна на руках не обібрати до кінця життя.
Погода обіцяла бути сонячною. Жодної хмаринки чи подиху вітру.
Звичайно, на прогулянку вибралися не швидше дванадцятої. Поволі, нога за ногою. Вони сподівалися, що день-два їх гулятиме нарешті троє. На обід повернулися додому. Він допоміг її роздягнутися та підвів до ліжка. Поцілував у щоку, на годинку-дві вискочив у місто. Так, залагодити дещо. Вихідний вихідним, але нагальних справ у нього не бракувало. Не вирішених завдань у вчителів вистачає до самої смерті. Обіцяв довго не затримуватися.
Після прогулянки, трохи втомившись, вона задрімала…
Їй приснилася дитина. Звичайно, їхня, майбутня. Та сама бажана і довгоочікувана. Вагітним жінкам часто сняться сни про власних дітей, які незабаром з’являться на світ. Сомнамбулічні уявлення мають властивість пересікатися із нашим світом. Іноді, вони передрікають близьке майбутнє. Нерідко, стають передвісниками лиха. Матері передчувають біду не гірше екстрасенсів.
Вона бачила, як поряд гралося світловолосе дівча. Волосся заплетене у дві косички. Кирпатий ніс помічений веснянками та червонуваті щоки. Повні губи кольору стиглої вишні. Сумнівів не могло бути. Викапана вона, немов щойно вискочила із дитячої світлини. Молодшої сестри, на жаль, як і брата, її батькам лелеки так ніколи і не принесли.
Дівча, помахом руки, поманило її за собою. Побігло короткими кроками.
— Куди? – лиш вихопилось у неї, але наздогнати малечу було доволі важко.
Уві сні її ноги плутаються, ставали важкими, мов колоди. Тіло неслухняним, відчуття розмитими, як і думки, звіяні вітром. Очі ловили химерні картинки, які, на відстані витягнутої руки, щоразу змінювалися. У снах криві видаються прямими, а прямі – паралелями, які обов’язково перетнуться.
Дівча забігло у будинок, зачинивши за собою двері. У вухах жінки залишився лише голос дзвінкого дитячого сміху. Вона зловилася за дверну ручку, але вони не одразу відчинилися. Коридором заридав скрегіт. Обережно ступала кам’яною підлогою, а стіни з двох боків вібрували, дихали. Здавалося, що з кожним кроком вони вужчали. Затуляли її шлях назад до відступу, немов гілки лабіринту Фавна. Зробивши ще один крок, жінка зупинилася, шепочучи:
— Ні, цього не може бути…
У кінці коридору височіло величезне дзеркало. Дерев’яна гравійована рама із легкими потертостями. Воно виграло гладкою тьмяною поверхнею. Оголювало рвані глибокі рубці, немов від пазурів невідомого чудовиська.
— Не може бути, тільки не це…
Посеред залу сидів чорний кіт. Той самий, якого вони із чоловіком підібрали із вокзалу. Той самий, що поселився у їхній спільній квартирі. Той самий, який по ночами стовбичив біля дзеркала та лякав її до смерті. Той самий, що чекав на невідому істоту із задзеркалля, яка нарешті вийшла з темряви.
— Тільки не це, не треба, прошу…
Дівчинка нерухомо сиділа спиною до жінки, вдивляючись у своє відображення. Замість дитячого личка у дзеркалі показалося пошматоване борознами обличчя старої. Обвислі щоки всіяні виразками. Кривий ніс із великим чиряком. Заяча губа прикривала поодинокі жовті зуби, які видавалися викрученими хрестами на кладовищі. На вицвілих очах виднілися плями катаракти, а посмішка скидалася на вищир гієни.
Враз дівчинка обернулася і її миле обличчя стало подобою відьми.
— Я так довго чекала на тебе, – дитя хижо посміхнулося, зробивши крок уперед. Її руки були розкриті в сторони, наче для обійм. – Ти нарешті прийшла по мене, мамо!
