“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
Уривок з повісті
…Хто і як подбав про майбутнє заробітчанство Івасючки в Італії, Христя могла тільки здогадуватися. Бо коли вперше переступила поріг нової багатої родини, де мала б стати домогосподаркою і кухаркою, вона впізнала своїх недавніх замовників її випічки й одразу повеселішала. Нові господарі – заможне подружжя, на 5-6 років були старшими за Христю. Проте з першого разу й не скажеш точної розбіжності у віці між українкою та хазяями. Вони – багаті, гладенькі, але точно не пихаті пан і пані. Щоправда, в Італії до чоловіка звертаються «синьйор» (signore), а до заміжньої жінки – «синьйора» (signorа). Це заробітчанка вже давно засвоїла.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Синьйори ще заздалегідь виділили Христині затишну окрему кімнатку в будинку, про що вона одразу здогадалася: в помешканні витав легенький бузковий аромат і звідусіль віяло квітковою свіжістю. Навіть постільна білизна, накрохмалена й випрасувана, пахучою була. Коло широкого ліжка на тумбочці, крім настільної лампи, блокнота й ручки, лежав новенький двомовний словник (українсько-італійський та італійсько-український) побутових термінів – такий собі своєрідний розмовник чи самовчитель, який дуже мав би стати в пригоді Христині. Вона до цієї пори в своєму записнику найнеобхідніші слова й висловлювання нотувала, бо сама в Римі не наважувалися купити словник чи розмовник, аби, не дай Боже, не загубитися у великому місті… Може, то її землячка, котру вона раніше підміняла на час відпустки, думала Христя, підказала новим господарям, аби вони зробили своїй домогосподарці такий доречний подарунок.
У нової для Христини італійської родини ще не було дітей. Заробітчанка це також зразу зрозуміла, як тільки вона переступила поріг багатого маєтку, бо в хаті, хоч і стояли нові забавки, проте ні дитячого одягу, ні маленького взуття не було. Заміський дім скоріше нагадував добротну віллу, в якій ще ніколи не лунав дитячий сміх і дзвінкий голос малечі.
Подружжя було справді бездітним, а синьйора – безплідною, про це Христя трохи пізніше довідається від італійки… Дбайлива дружина обожнювала свого чоловіка Леонардо, ім’я котрого означає сильний, як лев. Мій добрий і ніжний левик Леон – саме так ласкаво називала його Б’янка.
Її чоловік воістину був мускулистим і красивим з кучерявою смолистого кольору шевелюрою та волосатими грудьми. Його верхній одяг, сорочки чи теніски, невідь-чому завжди були розпанахані, нарозхрист, не застебнені… Вродливий Леонардо постійно на шиї носив товстий золотий ланцюг, на котрому висів чималий, так само золотий, хрестик і чиєсь вінчальне кільце, що було зразу помітним у вирізі модного одягу.
Помітною, навіть дуже привабливою, була й служанка Христя. Вона прославилася тут не тільки вмінням випікати смачнезні пасочки-калачики, а й завоювала увагу та симпатію місцевих чоловіків, погляди яких заробітчанка частенько ловила на собі. Здебільшого позирки італійців поневолі спинялися на витончених жіночих принадах українки. Що маєш, того не сховаєш, заспокоювала сама себе… Бо справді, дві особисті пухкенькі її «пасочки», хоч-не-хоч, поневолі випирали з-під її парадного вбрання чи кімнатного халатика, хоч прислуга здебільшого застібала його майже на всі ґудзики…
Б’янка – біла й чиста – захоплювалася вродою українки та кулінарним хистом Христі, з якою невдовзі настільки зблизилася так, немовби вони зналися сотню літ. Ці «давні» чи то волею долі новоспечені подруги вже могли довіряти одна одній навіть свої жіночі таємниці… Щоправда, тоді в Христини жодних секретів іще просто не було.
Не так часто, але інколи вечорами до дамських балакань долучався й Леон. Проте він, як підмітила Христя, вже був у курсі справи багатьох тем важливих жіночих бесід, навіть і про скрутне матеріальне становище української родини відав… То таки Б’янка йому все переповіла, зміркувала Христя, бо звідки йому знати такі дрібні деталі та делікатні тонкощі жіночих розмов. А їх вже за півтора року чимало назбиралося.
