“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Світлану ґвалтували сім днів – дико, жахливо, по-звірськи… За цей час, який здавався молодій жінці вічністю, посивів її п’ятирічний первісток. Нелюдські тортури та статеву наругу над жінкою-матір’ю рашисти вчиняли в дитини на очах, точніше – син упівока бачив майже всю панораму жахливої картини.
Хлопчик, якого запхнули в куток трьохдверної шафи, міг лише крізь невелику щілинку в ледь привідчинених дверцятах спостерігати за тим, що діялося в спальні… Зрештою, він і не розумів отих насильницьких дій ординців, які час від часу стріляли з автомата малюкові над головою, щоби змусити його замовкнути й не плакати.
Андрійко не міг мовчати, бо хотів бути поруч, під боком у мами, як кожного вечора, коли завше разом лягали спати. Проте з нею лежав не він, а щоразу якісь інші чужі дяді – захмелілі, пропиті й обкурені… Вони постійно гніздилися й влягалися поруч зі Світланою, оголюючи свої волосаті сідниці в незбагненних для дитини ритмах і рухах. При найменшій спробі дітвака вийти із шафи лунали постріли – то з пістолетів і скорострілів бабахкали напіводягнені російські військові. Тож безпорадне хлоп’ятко зі страху наклало в штанці, а потім, знявши їх із себе, пісяло й какало в протилежному кутку шафи. Там дитині, що була вкрай знеможена побаченим і пережитим, вдалося напівсидячи декілька разів заснути.
Син добре побачив, як чужі дяді чомусь лягали на маму та постійно совалися, йорзали, повзали по ній, хоча вона вже й не подавала ознак життя. Світлану шалено пеклÓ в серці й тріщала голова, та найбільше боліла душа, яка, здавалося, вже покинула її. Розбухла вагіна також палала вогнем – у жіночому лоні творилося пẻкло…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знесилену й зчорнілу від горя жінку рашисти час від часу виводили до вбиральні, трохи мили її холодною водою з відра й постійно заливали спиртними напоями, невідь-звідки взятими. Звісно ж, десь у когось награбованим алкоголем. Ординці почергово – спершу дванадцятеро солдатів штурмового взводу – зґвалтували беззахисну жінку, а за цілий тиждень зі Світланою зляглося ще набагато більше здичавілих істот – до пів сотні військових рф. Вона, зневірена, добре знала, що вже й Сам Бог їй не допоможе, а тим паче чоловік: її Василя разом із собакою орки найперше ще з дороги розстріляли коло воріт їхнього доглянутого подвір’я.
/…/
Того злощасного дня, хоч і наприкінці зими, збиралося на дощ. І навіть спалахнуло в лютневому надвечір’ї декілька блискавиць, але якихось неприродних, як підмітили всі хуторяни. А через декілька секунд за сосновим лісом уже несамовито лускали громи, поволі наближаючись до хутора. Минуло ще трохи часу – і його насторожені мешканці почули незрозумілі дивні бабахкання.
Невдовзі з того ж боку лісу долинув і гучний гуркіт явно не тачанки небесної безгріховного Іллі… Зрештою, ніхто й не повірив би, що то взимку святий Ілько по небу гасає, адже влітку його пора.
…Колеса російських бойових бронемашин піхоти і зубчаті гусениці важких танків місили лісове бездоріжжя й трощили молоді сосни, рухаючись у бік Ірпеня. Тому-то й несамовите собаче валування зчинилося на хуторі та в селі. Одначе тут ніхто ще не міг знати, що почалася війна.
– Добрий вечір, – привітався Василь зі здивованою Світланою, що з несподіванки чомусь найперше пригорнула до себе Андрійка.
– Синочку, наш татко приїхав!.. – одразу мовила радісно до хлопчика.
