“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
Учорашня груднева ніч Степанові здавалася безкінечною. Посередині першого місяця зими щорічно дні стають куці, як у зайця хвіст, а всі ночі – довжелезні, мов шия жирафи. Від самого полуденку невдала для хворого чоловіка днина непомітно спливала в надвечір’я. За тим вона в небачених обіймах зі захмелілим вечором полинула далеко за опівніч, щоби небесним світлом хоч якось осяяти минулий день і освітити недремну Степанову ніч у лікарняній палаті. Невидимий і неспинний час тепер здавався йому вічністю. Такій омані сприяло нестерпне тривале безсоння, з яким не міг упоратися ні хворий, ані молоденькі медсестри. Вони хоч і нашпигували свого «новенького» пацієнта заштриками, всілякими ін’єкціями з димедролом та годували різними снодійними пігулками, і не тільки цим трійлом, – але нічого не помогло. Від цих уколів невдовзі хіба лише на пару хвилин злипалися в солодкій дрімоті чоловічі очі, котрі навіть тоді переглядали короткочасне якесь розпливчасте марево й аж посеред світлої ночі настала тимчасова пітьма. Щоправда, з учорашнього вечора до самого світанку ця предовга ніченька була, на диво, ясною, білосніжною, світлою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У неспанні Степан пригадував учорашній похмурий аж сіро-чорний день, бо перший сніг спалив несподіваний рясний дощ: усю зимову білизнỳ мов корова язиком злизала. Тому вимощені бруківкою тротуари й заасфальтовані дороги міста раптово потемніли, набувши блискучо-смолястого забарвлення. То лише на пішохідних переходах, скупаних «зебрах» виднілися білосніжні смуги, поміж яких умита темінь відбивала перемінні відблиски сигналів світлофорів.
…Немічний чоловік, лежачи на лікарняному ліжку, майже одразу згадав, як учора він ішов до ринку, щоби купити собі вже опиханої пшениці на кутю, котру нині ввечері мав намір покласти варити, аби настоялася до ранку. А вже ближче до обіду мав до святкової страви додати трохи тертого в макітрі маку, до смаку меду й в міру соняшникової халви, бо добре запам’ятав, допомагаючи своїй жінці, як і те, що цьогорічний Святвечір наставав не шостого січня, а вже завтра, 24 грудня, за новоюліанським календарем. Відтепер уся Україна, радувався в душі Степан, із європейською спільнотою, а не з москалями, нарешті, буде 25 грудня святкувати Різдво Христове.
До цього часу щорічно дружина для сім’ї постійно готувала дванадцять страв у переддень Різдва й головний атрибут вечері – смачнезну кутю з медом, яку дуже їхні діти любили й набивали цією холодною смакотою свої гарячі животи. Але то було тоді, коли ще сини попід стіл ходили пішки й казали котові «вуйку, посуньтеся». Тепер хлопці вже дорослі, хоч і далі поводяться, як бахурці, що тримаються маминої спідниці…
Степан уже давно залишився сам, немов безрідник: його батьки, спершу мама, потім і тато, минулися ще до появи на світ їхніх онуків. Невдовзі сестра також відпливла за обрій у кращі світи. Братів не мав, а далека родина проживала справді далеко, бо розкидана галицькими селами та містами, так що навідатися до них ніколи – й часи тепер не ті, не для гостин. Лежачи в палаті, Степан пригадав своїх ще двох синочків, які давно ангелятками стали в небесах, і всоте відчув звичний для нього щем, котрого збутися дотепер ніяк не може… А що він, тільки подумав собі, мав би робити, коли б і вони повиростали й отепер, не доведи Господи, на війну пішли? Та жінка з жури сплакалася б на ніц. Бо нині всяке, боронь Боже, стається: дуже часто соколики чиїсь не повертаються в обійми матерів, а парубки – до своїх наречених, вдовіють молоді жінки, лишаються сиротами діти… Зорова пам’ять часто відтворює перед Степановими очима закладені корзинами і букетами квітів, сяючими лампадками й загашеними вітром свічками свіжі могили на Алеї полеглих на кладовищі їхнього рідного Передмістя, а також йому не раз ввижається телевізійна картинка, де з поля бою полеглі воїни янголами відлітають у волошкову блакить. Сохрани, Господи, всіх батьків від такого горя, тихо промовив, бо не одна молода мама в гіркому риданні з розпуки падає й обіймає гріб утраченого єдиного сина, з яким готова поруч лягти в могилу. Поривно відігнав од себе лиху думку та болючу згадку про свою Мар’яну, котра б точно такого не пережила.