5.
Христю на третьому році заробітчанства вже дуже кортіло додому: до дітей, зрештою, до свого чоловіка манило по-особливому… Її дбайливий Іван – дуже далеко, і це Христя добре розуміла. Служниця намагалася не зустрічатися поглядами з Леоном, який, хоч-не-хоч, поневолі щодня й щовечора перед очима мелькав. Ще доволі молода жінка з апетитними формами чимраз частіше відганяла від себе хтиві думки… Натомість вона швидко починала молитися, дуже ревно молитися, щоб убити в собі плотські бажання чи її несподівані, невідь-звідки тілесні почуття, з якими їй інколи було дуже важко боротися… Тоді знову до неї в гості навідувалися нестримне хотіння близькості, особливо безсонними ночами.
Прагнення звичного в шлюбі статевого життя вдома було нормою. А тут бажання для заміжньої жінки – особисте табу. Христя вже не раз відчувала як хіть полонила пружнасте, трішки засмагле тіло, котре марно ворушилося з боку на бік аж поза опівніч, або скручувалося калачиком у надії відчути бажане в сні… Проте намріяні сновидіння чомусь оминали пристрасну жінку. Тоді за певний час у безвиході від своєрідних ніжних рухів її долонь і зволожених пальців таки наставала жадана мить: нарешті розслаблене, мовби зів’яле дамське тіло насолоджувалося довгоочікуваною знемогою. Ця солодка млість якось поневолі, проте ненадовго пригальмовувала Христинине бажання їхати додому, до чоловіка…
Якось посеред ночі служниця спершу почула не скрип дверей, а чиюсь тиху, ніби вкрадливу ходу – кроки наближалися до дверей саме її кімнати. Христя швидко протягнула руку до настільної лампи й увімкнула світло, котре на мить-другу засліпило їй очі. На порозі з’явилася зблідла Б’янка, чимось дуже стривожена. Принаймні так вона тоді виглядала.
– Чи можна ввійти? – несміло спитала синьйора. Проте в голосі господині навіть близько не вчувалося, як раніше, товариських, а тим більше впевнених мажорних нот.
– Звичайно, заходьте, – щоправда, вже італійською «Certo, entrate!», відповіла насторожено трохи налякана Христя. Й одразу, піднявшись із ліжка, почала вдягати хатній халат. Вона сподівалася, й у думках чесно призналася собі, що побачить на порозі Леона. Саме чомусь так тієї ночі вона подумала. Проте несподіване припущення наймички чи давно визріле бажання жінки навіть близько не збігалося з реальністю.
Христя не знала, як би вона мала повестися в той час, якби поріг переступив Леон: закричати посеред ночі – означало б утратити роботу; впустити до не власної кімнати, в своє ложе, зрештою, до себе – це означало зрадити з італійцем Іванові. На щастя чи нещастя на край ліжка присіла Б’янка. Невдовзі вона почала зворушливу розмову про сокровенне: дружина Леона виливала свою душу, немовби на сповіді, через що їй уже давно – роками! – не спиться.
– Христинко, дорогесенька ти наша, – раптом Б’янка міцно обійняла наймичку, мовбито свою рідну сестру. – Раніше я тобі про це тільки натякала, а тепер відверто зізнаюся: я не можу мати дітей…
І поступово її несподівані схлипування та розпачливий плач невдовзі переродилися в жіночі ридання. В цій безпорадній ситуації служниця Христина воліла також безпорадно тулити до своїх грудей заплакану італійку, котра ще міцно тримала її в обіймах. Невдовзі на нічний гамір до кімнати увійшов і Леон, який зі співчуттям подивився вбік обох заплаканих жінок, і благальним поглядом глянув на Христю так, ніби щось завинив перед нею й отепер прийшов просити прощення.
До ранку вже ніхто не спав.
