Я саме та людина, побачивши чиє ім’я ви спитаєте «Хто це?». Звичайна жителька південної України, закохана у своє місто над Дніпром, в якому мешкала з самого народження. В мене, як і у вас, життя поділила навпіл війна. І ці історії – з його воєнної частини, яка почалась в окупації з першого дня роздільної межі людських усвідомлень, а мала продовження на шляху до порятунку. Різні розповіді людей з Херсонщини зі своїми абзацами та трикрапками, з різним болем та спільною вірою і надією.
Сповідь окупованого регіону з голосами нізвідки, бо в людей не було можливості бути почутими, через постійну відсутність зв’язку. Але в кожного з них були свої історії розпачу, що закінчились порятунком. І хоча, до Перемоги, навряд чи хтось з них заспокоїться, залишивши домівку, ці люди мають бути почутими, щоб українці знали про життя в окупації від врятованих свідків військових злочинів.
Мої дорожні історії, Херсонщина, квітень 2022
БЛОК-ПОСТИ ОКУПАНТІВ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми з донькою вкотре намагалися виїхати з окупованої Херсонщини, з міста Нова Каховка, де Каховську ГЕС російські військові захопили в перший же день повномасштабного вторгнення. Вже два місяці минуло з початку війни, але просвіту зовсім не було – кожен день ставав новим обмеженням. Перші три спроби виїхати закінчились невдало – в мирний час, напевно, я б відмовилась випробувати вдачу вчетверте, а під час війни цінності стають іншими. Я їхала, щоб, принаймні, врятувати доньку. У цей раз виїжджати з міста зібралось багато цивільних автівок, вщент наповнених людьми та речами. Колона з понад 30 машин та трьох мікроавтобусів, на задньому та передньому склі більшості з яких скотчем кріпився аркуш з написом «ДЕТИ», зібралась за пів години. Рушили у невідомість…
Вчетверте, склавши у наплічники усе, що мало сенс у житті, ми їхали знайомими шляхами, вже мріючи про повернення, не налаштовуючись на довгу розлуку. Маршрут не планували – бо його, як такого, не було. Кожної години напрямок змінювався, в залежності від різних факторів: початок обстрілів на певній ділянці, настрій окупантів на блок-постах, зустрічний рух військової техніки, – усе це ставало вирішальним фактором. Рішення про напрямок приймалося негайно, бо зволікати часу не було.
Вказівники були відсутні по всьому маршруту – їх зрізали ще на початку війни, тож їхали по місцинах, які були знайомі. На трасі було дуже багато блок-постів окупантів. Почалися вони ще на виїзді з міста, а потім траплялися кожні 10 хвилин шляху. На кожному блок-посту зупиняли всі машини, перевіряли документи, валізи, автівки, особливу увагу приділяючи водіям, серед яких переважно були чоловіки. Такі зупинки тривали досить довго, бо окрім нашої колони, до руху приєднувались групи транспорту з інших районів. Рухались у напрямку виїзду з області. Найдовша зупинка тривала 3,5 години.
Кожного разу, коли нас пропускали далі – видихали до наступної зупинки, бо перед нами деякі машини розвертали назад без якихось пояснень. Така собі «лотерея з повторами». Їхали повільно, бо окрім блок-постів, майже на кожному полі розташовувались російські військові, які просто виходили на дорогу та зупиняли будь-яку автівку. Гадали, що будуть знову перевіряти, але вони лише просили цигарки або якусь їжу… І відпускали далі. Одна машина попереду нас не зупинилась, і коли підійшли до нас троє військових, то двоє інших зі зброєю поглядом слідкували за «втікачем»:
- Стрєлять по кальосам надо било, чего ждьош? – звернувся один з них до молодшого.
- Так команди нє било, – повернувся до нього менший з автоматом.
- Пацани, отбой, – скомандував той, який перевіряв нас, і «вилучив» пачку цигарок – іх задніє спаслі, у ніх сігарєти на всєх єсть.
