Коли перші сонячні промені почали досягати землі, літак, на якому він був, приземлився на злітну смугу. Далі він збирався продовжувати свою подорож на таксі. Спочатку він мав пройти усі формальності на митниці в аеропорту, а потім в’їхати із транзитною візою до сусідньої країни.
Ставлення митників на кордоні цієї країни здалося йому таким самим, як і життя в цій країні. Проходячи митницю, і уважно спостерігаючи за службовцями митного контролю, можна було дізнатися про соціальне життя, економічний рівень, рівень освіти, громадський спокій і багато іншого в решті цієї країни. Люди ніби якось це розуміли, хоч і не могли висловити. Люди, які добровільно дотримувалися усіх правил аеропорту і польотів без будь-якого попередження, поважаючи права один одного в аеропорту країни з дисциплінованим трудовим життям і високим економічним рівнем, почали б штовхатися і порушувати правила, щойно приземлилися в аеропорті менш економічно розвиненої країни, де процвітає кумівство тощо. Люди, які ще годину тому ввічливо ставилися один до одного, у новій країні змінюють свою поведінку, наче вони самі не свої.
Неусміхнені обличчя працівників аеропорту в країні прибуття, їхні холодні погляди, які ніби не схвалювали прибуття до цієї країни, багато про що говорили новоприбулим. Ті, хто не мав повноважень або високої посади, за якими можна було б сховатися в цій країні, поводилися несміливо, і намагалися поспіхом завершити свої транзакції, щоб якомога швидше опинитися по той бік митних воріт.
Візові процедури Кадіра не зайняли багато часу на вході в аеропорт. Офіцер, який побачив документи на візу та дозвіл на роботу сусідньої країни, шумно поставив штамп у його паспорт і різким жестом віддав паспорт, ніби демонструючи свою владу. Не давши офіцерові помітити цього, Кадір зітхнув із полегшенням. Він пройшов через першу браму.
Але розслаблятися було ще зарано. Тепер йому необхідно було проїхати на таксі другу митницю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спочатку Кадір мав дістатися з аеропорту до стоянки таксі біля сусідньої митниці, а звідти продовжити свою подорож наступним транспортом. Таксі, в яке він мав пересісти, повинно було мати номерний знак сусідньої країни. У всіх країнах, де митниці перетинаються автомобільним транспортом, біля кордону можна було знайти транспортні засоби з номерними знаками обох країн. Якщо номерний знак таксі не був внесений до системи країни призначення, дорожня поліція зупиняла таксі і вимагала хабар під приводом перевірки.
Однак Кадір, чи то через сімейне виховання, чи то через отриману освіту, сприймав хабарництво як образу іншої людини, і щоразу емоційно йому було б дуже важко. Його обличчя червоніло, а серце починало прискорено битися, коли йому доводилося класти гроші в кишеню іншої людини.
Ще до того, як він вийшов із воріт аеропорту, двоє людей вже наздоганяли його, запитуючи, чи не потрібне йому таксі. Кадір вивчав поглядом цих людей, нічого не кажучи чоловікам і намагаючись вибрати того, хто за одягом і виразом обличчя викликав у нього більше довіри, як людина, до якої він мав би сісти в машину в ранкових сутінках. Коли він виходив з дверей, кількість людей, які запитували, чи не потрібне йому таксі, раптово зростала. Краєм ока поглядаючи на таксистів, він кивнув головою, ніби промовляючи «так» огрядному чоловікові, трохи старшому за середній вік, який виглядав більш спокійно.
Таксист середнього віку з упевненим виглядом штовхнув руками двох молодих людей перед собою і потягнувся до валіз Кадіра.
– Машина тут, прошу, – сказав він.
Інші краєм ока стежили за тим, чи погодиться Кадір на ціну таксиста, і водночас продовжували чіплятися до пасажирів, які щойно вийшли з дверей із питанням: «Чи Вам потрібне таксі?». Раптом Кадір не погодиться на таку вартість – то вони ще встигнуть повернутися і схопити клієнта.
– Куди їдемо, брате?
Це інструмент, який використовують водії таксі, щоб якомога швидше завершити переговори так, як вони хочуть.
Саме таким тоном.
– До Ханчаїри, – сказав Кадір.
– Поїдемо за сто – озвучив вартість таксист.
– За 40 поїдемо, це нормальна ціна.
– Але, брате, зараз ніч, це нічний тариф.
Кадір повернувся обличчям до сонця, яке вже зійшло приблизно на метр від горизонту:
- Якщо у вас часом не якесь інше сонце – то вже ранок, 40 – нормальна ціна, – сказав він.
– Гаразд, 50 брате, – сказав таксист.
Кадір кивнув головою і рушив до машини.
Машиною виявився старий «Мерседес», незрозуміло яким чином вивезений із Європи.
Втомлений мотор шумно завівся.
– До сусіда, брате? – запитав таксист.
Водієві таксі, який базувався на Ханчаїри – зупинці для таксі між двома сусідніми країнами, не важко було здогадатися про подальшу подорож.
– Так, – сказав Кадір.
– У мене є надійні друзі, брате, я пересаджу тебе до них.
– Так, але машина має бути із сусідніми номерами, – додав Кадір.
Чи людина, яка взяла хліб з пащі лева, хотіла зробити Кадіру послугу, чи хотіла отримати комісійні від наступного таксиста? Кадір не звертав уваги на ці питання і дивився на залитий сонцем степ.
Дорогою вони проїхали два блокпости. Таксист, який щоразу нервував, коли бачив поліцейську машину, лаявся своєю мовою, називаючи поліцейських хабарниками.