Удень бізнесові справи в Леона, а в жінок хатні та свої особисті турботи й обов’язки, котрих ще ніхто не відміняв, принаймні для Христі. Проте нікому з голови не вилазила думка про нічну бесіду, що завершилася жалібно-жадібним поглядом Леона в стривожені очі служниці: і в його очах був помітний і острах, і побоювання відмови на його з дружиною досі не озвучене прохання. Тоді ще десь далеко в їхніх серцях лишень жевріла малесенька іскорка надії та мізерна впевненість у згоді Христі на те, що задумало подружжя італійців.
6.
…Молоді роки беруть своє, а тривала відсутність інтимної близькості в Христі пришвидшувала на цей раз ніким не спланований розвиток подій. Подумки Христина вже давно погодилася на… Бо нічна мастурбація чи навіть секс-іграшки, з якими досі не мала справи – це далеко не те, чого хотілося розквітлій жінці. Б’янка також, як пізніше стане зрозуміло, не була проти складеного Леоном плану. Навпаки, вона сприятиме й радітиме тому, що невдовзі мало б статися в цьому розкішному будинку.
Проте до здійснення подружнього задуму спершу були довготривалі триєдині діалоги та конкретні договірні домовленості, то вже значно пізніше в приватних клініках проводили численні медичні обстеження двох – її та його… Проте наступного року сталося замислене, що досі давно мало й могло крадьки трапитися: отож, нарешті збулося те, на що погодилися троє й усе надійно скріпили угодою, хоча й усною…
Жодна із уже минулих жагучих ночей не забрала з собою того солодкого гріха, що вродився в осінню темну пору. Зрештою, ночі (ба навіть найтемніші!) не змогли б приховати скрадливого прогрішення чи відняти його від них, окаянних. Медові миті жаданого двом єднання аж ніяк неможливо було потаїти від сторонніх очей, навіть при найбільшому їхньому бажанні. Бо той несподіваний чи пізніше очікуваний для всіх трьох таємний і темний гріх, що нарешті вибухнув обопільною насолодою-мрією й залишився з нею, з Христею, в ній, в її грішному лоні.
Цього року в Україну, до рідного Заріччя, до своїх дітей і чоловіка, вагітна Христина навіть при найбільшому бажанні вже точно не змогла би поїхати.
7.
…Хрестини справляли суто в родинному колі, в якому єдиною «гостею» між італійцями Леоном і Б’янкою була обом вже майже рідна Христина з новонародженим для них дитятком, яке сьогодні не в церкві, а вдома також потайки охрестили. Малюка назвали Андреа – це надзвичайно близьке до українського імені Андрій. Хлопчик воістину був італійцем тільки наполовину, бо й настільки ж Андреа можна вважати й українцем, в якому тече кров ніжної заробітчанки-українки та пристрасного багатія-італійця.
«…Боже, прости мене грішну, – хрестилася Христя, повернувшись із немовлятком до вікна, пригощаючи почергово дитя материним солодкавим літеплом із своїх розбухлих, вирослих немовби на дріжджах, «пасочок». Раніше жінка вже віддаленими в невідь вечорами й незабутніми ночами частувала-причаровувала ними спершу свого Івана, потім напувала теплінню з грудей своїх рідних діточок, Тарасика й Софійку. То значно пізніше, вже в Римі, пухкенькими «пасочками» з дозволу Б’янки наймичка Христя пестила італійця Леона, а тепер – напів рідного Андреа…
Породілля просила прощення в неба та всіх святих, і навіть у свого далеко не святого Івана. «Согрішила-м, любий мій Іваночку, бо нам грошей дуже-дуже треба: діти ростут…». Не говорила цих слів уголос, а тільки мовила серцем. Тому зворушливих словес каяття та відчаю з Христининої душі ніхто не міг почути, хіба що раптові сльози спроможні були видати її біль і докори сумління, проте служниця ретельно й швидко їх витирала.
Поліжниця хрестилася, непомітно для інших, і так само вона мовчки сповідалася. Чи каялася? Того ніхто вже не міг знати, що діялося в її душі, як і того, що донедавна творилося темними ночами в італійській заміській віллі, бо ніхто в оселі нікому, як мовиться, свічки не тримав… То хто, крім Бога, знатиме про мої гріхи, трохи заспокоювала себе Христя. Хоч і ця хитра думка не давала новоспеченій мамі жодної гарантії на спокій.