Учора чоловік спеціально не сідав у маршрутку, бо чого й куди мав квапитися. Дорогою всякі мислі в довбешку приходять, так помізкував собі, серед яких рідко приємні навідуються думки, здебільшого щемливі вчащають до макітри. Хоч і різні думи обсідають його в дорозі чи вдома, він уміє завжди залишатися наодинці з собою. Степан, ідучи до ринку, осінив себе знаменням навпроти насипаної високої могили Січовим стрільцям з оновленим дерев’яним хрестом, обабіч якого майоріли синьо-жовтий і червоно-чорний стяги. Недалечко від насипаного кургану виднілася гранітна стела, встановлена на вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, а поруч із плитою – світлини трьох недавно полеглих воїнів ЗСУ з галицького Передмістя. Коло їхніх портретів із чорною стрічкою ще блистіли вогники лампадок і разило серце різнобарв’я свіжих квітів. Стишив свій хід навпроти знайомого обличчя й пролепетав молитву за всіх загиблих… Рушив у тривожній задумі в потрібному напрямку, проте не зміг віддалитися від помислів про молодих героїв. Чоловік і далі продовжував у голові снувати тремку думку: «Вічна пам’ять цим хлопцям… і слава Богу, що ми з Мар’яною живих-здорових трьох синків маємо…». Про своїх парубків коротеньку згадку мимоволі впустив до голови, а про Мар’яну – волів навіть не споминати, щоби не впасти в нерви.
Степан і далі на ходу розмірковував собі таке: «Ніби й маємо багацько дітей, але це так лише називається… То комусь може так збоку виглядає, що в нас велика й щаслива сім’я. Навіть наші куми й сусіди мене… Трисиновичем називають. Це дуже файно й гучно звучить, подумав собі, але, ади, вже нікого нема коло нас. Точніше кажучи, коло мене, бо я мов безрідник, а не глава багатодітної родини. Он сам-самісінький буду Різдво «святкувати», хоч і не вдівець, боронь Боже, й не розлучений, але і за це також слава ж Тобі, Господи. Щоправда, Всевишній бачить, що дружини більше нема коло мене, ніж є…». Степанові пригадалося, що сьогодні, коли він виходив з дому й на подвір’ї погладив пса, то Рекс чомусь дуже довго йому руки облизував, що аж господар зронив сльозу. Їм обом хотілося ласки.
От і недавно, продовжував далі снувати в своїй голові спогади, вона вже вкотре в цьому році до синів за тридев’ять земель повіялася. «Чого тобі пертися туди? – щоразу пробував стримувати словами Мар’яну. – Сини ж давно дорослі, самі собі раду дадуть. Якби ж то дослухалася. Та де… То марна справа. Жінка вперто все вирішує по-своєму, не зважаючи на моє прохання, так ніби я ворог їхній. Але ж то святий обов’язок рідну землю захищати… І я разом з ними пішов би свій край боронити, але нема з ким».
Не раз у час від’їзду жінки та й отепер у дорозі знову пригадав, що нині вони лиш про людське око начебто в парі, хоч його долею судженої половинки вже більше місяця чи навіть більше нема вдома. Далеко не те, що попервах, коли двоє з дружиною вікували, обіймалися, раювали… Спершу на віру жили по чужих квартирах, винаймали в заможних ґазд тісненькі й вологі кімнатки в недобудованих «літнівках», змурованих в одну цеглу, що промерзали взимку, аж доки не отримали свій перший кутик у гуртожитку. То вже згодом і на «малосімейку», жартома кажучи, розжилися. Не дурний придумав, що в своїй хаті й бідний багачем стає: одне за одним з’являлися на світ Божий синочки, ніби визрілі зернятка з колосочка повисипалися.