Ми рушили далі, в той час, як попередня, «врятована» нами, автівка вже зникла за горизонтом. Так ми дізнались, що ціною життя може стати пачка цигарок… Ми взагалі за той шлях багато чого дізнались несумісного з мирним життям, те, до чого не готують жодного з нас, бо до смерті ніхто з нашої колони готовий не був.
Шлях у 166 кілометрів ми долали майже добу. Близько 40 блок-постів офіційних, а ще з десяток «польових» нальотів. Треба було встигнути до початку комендантської години дістатися неокупованої території, бо залишитися на трасі в цей час означало зіграти у «російську рулетку». Коли здалеку побачили український прапор на черговому блок-посту, то розревілись усі. Нарешті наші!!! У нас вийшло…
КУРГАНИ
На Херсонщині дуже багато історичних пам’яток у вигляді курганів – це поховальні споруди скіфського часу у формі земляного насипу над поховальною ямою. Колись вони вважались будівлями, бо їх будували з цеглин з дерну. Такі споруди зводились не за один день. Це була поминальна процедура з ритуальними діями. Українці тому й називали місця курганів словом «могила». А на деяких курганах збереглися статуї, переважно половецькі.
Тож декілька таких курганів були розташовані протягом шляху, яким рухалась наша евакуаційна колона. Увага всіх була прикута до самої дороги, але коли ми минали один з курганів, то побачили скупчення російських військових поряд. Погляд зачепився за рух за курганом. Те, що побачили, вимовити вголос не зміг ніхто в нашій машині. Оговтались лише за декілька хвилин. Коли порівнялись з наступним курганом, на ньому височіла половецька статуя давнього воїна, а до неї був прив’язаний російський триколор.
У частині кургану, яка дивилася на поле, окупанти зробили собі дозорний пункт на дорогу та укриття від негоди, навскрізно проривши старовинну могилу. Розрили поховання, розташовані вздовж дороги… Шок змінився гнівом та нерозумінням системи цінностей. Окупанти нищили все, навіть те, що вже багато років не несе ніякої загрози суспільству. Вони руйнували нашу історію, яку ми тисячоліттями відновлювали та зберігали.
Половецькі кургани мовчали. Нам також не вистачало слів обговорити побачене. Усі лише згадали вислів «Той, хто не цінує минулого – не має майбутнього».
ТАСІНЬКА ТА ЮРКО
Розповідь жінки 67 років, з Херсонщини, квітень 2022.
«Ми з чоловіком тікали тричі. Двічі поверталися, бо не вистачало сил у негоду йти полями до Зеленодольська, що на Дніпропетровщині. Бо в гарну погоду багато спостерігачів – шансу врятуватися майже немає. В нашому селі, що розташоване між двох областей, вже з місяць орудують росіяни. Усі крамниці розтрощили, пошту, адміністрацію також. Світла та газу немає. Добре, що вода у криницях була. Не сучасно, але це багатьох врятувало. З продуктів харчування майже нічого не залишили російські військові. Та ми пекли млинці на воді, із залишків борошна, та діставали закрутки з підвалів. Ще мали відро картоплі, яку варили та їли разом із лушпинням.
Вчора домовились з односельцями тікати з села разом. Навантажили мінімум речей на велосипеди та рушили такою колоною. Знали, що деякі поля вже заміновані, то йшли посадками, щоб менше потрапляти в поле зору військових, які окопалися вздовж полів.
З села вийшли жінки з дітьми та літні люди. Йшли кілометрів 12-15, поки не побачили блок-пост з українським прапором. Велосипеди залишили у посадках – вони свою справу вже зробили. Наші військові допомогли нам дістатися Кривого Рогу на військових автівках.
Плакали всю дорогу від того, що нарешті ми під захистом наших. Діти дуже померзли, бо такого прохолодного вітру та льодяного дощу не пам’ятаємо давно.