…Грішила заробітчанка Христина не лише з Леонардом. Вона ще принаймні двічі согрішала в Італії – подарувала безплідним сім’ям дітей – Франчиско і Тото. Потім безсонними ночами жінка розпинала свою душу подібними запитаннями: «Христю, то хто ти, є – сурогатна мама, повія?..», «Чи ти вже такой льицта курва, грішнице?».
Всі питання залишалися без відповідей, адже відвіт на її запити знав тільки єдиний Бог і, можливо, її власне сумління, звісно, якщо ще залишилася в ній хоч крихта совісті. То лише Господь добре й достеменно всім відає, навіть нашими думками. Проте Творець мовчить, даючи в житті вибір кожній людині.
Мовчати, приховувати, таїти того, що сталося в Італії, Івасюкова жінка не хотіла. Принаймні так підказувала її власна совість. Хоча того, що вже сталося, ніхто й ніколи не зможе виправити, як і нашого минулого не повернути… «Але як я, грішна, маю Іванові в цьому признатися і чи треба йому про це все знати?» – недремними ночами, вагаючись, краяла своє серце подібними запитаннями заробітчанка-блудниця.
…Грошей додому Христина Івасюк везла дуже багато. На чужині ще ніхто, чи майже ніхто, не розбагатів, але не одна людина та її заробітчанські родини невдовзі матеріально «ставали на ноги». Христя справді також порівняно дуже швидко піднялася фінансово: й чоловікові на лікування заробила грошей, і дітям на навчання вже відтепер відклала, та більш-менш пристойний одяг накупила всім… У планах подружжя було нову хату спорудити, хоча й ця, в якій Івасюки тепер живуть, чого гріха таїти, доволі пристойна. Проте й нова не завадить – комусь із дітей дістанеться, втішала себе думкою Христина. Грішних грошей, тобто євриків, як у народі євро називають, на всі будівельно-монтажні й оздоблювальні роботи точно вистачить. Крім того, в її Івана – руки золоті, він і досвід має, хоча на клятих будовах у Росії своє здоров’я згубив. Але йому в підмогу будівельників-односельців одразу ж наймуть, розмірковувала в автобусі, повертаючись додому Христя. Усяке-різне в дорозі собі думала. І неустанно молилася.
Вечоріло. Тому зі Львова до рідного Заріччя найняла таксі, щоб якомога скоріше обняти своїх рідних. Христині дуже хотілося додому…
– Йване, ти спиш?.. – однієї невсипущої ночі запитала в чоловіка й нарешті перестала крутитися збоку на бік, давно усвідомлюючи те, що Бог усе знає. Тому грішна Іванова половинка Христя таки наважилися висповідатися спершу перед своїм травмованим на будові чоловіком, розказати всю чисту правду про свої нечисті «заробітки» в Італії, а вже потім, найближчої неділеньки, запланувала, до сповіді в церкві приступити…
– Вже ньи, – відповів заспаний Іван й обережно, щоб зболену спину не поразити, силувався без допомоги жінки змінити свою позу під час розірваного жінкою сну. Чоловік повернувся боком до Христини й упівголоса запитав: – Що сі стало, що ти, Христю, будиш мене посеред ночи?
Відповідь дружини була такою, що чоловік вже ні на мить не зімкнув очей.
…До світанку отець їхніх дітей Іван слухав каяття і сповіді своєї рідної й дещо вже йому очужілої жінки-грішниці Христі. Не в травмованих грудях чоловіка боліло – тепер щось у самому серці спершу почало щеміти, невдовзі в ньому кольнуло й запекло. Його сліз уночі не було видно, а вже під ранок він їх намагався стримувати… Отоді не спина й руки чоловіка скеміли. Від самого початку Христининої «сповіді», її першого зізнання, він усередині грудей відчував невимовний біль та аритмію свого серця, яке від щойно почутого безладно товклося-калатало. Приховані вночі чоловікові сльози текли не через постійні муки від колишніх травм, а від почутого вночі зізнання жінки, відтепер уже не лишень його Христі… То плакала Іванова душа.
Іван Івасюк, мабуть, і не знав отого відомого вислову, що людські сльози – це мова душі. Чоловік не міг усього знати, бо високих шкіл не закінчував, а чорноробом усе життя був. Але Іван мав чуйну душу.