Росли, підростали, школи й вузи діточки позакінчували – зараз уже на своїх, як мовиться, хлібах. Це вже аж тепер отак. А донедавна Степан із синами на різних будовах ґарували. Колись, ще задовго до цього, він сам їздив за довгим рублем у світи: спершу в москалів до крові мозолі натирав, пізніше жили на своїх руках обривав то в Польщі, то в Чехії, то… З усіх сил старався, щоби дружина вищу освіту здобула й щоб у вузі більш-менш одягненою була, не гірше інших. А потім уже мріяв і своїх гавриків у люди вивести. І таки допоміг. Але спершу…
Мар’яна вчилася у Києві, в інституті культури і мистецтв, де одногрупниці-східнячки називали її то «западенкою», то «бандерівкою». Характер у молодої галичанки був і справді бойовий: усе встигала – в хорі співала, солісткою в ансамблі була, успішно вчилася й усіх залицяльників могла майже по-чоловічому відшити від себе… Степан, бувало, приїжджав «у гості» до неї, то Мар’яна до свого благовірного вмудрялася на день-два навідатися зі столиці. Та й активістка доїздилася додому… Один, другий, третій – кількість народжених синів уже перевершила кількість закінчених нею в інституті курсів. Щоправда, тоді «бандерівка» перевелася на заочну форму навчання, але поневолі взяла з собою назавжди приросле до неї прізвисько – Бандерівка. Бо так її в Києві не тільки однокурсники називали… І вихователі в гуртожитку, і дехто з молодих викладачів, і не лише вони. Зрештою, і самій галичанці, що воістину була землячкою Степана Бандери, це назвисько припало до душі.
Нове прозвання також стало надбанням гласності за місцем проживання студентки-заочниці тоді, коли котрась із найближчих подруг не в конверті відправила їй передсвяткову листівку. Поздоровляючи з Новим роком, вона жартома написала: «Дорога Мар’янко-Бандерівко, сердечно вітаю…». То саме відтоді поштарка розносила по цілому Передмісті нове прізвисько Мар’яни. Пізніше не тільки сусіди – навіть чоловікові друзі й куми за «сто грамами» жартували, що він з Бандерівкою не в бункері, а вже в добротному будинку живе. Не сперечався, бо такою, зрештою, була правда, якщо брати до уваги матеріальні статки.
На молоду й вродливу вчительку співів та музики не раз кидали гарячі погляди ласі на жінок чоловіки: і педагоги, й сусіди, й отці та дяки, прости їх, Боже… Не те щоб накидалися на неї чи відверто домагалися близькості. Зазвичай банальні балачки небайдужих до неї чоловіків зводилися до зрозумілих натяків, а інші – лише хтиво дивилися на їм недоступну чарівну Бандерівку, котра здебільшого недвозначно мовчки відповідала холодним поглядом. Зрештою, святою навіть Мар’яна себе не вважала, бо дотепер на сто відсотків не була впевнена, що перший син від її чоловіка.
