Видавництво «Лабораторія» у квітні випустить феміністичну версію культового роману Джорджа Орвелла «1984» — книжку-антиутопію «Джулія» американської письменниці Сандри Ньюман.
Через 75 років після того, як Орвелл закінчив писати свій роман, авторка дослідила світ Великого Брата, пропонуючи кардинально іншу оповідь. Сандра Ньюман відтворила оригінальні події культового «1984», що переплелися зі складною новою історією і кардинально змінили кут зору між незмінними сюжетними точками.
Наразі на сайті видавництва можна оформити передзамовлення. До уваги: твір містить ненормативну лексику та сцени, які можуть завдати дискомфорту чутливим читачкам.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Публікуємо уривок.
Інші дівчата лишили Джулії кусень хліба й сир на контролерській конторці у вестибюлі. Сир був частиною пайки, і всі називали його «підошвою», однак після поїздки Джулія просто вмирала з голоду й мусила цілковито пропустити другий прийом їжі. Вона зжерла його, стоячи біля конторки, доки контролерка, Еткінс, теревенила.
Еткінс була з «національних» і обличчя мала дуже темно-брунатне, що спершу захоплювало Джулію. Вона навіть розмірковувала, чи такий колір утворювався від споживання африканської їжі, хоч тепер і знала, що це дурість. У всьому іншому Еткінс була типовою лондонською прихильницею Партії немолодого віку. Вона завжди всміхалася, демонструючи всі п’ять зубів, які в неї лишилися, і могла висловити чи не будь-яку ідею з партійним піднесенням, мов пес, що виражає всі свої потреби гавкотом і помахами хвоста. Її комбінезон був напоказ залатаним за модою її юності, а на комірі вона носила бронзовий значок Матері-Героїні, яким нагороджували за подвиг виховання десяти дітей до віку військової придатності.
На стіні за конторкою Еткінс виднілися фотографії сімох із цих дітей. Шість були дорожніми портретами, зробленими біля Стіни Мучеників до відправки на фронт, і кожен із них прикрашала печатка Червоного Лева, означаючи, що зображуваний поліг у бою. Одна донька, досі жива, була представлена фотографіями кожного віку — від немовляти до сорока. Вона виконувала чорну роботу у відділі Транспорту й виросла копією Еткінс. Товаришка Еткінс ніколи не згадувала трьох не представлених на фото дітей, тож без розпитувань було зрозуміло, що вони стали неособами. Химерно було думати, що вони не лишили по собі нічого, крім трьох десятих у тому бронзовому значку.
Багато контролерів були з «національних». Так можна було отримати членство в Партії й урятуватися від таборів, тож довгі робочі години могли видаватися для них невеликою ціною. Лихі язики подейкували, нібито «національні» охочіше доносили на білих у власному підпорядкуванні й немилосердніше витискали з них хабарі. Однак те саме розповідали про людей із Напівавтономних Зон, тож Джулія завжди сприймала це скептично. Та і, власне, контролерка Еткінс була геть не такою. Вона люб’язно приймала маленькі подарунки, однак ніколи не ставилась погано до дівчат, яким нічого було дати. Вона поклонялася Партії, з наївним захопленням ойкаючи про кожну нову догму, однак їй не хотілося доповідати на інших за хибне розуміння цих догм. Лише почуттям до Партії поступалась її нестямна любов до власних обов’язків, до того ж ні для кого не було секретом, що Еткінс ніколи не вводила Поведінку/Жовту чи Поведінку/Червону, тим паче Поведінку/Чорну. За час, що його Джулія провела у 21-му Жіночому, вони втратили тільки трьох дівчат. Із безжальнішою контролеркою їх цілком могло бути тринадцять.
Якщо в Еткінс і була своя слабкість, то це любов до базікання. Зараз вона тримала Джулію біля конторки, пліткуючи про найновіші тріумфи Ангсоцу й щасливо киваючи на знак згоди зі собою. Спершу Джулія зосереджувалась на хлібі з підошвою, заледве вслухаючись у слова Еткінс про резолюції на підтримку військ на зібранні Спілки Контролерів Північного Лондона. Телеекран за спиною жінки затишно гугнявив про виробництво рису в сільськогосподарських регіонах Америки, й усе це разом трохи заколисувало. Навіть коли розповідь Еткінс перейшла до найсвіжіших гуртожитських скандалів, Джулія тільки корчила співчутливу міну, прибираючи за собою крихти. Однак різко зосередилася знову, щойно почула ім’я Вікі.
— …така виснажена, — говорила Еткінс. — Я пішла вранці застеляти ліжка, і що я бачу? Мала Вікі згорнулась клубочком у своїй койці й натягнула ковдру на голову. Хто знає, коли б вона прокинулась, якби не я. Тільки уяви: спізнитись на роботу в Центральному Комітеті!
— Це все через роботу, — швидко втрутилась Джулія. — Вікі просто втомлена.
— І не кажи! — кивнула Еткінс. — Центральний Комітет! Це забагато для смертного чоловіка чи дівчини. Шкода тільки, якщо вона через це страждає після всієї своєї плюсдоброї роботи на заступника голови Вайтгеда.
На згадку про Вайтгеда обидві замовкли, старанно уникаючи дивитись на телеекран. Відчутно було, як шпики нахиляються вперед, зачувши ім’я.
— Ох, Товариш Вайтгед двоплюсрозумний, — із натренованим захопленням мовила Джулія. — Ми всі його так обожнюємо!