Замість відповісти на привітання довгожданого чоловіка, Світлана лише виголосила єдине слово: «Васильку!..» й обвила руками шию, а затим підскочила й налитими стегнами обв’язала таз Василя. В серцях обох відлунювали щасливі миті зустрічі… Якби не син, який стояв поруч і спостерігав за сценою з участю двох дорослих зі здивуванням, бо мамині груди тієї миті чомусь не його гріли, а найбільше – тата, то Василь одразу ж поніс би дружину Світлану до спальні. Але…
Гримнув зовсім близько не грім, проте бабахнуло так, що у всіх аж вуха позакладало раптовим дзенькотом віконного скла, а малий Андрійко з переляку сильно зверещав і заплакав: «Мамо!..». Не встигла Світлана взяти синочка на руки, як понад їхніми головами просвистіли з осяйними спалахами трасувальні артилерійські снаряди спеціального призначення, що залишали за собою димні сліди, та хлинув вогненний град автоматних черг. Обрізаючи, мов бритвою, гілки із хвоєю, кулі спинялися неподалік у корі стовбурів дерев, а деякі – гарячі залишки смертельного свинцю – глибоко вп’ялися в оздоблений сайдингом фасад хатини. Василь тільки встиг обернутися й глянути в той бік, звідки долинали безкінечні черги пострілів, – і зразу відчув у грудях пекельний вогонь…
Ув очах щойно прибулого додому Поліщука стемніло швидше, ніж надворі. Розгублена Світлана також завмерла на місці і вже не змогла втримати свого враз зів’ялого чоловіка – й він безпорадно розпластався коло воріт… Василь іще встиг відчути цілющий запах свіжоскошеної дружиною трави.
/…/
…Свою жертву постійно тримали за руки та ноги дебелі й дебільні дикуни, які одночасно вставляли їй в рот дуло пістолета, а ще один ствол автомата до скроні приставляли. Хоч у жінки, біле тіло якої було розписане незліченною кількістю басаманів кров’яно-синього кольору, вже давно не було сили опиратися й протестувати…
Нелюди також вибилися із сил, тому розставлені хрестом руки прикріпили мотузками до держака лопати, а широко розставлені ноги вони прив’язали до побічниць ліжка так міцно, що кров у жилах не циркулювала. Зрештою, вона вже й без того почала застигати в тілі напівживої жінки.
Світланині зіниці, що вже давно стали скляними, тупо гляділи спершу в бік шафи, звідки спочатку ще чула плач Андрійка, а тепер вона була немовби мертва: бліда, пожовкла й сіра. Жертва ординців приречено дивилася у стелю, щоб не бачити чимраз іншої огидно-п’яної морди…
/…/
Страсний тиждень ґвалтувань ординцями Світлани як настав несподівано, так і непередбачувано скінчився. Немовби крізь сон до її свідомості доносилися гучні звуки пострілів гармат і тріскучі автоматні черги. А відтак молода жінка вже виразно почула гуркіт важкої техніки, долинули до неї специфічний запах пороху для вогнепальної зброї та сморід солярки, як здебільшого називають в народі дизельне пальне. То знову збоку хвойного лісу рухалися бронетранспортери й танки – вже української армії, яка нарешті розпочала свій нестримний наступ на невеликі підрозділи десантників і піхотинців кремлівської орди.
Розлючені московити, відступаючи, розстрілювали всіх і вся: цивільних старих людей і маленьких дітей, ба навіть свійських тварин. Російські варвари пострілами з танків руйнували найкращі домівки українців, які вони іменували хоромами «нациков», палацами «укров». Бо де ж вони у своїй немитій російській глибинці бачили будинки європейського типу з усіма зручностями для людини всередині оселі.