Куди далі? До доньки їдемо з чоловіком, у Німеччину. А з собою ще веземо 14 сусідів із дітьми. Допомагали один одному в селі, а у війну тим паче допомагати потрібно. Чому саме 14? У доньки в Німеччині автівка є на таку кількість місць, та й житло вона їм вже знайшла. Зустрічатиме нас на кордоні. Можливо, ще там трохи поживемо, бо так хочеться ще весною подихати…»
Під час розповіді чоловіку цієї жінки зателефонували знайомі з Кривого Рогу. Він був небагатослівним. Розповів, що з ними усе гаразд:
— Так, ми на вокзалі, нас довезли. Увечері їдемо на Львів. Усі живі. Їсти? Нічого не хочу, лишень чаю з лимоном – скучив за ним. А Тасіньці привези, якщо можливо, щось гаряченького, краще б бульйону, бо в неї ж виразка…
Тасінька в цей час розповідала свою історію життя, про свій шлюб з Юрком, у якому вже 42 роки один одного виховують, про смерть сина, за яким горювали довго, а зараз радіють, що він не є свідком цього свавілля російської люті. А Юрко тим часом зібрав біля себе сусідських дітлахів і щось їм тихо розповідав, роздаючи щойно придбане у крамниці вокзалу печиво і шматочки Великодньої Паски.
ГАННУСЯ
Розповідь 70 річної жінки, з Херсонщини, квітень 2022.
Все життя вона мешкала в селі на Високопіллі, де до самої пенсії працювала дояркою. Війна висмикнула її з чоловіком та повела невідомо куди. Вона переважно слухала інших в залі очікування залізничного вокзалу, посмикувала кінчик своєї хустинки, і зверталася до чоловіка, який сидів поруч:
— Бачиш, люди їдуть до дітей, до онуків, а наші в окупації залишилися. Куди нам далі? Ми ж бо навіть без речей та грошей. Побігли з усіма… Куди зараз?
— Заспокойся, Ганнусю, – повернувся до неї чоловік, – всі їдуть до Львова, тож і ми туди прямуватимемо, а там вже люди підкажуть куди і навіщо. Ми ж з тобою ще все вміємо робити, щоправда сил вже обмаль.
Вона трохи заспокоїлася, а потім, коли волонтери запросили підходити на чай з печивом, сплакнула перед натовпом очікуючих:
— У нас в селі всіх жінок загнали в підвали і тримали майже місяць. Дорослі діти приглядали за меншими, а жінкам виходити не дозволяли. З чоловіків у містах залишилися лише літні та хворі, тож вони не обмежували доступу росіян до домівок, а ті й користувалися усім, що сподобалося, або стало у нагоді. А деякі мешканці не цуралися допомагати їм, аби не чіпали. Ще й нам пропонували продукти російського походження. А позавчора жінкам вдалося втекти. Вони нашвидкуруч зібрали дітей і пішки подалися з села. Скільки йшли, не пам’ятаю навіть. Заблукали були, але вийшли до своїх, – плаче, – обійняли їх, вони нас направили до іншого блок-посту, а звідти вже сюди дістались. Куди зараз – не розуміємо, адже серце залишилося там, з дітьми, онуками… а вони не можуть виїхати.
Вона взяла чай собі та чоловіку і пішла до нього в зал очікування, зігріватися чаєм та думками про свою безпеку, та знову турбуватися за дітей, з якими вже котрий тиждень немає зв’язку, бо ж в окупації вони.
ЗЕМЛЯЧКА
Розповідь жінки 71 року, Херсонщина, квітень 2022.
Жінка їхала з двома онучками. Моя землячка, з-під Каховки. У резинових капцях, надітих поверх двох пар вовняних шкарпеток, бо від сидіння у підвалі порозпухали ноги, і вона нічого взути вже не змогла. Одна нога перестала згинатися, інша не випрямлялася, тому сіла поряд зі мною вона важко і дуже хвилювалась, що не зможе влізти до потяга. Двоє онучок ласкаво її заспокоювали, та питали як їй зручніше та краще всістися. Одна, ще зовсім молоденька, років 16-17, залишилася біля бабусі і розмовляла із нею, щоб заспокоїти, поки бабця не знайшла іншу слухачку, приблизно свого віку.
