“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
(Оповідання)
Давно чи недавно – жив на світі Шльома Кац.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли був він маленьким, бабуся все захоплювалася – який мудрий! Справжній Соломон!..
Іде маленький Шльома вулицею – а дядько на віз мішків накидав абияк, і верхній ось-ось під колеса, в багнюку звалиться.
– Агов, дядьку! – кричить Шльома. – Дивіться, ось-ось мішок у багно впаде! Дядько озирнувся – дивиться – і справді – така халепа. Незручно стало, що малюк йому таке кричить. І не знає, що відповісти. Крикнути – «не твоя справа, жиденя»? Так малий зовсім, і соромно ніби таке казати.
Промовчав. Зупинився, поправив.
Побачив це сусід, і ввечері між іншим розповів Шльоминій бабусі про те, який у неї розумний онук і як незнайомий дядько його послухався.
-Отож бо -сказала бабуся. Золота дитина!..
…А вся мудрість Шльоми, або, скоріше – смуток був від того, що хворів хлопчик часто. От мама й трусилася над ним – та до того дотрусилася, що хлопець тижнями на вулицю не потрапляв. Якось познайомився він із сином мельника Сімою. Цілий вечір грали хлопчаки, а вранці домовилися сходити на риболовлю. Не на річку, де глибоко і можна втопитися – а на ставок за городами.
Довго мама не погоджувалася, потім, зжалившись, погодилася. На вулиці літо, а той ставок – дійсно горобцю по коліна. І, давши клятвенні запевнення, що «він не полізе у воду нізащо в світі», хлопчик заснув. Але вранці така хороша, вірна дружба не продовжилася. Тому що у Шльоми раптом піднялася температура.
От хлопець від нудьги й навчився читати в п’ять років, а за час змушеного тупцювання в хаті усі газети перечитав і дорослих слухав. Як зарядить раптом про японців, імператорську родину та модну хворобу апендицит – дорослі не знали що тут і думати. Звідки мала дитина може це все знати. А він просто «Загальнокорисний календар за 1912 рік» від кірки до кірки разів зо три прочитав.
Потім іще був випадок. Замовила бабуся дров нарубати їм на зиму. Прийшов на подвір’я дядько – сорочка домоткана, мотузкою підперезана. Давай дрова на колоду ставити та з усього розмаху сокирою гатити. Шльома, як завжди, у дворі – чи то одужує, чи то хворіє – словом, на повітря вже можна, а ось з двору – ні-ні – тут же стоїть, дивиться. Уже й мати йому у вікно кричала: «Відійди ти ж боже ж мій, поліно як відскочить, як дасть по голові, ох ти ж боже ж мій!» Ну й усе в такому дусі.
Довелося маму послухатися, і піти в дім, «Ниву» читати.
Минув час, уже й дядько втомився. Сокиру в колоду встромив. Сів на подвір’ї, цибулю та хліб на полотнині виклав. Ніж гострий, як бритва, з-за халяви дістав. Сидить, шмат сала тонко ріже. А мама, видно, десь відлучилася.
Шльома тут як тут. – Дядьку, – каже. – А можна мені спробувати?.. – І на сокиру показує. Дядько здивувався, але сокиру взяти дозволив. – Дивись, тіко – каже. Не дай собі по лобі!
Шльома чурку на колоду ставить – а вона не тримається – падає.
«Переверни догори дриґом», – дядько поради дає. Перевернув хлопчик колоду – і справді – надійніше так. Ударив, сокира застрягла у деревені… тут і справді – мало по лобі собі не заїхав! Нарешті розколов він поліно. Щоправда, не поліно, а скоріше чурку, суху й тоненьку. Але ж сам!
Дядько дивується.
– Скільки живу – такого не бачив. А сало будеш?.. – І хитро так на Шльому дивиться. А Шльома сала в житті не пробував. Але бачив, з яким апетитом їв його дядько. А їсти вже, якщо чесно, хотілося. – Буду! – відповів. – «Калі ласка», – додав.
І з’їв сало. Смачно, з чорним хлібом.
А ввечері за столом простодушно запитав маму, чому вони не їдять сала, адже воно таке смачне.
…Тоді й почув уперше Шльома слово «шлімазл». І щось ще про Божу кару.
