…І своя душа стає чужою

210

(Фрагмент з оповіді)

…А може то і не бійка в хаті була, а танець, вихор
прозорий. І пропав той хаотичний вихор до мого приходу… танець дикий під
акордеон і скрипку. І чую щось чуже, хтось чужий тут буває… на причілковій
стіні темне провалля, вхід із хати в погріб, в льох кам’яний, глибокий, кам’яні
сходи вниз ведуть, у темну  яму. Іти я
вниз боюся, бо ще привалить, і в дитинстві, пам’ятаю, туди  нас чогось, дітей малих, ніколи не пускали.
Маленьке віконце розбите, скляні блискучі ножики валяються, хрускотять під
ногою… хтось заходить сюди, хтось чужий, хтось заходить. І знову таке щось:
ідуть і  кружляють, обличчя не бачу і
голосів не чую, тільки повіви, подмухи вітру і в дзеркалі тіні, силуети і
лінії, тіні прозорі в напівтемних кімнатах, щось мені чується, хтось ще,
знайомий, пригадається, і незнайомий хтось з’являється, без імені і плоті, або
з ім’ям без голосу, або чийогось  імені
тінь… І я посміхнувся: одяг і взуття на припічку, на підвіконні, на ліжках і на  столах, — то не бійка, то сороміцьке дійство
тут відбувалося якесь, роздягання-оголення вічне, Танатос та Ерос…

Зайшов до хати, коли яблука падали, сипалися густо і
пахло  літом, і яблучним пахло, іще
недозрілим, вином… а виходив із хати, — чи то мені так здалося, – іду: а  вже яблуня гола, жовте листя рознеслося подвір’ям,
і пахне снігом, і приблудні собаки 
ломляться і шарудять в кущах прихатніх, і гарчать десь у літній кухні…

***                                                                                                                     

«Та куди  нада, туди й
поїду» – відповів воєнкому, коли той спитав, чи поїду в Афганістан. І він
поплескав мене по плечу. Зразу я  попав в
учебку погранвійськ, вивчали саперне діло, хоч значилися ми ‘’інженерами’’.
Сержантська школа була в Туркменії, в Мари, а пост в Каракумах, між Мари і
Ашгабадом. Дроти, арик, сонце і верблюжа колючка… Потім в Імам-Сахіб, біля
Кундуза. П’ятеро нас із учебки поселили на ‘’точці’’, висадили із вертольотів.
Дивимося: хто роздягнутий до пояса, хто одягнутий, тихо, ніде не стріляють – ну
зовсім не так як  нам розказували… Попав
у взвод, на кордоні наша застава була, Шархар, а там далі ріка Пяндж, по
фарватеру границя. Коли переїжджали 
кордон вночі, на баржах, дивимося: тут, в Союзі, все світиться,
електричні вогні всюди горять, а там, по той бік ріки, куди не глянь, все
чорно, — темне, чуже і чорне, – і туди їхати… Ну, думаю, Юрко, попав ти…

А вже за рікою, куди приїхали, тут ще до їхньої революції
задовго, розташоване було  наше військове
містечко, будиночки такі стояли білі, порожні. І ще тоді ж по периметру
‘’городка’’  поставлені були  мінні 
поля… А на кожне поле  складається
формуляр, схема, де яка міна лежить, і ті документи мали би десь зберігатися…
Коли вводили в Афганістан війська, – ми раніше сюди потрапили, – з  нашого поста обзору не було, шовковиця
недалеко  росла,  розрослася, розкучерявилася… дали наряд,
пішли удвох, сержант і рядовий. Зрізали ту шовковицю, обрубали гілки,
перекурили, з’їли кавунчика, там бахча недалеко… і наступає один із них на
міну, невеличку таку, як консервна бляшанка, протипіхотну. Ногу одірвало… а в
сержанта контузія. Прилетів із отряда старший, відправили хлопців у Союз. На
другий день пішли дивитися, що та як. Траки тягали, — як на неї не наступати,
вона і не вибухне, хоч ти грайся нею. Побачили схему в натурі, ніхто нам ту
справжню схему не зберіг і не знайшов… Треба знищувати поле, каже командир.

П’ятеро нас було. По одному краю іде офіцер, я за ним… через
кожен метр штик-ножем раз-раз копнув — є… копнув — є… а тоді, вже так метрів
з  десять пройшли, арик там, водою
розмило чи замулило, або віднесло, копнув: туди метр, сюди метр — нема…
перекур, сіли, должна буть, а нема, ну сіли, закурили, куримо, посиділи,
подумали, майор каже: работаєм дальше… тільки встали – хоп!.. Він  підірвався, Ігор за ним… а ми сиділи якраз на
бровці арика. Ігоря осколками, із землі сипонуло, – вкололи їм від болю, беремо
на руки, щоб винести, і Серьога наступає на другу міну, раз — і ще один остався
без ноги, жгут наклали, свідомість втратив…’’шорох’’ на  ’’точці’’. Не давали ж нікому бачити, що тут
щось нами робиться. Визвали  ’’борти’’,
через годину — вертольоти і прямо в Союз.