— Я під Каховкою жила. Заможне в нас село було. Усе життя пропрацювала головним бухгалтером. Була непоганим фахівцем, тож, коли сільська громада налагоджувала торгівельні зв’язки з іншими регіонами України, мене не оминали. Відтоді по всій країні в мене залишилося багато знайомих. З деякими продовжувала приятелювати й на пенсії. А як почалася війна, подруги запропонували мені приїхати до них – там спокійніше. Ось ми, нарешті, з онучками й вирвалися з підвалу, у який періодично спускалися, та змогли дістатися сюди, на кошти, що відкладала на своє поховання, – вона спробувала посміхнутися, – ну що ж, прийдеться тепер пожити ще трошки, щоб знову зібрати, – сміється, а в самої руки трусяться від пережитого. – Перевізник погодився вивезти людей під обстрілами до українських блок постів за 5 тисяч гривень з людини. Мусили погодитися, бо життя онучок важливіше грошей. Тож тепер прямуємо у Долину, на Івано-Франківщину, до моєї подруги, бо за кордон, до батьків, які там зустріли війну, дівчата не хочуть. Були вже там до війни. Не сподобалося.
Вона важко повернулася у кріслі, дістала з кишені жменю соняшникового смаженого насіння і звернулася до своєї співрозмовниці:
— Пригощайтеся. Воно мене заспокоює, бо це спомин про мою домівку. Ми щороку соняшник сіємо на ділянці, а взимку я полюбляю його смажити та їсти. Воно літо нагадує і затишно стає…
ПАТРІОТИЗМ
Розповідь 32 річної новокаховчанки, травень 2022
Мене вистачило на 75 днів супротиву. Потім я поїхала. Сподіваюсь, що ненадовго. Зізнаюсь, саме війна розкрила в мені сильну, безкомпромісну та патріотичну любов до своєї країни. Найяскравіше це я усвідомила перетинаючи кордон, виїжджаючи з України. Я ревіла та періодично вила в автобусі, це був шалений спектр емоцій, який виходив з мене.
Коктейль з розпачу, суму, любові, гніву, болю… такий шалений потік емоцій… Я заспокоювалася та потім все одно знову накривало!
Не знаю напевно, але хочу вірити, що саме в той час розкрився в мені істинний патріотизм. Ці емоції так глибоко наразі в мені і будуть тепер зі мною завжди! Також я певна, що такі емоції відчували тисячі і мільйони українців, це тепло в душі тепер з нами назавжди.
Ми ніколи не будемо колишніми!
Ми будемо кращими.
ХЛІБ – ЯК МИ НЕ ЦІНУЄМО, КОЛИ ВІН Є
Розповідь жительки Високопілля, на Херсонщині, травень 2022
Вчора, коли я зайшла в АТБ і відразу побачила великі полиці з хлібом, я почала плакати… цей біль нестерпний … Я дивилась на цей хліб, на ці повні полиці продуктів, а в наших людей немає нічого… Ми на дровах кожного дня під літаючими мінами, які свистять над головою, готували їсти і це було так: чуємо постріл, свист, стоїмо слухаємо – ага розірвалось там десь, бігом підбігли, перемішали кашу, тут знову постріл – бігом забігаєш кудись і слухаєш де вибухнуло! І так кожного дня люди готують їсти, садять городи і не знають, куди попаде снаряд цього разу… Ті, хто був там, це зрозуміють!
Вчора я побачила, що всім у місті людям все одно, вони живуть своїм звичним життям, ходять з невдоволеними обличчями: то їм сукня не така в магазині, то ще щось… А Високопілля оберігає їхній спокій, воно взяло на себе все, і навіть в страшному сні не можна було уявити, що ми в двадцять першому столітті таке можемо пережити… Радійте коли їсте хліб і цінуйте своє життя!