Істота швидко наближалася. Її кожен наступний крок глухо відбивався у вухах жінки. Із дзеркала повалив чорний дим, який стелився за нею, немов саван. Стіни будівлі звузилися, позаду почувся гуркіт кам’яної річки. Двері зникли під уламками. Рука монстра потягнулася до жіночих грудей. Вона відчула його могильний подих. Запах розкладу та гниття.
— Мамо, мамо, ма… – повторювала раз за разом істота. Тоді, кіт закинув голову вгору завивши, мов шакал. Жінка несамовито закричала…
Із сну її вирвав той самий безтямний крик. Всепоглинаючий та відчайдушний жах перед невідомим. Її тілом котився холодний піт, волосся прилипло до чола. Вона не змогла поворухнутися, кінцівки заніміли. У пальцях відчула легке поколювання. Груди здавило, наче хтось прижимав їх невидимим пресом. І шурхіт…
Її вуха зловили звук тихого черкання пазурів. З кожною секундою він посилювався, переходячи на дріб. Немов, хтось дряпає кривавими нігтями об поверхню домовини. Дійсність виглядала гіршою, від чого їй захотілося волати щосили. Волосся піднялося вгору, коли її очі на мить знову прозріли. Пелена туману спала, відкриваючи божевільну реальність.
Чорний кіт сидів на її животі. Набираючи сили, він цілеспрямовано дряпав по ньому, немов намагався влізти всередину. Спочатку біль не відчувався. Коли котячий кіготь ковзнув по оголеному животу жінка, мов загнана тварина, заволала.
Щосили вона намагалася збити тварюку із себе, але кіт виявився спритнішим. Ухилившись від удару, він зіскочив на землю. Жінка ледве підвелась, намацуючи руками на ліжку що-небудь, щоб пожбурити у монстра. Полетів телефон, ударившись глухо на підлогу. Скло екрану тріснуло. Кіт залишався на місці.
Жінка пробувала підвестися, але ноги не слухали її. Живіт туго скрутило, вона хрипко застогнала. Спазм повторився знову. Ковдрою просочилися гарячі струмки.
Почулося рятівне клацання замка, двері прочинилися. На мить їй здалося, що тварюка реготнула, кинувшись до виходу. Вона зупинилася біля дверей, блимнувши пекельними очима, немов промовляючи на прощання: “ми не ще закінчили, я обов’язково повернуся”.
— Куди, зараза, побіг, – закричав з коридору чоловік, – стій, стій!
Жінка зробила кілька коротких вдихів, закричала:
— Андрію! – вона намагалася боротися із наростаючим болем, що хвилям, то посилювався, то знову відпускав. – Андрію, швидше!
— Кіт… Клятий кіт щойно вилетів із… – закричав у коридорі.
Чоловік забіг до кімнати, але побачивши дружину, застряг на місці, мов укопаний.
— Викликай швидку, – жінка знову застогнала, коротко хапаючи повітря, продовжила, – у мене щойно відійшли води… Почалося…
***
Дитина народилася цілком здоровою.
Вона з’явилася на світ з-під скальпеля хірурга. Природного шляху нагору, навіть під дією стимуляторів, не відбулося. Жінка кілька годин силкувалася. Важко уривчасто дихала. Боролися із припливами болю посиленого окситоцином, але намарно. Мабуть, переживання та стреси минулих днів давали про себе знати. Нічні жахіття відібрали у неї чимало сили, але вони нарешті закінчилися. Чи їй дуже хотілося у це вірити?!
Дитячий крик сколихнув операційну. На хвилинку, маля піднесли до обличчя матері. Вона змогла поцілувати його, ридаючи від щастя. За дверима у її батька перехопило подих, він не знаходив собі місця. Терпіти було не сила. Його очі палали, а по щоках котилися гарячі патьоки. Про чоловічі сльози говорять мало, зате вони завжди справжні.