…Ні, вона не добровільно згрішила. То ще в молодості до інститутського гуртожитку для дівчат на танці навідувалися не тільки хлопці-студенти, але й усілякі столичні «королі» та «кориші», які так по-модному на той час між собою величалися. Вони на дискотеці здебільшого пасли очима за довголабими дівицями в міні-спідницях, у котрих ноги, жартували, від вух починаються. Також не оминали поглядами і занадто скромну, зате дуже симпатичну солістку. На людях не насмілювалися навіть у танець запросити, щоб у поле зору всевидячих не попасти, бо виношували в своїх грішних душах підлі наміри, звичні для цих поганців, які Мар’яну роздягали очима… Тому-то вони й одразу, мовби мисливці, вистежили свою здобич і взяли слід: якось увечері зваблива молодичка після запальної дискотеки переодягалася в своїй кімнаті на восьмому поверсі, щоби з дівчатами ще трохи побути на танцях. Проте… Раптово скрипнули двері й непроханий гість одним силенним стусаном звалив жінку з ніг. Від удару головою до підлоги Мар’яна втратила свідомість. А захмелілий безбожник поволік непритомну Бандерівку до підсобки. Там, на підлозі, мерзотник познущався над зомлілою жінкою…
Мар’яна, отямившись, хотіла викинутися з восьмого поверху, та побоялася гріха, бо, здебільшого, всі галичани набожні люди. Згарячу з вузу свої документи також не забрала, лише хутко зібралася на вокзал й чкурнула зі столиці додому. В своїй однокімнатній квартирі пересиджувала, аж доки з лиця не зійшли синці. Одногрупниці надійно прикривали подругу, бо думали, що Мар’яна знову до свого чоловіка поїхала для зміцнення сім’ї. Дівчата тільки билися в здогадках, чому вона цього разу нікого не попередила про свій від’їзд, як зазвичай. Мабуть, дуже приспічило, жартували подруги.
…Сім’ї нема, однозначно нема, робив незаперечний висновок чоловік, якому вже менше кілометра залишилося чимчикувати до базару. Бо якби вона в нього була, вкотре переконував себе, то не сам ішов би на міський ринок, аби купити щось до Різдва – вони б з дружиною своєю іномаркою на базар їхали б… Чомусь пригадалася йому дуже давня передсвяткова метушня, коли ожеледиця скувала дороги й він у руках ніс перед собою до власної автівки два лотки яєць, які дружина доручила покласти в багажник й у гамірному багатолюдді, щоби чоловік учув, трохи голосніше наказала: «Чуєш, Степане, вважай на яйця!». Ці слова не лише Степан почув, а й інші покупці, що вже сміючись жартували: «О, на яйця треба дуже вважати, бо то є в мужиків головне багатство – стрижнева частина скарбу…».
І тоді Степан ще повільніше рухався: не йшов, а таки човгав ногами, зовсім не відриваючи від обледенілого асфальту сходжені підошви своїх черевиків, уважаючи, щоби не впасти на слизьку долівку й не потовкти свої «баньки», а тим більше не потрощити жодного яйця ні двох, боронь Боже, яєчок-близнюків… Звеселів, бо на ходу пригадав сороміцьку весільну співанку й навіть упівголоса промугикав собі під носом куплет з тієї «масної» коломийки:
«Яйці мої солоденькі,
Яйці мої, яйці,
Як би ви сі викупали
В чужій «калабанці»…
Щоправда, Степанові чужої калабаньки точно не було потрібно, бо мав чистеньку жінчину криничку, солоду з якої своєму чоловікові Мар’яна ніколи не жаліла – його дружину зроду-віку «не боліла голова»…
Правда, то раніше Степана на заробітках все частіше поболювала, як він казав, мозґовня, через те, що вдома вродливу жінку самотньою залишив, коли довший час із трьома синами в Європі на панів робили. І чоловік усяке-різне собі думав: зрештою, якби й сини коло мами були, то й також не припильнували б… Не дурний вигадав – «як сучка не схоче, то кобель не скоче». Й щоразу відганяв лихі думки подалі від себе. Степан мовбито довіряв Мар’яні, проте сам не знав, чому намагався не повідомляти, коли й на скільки часу приїде додому на перепочинок.
