І чому це мене ніхто не чує? Даремно я аж до пекучого болю в горлі надриваю голосові зв’язки, ні на мить не перестаючи зівати своїми розчервонілими «зябрами». От і тепер з досади прокручую на безіменному пальці золоте кільце – свою вінчальну обручку, шукаючи відповіді на власне запитання, яке так і лишилося без відповіді. А я всім своїм єством намагаюся так багато сказати – навіть оце зараз, коли хтось читає ці слова. Але ж написані слова – то не мій рідний голос! На папері зафіксовано тільки мої розпачливі думки. Але я все-таки спробую за допомогою літер вилити свій невимовний біль чи невчутий крик, якщо хочете – крик стражденної душі. Може, полегшає… Бо що ж мені залишається робити, якщо мене ніхто не чує?! Чи, може, я занадто тихо волаю?
…Колись я з тяжким надривом у грудях, немов із підземної глибочіні, зронив свій перший несамовитий крик, чи то примарне і тужливе «Агов!», засвідчивши тим самим своє пришестя у цей глухувато-жорстокий світ. Чому глухувато-жорстокий, спитаєте? А тому, що тоді, в найпершу мить мого життя-буття на Землі, навіть рідна ненька не зраділа моїй довгоочікуваній з’яві. Лишень на коротку хвильку зігріла мене своїм лагідним, але водночас таким стражденним поглядом – і відразу ж канула в післяпологову безтяму. Мама не чула, як я лепетав до неї не зрозумілі нікому, зате такі ласкаві звуки. Вірніше, це для медперсоналу пологового будинку – височенних, метушливих, з голови до ніг зодягнених у все біле, нетямущих дорослих людей – оте моє лепетання здавалося просто беззмістовними звуками. А насправді то були щирі слова вдячності за подароване мені життя. Але чомусь усі довкола мене: і стривожені лікарі, й заклопотані медсестри, і чимось постійно невдоволені санітарки – залишалися цілковито байдужими до моєї по-дитячому зворушливої промови…
Сучасні повитухи (або, по-модерному, акушерки) мене поспіхом чимось-там повитирали і доволі туго й незручно сповили в цупку, колись білу, а тепер підсинену пелюшку. А відтак поклали на бочок на щось таке тверде, жорстке і холодне (мабуть, оте «щось» зветься ліжечком) – і все: виживай собі!.. чи замерзай… Бо в тій великій залі стояла жахлива холоднеча – далеко не те, що в маминому лоні! Тому я знов-таки заголосив, на цей раз іще гучніше й розпачливіше. Але ніхто навіть не зиркнув у мій бік. Хіба що такі ж, як і я, несправедливо скривджені та, мабуть, теж галасливі, немовлята у сповитках, блудячи очима по стінах і по стелі, іноді впиралися каламутним поглядом у мій відчайдушний крик.
Та ні, відчуваю серцем, що й вони мене не чують, бо ж немовлята мають тільки зародки слуху, і через те їхній світ наповнений не мовою, а звуковим хаосом. «І що мені з того, – думав я тоді, – коли я вже зараз (тобто тут, у пологовому будинку) уваги до себе потребую: мрію зігрітися теплінню неньчиних грудей, прагну вдосталь напитися дивовижно смачного, ніжного й солодкого, як мед, маминого молока, – або ви, глушмани глухі, хоч бодай «дурачка»[1] мені до рота піднесіть!..». Та чомусь усім ближнім, усвідомлюю з болем у душі, явно не до мене…
Я свого рота з підбіленими молоком губами якнайширше розкриваю і кричу, що духу вистачає. Але всі чомусь тішаться, кажуть: як гарно малий позіхає, – і не помічають того, що я аж синію від крику. А відтак якийсь неспостережливий, як і всі, йолоп ще й безцеремонно мені у щічку пальцем тицькає! Ні, то не мамин пальчик – бо він у неї дуже м’який і ніжний, майже немовби сосок, звідки струменіє жадано-любий напій. Я щоразу голосно дякую мамі за цю блаженну насолоду – тепле життєдайне молочко з її грудей, – а вона лишень мовчки перекривляє мене, час від часу ворушачи губами. Але я не маю на неї за це жодної образи: бо ж мама мене повсякчас так ніжно голубить, цьомкає в надуті щічки та защораз, треба чи не треба, заново сповиває. Мабуть, щоб мені було зручно й сухо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так, тепер уже все зі мною гаразд… В отих муках мого «рождества» я таки вижив, бо вже росту, немов на дріжджах, безмежно дякуючи батькам за турботу. Тільки вони чомусь іноді, коли я до них промовляю, витирають непомітну, як їм здається, сльозу. Ніяк не збагну, хто чи що могло довести моїх маму з татом до плачу. Але я тим наразі не надто переймаюся, бо, може, то так має бути. Звідки ж мені знати?.. Я їх запитував і не раз – усе дарма, не відповідають. Так що я від них нічого не довідався і вже махнув на все рукою.