– Знаєш, Христино, що я ти’ на цеце всьо скажу?
– Що, Йване?.. Уб’єш м’ні?
– Ньи… Ти вже сама себе побила й ранила свою душу й серце… А я ти’ вже ніц на тото ни не скажу… Більше – ані слова. Ніхто про твої гріхи не знає, крім Бога, а Він милосердний – усе простить… І ти це добре знаєш. Тепер і я вже знаю, про твої прогрішення. Та й що? Господь прощає, то і я, Христю, маю бути не інакшим, а таким самим: мушу тобі пробачити… Бо хто я такий, аби тебе судити? Ти ж не з добра туди, в далекі світи, поїхала. Не знаю, чи мені повіриш, але я прощаю тобі… Все грішне, що було, лишилосі в Італії. А я тебе дуже люблю, Христинко, – сказав Іван і замовк. Принишк разом із нічною жінчиною сповіддю. Бесіда подружжя втихнула, проте ще довго лунко в обох калатали серця.
Надворі вже сіріло… Чоловік, лежачи боком, підсунувся ближче до жінки. Тулячись до Христі, що лежала горілиць, дивлячись заплаканими очима в стелю, котра, здавалось їй, впаде на неї. Іван, цілуючи жінчину щоку, відчув на своїх устах її солоні сльози, бо свої – він щойно непомітно витер шершавою долонею. Чоловік спромігся сказати лише пару слів: «Послухай мене, я ті дуже прошу: ти вже ни плач, Христинко, бо тоті плачі вже ти’ ніц ни поможут…».
Благословлялося на світ. Може б іще обоє заснули, бодай на трішки часу, на годинку-дві, хоч надворі поволеньки розвиднювалося. Але церковні дзвони вже почали скликати зарічан до недільної Служби Божої. То про який сон отоді можна думати. Тому Івасюки поволеньки почали збиратися до церкви.
9.
Христя, після Іванового прощення, конче захотіла зняти з душі тягар свого гріховного хреста, бо вона так собі ще раніше постановила. Тому жінка таки наважилася й приступила до сповіді.
…Вже після обіду, спершу шемрати, а вже ближче до надвечір’я тихцем і голосно, й чимраз дужче почало трубіти все село:
– Чули-сте, Івасюкова Христя не така вже й порьидна жінка, як нам виглядало, а курва льицта – в Італії дітей наплодила… І кажут, ми’ жи там, у якомусь Римі, цих дітваків порозпродувала багачам, – стверджувала одна зарічанка так упевнено, ніби вона там особисто свічку тримала й усе те бачила на власні очі. – То добре так гроші заробльити… Одним тьижко даютьсі тоті євро, бо чужим старцям сраки підтирают, а Христині чужі хлопи гузицю лизали. Й ади, знов чеснов і добропорьиднов приїхала… Ліпше би тота гоні ни верталасі до Заріччі…
– Йди-йди, ти, Ганьо, що таке дурне плетеш? – не вірили інші, – Христя точно ни така: я її змалку знаю, вона й дівков порьиднов була.
– Та я нічого не плету: так ми’ церковні сестриці сказали. А їм, поважним, про всьо тото оповів дьик чи палямар, перед якими наш ксьондз проговоривсі… Кажут, що панотець, як із його вуст вислизнула Христина таїна, то він, хоч і запізно, али просив їх нікому цего ни казати, – оборонялася й стояла на своєму обізнана з ксьондзовою таємницею зарічанка.
– Тьфу на тебе, пльоткарко, бійсі Бога: не бреши на Івасючку й не гріши, бо ті Бог скарає, – захищала далека родичка Христі її честь.