«Досить уже всіх розбудовувати!» – одного разу наказовим тоном подумки скомандував перш за все тільки собі, бо то лише від нього залежало чи їхати, чи не їхати знову за кордон. За час відпустки разом із синами й сусідами залили фундамент під майбутній будинок у рідному Передмісті, що вже давно влилося в межі обласного центру. Тут, на околиці обласного центру, за час Незалежності повиростали добротні особняки, як гриби після теплого дощу… Проте невдовзі тато з синами таки мусили знову поїхати на заробітки: будівництво хати потребувало величезних видатків. І не дивно, чому заздрісникам, яким в очах були великими чиїсь чвораки, вони півжартома відповідали: «Аби-сте за життьи тричі сі побудували і переселилисі…». Начебто щире побажання, проте звучало воно майже мов прокляття, бо на будову та переселення з місця на місце йде ціла копиця часу, поверх десятиліття, сила-силенна грошей та здоров’я.
Минав рік за роком і самотня Бандерівка нарешті переселилася до своєї нової хати, звідки на літніх канікулах їздила до чоловіка й синів, аби кожен по-своєму відчув сімейну радість. Таке щастя спочатку траплялося дуже-дуже рідко – раз-два на рік. Навіть найближча сусідка-ровесниця тоді піджартовувала: «Мар’янко, ти б хоч у бандерольці чоловікові свою смачну «любомінку» до свят, на Різдво, вислала». Жартом і Мар’яна відбивалася: «Якби ж то можна було, то я б залюбки – не відчіпляється… Мушу йому сама ту смакоту відвезти». І справді, вже віднедавна все частіше брала відпустку за свій рахунок чи коли були шкільні канікули жінка товкла собою півсвіта, щоб разом побути в родинному колі: зі своїми соколами та чоловіком.
Згадав Степан, що одного разу сини зробили йому різдвяний подарунок, умовивши маму так само, як колись батько, несподівано приїхати на Різдво до тата й відсвяткувати разом з ними, поколядувати. Щоправда, тоді батько помічав на собі якісь дивні погляди синів, але не міг здогадатися, що вони до такого додумаються. Хлопці нібито проговорилися, щоб він очікував з доставкою поштовиками до помешкання різдвяний подарунок з України. Але «бандеролька» виявилася живою – на порозі з валізою стояла дружина Мар’яна.
…Степан ходив по ринку поволеньки, бо куди мав квапитися, прислуховувався до базарних новин і всезнаючих перекупок.
І раптом посеред гамору всіх охопило нестерпне жіноче голосіння:
– Йой, синочку мій, соколику єдиний, уперше без тебе приготую кутю й лиш кінчиком ложки зачеру, бо так сі належит… Цей рік вже сама-самісінька в хаті Різдво опроваджу… Ні тебе, ні навіть могили твоєї не маю, – зовсім зблизька доносилися заводини.
Тяжко ридала й вмивалася гіркими сльозами дочасно посивіла молода жінка, котру дехто пробував обійняти, а хтось і розрадити. Невдовзі знайомі продавці про щось перешіптувалися між собою, деякі покупці свої версії випускали між люди, а свіжі чутки вже обростали новими «фактами»: мовляв, син бідолашної пропав безвісти на війні, інші переказували, що перед святами ця самотня жінка, від якої повівало специфічним запахом корвалолу, нібито на Сході поховала свого єдиного сина, котрий під Бахмутом ще влітку загинув. Дехто вже «домалював», що навесні також на фронті її чоловіка вбили, а син добровольцем пішов, аби за батька відімстити кремлівським ординцям… А як насправді було – один Господь знає, зате нині люди бачили, що в жінки справді величезне горе.
У Степановій душі впродовж минулих двох років також тривала своя війна, і так само неоголошена. Він повернувся з Європи до рідних місць одразу після повномасштабного вторгнення в Україну москалів. І сини разом з татом також додому приїхали. Божечку милосердний, Мар’яна тоді такий ґвалт зчинила, що ворон би на хату не сів:
– Та ви що, хлопці, чисто звар’ювали? Люди втікають з України, а ви всі четверо припакували сюди… А ти, чоловіче, ніби й не дурний, то що не міг дітей спам’ятати?