Коли нам дали сусіди дві цукерки, це було таке щастя, як начебто тобі вручили медаль, а це просто дві цукерки… За все пережите нашими людьми треба писати книгу, ці всі жахіття, які кожна родина пережила, в кожного своя історія, вистачить на багатосерійний серіал! Дуже заздрю людям, які виїхали в перший день війни, ваша психіка залишилась нормальною, а нам, всім людям війни, це жахіття залишиться в пам’яті на все життя.
ТАНЯ
Розповідь жінки з Високопілля, червень 2022
Знайшлась моя Таня з Високопілля. До цього спілкувались з нею востаннє на початку березня. Вона жила в підвалі 2 місяці. Без зв’язку. Без медикаментів. Без волі. Йшла пішки з окупації 20 кілометрів. Котила стареньку маму на велосипеді. Зараз у Тані все добре, вона мешкає в приміщені школи на українській території. Це раніше в неї було житло, комуналка, робота… Зараз просто… жах у спогадах.
Пам’ятаєте анонсований зелений коридор з Високопілля, який не здійснився? Деяка правда з тієї реальності.
Вони хотіли дізнатися, скільки ще людей залишилося в селі. На прохання вимучених окупацією людей випустити їх вони казали: «А навіщо? Ви ж наш захист!» Ось і «друга армія світу». Люди казали, що їм вже немає чого їсти. Тоді їм привезли дві убитих свині, мовляв, вистачить всім. В ту ж ніч жорстоко обстріляли будинки, а зранку перевірили, чи багато ще залишилось. Люди благали: «Що ж ви робите?». У відповідь чули: «Все має свою ціну».
Першими вмирали ті, хто був залежним від медикаментів. Ховати не давали. Новий цвинтар замінували. Тижнями трупи знаходились на подвір’ях. Потім усіх разом ховали у ковдрах…
Ось таке життя в окупації. Херсонщина вже п’ятий місяць терпить знущання. З кожним днем ненависть до орків усе більшає.
Вони відкрили ящик Пандори.
ВТРАЧЕНА КОЛИСКА СПОГАДІВ
Історія мешканців Новокаховської громади, липень 2022
В їхній будинок на узбережжі Дніпра влучили в останні дні лютого, коли вона з двома дітьми ховалась у підвалі сусідів. Стіни вистояли, пропускаючи протяг всередину, від якого зразу загинув папуга – просто замерз. Дах майже не постраждав. Тож, коли вона перебралась з дітьми в місто до знайомих, то сподівалась, що усе, що в будинку, вдасться зберегти для майбутнього життя.
В гаражі стояла машина, чекаючи господаря, який в перший же ранок війни подався на фронт. Гараж був зачинений. Будинок зачинили також. Їхали поспіхом, тож майже нічого цінного не взяли з собою.
За місяць потому спробувала дістатись своєї домівки. Щоб знайти хоча б документи. Майже на кожному подвір’ї знаходились російські військові. Біля будинків було щільно припарковано військову техніку. В їхньому будинку вже тоді хтось побував, але майже усе було на звичних місцях. Швидко зібрала документи, винесла все з холодильника, який був більше місяця відімкнений від електромережі. Востаннє вийшла на подвір’я. Потрапити до гаража з машиною вже не змогла – замок не піддавався. Так і поїхала, оглянувши наостанок родинну колиску своїх дітей. Пішла не озираючись…
Дітям не казала ні про замерзлого папугу, ні про рибок, з яких вижила лише одна… Мріяла, що вони невдовзі повернуться додому. Сусіди придивлялися за будинком та телефонували іноді. Вони чекали, коли вулиці їхнього села залишать російські військові, щоб повернутися.
За два місяці потому росіян стало в рази більше. Небезпека наростала, тому вона з дітьми вирішила їхати на підконтрольну територію України. З четвертої спроби вдалося. Вона їхала до чоловіка, діти до батька, а він у той час захищав Україну і мріяв про їхню безпеку…
Тиждень тому їй подзвонили сусіди і повідомили, що росіяни дізнались, що її чоловік служить в ЗСУ і почали пошуки родини. Шукали по сусідах. Коли нічого не дізнались, то увірвались до будинку та трощили там усе, що траплялось… Машину разом з гаражем розтрощили також…
Наразі їм немає куди повертатись.