Але ж я не тільки ласки, а ще й розмови потребую, зі всіма рідними і чужими людьми. Чи хоча б задушевної бесіди – бодай із батьками. Чуєте? Що мені з того, що тато своїми великими і сильними, шорсткими на дотик руками інколи так ніжно пригортає мене до себе! що мама розчісує моє вицвіле під палючим сонцем волосся, ласкаво посміхається і гладить по голові, навіть цілує у маківку – ой як часто зрошену її сльозою! А я ж так хочу, щоб вони поговорили зі мною, розпитали, що в мене на душі!..
Мої батьки дали мені ім’я Роман, але найчастіше Ромчиком кличуть або Ромком, а от дітлахи у дворі – чомусь Рибою прозвали… Та я не беру собі того до голови, бо хочу з ними гратися, хочу бесідувати. Щоправда, мої ровесники невідь-чому теж не говорять, а лишень жестикулюють у мій бік. Їхні губи, коли вони звертаються до мене, – на диво, здебільшого стулені й не ворушаться. Вони, що, не вміють розмовляти?
То лиш Мирослава, знайомлячись зі мною, промовила, мабуть, щось дуже лагідне, але занадто тихо. Зрештою, інтимні слова голосно й не вимовляють. Я, звісно, не признався їй, що зовсім не чув слів її освідчення. Мені достатньо було її сором’язливого поцілунку в щоку – і цим було все сказано…
Ми з Мирославою подружили. Вона мене теж, як і мама, Романом називала. Це так зворушливо було… Але занадто швидко нас розлучили – її забрали до спеціальної школи. Ми навіть не попрощалися. Ні я, ні вона тоді нічого не знали, що вирішили її батьки. Коли я рибалив на ставку – отам, у дзеркальному плесі, мені постійно ввижалася Мирослава. Мені тоді так хотілося спіймати велику рибу й подарувати їй: можливо, це стало б нагодою знову відчути ніжність ще одного щирого й незабутнього поцілунку. Дуже прикро, що тоді жодна рибина так і не клюнула на мій гачок. Наступного літа, на канікулах, ми зустрілися, немов уперше. Я навіть нічого не пояснював, вона так само вдавала, що мене не чує й слухати не хоче жодних моїх виправдань чи вибачень. Ми порозумілися без слів. Коли вона обняла мене й притулилася своїми вже випуклими груденятами до моїх грудей – я цілковито онімів. Щось у мені перевернулося й щось зі мною стало творитися незбагненне. Тоді, тримаючи Мирославу в обіймах, я її розсмішив… Їй сподобалося те, як я жартома перекрутив її ім’я на чудернацьке «Мореслива». Вона сливи любила. А я мріяв моряком стати…
Не судилося, на жаль… На морі, куди всі їздять відпочивати, я так ні разу й не побував. Зате доводилося безліч разів долати шторми свого житейського «моря» на малому вітрильнику моєї нелегкої долі. Але вутле суденце таки вціліло наперекір усім бурям і шквалам, урятувавши й мене від загибелі в безодні відчаю і зневіри. Та після коротких штилів вітрила мого серця защораз розшарпували все нові й нові навіжені вітри та урагани. Море сліз невдовзі пролив я у розпуці, коли зімкнулася земля над маминою домовиною. Не знаю, чи відчувала вона на похороні мою невимовну тугу, що рвала серце на кавалки, та й зараз, здається, також не чує скорботного плачу моєї душі… Чи то мені лиш так здається?..
