Хижаки

До колишньої колгоспної контори сходилися люди. За звичкою,
бо з роду віку в цьому маленькому селі ні клубу, ні сільради. А от ферма
стояла, й оця контора – колишня куркульська хата. Господар давно згинув у
Сибіру, а хата ще, як дзвін. Інші он, новіші повростали в землю по самі вікна,
страшно зайти. “Наче баби оці. Штовхни котру – розсиплеться. Як вони тільки й
живуть отут?” – подумки розмовляв сам із собою вже немолодий чоловік, із сірими
примруженими очима. Уважними, пронизливими, наче тільки вони й були на його
обличчі. Може тому, що зовсім мало розмовляв, лише роздавав команди, кивав
головою і думав. Тепер ось спостерігав за двома десятками людей. Та де там
людей – старці, що спираються на палиці, у куфайках латаних і бурках – усі до
одного. Навіть хлоп’я, що тулиться до баби – у маленьких бурочках з глибокими
калошами.  Точно чиєсь байстря, бо чого б
воно жило в оцих джунглях. Подумки порівняв хлопчика з Мауглі. Посміхнувся,
глянув на власного сина, що сидів за кермом новенького позашляховика, здивовано
розглядаючи селян.

– Да, синку, такого ти у своїй Англії не бачив.

Хотів щось сказати, але син змушував батька розмовляти з ним
лише англійською, а вона йому чомусь не давалася. Таки не втримався: «Well, What do you think about
forest people?» («Ну, як тобі лісові жителі?»)

 – Cool, they are Ukreinian іndians. («Супер. Це ж українські індіанці».)

Селяни здивовано перезирнулися. Дід, у вицвілій
шапці-вушанці по самі очі, запитав: “Це що, наші чи знову німці?”               

– Чорт їх знає, – почув у відповідь не лише дід, а й Борис
Петрович. – Може, вибори які, то вони й катаються. 

– Та не вибори. Чого ви оце? – дорікнув селянам сільський
голова,  що приїхав разом із бізнесменом,
тільки у машині з охороною. Тепер стояв простоволосий, помітно хвилювався. – До
вас чоловік по-хорошому, допомогти хоче. Он каже – дорогу зробить і ще щось,
так? – глянув запобігливо на приїжджого. А той ступив крок від легковика, за
ним охоронці: мордаті, широкоплечі, в однакових шкіряних куртках. Дід чомусь
потиснувся між бабів: “Я таких бачив у війну. Вони нашу Христинівку палили.
Тільки у формі були, з автоматами й вівчарками”.

– Ну, що ви за люди такі? – зніяковів голова. – До вас,
можна сказати – благодійник приїхав, а ви…

Борис Петрович ледь помітно спохмурнів. Але не від дідових
слів. До гурту підійшов середніх років чоловік без руки. І хоча взутий також у
бурки, щось у ньому виказувало колишнього військового. “Точно «афганець».
Тільки його мені не вистачало. Ну, нічого…” Посміхнувся роблено і голосно
запитав: “Усі зійшлися? Треба б нам з вами поговорити”.

– Професорки немає! – вигукнули з гурту. – Аби когось по неї
послати.

– Вона не прийде. Чогось не любить бізнесменів, – нарочито
голосно кинув однорукий чоловік, дістаючи з кишені цигарки.

Борис Петрович лише посміхнувся, намагаючись перехопити
погляд чоловіка, але той зосереджено длубався у своїй кишені й ні на кого не
дивився.

– Є тут у нас одна грамотна, – заспішив пояснити сільський
голова. – Уся Христинівка її слухає. Навіть хотіли на моє місце висунути та,
кажуть, відмовилася. Але вона нам без діла. Вона – приїжджа, чужа, можна
сказати, і живе тут на пташиних правах.

Поки голова сільради говорив, Борис Петрович дивився на
реліктові сосни, що підступали до села. Такого багатства тепер ніде не знайдеш.
А трохи далі – дуби. Європейці купуватимуть за золото.

– Я вам не лише дорогу прокладу, – промовив несподівано для
себе самого привітно. – Підприємство побудую, робота усім буде.

– Та ми, наче, вже своє одробили, – несміливо промовила худесенька
бабуся, що стояла за кілька кроків від нього. – І наробилися… Нам, аби хоч
раз на тиждень хто хлібця привіз, і то спасибі.