Степан і справді не сподівався почути подібне з уст своєї Бандерівки й намарно перечив жінці, коли невдовзі вона двом синам не за дякую, звісно, забезпечила безперешкодний виїзд за кордон, а ще одному, невідь-чиєму в Мар’яниному розумінні Степановому чи «столично-королевому» синочкові, зате точно своєму первісткові, мама також «зробила» військовий квиток як непридатного вояки… Тепер цей ухилянт десь на Закарпатті вже безпечно в’є своє гніздечко зі смаглявою угоркою чи то з якоюсь пройдисвіткою-циганкою, куди також турботлива мамуся частенько навідується.
«Світ такого не видів, аби донині ще цицьки мама давала дорослим бугаям і тлусті сідниці їм підтирала… Та в них, Мар’яно, вже давно в яйцях діти пищать», – не бурчав, а роз’ятрювався та викрикував у шаленстві Степан, і на знак протесту на жінчині діяння чоловік з енної спроби таки записався добровольцем до ЗСУ… Вже був би давно на фронті, якби невдовзі, весною й влітку, торік не переніс декілька тяжких операцій у колишній столиці. Але провідати в лікарні свого чоловіка Мар’яна не спромоглася, бо жінка тоді також була «на виїзді в Європі».
Як і тоді в лікарні, так і цієї безсонної ночі в порожній палаті Степан мав час всяке-різне передумати: «То все через моє погане виховання синів, які не козаками-опришками повиростали, не захисниками, а маминими синочками, до котрих на першу вимогливу примху вона їздить за тисячі кілометрів, замість того, щоби зі мною свята опроваджувати та разом вікувати… І хтозна скільки того віку? Ні, таки щоразу й щосвята вона разом із нашими «оборонцями» десь у світах святкує… Мене шляки трафляють, бо нещодавно рідні армійські ухилянти знову мамі ультимативно заявили, що коли вона не приїде до них, то обидва повернуться додому. Ото засранці, ще й шантажують маму, котра понад десять тисяч євро за кожного з них сплатила, щоби на «законних» підставах подалі вивезти їх з України, бо тут, казала Мар’яна, війна… Але ж у західних областях, слава Богу, фронту нема». Подумки нарікав на синів, за яких мама готова душу віддати, проте не був певен, що і вони за маму стояли б на смерть, якщо її шантажують поїздками. То що тоді їм казати про неньку Україну, про громадянський обов’язок?.. Безсилий Степан найперше їв поїдом себе за «виховання» дітей, докоряв і дружині, котру хоч і прозвали Бандерівкою, але патріотизму в ній – цілий пшик. І сини їхні в маму вдалися… Хоч би один пішов у волонтери чи на підмогу ЗСУ, бо мені за них перед людьми лице лупається. Якби не вік і хитке здоров’я – сам узяв до рук зброю. Тому й злився на себе й на весь цей жорсткий і несправедливий світ.
Чоловік намагався зрозуміти мамине серце й ніяк не міг, бо, як він казав, мене жінка за непотріб чи порожнє місце має: все сама вперто по-своєму вирішує та лише на догоду синочкам робить… То на Закарпаття на пару тижнів дремене, щоби «трохи розвіятися», то несподівано в який тривалий тур Європою відправиться, бо, каже, їй «дуже потрібно розвиватися»… І цього разу так само спотайна зібралася за кордон й аж в останню мить поставила чоловіка перед фактом, що «до синочків їде на різдвяно-новорічні свята». Але там дотепер, уже другий місяць, сидить… І справді недаремно обливалося жаром чуйне Степанове серце. Він повірити не міг своїм очам, які між торговими рядами в багатолюдді вкотре перечитували куці й болючі рядки есемески, де повідомлялося, що Мар’яна, ймовірно, вже не повернеться до нього… Безпорадний чоловік з люті вимкнув смартфон.