Виручив Шльому старший брат Сєма, який минулого року вступив до гімназії в Ніжині, сьогодні якраз приїхав додому – на канікули й теж сидів за столом. Сємі було п’ятнадцять років, він потайки почав курити, щойно прочитав «Батьки й діти» Тургенєва, і на нього смертельну тугу навіювали дитячі спогади про задушливе повітря, кіптяву менору та бурмотіння незрозумілих слів священником. Зате віднедавна його дуже цікавили ніжки тітки Емми у фільдеперсових панчішках. І мами він не дуже-то й боявся.
– Знаєте, мамо, – а Бога взагалі-то немає, – у тиші, що настала, глибокодумно процитував Сєма підслухану по дорозі розмову двох студентів.
Тут уже скандал почався неабиякий.
Але все-таки мама недовго сердилася на хлопчика. По-перше, винен був зовсім не Шльома, а хитрий дядько, що прийшов колоти дрова і різав сало; по-друге, на сусідній вулиці жив Хаїм Ягудін, який не тільки їв сало, а й пив горілку, пройшов три війни, втратив там одну ногу, і нічого – крізь землю досі не провалився, хоч пішов йому вже восьмий десяток. І, по-третє, Єрусалим далеко, а Київ близько, і, якщо відверто – Шльомина мама ніяк не могла пригадати, щоб від сала хтось та помер.
Шльома всюди ходив за Сємою – і до скоб’яної крамниці, де брат зі знанням справи вибирав трубку «для самострілу», і на пошту «за кореспонденцією», як «по-модному» казав Семен, примруживши одне око (і, мабуть, когось наслідуючи при цьому). І дуже засмутився, коли брат поїхав на навчання.
Тому й купили Шльомі у неділю, на ярмарку, пташку. Адже мама – вона любила свого сина. Дуже зрадів тоді Шльома. Щоправда, клітка була маленька, і злегка пом’ята. Зате пташка – ось так пташка!
Лазурові крила ніби світяться, а грудка… грудка кольору ранкової зорі! Просив незнайомий торговець, із сизим носом, двогривенний – увесь Шльомин статок, подарований бабусею, що зберігався, загорнутий у папірець, разом з справжньою мисливською гільзою і різнокольоровим камінчиком.
Та невтямки було Шльомі, що синя пташка – це зимородок – маленький рибалочка, який не їсть ні зерна, ні черв’ячків. Лазуровими блискавками ріжуть вони повітря над Десною, і їдять лише рибу. І в клітці не живуть – ні в бідному домі, ані в багатих палацах.
Мама цього теж не знала, і зарадити не могла. На річці останній раз вона була років з п’ятнадцять тому.
Несе Шльома пташку перед собою. Іде вулицею. Гордий!
Ні в кого такої немає.
Щиглики, канарейки!.. Що вони всі порівняно з синім птахом – пташкою щастя!..
Ось уже пройшли три вулиці, одна залишилася. За поворотом – їхній дім.
Зустрівся їм дядько Василь, селянин із сусідньої вулиці. Зупинився, присвиснув.
Промовив –
-Відпусти його, хлопче, – і подивився прямо на Шльому світлими, наче вицвівшими, волошкового кольору очима. Ніколи раніше дядько Василь не заговорював з ним. Немов не помічав.
– Відпусти. Вони не живуть у клітках.
Кольнуло у Шльоми в грудях. Відчув він, що не бреше дядько Василь. І сумно стало йому.
Але тут малюк насупився, став серйозним. «А ось і не відпущу», – відповів Шльома. – «Адже це щастя! Пташка щастя! І ми несемо її в дім!»
Дурний, дурний Шльома… Обдурив тебе сизоносий крамар. А двогривенний, подарований Шльомі бабусею, і який хлопчик зберігав під комодом, загорнутий у папірець, цілих два місяці, був обміняний на штоф у придорожній корчмі…
– Їж, їж, – промовляв Шльома раз за разом. Але пташка, здавалося, не чула його. Сиділа, настовбурчившись і напівзаплющивши очі. І навіть давала себе погладити. Засинаючи, Шльома сподівався, що прокинеться – і в променях ранкового сонця загоряться лазурові крила, а пташка, нарешті звикши до клітки, співатиме невідомі пісні. Та хай навіть просто цвірінькає. Нехай! Аби тільки їй було добре.
А вранці зрозумів Шльома, яким дурнем був, і гірко заплакав.
Відкрив клітку.
– Лети ж, будь ласка!..
А вночі приснилася йому пташка, зовсім як жива. Вона сіла на гілку й сказала людським голосом:
– Не сумуй, Шльома! Я полетіла на небо, вище хмар. Звідти видно всю землю нашу, і навіть Чернігів.
І хлопчик посміхнувся пташці уві сні.
м. Київ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.