Двоє без ноги, а в Ігоря ноги цілі, а все посічено
осколками, і ноги, і вище все посікло… ждали вертольотів, лежали, калічені і
контужені, чаділи… майора шкода, молодий, красивий, нежонатий, високий такий
хлопець, чорноокий, без обох ніг, батьки приїхали із Тули, забрали його із
госпіталю.  Отак-от: двоє в перший день,
і п’ятеро на другий день, — всі вернулися додому. Ноги поодрізали, позаживало
скоро, — молоді всі, — а от Ігоря осколки мучили ще довго, та й зараз
озиваються то в колінах, то ще десь.

 

***

…І біг я з братом своїм маленьким за яблуком, за  кинутим зо всією хлопчачою силою яблуком,
наввипередки бігли, бо дуже хотілося яблуко з’їсти. Біг я і чув за собою сміх
Василя, сина виноградаря, який те яблуко для нас кинув, у нього яблук повна
пазуха. Розважався так, кинув і сміявся, стоячи біля паркану, біля хати своєї
ошатної, стояв, улюлюкав, сміявся, аж 
гнувся.                            
                                            

Вчитель музики і колишній сапер, — не друзі і не вороги,
знайомі трохи, в одній кав’ярні, буває, зустрічаються, переглянуться, та ото й
все, — кожен щось своє випиває. Василь, як завжди: ковток — хвилина — крихта
хліба, ще ковток… А Ігор випиває свої півсклянки і сидить, потім ще півсклянки
і сидить… а смерть завжди звичайна, хоч не повинно так бути, не має бути смерть
простою і  буденною, як випивка і хліб… В
той вечір, — та ще й не вечір, сонце  ще
між дахами горіло, між високими стінами і у вікнах червоних, — в той вечір, в
той час підсідає Василь на вільне  місце
біля Ігоря і щось йому каже, якось пожартував… ’’Чого тобі весь час сміятися
хочеться ?’’— спитав Ігор. А той щось відповів: 
про те, що… коли бігав пес через овес, то не зашкодило ні псові, ні
вівсові, чи щось таке… і не помітив, як Ігор сполотнів, встав і зайшов збоку…
вдарив ножем, що з’явився в його руках невідомо звідки… і  охнула плоть від ножа, і похапливо пульсуючи,
виштовхує, закриває тіло рану, закриває рану кров’ю. Василь встає і, вставши,
дивиться на Ігоря, а тіло охнуло іще раз, і ще, і ще… Ігор бив, а тіло Василеве
тамувало болі, гасилися рани кров’ю, очі закривалися, а він бив і бив ножем, і
Василь уже висів на ковзкому ножі, хилився… і він його скинув  з ножа на підлогу… і поклав ніж на стіл, і
сам сів, блідий і напівсліпий якийсь, і став серветками витирати мокрі долоні…
тиша, і чути, як шурхотить серветка…

                                                                          
                                                      ***

Що би там хтось не говорив мені, що би хто не казав, а нема
в світі нічого вічного, і нема нічого реального, нічого нема реальнішого за
час, нема реальнішого за миттєвості, за грудки і крихти часу, що розсипаються в
здивованих долонях, і курявою-пилом час осідає на всьому, покривається все
порохнявою білою, порохом.

Батько зовсім осліп, виживати став з розуму, і вже починав
заговорюватися віршами, — помер ще до нещастя, так і не довідався про загибель
сина. А  мати злягла, плакала день і ніч,
ніхто до неї не приїхав, забрали в лікарню, де і померла скоро, оплакуючи сина,
дитину свою єдину. Поховали її коштом громади. На спорожнілу хату не було кому
хоч якогось замка старого повісити, чи хоч дротами вхідні двері зав’язати. І
хата із запалими вікнами стала для перехожих такою ж грудкою часу, як і все, що
розсипається й руйнується…  і стане,
і  стає ошатна колись і красива хата,
стане  грубою купою білої глини, вапна і
червоної битої цегли.

І обганяє мене брат мій маленький, бо прудкіший, швидше за
мене бігає, а Василь сміється, щось веселе кричить і сміється, і я… я штовхаю,
штурхонув брата в спину, брат ще трохи біжить і падає, перекидається, а я ловлю
те яблуко, і ніби зрадів… і ледь не заплакав, коли побачив, що Толік, братік
мій менший, упавши лицем в куряву на дорогу, сидить і плаче, і тече із розбитої
губи, — тече кров  із пилюкою і
сльозами, — чорна грязь… оглядаюся, а він сміється, син виноградаря сміється з
нас, аж пригинається, і я хочу кинути в нього каменем, і кидаю, і летить його
яблуко із моєї долоні гострим каменем… а брат сидить на дорозі і плаче.

…А отут я і не скажу, не знаю, як сказати, останнє не
пам’ятаю:  кинув я тим яблуком в нього чи
ні, не пам’ятаю… а може, з’їли соковите спіле яблуко з братом, і пішли  втрьох, як і завжди, гратися на стару
цегельню, яка заросла травою і верболозом, високою і густою зеленою травою, в
якій було   так солодко і радісно жити, і
так весело було нам гратися в хованки і війни аж до самої до темної ночі.

с. Мар’янівка на
Запоріжжі

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!