Із вагою понад три вісімсот, довжиною п’ятдесят п’ять сантиметрів, дитя поклали на голі груди чоловіка. Спочатку він боявся навіть дихнути, не те щоб ворухнутися. Дитя спало. За кілька хвилин привезли стомлену жінку. Вона плакала і посміхалася, посміхалася і плакала. Чоловік поволі дотягнувся до руки дружини та міцно стиснув її. Пройшло лише декілька секунд, як вона тихо заснула. Він досі тримав її руку, майже до самого ранку. Словами не завжди можливо передати всієї повноти любові, лише дотиком.
За декілька днів їх виписали. Приїхавши додому, вони годинами сиділи біля маленького створіння. Ніяк не могли надивитися. Ніяк не могли повірити, що їх нарешті троє. Дитя здебільшого солодко спало. Часто крутило головою у пошуках цицьки. Майже ніколи не плакало.
Чоловік був змушений повернутися до праці. Він старався не затримуватись надовго. Деякі справи брав на дім, але приходити швидше четвертої не вдавалося. Роботу кинути не міг, як і взяти повноцінну відпустку. Банальна причина: сім’ї потрібні гроші, особливо зараз.
Жінка залишилася сама із дитиною. Перші дні було надзвичайно важко. Сходити в туалет видавалося справжнісіньким пеклом. Сісти поїсти – легким катуванням. Рани поволі затягувалися, але кожен невірний рух промовляв болем. Рідні знаходилися по різних міста, за кілька сотень кілометрів. Допомоги очікувати було нізвідки…
Вона не почула, як чоловік вранці тихо прошмигнув на роботу. Вночі довелося прокидалася по кілька разів. Годувала дитину, змінила черговий підгузок. Чоловік допомагав їй дійти до туалету. Із кожним кроком, вона відчувала, що її сечовий міхур може луснути. Виснажена, задрімала із першими променями.
Її розбудив сигнал телефону, прийшло повідомлення. Розплющувати очі не хотілося. Вона руками намацала мобільний, тріснутий екран засвітився. Різонув колючий біль із першим підняттям повік. Спочатку зображення на мережевому візерунку зробилося нечітким. Вона протерла очі, смачно позіхнувши. Відчула здавлений біль у низу животу, до якого починала звикати. Повідомлення було від чоловіка:
“Кохана, не хотів будити. Сніданок готовий на кухні. Я старався.
Чудова новина: він повернувся додо…”
Останнє слово вона не дочитала. Швидко перебігла очима на початок повідомлення. Прочитала знову, тричі. Її шлунок занив новим болем, наче у нього закинули шматок плавленої резини. Горло вкрилося тріщинами. Клубок нудоти, як на першим тижнях вагітності, підіймався вгору. Пальці почали трястись від усвідомлення прочитаного.
Він повернувся додому… Він повернувся додому… Додому…
Вона ледь не закричала, але вчасно закрила свій рот руками. Міцно здавила їх, намагаючись запхати весь наростаючий жах назад, всередину. Її пальці повільно покривалися інієм. Обличчя набуло кольору брудної крейди.
Дитина. Вона може розбудити її. Маленька спить поряд, збоку біля неї. Найменший шурхіт, звук чи зітхання може вирвати її зі сну. Жінка повернулися в сторону ледве не заволала знову. Дитини не було на місці.
Він повернувся додому…
Вона звалилися з ліжка. Перекинула догори дригом ковдру, подушки та простирадло. Шарпнула за матрац та потягла вгору. Живіт завив болем, свіжі шрами обпекло вогнем. Кинулася під ліжко, нічого. На колінах поповза підлогою, а її очима замерехтіли вологою.
— Ліжечко, – майнула думка, – можливо, Андрій, переклав її сплячу у дитяче ліжечко, – переконувала себе, не віривши власним словам, – а я, як остання дурепа, розхвилювалася одразу. Але для чого він це зробив?