– Хіба ж це тільки поліцейські? – сміючись, запитав Кадір.
– Не знаю, брате, ми лаємося на них, бо самі від них страждаємо. – І тут таксист заговорив про своїх дітей.
Трансфер до Ханчаїри не зайняв багато часу. Машина, яку показав таксист аеропорту, була добре доглянута, а водій здавався надійною людиною. Після коротких переговорів обидва водії перенесли багаж до наступної машини. Кадір заплатив за проїзд і попрощався із попереднім водієм таксі.
Дорога до сусідньої митниці не зайняла багато часу. Митниця виглядала спокійною. Водій сказав:
– Я подбаю про перетин кордону машиною, а ти – перетнеш кордон самостійно. Зустрінемося вже на тій стороні, – і Кадір вийшов з машини.
Кадір увійшов до новозбудованої будівлі митниці. Пошукав очима стійку паспортного контролю. Зал був порожній. Співробітники, які щойно заступили на ранкову зміну, жваво роззиралися довкола. Кадір зустрівся поглядом з молодим офіцером за стійкою. Той зробив знак головою, щоб він підійшов. Кадир повернувся до нього і простягнув йому свій паспорт.
Швидкими рухами гортаючи сторінки паспорта, офіцер спочатку знайшов сторінку із фотографією. Він подивився спочатку на фото, а потім на обличчя Кадіра. Це був один із найнеприємніших моментів проходження паспортного контролю. Офіцер знову підозріло подивився на фотографію, а потім уважно подивився на обличчя Кадіра. Кадіру здалося, що він навмисно затягує цей процес. Переконавшись, що із фотографією усе гаразд, офіцер почав гортати сторінки у пошуках візи своєї країни.
Кадір нерухомо спостерігав за офіцером.
Офіцер знайшов сторінку із візою. Неквапно перевірив візу. Потягнувшись до клавіатури комп’ютера перед собою, він запитав:
– Ти їдеш на роботу?
– Так, – сказав Кадір. Я керівник у будівельній компанії. Він розповів про галузь, у якій працював, і свою посаду в компанії. Офіцер все одно б запитав.
– Директор?
– Ні, заступник директора.
А тим часом він вводив у комп’ютер ім’я та прізвище Кадіра.
– Тоді давай мені 100 доларів.
– Із моїми документами усе гаразд, навіщо мені давати100 доларів?
Офіцер продовжував набирати номер паспорта на клавіатурі перед собою, наче не чув, що сказав Кадір.
– Скільки років ви працюєте в цій країні?
– Чотири роки, – сказав Кадір.
– Ти добре вивчив нашу мову.
– Ну, вважатимемо, що добре, – сказав Кадір.
Ті, хто не знав, що Кадір – іноземець, могли б подумати, що він місцевий, бо його мова не мала акценту.
– Ти ходив на мовні курси?
– Так, я ходив на мовні курси протягом шести місяців, коли приїхав.
Офіцер не підняв голови і підсумував:
– Тоді давай 50 доларів.
Він ніби тішився тим, що Кадір добре розмовляє їхньою мовою, і зробив знижку.
– Але за що я маю давати 50 доларів, Ви ж нічого не зробили. Усі мої документи в порядку.
Не реагуючи на слова Кадіра, офіцер продовжував виконувати операції на комп’ютері, що стояв перед ним.
– У вас є дозвіл на роботу?
– Є.
– Дозвіл при собі маєте?
– Так, – Кадір передав дозвіл офіцерові.
Той перевірив документ і поклав його поруч із паспортом. Почав шукати печатку на вузькому столику перед собою. Знову не піднімаючи голови, офіцер сказав:
– Тоді дай мені 25 доларів.
Кадір вже не знав, сміятися йому чи скаженіти.
– Скажи мені, за що я маю тобі дати ці гроші?
Офіцер знайшов печатку. Швидким рухом він натиснув спочатку на печатку, а потім поставив штамп у паспорт Кадіра. Усе це супроводжувала серія гучних звуків. Офіцер поклав дозвіл на роботу між паспортом і печаткою.
– Ходімо вип’ємо чаю, – сказав він Кадіру.
Він навіть не дав Кадіру можливості відмовитися від пропозиції. Офіцер піднявся зі свого місця і почав йти за стійку, жестом запрошуючи Кадіра слідувати за ним.
У кімнаті у самому кінці коридору розмова продовжилася, починаючи з того, наскільки добре Кадір розмовляє їхньою мовою, і закінчуючи робочими місцями в будівельному секторі. Принесли чай. Після того, як офіцер зробив ковток чаю, він додав:
– Гаразд, дай мені 10 доларів.
Кадір був зовсім здивований. Усі операції було завершено, він вже поклав паспорт у кишеню. Але що, в біса, було за 10 доларів?
– Я дам тобі ці 10 доларів, єдине – скажи мені на милість за що ці гроші?
Дивлячись Кадіру в очі, офіцер сказав:
– Ну, пане Кадір, ви не дасте, ніхто більше не дасть, то від кого я тоді отримаю гроші, які я заплатив за переведення сюди?
Кадир застиг. Шукаючи очима двері, він дістав гаманець і простягнув офіцерові 10 доларів. Той підвівся, не допивши чаю.
Офіцер провів його до дверей. Вони попрощалися, як старі знайомі, і розійшлися.
Кадір знайшов таксі, яке чекало на нього, і вони поїхали далі.
Кадір почав міркувати, кому ж платити 10 доларів – йому чи таксисту, якщо їх зупинятимуть на блокпостах дорогою далі.