Одягнуті у військову форму ерефії, дикуни крали з помешкань українців унітази та пральні машинки, телевізори й мікрохвильові печі, одяг і жіночу білизну – все, що потрапляло їм на очі, адже нічого навіть подібного жителі віддалених російських сіл ніколи не бачили… Отож, люто ненавидячи волелюбний український народ, що обрав вектором розвитку своєї незалежної держави її інтеграцію до спільноти цивілізованих країн, рашистські загарбники на наших землях із бойових гармат «розстрілювали Європу», руйнували на своєму шляху танками все підряд. Ординці, які, не маючи нічого святого за душею, плювати хотіли на норми християнської й загальнолюдської моралі, чинили розбій в окупованих селах і містах, мордували і вбивали українців, знущалися над невинним цивільним населенням – жінками, чоловіками й навіть дітьми. І ґвалтували, ґвалтували й ґвалтували…
Це був страшний тиждень для безліч разів збезчещеної Світлани. Жінка з останніх сил зсунулася з ліжка, щоб доповзти до понищеної окупантами шафи, де вже давно замовк її Андрійко. Вкрай ослаблена Світлана, яка декілька днів стікала кров’ю, скотилася з постелі і… знову зомліла. На холодній підлозі вона через певний час таки прийшла до тями, знемагаючи від нестерпного болю в голові і грудях. А ще на руках і ногах кровоточили мозолі від мотузок, які їй дивом удалося розрізати відламком розбитої пляшки від алкоголю. Свого знапащеного (сотні разів зґвалтованого) ординцями лона жінка вже давно не відчувала – вся нижня половина її тіла затерпла, заніміла, завмерла.
Вона боялася побачити найстрашніше в шафі: троє полірованих дверцят були настільки продірявлені кулями, що аж валялися по всій спальні більші й менші куски деревностружкової плити, з якої виготовляють недорогі меблі. Нарешті жінка таки доповзла до шафи, проте не зразу насмілилась відчинити рештки провислих дверцят, які асоціювалися в Світланиній уяві зі входом у пекло.
Андрійко, що забився в куточок, за цей час не лише посивів – її синочок і онімів… Загнаний у злощасну шафу, мов звірок у пастку, хлопчик так само, як і його мама, безпорадно чекав своєї смерті. Але тепер незліченну кількість разів збезчещена жінка, котра п’ять років тому дала йому життя, намагалася повернути малому цей Богом дарований скарб.
Заклякла дитина жодним чином не зреагувала на появу матері: мабуть, Андрійко не впізнав її – чи то зі страху, чи взагалі збайдужілий до всього, що відбувалося довкола нього. Залякувальні постріли ординців зробили своє – хлопчик очерствів, оглух, скалічів…
– Синочку! – дуже тихо простогнала це єдине слово Світлана і простягнула свою всю закривавлену і в синьо-червоних саднах тремтячу руку до Андрійка. Але на мамине звертання хлопчик не подав голосу. Натомість із шафи війнуло затхлим і засмердженим духом дитячого калу та сечі. Мама й син так і завмерли, наполовину лежачи й наполовину сидячи в розтрощеній ординцями спальні…
– Тут є хтось живий? – нарешті Світлана почула чоловічий голос рідною мовою, але у відповідь вона тільки ледь чутно застогнала. Проте й цього було достатньо, щоб українські парамедики й санітари забрали їх обох зі знищеної хати і на ношах донесли до військового медичного автомобіля.
Із переповненої пораненими бійцями ЗСУ київської лікарні Світлану з сином невдовзі доправили до Львова, де і медики, і психологи продовжили реабілітацію їх обох. Розтоптана морально й фізично ординцями жінка ночами зривалася в сні й несамовито кричала: «Злобні загарбники України, дияволи-душогуби, будьте ви прокляті за вбитого мого чоловіка Василя, за мене та за всіх замордованих безневинних людей!..»
Коли її з Андрійком рятівники забирали із геть розбитої москалями домівки, Світлана, ще перебуваючи в непевному стані порушеної внаслідок пережитих жахіть свідомості, яка то покидала жінку, то поверталась до неї, не могла осягнути розумом масштаби содіяного ворогом. Перед відступом ординці поруйнували як відновлену Поліщуками хату, так і хлів, розстріляли в ньому молоду корівчину, а затим танком змісили із чорною землею мертве тіло Василя, яке, так і не поховане, лежало на подвір’ї впродовж днів окупації хутора.
Ординці також фізично знищили його відомих жительок – добре знане не лише на Київщині, а й в столиці співуче українське тріо Коваленків. Галичанка ще не відала про трагічну загибель преславної родини, про те, що перед убивством мами з дочками орки так само, як і Світлану, їх багато разів жорстоко зґвалтували. Усіх трьох співачок, які спершу зазнали страхітливих знущань над собою, кати скарали на смерть: вродливу молоду маму дівчат-красунь ординець звів зі світу, пустивши їй кулю в скроню, старшій дочці мисткині аматорської сцени недолюдки перерізали горло, а наймолодшу і найвродливішу в родині Люсю наздогнала ворожа автоматна черга.