– Буде вам хліб, магазин буде… – Борис Петрович не
скупився на обіцянки. За його спиною стояв син. І не просто син – вчений
фінансист. Ще трохи, й отут усе буде його. З яким би задоволенням він підігнав
сюди бульдозер і вигріб оці халупи кудись у рівчак. Може, колись так і зробить,
коли оці… Озирнувся, пошукав очима цвинтар, побачив  віддалік у лісі дерев’яні хрести й розсердився
– ліс запаскудили.

Закінчив говорити, та чомусь не побачив на жодному обличчі
ні того піднесення, ні того збудження, яке відчував сам. Навіть ніхто нічого не
запитував, тільки однорукий поцікавився:

– А це вам наш ліс понадобивсь, чи, може, пісок? Тут давно
колись брали. Кар’єри, спасибі їм, такі позалишали, що влітку й на море їхати
не треба.

Борис Петрович не відповів. Натомість дістав із кишені
мобільний телефон і комусь наказав привезти хліба в Христинівку. Не якогось, а
свіжого, ще теплого. І тільки тепер грубі селянські обличчя мов потеплішали, і
бізнесмен почув “спасибі” у кілька голосів. Кивнув головою, мовляв, та що там.
І дав команду їхати. Сільський голова  на
цей раз сидів у машині разом із Борисом Петровичем.

– Оце її хата. І то не її – тітчина. – Показав на маленьку,
ніби з дитячої книжки, хатину. – Два роки тому приїхала з однією сумочкою, на
хліб не було.

Борис Петрович знічев’я глянув на хату і несподівано
змінився на обличчі, побачивши біля колодязя жінку. Він упізнав її, добре, що
упізнав, а думав, що згинула. Ось тобі й згинула.

Озирнувся на стару хату, а здалося, мимоволі озирнувся у той
день, коли прийшов у професорську квартиру, розглядав картини на стінах, поки
професорка хавкала, вчитуючись у постанову суду про перехід її квартири у його
власність за борги покійного чоловіка. Не повірила, кричала, що чоловік був
хворий і ніяких грошей ні в кого не брав. “Брав, дорогенька, у мене брав. –
Підніс їй до самих очей документ. Мадам, звільніть моє житло. Поки охорона вас
не вивела звідси силою”. “Це ви його в лікарні, коли помирав, наркотиками
накачали… Виродки”. Вона довго стояла мовчки, потім взяла якусь стару валізу,
склала туди папери, а потім, навіть несподівано для нього, вийшла, не зачинивши
за собою дверей.

Він чекав скандалів, суду. А вона зникла, мов її і не було.
Та Борис Петрович завжди боявся покірних. Бо коли у гніві людина викидає із
себе біль і зненависть, то покірні накопичують, наче запалювальну суміш. І не
знаєш, коли вона вибухне. А вибухне обов’язково.

– І днями, й ночами, кажуть, щось пише, – почув запобігливий
голос сільського голови. – На пошту за вісім кілометрів ходить, посилає. В
Америку чи німцям, але гроші їй звідти йдуть. Тепер он ніби виїжджати до них
збирається. Нехай їде, що їй у нас робити.

У Бориса Петровича відлягло від серця – на одну мороку
поменшало. У цю мить несподівано син загальмував. “Father, – look!» («Тату, –
вовки!”)

Віддалік на пагорбі стояли два вовки. Машини спинилися, але
хижаки навіть не поворухнулися. Стояли й коли люди вийшли з машин, а молодий
чоловік взяв із авто пістолет і став цілитися.

– Далеко, – Борис Петрович торкнув напружену синову руку. В
цей час більший сіроманець відділився і пішов вздовж пагорба, немов подразнював
людей. Несподівано син бізнесмена кинувся у машину, й автомобіль рвонувся
напереріз вовку.

– Куди ти!? – злякано закричав сільський голова. – Там же
кар’єр глибочезний, лід ще тонкий!

– Назад, синок! Назад! – гукав перелякано батько, але чи то
син не почув, чи не зрозумів батьківської мови. А той у нестямі кричав на
охоронців, що стояли біля машини й не відразу зрозуміли, що відбувається.
Тільки коли перед чорним авто ніби розступилася земля, вибухаючи з-під коліс
фонтаном води, вони рвонулися туди, але за кілька кроків зупинилися –
позашляховик миттєво зник під льодом, наче його ніколи й не було. Лише вода
розросталася на сніговій поверхні, немов роззявлена велетенська паща, яка
хотіла нових жертв.

А вовки постояли на пагорбі, потім побігли по заметеному
снігом полю туди, де ледь ворушилися на вітрі вершечки могутніх дубів і
реліктових сосен.

м. Чернігів