А діти мріють ще погортати альбоми своїх фотографій та знайти свої іграшки, які залишили у своїх ліжках лютневим ранком початку війни.
Вони нічого не знають. Бо як то – сказати дітям, що їхні минулі спогади залишаться лише спогадами… як то, вкрасти дитячу мрію?..
А «друга армія світу» може…
ЗОЯ
Історія херсонки, липень 2022
21 лютого я офіційно пішла у декрет на 7-му місяці вагітності. 23 лютого замовила майбутньому малюкові коляску, яку довго обирала. Спеціально відклала всі покупки до цього періоду та планувала з головою поринути у тему довгоочікуваного материнства. Паралельно доробляла капітальний ремонт у новій квартирі, куди ми мали переїхати з чоловіком наприкінці квітня, після того, як він повернеться з Європи. Загалом, на мене чекало спокійне мамське життя, «тиха гавань», до якої я довго пливла і про яку давно мріяла. У нас було все: поїздки до батьків на мамині смаколики, прекрасні друзі, достаток, можливість подорожувати раз на рік, гарна робота. Ми були щасливі.
Те, що моє колишнє життя зруйноване, я зрозуміла відразу о 6-й ранку 24-го лютого. Мама зателефонувала і сказала: «Доця, почалося. Вночі обстріляли Чорнобаївку». Далі кілька тижнів коматозу: вибухи, гелікоптери над головою, колони військової техніки з Криму, багатотисячні проукраїнські мітинги, блокпости… окупація.
Багато чого не пам’ятаю. Незважаючи на вагітність, плакала постійно. Було страшно, ми цілодобово сиділи в телефоні та стежили за новинами. Чоловік застряг за кордоном. Виїхати на такому терміні я не ризикнула, а згодом і лікарі заборонили. Батьки перевозили мене з місця на місце ближче до пологового будинку. Більшу частину часу я прожила у селищі за 2 кілометри від тієї самої Чорнобаївки. Вікна тремтіли від нескінченних вибухів. Нормально ходити я не могла з 25 тижня нелегкої вагітності, а тут черги, порожні полиці, дефіцит товарів. Моїми ногами була мама. Вона була моїм усім: готувала, оберігала, підтримувала…
На пологи чоловік не зміг приїхати. До пологового будинку ми з мамою йшли пішки з пакетами, бо нам вирубили зв’язок. Швидку чи таксі викликати не можна, знеболювальні нам волонтери через лінію фронту завезли з Одеси. Кесарів. Все як у кіно.
Про те, що у нього народився син, чоловік дізнався на третій день, коли пробився Інтернет… Потім майже 2 місяці ми жили у друзів, які поїхали і залишили нам будинок. З кожним днем у місті ставало все важче: немає зв’язку, у багатьох немає інтернету, неможливо перевести в готівку гроші, банки не працюють, люди пропадають, на дорогах блокпости та перевірки, а сам Херсон скотився до 90-х з блошиними ринками на центральних вулицях. Можливості зробити свідоцтво синові не було. Нам насилу вдалося його отримати, інакше ми б не виїхали.
Я не хотіла їхати. Возити такого малюка світом… До останнього тягнула, щоб він хоч трохи підріс. Провела по черзі всіх друзів. На все місто залишилися кілька близьких людей, батьки та сестра із сім’єю в області. Це розбиває мені серце. Не можу про це не думати. Але безпека дитини найважливіша.
За вікном йде дощ. Ми в дорозі вже 6 днів. Я пишу це, а сльози ллються градом на сина, якого тримаю на руках. Йому ще немає і 2-х місяців, а він уже проїхав у машині майже 1,5 тисячі кілометрів у чужу країну, де на нас ніхто не чекає. З собою валіза речей. Все, що у нас є – ми.
Не так я собі уявляла цей період життя. Я біженка. Я бездомна з немовлям на руках.
Це лише моя історія. Нас таких тисячі… нас мільйони.
(З антології «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни». Видавництво «Ліра-К»)