Ні врятована українськими військовими Світлана, ні навіть найближчі сусіди, що ховалися від російських нелюдів у підвалах та в лісі, також тоді ще не знали, що чотирнадцятилітня юнка-красуня Люся Коваленко ціною власного життя таки зуміла помститися своєму кату – командиру ґвалтівників Олександру Юдіну, котрого самі ординці поза очі Чупа-Чупсом обзивали… Кров за кров!
Тим часом фізично й психологічно виснажена Світлана у київській і львівській лікарнях надивилася предосить на жахливі наслідки війни: повсюдно на металевих ліжках і навіть на підлозі лежали на закривавлених матрацах поранені українські воїни. Зокрема й ті, у яких відірвало вибухами мін і бомб руки й ноги або ж яким у польових шпиталях змушені були обрубати геть розтрощені кінцівки – так їх медики чомусь називають. Світлана мимохіть відводила погляд, шокована, від облич вояків з випаленими очима, від ще зовсім молоденьких пацієнтів на ліжках – хлопців та дівчат з вирваними частинами тіла…
Жінка зомліла, коли побачила двадцятидворічну військовослужбовицю ЗСУ з відтятими до ліктів обома руками – кров іще просякала намотаний на цурпалки не одним шаром бандаж. Світлана дізналася, що ця бійчиня з першого ж дня «повномасштабки» боронила від кремлівських зайд свій рідний край і свою маму, а тепер зчорнілій неньці судилося, допоки зможе, бути доньчиними руками, щоби спонукати скалічену дівчину таки жити.
Аби не знепритомніти від того жахливого й разом з тим щемкого для серця видовища вдруге і знову не впасти долілиць, жінка пригорнула до себе вже сивочубого Андрійка і до невідь-кого, а радше до себе самої, мовила впівголоса: «Нам, синочку, також конче треба вижити… Життя – воно ж від Бога».
/…/
Від трагічного часу знущань ординців над нею минуло вже більше двадцяти тижнів… І хоч тепер, перебуваючи у непевному стані, Світлана із сином прямувала до столиці Прикарпаття, думка про ймовірну вагітність не полишала її й дуже-дуже насторожувала.
Якщо її припущення про ваготу підтвердиться висновком гінеколога, то що вона скаже давній подрузі, а потім і своїй мамі?.. «Проте най діється Божа воля…» – узагальнила вервичку думок, що мучили її, побожна жінка і, проказуючи молитву, почала ніжно й довго – мабуть, для самозаспокоєння – гладити сріблясте волосся любого синочка. За якусь мить своє материнське почуття тихесенько підсилила щирими словами: «Ти моє щастя єдине…», не маючи певності, що ще хтось, опріч Бога, вчує її слова.
Світлана, звісно, не могла знати, чи почув Андрійко це її радісне зізнання. Але синочок серцем сприйняв мамині лагідні слова, бо тієї ж хвилини якнайміцніше притулився до неї й так щиро поцілував – чомусь і в щоку, і в руку, – що від несподіванки жінка аж просльозилася. Не розуміла, чи то сльози радості, чи з очей течуть гіркі, як полин, краплини від згадки про пережите нею і сином горе.
«Але хіба я одна така? – заспокоювала себе Світлана. – Безліч жінок і дівчат пережили нелюдські страждання. Нас тисячі таких українок – принижених, розтоптаних, зґвалтованих, скалічених… Та в ім’я Андрійчика, нашого з Василем єдиного синочка, – зрештою переконала себе жінка, розхвилювавшись і тут же заспокоївшись, – я таки мушу жити, жити…»
Значно раніше Світлана спіймала себе на думці, що в разі вагітності вона позбудеться небажаного плоду. І от першої ж після того дня, коли її навідала ця гріховна мисль, темної ночі біженці наснилося вже їй і багатьом відоме – як кадирівські дикуни-канібали готували страви із м’яса собак і навіть із плоті людей та зі смаком їх споживали й записували свою диявольську трапезу на відео… Та не це було головним у Світланиному віщому сні.