Мій батько теж глухий, і сестра, і брати, й усі, хто був тоді на цвинтарі, зовсім поглухли, як ті мерці, що зі спокійно-байдужою незворушністю лежать у землі. А я хоч і як не намагався стримувати свої емоції, проте пекучі сльози самі лилися з очей. Але ніхто не чув мого несамовитого голосіння… Мами шкода. З нею ми завше могли порозумітися. Навіть самими поглядами. Тому я волав до нестями, не в силі примиритися із безповоротною втратою найріднішої людини. Та й зараз, через стільки літ, при згадці про маму моє серце озивається щемливим болем…
То вже значно пізніше, із плином часу, нарешті моя туга поступилася місцем довгожданій радості. Це сталося тоді, коли родичі й гості кричали нам із Мирославою: «Гірко!» (я прочитав на їхніх губах це полиново-медвяне слово). Тоді в нас весілля було. А відтак я, як і раніше на побаченнях (чого гріха таїти!), зоряними ночами зачаровано спивав медовий нектар її уст. І затим упивався ще солодшим, не знаним до того, жіночим чар-зіллям кохання. Нас уже давно заполонило та навіки поєднало дивовижно прекрасне почуття любові, невичерпне й таке жадане для нас обох. Та спершу нас повінчали в церкві, де я присягнув: «До смерті разом!». Але й тоді ні наречена, ні священик мене не вчули. Один Господь змилосердився. Тільки на мить, у час таїнства шлюбу, коли вона також присягнула, відповівши на запитання отця голосно і ствердно: «Так!». Бо потому… сталося те, чого краще нікому не зазнати…
Згодом я божеволів з горя, коли смерть роз’єднала мене й мою кохану, під час перших – і останніх! – її пологів. У розпуці проклинав усе на світі: і глухих людей, і німих собак, і цей жорстокий до мене світ, і… Хотів сказати: «прокляте Небо», але не посмів (язик не повернувся), щоби не лихословити. Бо це святе слово – то мій усечуйний і милостивий Бог. Бо ж Творець подарував мені життя, а тепер – і первісточці моїй, голосистій Русалоньці, котра зараз – у мене на руках, у сповитку, немов я колись у мами. Вона вже чує мене, бо всміхається, коли я тихо-тихесенько, ніжними словами мого серця та доторком губ приголублюю її. Донечка чує також і спів моєї душі. Бо вона, хоч і схожа більше на Мирославу, – але й моя кровинка теж. Так що ми обоє – нероздільні.
Кажуть, що як у спійманої на гачок риби з рани потече кров – то це на дощ, який оживить землю життєдайною вологою. Отож і я, прозваний Рибою, з надією очікую на зливу своєї долі – на безмежне щастя, на бездонне і невичерпне море втіхи!.. У мене ж донечка росте!!! Дзвінкоголоса така!.. І на жоден гачок я вже більше не попадуся! Ви мене чуєте?! Ні?..
Підсвідомо відчуваю подив читачів: «А при чім тут..?». Якраз у тому й суть! Моя, наголошую, письмова розповідь зводиться до золотого кільця: я, людоньки добрі, все знаю, лишень сказати вам нічого не можу, бо така воля Божа. От і мовчу зроду-віку в цьому людському морі. Мене не чутно, і я вас не чую. Бо я – глухонімий!..
Але ж це – ще не найтяжчий хрест! Бо якщо я зрячий, рухомий і свідомий – значить, ще живу!.. І це, мені так здається, є найціннішим Божим даром. І Творець мене чує, спілкується зі мною, вказує мені шлях у цьому глухувато-жорстокому світі. А ще я наслухаю мелодії ваших душ та голос власної душі. І не тільки своєї. Після народження моєї Русалоньки зі мною сталося диво: я серцем чую ще один, до болю рідний і милий, мелодійно-ніжний голосок. Щоправда, лише тоді його уловлюю та сприймаю, коли посеред ночі моя донечка сонно кличе: «Татку!..».
А я їй – подумки – гукаю в одвіт:
– Біжу, біжу, моя Русалонько! Ти спи ще трішечки, татко тебе заколише.
Беру свою крихітку на руки та співаю їй пісеньку лише з однієї літери: «А-а-а!.. А-а-а! А-а-а!». Оце й уся моя любляча і ніжна колискова.
[1] «Дурак», «дурачок» (розм.) – дитяча соска.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/