Вона повільно підійшла до дитячого ліжечка. Важко зітхнувши, зловилася рукою за боковину та заглянула в середину. Ідеально заправлена ковдрочка, простирадло та захисний бампер. Пусто, дитини не було.
Її викрали… Її маленьку дівчинку викрали…
Вона ледь не звалилася із ніг, а світ її похитнувся. Почорнів та звузився. Насилу втрималася, знайшовши опору. Жінка встигла зловитися двома руками за дерев’яну конструкцію. В її очах замигали темні плями, у скронях сильно гупало. Обличчя пашіло.
Двері у коридор були прочиненими навстіж. Спочатку картинка була розпливчастою, мерехтіння припинилося лишень за кілька секунд. Її зір вловив якийсь рух із темряви, що поволі набирав чітких форм. Вимальовувався у химерну дійсність, мару чи жахливий сон, якого насправді не могло існувати. Видавалося, що жінка знову спить, а нічний кошмар повернувся. Нарешті наздогнав її, а тікати більше нікуди.
На голій підлозі лежала розпростерта дитина. Над нею навис чорний кіт, який своєю мордою впився у дитячий рот. Пекельна тварюка повільно просувала свою голову всередину. Сантиметр за сантиметром, дитя не видало жодного звуку. Живіт тварини спазматично рухався, розширюючись та звужуючись, немов виштовхував весь свій вміст всередину дитяти.
Над ними хижо нависло дзеркало. Мов у вісні, із глибоких порізів валив густий дим. Чорний та в’язкий, як смола. У тьмяній поверхні виднівся чіткий образ старої. Відьми. Вишкірена гієна із заячою губою, худими щоками вкритими виразкою та вицвілими очима, яких шматувала катаракта. Кожної миті її відображення тануло.
Від побаченого, очі жінки полізли із орбіт, а обм’якле тіло повалилося додолу.
Вона гепнулася на підлогу, вдарившись головою об ліжко. З її уст вирвався глухий стогін, а живіт прошило пекучим болем. Жінка відчула, як тріснув шов, відкрита рана озвалася кров’ю. Піднятися не змогла, нараз її відмовило ноги. Вона повзком кинулася на монстра. Із ревом підстреленої ведмедиці, яка захищає своїх малят від браконьєрів.
До коридору було не більше двох метрів, але ця відстань видавалася вічністю.
Вона підповзла майже до дверей, як рука ковзнула на чомусь слизькому. З’їхала в сторону, інша пішла під неї. Не втримавшись, жінка розпростерлася на підлозі. Вдарилася підборіддям та прикусила губу. У роті відчула присмак крові, який змінився приступом нудоти. Її живіт конвульсивно спрацював, жінка виблювала. Лишень кілька сантиметрів від неї валялися шматки людської плоті. З-під її руки звисав м’який хрящ, який нагадував вухо. Їй здавалося, що вона остаточно пустилася берега. Адже, найогидніше, що їй довелося бачити у житті, лежало попереду, між нею та тварюкою: пожований клаптик ока.
Зібравши останні сили, жінка піднялася на коліна та стрибнула на кота. Загнавши пальці у бік тварини, вона спробувала потягнути її на себе. Тварюка відсмикнула свою морду від дитини та завила. Вона розкрила пащу та впилася зубами у жіночу руку. Вістря прошивали шкіру до крові. Жінка навіть не смикнулася. Вона далі стискала тварину, не послаблюючи хватку. Чудовисько рвало, драпало жіночі пальці, нестямно виючи від болю. На мить жінці здалося, що кота полишають сили. Що ось-ось нарешті, він здохне у її руках. Але вона помилялася. Тоді кігті тварюки пройшлися по обличчю жінки. Миттєва темрява накрила очі, а руки інстинктивно відсмикнулися.
Їй не судилося більше побачити свою дитину. Як і пекельну тварину.