У грудях раптово відчув колючий біль, який віддавав аж у плечі й де нестерпно пеклỏ. До того ж, вуха чоловіка ще досі разило тужливе ридання невідомої жінки, котре відлунювало в Степановій голові. Змішалися відчуття його власного болю та розпачливий крик душі чужої жінки… Загойдався й стемнів перед ним світ, що, здалося, поплив у невідь, ураз почорніло в очах і тієї ж миті сам провалився в раптову темінь. Поміж здивованими людьми, досі зайнятими передсвятковими клопотами, раптово зів’яв кремезний чолов’яга. Чи то вчувалося Степанові, чи то насправді до базару доносилося гучне виття сирени, сповіщаючи повітряну тривогу або наближення карети швидкої допомоги.
– Розступіться, люди, допоможіть, чоловікові зле! Постороніться… – чиєсь розтривожене благання розсипалося поміж завалених усячиною прилавків та лаконічних діалогів покупців і продавців. Як із глибокого сну приглушене відлуння турботних слів пронеслося повз непритомного покупця назустріч медикам.
Отямився в порожній палаті, бо деякі хворі вже виписалися, а інші відпросилися додому на Святвечір і Різдво. То лиш Степанові нема до кого піти й, зрештою, він і не годен, хоч би й було з ким вечеряти.
…Мар’янина та Степанова найближча сусідка Маруся бачила, що вже другий вечір в них ніде не світиться, тому аж коло опівночі погодувала їхнього самотнього Рекса. Пес у неспокої бігав у вольєрі з кута в кут, бануючи за господарями. А десь і Степан, що так і не ввімкнув телефона, нерухомо лежав у лікарняній палаті, мов у закритій клітці, втупившись очима в потьмянілу стелю. Їм обох – і собаці, і його хазяїнові – не смакувала їжа. Вже сіяла вечірня зоря, коли ні з того, ні з сього сусідка бовкнула до засмученого пса: «Твоя ґаздиня, Рексику, точно не Бандерівка – вона справжня святкова бандеролька!..».
Жінка сказала цю фразу й невдовзі пішла до своєї хати з думкою, що Мар’янин Степан, хоч і не Бандера, але тут, а не ховається в світах… Але що це мало б означати – пес не розумів. Коли б собака вмів говорити, то спитав би в Марусі, про що вона натякає. І, можливо, вона б псові роз’яснила вже всім відому новину, котру на язиці носить усе Передмістя: ще торік хтось з-за кордону припер людям звістку про те, що Мар’яна зачастила в гості до синів і не тільки до них. Степанова кохана дружина тепер за одне й ту штучку, що, як вона колись казала, «не відчіпляється», смачну «любомінку», вже давно возить якомусь грошовитому євреєві. Люди шемрають, що вона з тим жидом-багачем знюхалася в Європі ще кілька років тому, коли їздила «до чоловіка»… Проте нащо того Рексові, відганяла від себе думку Маруся, якщо цього досі не знає навіть Степан. Бо хтозна, як би повівся чоловік, коли б усе довідався про свою богомільну Мар’яну. Сусідка впевнена, що Рекс точно не зрозумів би її, бо собака – істота вірна…
День зимового сонцестояння виявився чорним для Степана: вчора часто вили сирени й тяжко голосила дочасно посивіла і прибита горем жінка, в якої війна забрала єдиного сина. Цієї світлої найдовшої ночі роїлися болючі думки: за втрачених чиїхось дітей, за свою вперту й збайдужілу до нього жінку, котрої нема поруч, за своїх синів у маминих спідницях і за…
Остання думка несподівано обірвалася цієї світлої від снігів і різдвяної зірки ночі. Сусідам чомусь тривожно робилося на Святвечір від того, що дуже сумно, аж лячно, то скавулів, то тяжко вив сусідський породистий Рекс. Але ні Мар’яна, ні її благовірний зовсім не чули собачого виття, що розносилося на все Передмістя… Всім було не менш тривожно, ніж від раптових звуків сирен.
…Завмерлий чоловік уже тоді нічого не чув, а лише відчував, як здерев’яніло його тіло й німіла душа, що нестримно ставала окриленою та вперто виривалася зі Степанового єства в превисокий політ до яскравого Світла, котрому належала повік.
м. Івано-Франківськ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.