– Ти на Христю плюй, а ни на мени – я байстрюками ни торгувала в світах, бо, крім Заріччі, ніґди й ніде ни була-м…
І зарічани плювали: в очі Христі й услід, обзивали її сукою, блудницею, блядюгою, шельмою, шлюхою, лярвою, шльондрою, повією, хвойдою, вертихвісткою, підложницею, кокоткою, паплюгою, публікою, проституткою, шмарою, розпутницею й розпусницею, гонею, куртизанкою, гетерою, волоцюгою, підтіпанкою, паскудою, потаскухою, лахундрою, розтіпаною, вітрогонкою, фіндюркою, шалапуткою, шмарою, гонею, курвою… й усіма найгіршими словами, котрі тільки могли згадати старші та молодші односельці, характеризуючи продажну, гулящу жінку. Хтось із безжальних зарічан навіть образливу коломийку-ладканку придумав і намовив чужих дітей уздовж села й під хатою Івасюків її співати:
«Послухайте, добрі люди,
цю пісню, будь ласка…
У Христини такі груди,
як на дріжджах паска.
Коли в Христі починало
під пупцем свербіти,
то в Італії грішила –
й там родила діти…».
А з іншого боку з-за паркана вже інші бахурі підтягували далі ту кривдну й уразливу співанку:
«Кажут люди, що Христина
й неграм всім давала,
а потому, як пісьита,
дітей продавала…».
Господоньку любий, чого тільки не наслухалися від односельців Івасюки, аж у вухах чоловіка, Христини та їхніх дітей у голові відлунювало.
«Тобі добре, Івасюку,
євро є та й хата…
І цицьката жінка-сука,
й «біда»… волохата!».
Опісля зарічанські хлопчиська заходилися реготом, свистали, дико викрикували сороміцькі слова, адресовані Христі, доки хтось із побожних не спам’ятав бешкетників і прогнав подалі недоростків. Неквапом зграя місцевих бенькартів і бешкетників попленталася від Івасюкової хати вздовж села. Навіть після зауваження зарічанські малі батяри не замовкли, проте вже значно тихіше співали ту саму ладанку…
Той оскаженілий спів у віднедавна цілодобово закритому будинку зі щільно заштореними вікнами ще сяк-так Івасюки могли стерпіти, бо чули «тото співаньи» ледь не щодня. Але найбільше в Христі та в її рідних серця тріскали від сорому й глуму, котрий породив священик, що порушив Таїнство сповіді.
10.
– За що, святий Боже, мені така тяжка кара? Хоч я добре знаю, що-м грішна-прегрішна… Тому й покаялася в гріхах, у свого Івана, найперше, прощення просила-м – і він мене простив… І в Тебе, Божечку любий, також пішла-м до нашої церковці пощади-помилування просити, в Тебе, Владико. Таки наважила-м сі приступити до сповіди: Ти ж бо милосердний і справедливий… Довірила-м свої гріхи нашому ксьондзові – і тяжкий глум упав на всю мою родину. Добре, я така потвора гуляща… Але в чому винні мої рідні, скажи Господи, за що вони місяцями терплять таку наругу? Я вже не годна стерпіти цего всього… Серце ми’ тріскає й розриваєсі… – на всю стару стодолу тяжко заголосила Христя, захлинаючись у гучному риданні, й… накинула на шию петлю.
На останній сповіді грішниця думала звільнитися від нелегкої ноші гріхів, а щойно взяла на себе ще страшніший, непрощенний гріх, ще тяжчий тягар – пекельний хрест, під яким стратила свою душу. Висячи в повітрі на шнурку, Христя вчепилася двома руками за петлю, намагаючись якось послабити шнурок і вдихнути бодай ковточок повітря. Проте їй не вдавалося звільнити шию від удушення, щоб врятувати свою душу. Міцна мотузка настільки глибоко вп’ялася в ніжну жіночу шию, що пальці не пролазили під неї, тільки нігтями обдерла шкіру так, що аж за пазуху до грудей грішниці потекла цівочка невинної крові…
«Господоньку милосердний, прости… Що я натворила? Спаси мене, Боже… Іване, рятуй!» – мовчки дико волала Христя, бо з уст ані пари не випустила, навіть не зронила жодного слова, лише якийсь пінистий слиз витікав із рота повішениці. Перед випуклими очима Христі востаннє спливло несподіване: її тіло ще гойдалося в повітрі від мимовільних конвульсій… Але саме тоді вона вже побачила збоку себе, повішеною на шнурку. Навіть оце миттєве страшне видиво самій грішниці не сподобалася, бо Христя ще відчула досі незнаний трепет власної (з оцього часу вже не божої!) згубленої сатаною душі…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.