Удові приснився її Василь зі світлим янголятком на плечі: власне, на руках він тримав якусь дивну ляльку – ні дівчинку, ні хлопчика, а начебто малюка невизначеної статі, хіба що маленького янгола чи кого… Сонна жінка, яка добре знала свого Василя, виразно побачила, що її вже покійний чоловік був чимось дуже засмучений – можливо, як пізніше припустила Світлана, її гріховною думкою про аборт. Але Василь у сні нічого не сказав, а тільки телепатично, себто лише на перший погляд незбагненно, дав дружині зрозуміти, що він іде власноруч тесати яворову колисоньку для їхньої донечки-лялечки, яка також невдовзі янголом стане…
Коли Світлана у помешканні давньої подруги, котра її радо зустріла ще на залізничному вокзалі, прокинулась удосвіта, то її, збентежену повторенням вже на українській землі того дивного нічного сновидіння, осінила сонячна думка: в ньому жінка угледіла Василів знак, який велить їй зберегти життя невинного дитяти, з яким вона власне з цього часу постановила собі жити всупереч своїм попереднім лихим намірам і навіть деяким світлим (але позбавленим реального підґрунтя) мріям. Відтепер вона, як і раніше, буде жити за Божими законами й неухильно сповідувати одну з десяти Заповідей Господніх: «Не убий!».
/…/
Світлана чи не вперше з часу трагедії, що сталася з нею, задоволено й ніжно усміхнулася.
– Ходімо, синку, нас уже давно бабуся чекає.
Андрійко весь час біг звивистим плаєм уперед, аби з дороги роздивлятися карпатські краєвиди, і, причікуючи на маму, вглядався у далечінь білої стрічки стрімкоплинного Пруту, який в’ється видолинками поміж гір, уздовж недавно відновленого після сильної повені шляху. Ще трохи дороги – й на тлі гори Тарночка, якраз посередині її, блиснула віконцями, немовби ясно-синіми очима, рідна хатина Світлани. Вона з невеликою валізкою рухалася поволі, бо в грудях якось тривожно було…
Раптом відчула, що знову щось, прости Боже, й одразу ж уточнила – хтось! – у її лоні ворухнувся. Ні, не той, як вона в день огляду гінекологом першого разу грішно подумала… «Це у мене під серцем, – ствердно зміркувала, – нове життя на ймення – Син». Його вона, й ніхто тим більше, не назве жахливим словом «ординець».
Світлана сама не знала, що з нею діється. Її душа після зустрічі з колишнім однокласником Іванком чомусь хотіла співати, проте вона несподівано для себе спершу почала кружляти на зеленій і квітчастій полонині, яка вже й не так далеко від її рідного обійстя. Танцювала обережно й легко, немовби переживала, що невидимий партнер може ненароком наступити на ногу. Разом зі Світланою також легенько, як і вона, танцювало-гойдалося віття ялинок, буків та яворів… Підійшла до одного з них, обійняла, притулившись щокою до шершавої кори стовбура, і… раптом відчула не голену з дороги чоловікову щетину й водночас тепле, аж гаряче, Василеве лице. Насправді ж то її обличчям спотайна потекли гарячі сльози… Заплакав і явір, на корі якого мокрим слідом залишився Світланин жаль – блискучі лелітки-краплини жіночого болю.
З високої полонини гуцулка бачила свій батьківський осідок у Карпатах – родинне подвір’я Нагірняків, яким сьогодні бігав під сонечком її значно підрослий Андрійко, а на порозі старенької хати зі смерекових колод сиділа її врешті звеселіла мама, котра вже не почувалася самотиною – любувалася своїм першим онуком… Світлана Поліщук з чоловіковим прізвищем у паспорті в душі постійно залишалася верховинкою. Тож вона, а особливо її душа після короткого повільного танцю на полонині, ще більше запрагла співати. І жінка обрала компромісне рішення.