Із страшним гуркотом дзеркало злетіло зі стіни та накрило їх…
***
На лікарняному стільці сидів чоловік. Йому було не більше двадцяти п’яти, але його волосся покрилося сріблом. У кутиках очей та рота виднілося глибоке павутиння зморшок. Шкіра на обличчі віддавала відтінком сталі. Він намагався стримувати хвилювання, хоча тремтіння пальців не можливо було приховати. Його рот постійно пересихав, а голос ламався, переходив на хрип.
— Якою вона була? – запитав його лікар, старший чоловік років шістдесяти із круглими окулярами та соколиним, загостреним носом, – я маю на увазі темперамент? У неї траплялися нервові зриви? Спалахи неврівноважених емоцій? Тобто, не в період вагітності, а відтоді як ви із нею познайомилися? Прошу вас, не поспішайте, – він поклав свою долоню на руку чоловіка, швидше для того щоб підтримати, ніж заспокоїти. – Говоріть так, як є, правду. Так як ви думаєте.
— Вона була… – він розгубився.
— Ну-ну, продовжуйте.
— Вона була імпульсивною жінкою, – обличчя його палало, а постійно голос затинався, – але щоб… щоб…
— Нашкодити дитині, ніколи, – продовжив за нього лікар, – я маю рацію?!
— Вона була чу-чудовою дру-дружиною, – сльози накотилися на очі, чоловік почав схлипувати, як дитя, а – во-вона мала стати чу-чудовою ма-матір’ю. Й-я її досі кохаю…
— Андрію Васильовичу, я впевнений все це правда, але…
— Але, лікарю?
— Понад два мільйони жінок після пологів страждають від посттравматичного стресового розладу. Про це не часто говорить преса та телебачення, оминають увагою лікарі, – він подивився на чоловіка, який трусився та обтирав обличчя від сліз, – причини цього явища різні, як і наслідки. Часто, розлад спричиняють важкі пологи, але іноді тривога у жінок розвивається і перед народженням дитини. Розумієте?
— Лікарю, вона поправиться? – промовив стиха чоловік.
Вони обоє глянули через прозоре скло, де у палаті сиділа жінка. Одягнута у лікарняну сорочку із голими плечами. Вона сперлася на спинку ліжечка, припідняла руки догори на рівні грудей та водила їх збоку в бік, з боку в бік. Немов колихала дитину. Її обличчя світилося від щастя, а у очах гуляла пустота.
— Все у руках, Господа, – відповів лікар, – все у руках, Господа.
Лікар піднявся, подаючи чоловік руку. Він міцно потиснув її, проводжаючи чоловіка до виходу. Розвернувшись, молодий батько потупцяв повільно коридором. Плечі опущені, голова торкалася землі. Чорна трясовина горя висмоктала усі сили із нього.
— Андрію Васильовичу, зачекайте, – крикнув йому лікар, наздоганяючи його, – я лише дещо хотів уточнити. Запитати дещо, з вашого дозволу, – на секунду він замовк, задумавшись, продовжив. – Із вашої розповіді у мене в голові не вкладається одна єдина деталь? Ніяк, не можу цього зрозуміти?
— Ви маєте на увазі, за кота?
— Так, звісно, кіт, – кивнув лікар, – він врятував вашу дитину, прикривши своїм тілом. Богу дякувати, маля не постраждало, зовсім. Я бачив, дещо дивні результати МРТ, але мозок не пошкоджено, розвиток у дитини нормальний. Я б навіть сказав високий, як на її час. Але кіт, чому? Чому він це зробив? Він і досі у вас?
— Вікторія без нього заснути не може, – кволо посміхнувся чоловік, – він постійно біля неї. Не відходить ні на крок.
— Як ангел-охоронець?
— Можливо, можливо, – відповів чоловік, а його обличчям пробігла тінь страху. Щось було не так, він відчував. Щось із котом. Щось із дружиною. Щось із дитиною.
На жаль, правди йому так і ніколи не дізнатися.
Як і коту, якому більше ніколи не побачити дзеркало. Але навіщо?!
Тепер його хазяйка була завжди поряд, довіку.
[1] Попередня дата родів.