— О так, — погодилась Еткінс. — Він просто диво. Однак не робить поблажок дівчатам. Вимотує їх добряче, хоч вони й потрапляють до нього такими юними. Скільки Вікі, вісімнадцять?
— Сімнадцять. Щойно виповнилося.
— Знаю, це така важлива робота — Центральний Комітет, але шкода бачити її в такому поганому стані, — зауважила Еткінс. — Вона заледве утримує їжу в шлунку. Мабуть, через нерви.
Еткінс насупилась, розглядаючи свої долоні. Джулія вичікувала, відчуваючи, як сир заліг у шлунку свинцем. На телеекрані жінка бадьоро зачитувала список сільськогосподарської продукції, виробленої значно щедріше, ніж передбачав Трирічний План:
— Авокадо — на п’ятдесят метричних тонн більше плану! Банани — на сімдесят метричних тонн більше плану! — Ці палкі сільськогосподарські звіти, здавалося, завжди стосувалися товарів, яких ніколи не побачиш у крамниці. Джулія навіть і не знала б про існування деяких із них, якби ведучі новин завжди не розповідали з ентузіазмом про їхню величезну кількість. Можна було вдарити її по голові авокадо, і вона не стала б розумнішою.
— Знаєш, що, на мою думку, варто зробити Вікі? — продовжила тихим довірливим тоном Еткінс.
Джулія розуміла, куди та хилить, і їй хотілося застогнати. Та вона змусила себе радісно перепитати:
— Що?
— Штузап! От що. Варто звернутись за процедурою штузапу.
Штузап означав штучне запліднення. Це був бажаний для членів Партії метод заводити дітей. Секс поза шлюбом завжди був злочином, однак тепер навіть до шлюбу ставилися з підозрою як до зайвого джерела відданості. Хорошим товаришем міг бути тільки той, хто кожну краплину своєї енергії присвячував Партії. Однак цих товаришів не можна було витворювати з повітря. Тож їх виробляли за допомогою штучного запліднення, а тоді забирали у виробниць, і байдужі робітники ростили їх у центрах розвитку немовлят. Штузап лежав в основі «нового розпорядження про сім’ю» Партії, і дівчатам, які на нього записалися, робили всілякі поблажки.
А ще саме так неодружені дівчата приховували сексозлочин, коли вагітніли.
— Вайтгед обов’язково зрозуміє, якщо Вікі візьме відгул для штузапу, — говорила Еткінс. — Звісно, всі ви, дівчата, маєте про це думати, але у випадку Вікі дивно, чому вона досі цього не зробила. Це саме те, що треба, коли втомлюєшся. Вона могла б зараз отримувати додаткові пайки й чекати слушного часу в медсекції, закинувши ноги й отримуючи чай від медсестер. Ох, це така радість — мати дитину. А зі штузапом усе так чисто й науково. Я б і сама не проти, якби вже не народила своїх по-стародумчому. А вона ще й лишиться незайманою! Тільки подумай.
Джулія щосили тримала обличчя незворушним. Звісно, Еткінс знала, що Вікі така сама незаймана, як вона — авокадо. Чого Еткінс не знала, то це того, що дівчата вже кілька тижнів захоплено розповідали Вікі про штузап, переконуючи її, що це радісний час — прекрасний засіб від «розладів матки». Нічого дивного. Вікі була їхнім дитям, улюбленицею гуртожитку, яка досі плакала, коли якийсь із котів ловив мишу. Джулія доклала неабияких зусиль, вихваляючи власні два невдалі курси штузапу, ласощі, які їй давали, і значок, який вона отримала, мовби найприємніші спогади у своєму житті. Вона навіть дуже обережно натякнула, що проходила ці курси не лише з патріотичних міркувань. Джулію Вікі обожнювала й ходила за нею скрізь, мов гусеня за матір’ю-гускою: це мусило спрацювати.
Однак Вікі також була підліткою з мінливим настроєм, яка не хотіла думати про власні проблеми, впираючись і комизячись, коли їй про них нагадували. У НАЗі можна було взяти таку дівчину за загривок і напоумити. Просто сказати: «Не будь клятою дурепою. Ти вагітна, і якщо не створиш належної картинки — народжуватимеш у таборах». У Лондоні доводилося висловлюватися загадками, а у випадку Вікі це означало половину часу говорити самій до себе.
— Я знаю, що мені марно піднімати цю тему, — продовжувала Еткінс. — Хто слухатиме таку недоумкувату стару, як я? Однак на тебе вона взорується, я це знаю.
— Можливо, Товариш Вайтгед міг би з нею поговорити, — умисно улесливо запропонувала Джулія.
— Ох, він вочевидь надто зайнятий, — скривилася Еткінс. — Який видатний чоловік! Самовіддано працює заради Партії!
— Видатний чоловік. Віддає всього себе.
— Ну, якби тільки вона подумала про це, — похитала головою Еткінс. — Вона кисне. Так не годиться.
Очі її благально втупились в обличчя Джулії, і та відчула безпорадну лють. Саме найприємніші люди все ускладнювали. Еткінс варто було б знати, що всім не допоможеш, надто коли вони самі собі не допомагають.
Однак натомість відповіла:
— Я поговорю з нею. Не можу обіцяти, що вона послухається, але дізнаюся, що до чого.
Еткінс просяяла, мовби день було врятовано:
— Я знала, що можу на тебе розраховувати, товаришко! Не буду більше тебе затримувати. Час і туалети нікого не чекають.