Гуцулка згадала, як у дитинстві вона зі своїми неблизькими сусідками на пасовищі та й у школі, а особливо в юності з дівчатами, наввипередки складали жартівливі коломийки. Ровесниці навіть організували шкільний конкурс танців під наспіви ними створених коломийок. Проте зараз вагітній жінці було явно не до танців, хоч вона й нещодавно легенько полониною кружляла, а для веселощів і гучних співів нині не той час, подумала. Але всупереч її волі заспівала душа…
Найперше – не для чужих вух – зі Світланиних вуст вирвалося рідне, карпатське, гуцульське: «Гей, шіді-ріді, Верховино, шіді-ріді дана!..» Спинила свій душевний заспів, щоб оглянутися довкола, чи ніхто не спостерігає за нею й чи не підслуховує її ще не створену пісню. «Але ці найперші слова «шіді-ріді», що нарешті вирвалися із серця, – хіба що вкладу в самий кінець своєї співаночки», – подумала Світлана, бо вже почала далі римувати і знову впівголоса, зате впевнено й дзвінко, наспівувала мотив, а до несподіваної мелодії рядки віршів текли невідь-звідки… Такий спосіб поетичної творчості називають експромтом, себто творенням вірша без підготовки, миттєво, в результаті імпровізації. На це Світлану, мабуть, надихнула загадкова аура Карпат:
Заспіваю співаночку
голосочком срібним…
Не чужий ти, мій синочку,
ти для мене – рідний.
Жінка погладила свій чубатий живіт і продовжила далі:
Говорила-м, вражий сину:
«Здам ті’ в сиротинець.
Не Василь зробив дитину –
проклятий ординець…
Тепер каюся, синочку,
казала-м не гідне,
х’тіла-м дуже мати дочку –
тебе маю, рідний…
Зі Світланиних очей потекла несподівана навіть для неї сльоза. Сама ще не знала, чи то сльоза пережитого давнього болю, чи сльозина вже зовсім близького – майбутнього жіночого блаженства.
Шіді-ріді, Верховино,
мій зелений раю!..
Підростай, моя кровино,
в карпатському краю.
Не про горе, а про радість материнства линула тиха Світланина пісня, яку сонячної днини слухали і, здавалося, підспівували їй Карпати-гори. А сизий сокіл підхопив оту жіночу складаночку – та й поніс у злото-волошкове піднебесся, щоб рознести по світу цю серцем витворену пісню, звернену до дівчат-гуцулок, опілянок, покутянок і бойківчанок, аби вони й жінки всієї України в щасливому коханні народжували синів і дочок – талановитих і миролюбних, працьовитих і нескорених українців, мужніх захисників та захисниць Богом даної нам землі.
…Спершу гора Тарночка, а невдовзі й усі Карпати почули життєствердний крик породіллі. У неї вдалі пологи прийняли не акушери, не бабці-пупорізки, а сама висока полонина-повитуха, яка поєднала в собі цілющу силу й народний дух, щоб розквітло нове життя. Знесилена і спітніла від болю й потуг Світлана з полегшенням зітхнула, почувши вже знайомий їй крик і плач новонародженого, котрий до всього Всесвіту, а передовсім до рідної мами промовляв лише у йому добре відомий спосіб, аби повідомити всіх і вся про свою з’яву на світ Божий, а ще, мабуть, про свої відчуття холоду і голоду, дискомфорту і болю… Адже за першим криком немовляти згодом з’явилося дивне гудіння – протяжні голосні звуки «а-а-а», «у-у-у» та лише йому зрозуміле белькотіння…
Гуцулка навіть мовби з надмірною обережністю, з якоюсь позірною відстороненістю пригорнула – та ні, таки як найдорожчий у світі скарб! – живий і рідний крихітний згусток плоті до свого серця, злегенька витерла хустиною безпорадне тільце й одразу закутала його в свою білу спідницю та плахту. Ще з’єднані пуповиною жінка і немовля конче потребували допомоги. І на крик жінки, голос матері і дочки вже мчав угору, на полонину, Андрійко, за ним поволі шкутильгала бабуся хлопчика – вона дасть раду своїй доньці.
На Світланиних руках у першому своєму сповиточку спав її рідний опришок, як вона скаже старенькій матері, її син – Олекса… Нагірняк.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.