“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
– Гридько, – запитала Оксана. – Ти не хочеш, бува, врятувати людство?
Кожен – я переконаний – кожен хороший хлопчик, що виріс на вагоні романтичних книжок, потай мріє це зробити. Щоправда, до середини життя цей хлопчик часто вже похований під уламками ілюзій. У гіршому випадку – наполовину. У кращому – цілком.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З іншого боку, слово «бува» ніби натякало на легкість майбутнього процесу. Легеньке таке спасіння в перерві між заповненням журналів. Тому я необачно відірвався від техрегламенту і подивився на колегу.
– Потрібна твоя допомога. Як чоловіка.
Оксана була старша за мене на шість років. До того ж вона носила на голові «пиріжок», що чимось надавав їй схожості з фрекен Бок із мультфільму. Від поєднання цих факторів ентузіазм рятівника всередині мене стрімко згасав. Оксана не могла цього не помітити.
– Не мені. Моїй подрузі.
– Від несподіваної радості може статися розрив серця, – зітхнув я. – Що конкретно потрібно? Шафу перевезти?
Оксана відповіла промовистим поглядом. Погляд був із категорії «я вже все сказала, але ти, звісно, попросиш повторити ще раз».
– Тридцять років. Чудова фігура.
Я мовчав, дивлячись на бутон гіппеаструма на підвіконні. Чесне слово, жінки переоцінюють нас, чоловіків. Або занадто добре знають наші слабкості.
– Чоловік у неї хороший. Просто дітей мати не може, і все. Чотири роки вже намагаються. Лікарі, аналізи, молитви – повний набір. А вона… розумієш? Тридцять років.
Я вдав, що все зрозумів. За вікном лютий робив те, що в нього виходило найкраще: перетворював світ на мокру, неохайну версію самого себе.
– І ти, – продовжила Оксана, – підходиш. За всіма параметрами.
Від Оксаниних слів виникло відчуття, ніби мені пропонують лізти в буфет за цукерками. Припутно, зрозуміло, рятуючи людство. «Ти зможеш», – сказав мені директор, коли приймав на роботу. Приблизно те саме говорили, коли приймали в піонери. Будь напоготові, словом.
Завод взагалі був місцем камерним. Як і в маленькому містечку, біля якого його збудували, тут ставилися як до особистості навіть до охоронців. Бо хто знає, хто завтра врятує тобі життя. Або продовжить рід.
– За якими саме параметрами? – запитав я. Про назву цукерок вирішив з’ясувати пізніше.
– За всіма, – повторила Оксана з терпінням людини, що пояснює таблицю множення. – До речі, її звати Наташа.
З даху цеху в цю мить зірвався ваговитий шмат підталого снігу і з глухою гідністю гепнувся в калюжу. Деякі таємниці світобудова відкриває сама.
Розумна людина, звісно, одразу б відмовилася. Розумна людина знає, що участь у подібних проєктах – це не пригода, а боргове зобов’язання без графіка погашення.
Але розумної людини поруч чомусь не опинилося. Був сирий лютий, коли квітень здається недосяжним, як Північний полюс.
– Гаразд, – сказав я. – Коли?
А наступного дня я дізнався, що у головного технолога сьогодні – день народження. А у Шевченка, який Григорович – наступного дня. І обох, на моє нещастя, звали Тарасами.
Відмовитися від запрошення було неможливо. Це виглядало б як саботаж проти культури і виробничої дисципліни одночасно. Після четвертої в кабінеті накрили стіл. Кабачкова ікра. Сало. Коньяк з реклами, що пропонувала рахувати зірки. На етикетці, втім, не було жодної.
– Євгене! – гаркнув начальник цеху, наповнюючи склянки. Французький манер імені налаштовував його на галантний лад. – Ти у нас людина книжна. Знаєш, на яких роках спіткнулися Байрон і Гюго?
Я не став уточнювати, що Гюго спотикався довго і з комфортом, а насправді в тридцять сім, як і Байрон, «спіткнувся» Рембо. В Обухові щирість наміру завжди була важливішою за точність цитат. Випили. Потім ще. Союз імені двох Тарасів швидко перейшов від тостів до філософії, а згодом – до суперечок про те, хто саме винен у долі світової поезії. О п’ятій я зрозумів, що якщо зараз не піду, то або залишуся ночувати тут, або дізнаюся про Байрона щось таке, з чим потім доведеться жити.
На зупинці березень уже пробував голос – обережно, але з надією. Я ступив у сутінки і відчув, як холодна вода бадьоро хлинула в черевик. Мене хитнуло, я ледь не збив жінку з візочком. Машинально пробурмотів вибачення. Врятував людство, не інакше.
За кілька хвилин із туману вийшла дівчина.
– Ви Євген? – Ага, – сказав я і намагався дихати в бік Києва.
Вона не була «красивою» – це слово б усе зіпсувало. Вона була справжньою. Коротке пальто, яке не приховувало, а підкреслювало. Два Тараси всередині мене притихли, і я не став їх будити. Ми йшли мовчки. Тиша була ніяковою – і в цьому була її користь.
Квартира зустріла нас чистотою, від якої хотілося говорити тихіше. Дві чашки. Вівсяне печиво. Все виглядало так, ніби тут не живуть, а приймають іспит.
– Чай? – запитала вона.
– Якщо можна, – відповів я, марно намагаючись сховати мокру шкарпетку за ніжку табурета.
Ми сиділи одне навпроти одного. Печиво так і залишилося неторканим – як реквізит у виставі, де актори раптом забули, навіщо вийшли на сцену.
– Ну… – сказала вона і встала.
Світло вона вимкнула не одразу – спочатку підійшла ближче. Я відчув запах шкіри, тепла, щось ледь вловиме, домашнє. Потім клацнув вимикач, і залишилася тільки смужка світла з коридору. Ми поцілувалися. Ніяково. Із затримкою. Наче кожен чекав, що інший візьме відповідальність на себе. Вона не відсторонилася – навпаки, поклала руку мені на груди, трохи стиснувши пальці. Не заклично. Ствердно.
І ось тут я зрозумів, що не треба завчасно розкривати бутон. Неважливо, чий – лотоса чи гіппеаструма. Свій чи чужий. Власне, я знав це і раніше – приблизно з двох років.
Виникла пауза. Вона подивилася на мене – спокійно. Без образи. З очікуванням і запитанням.
– Що? – запитала вона. Я знизав плечима. – Давай просто поговоримо.
Вона кивнула і раптом пирскнула: – Знаєш, Оксана попереджала мене про подібний варіант розвитку подій.
Кажуть, що сміх – найкращі ліки. Але я й уявити не міг, що він спрацює в такому контексті. Ми говорили довго. І в якийсь момент я фізично відчув, як розкривається бутон. Десь там, на заводському підвіконні.
– Дивно, – сказала Наташа пізніше, коли все закінчилося. – А я думала, буде гірше.
Я тактовно промовчав. Було абсолютно начхати на сльоту і мокрий черевик. Вона не прибирала руку – просто тримала її на моїй, як тримають щось тепле, але ще не своє.
– Я подзвоню. Вона кивнула.
Я зачинив за собою двері. Обережно. Наче всередині хтось спав. У під’їзді було тихо. Я постояв трохи. Сам не зрозумів – навіщо. Було відчуття, що я щось зробив. Не те, що збирався. І, можливо, вперше – правильно.
Я вийшов на вулицю. І тільки там зрозумів: сьогодні я нікого не рятував.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.