“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
Усе в тому прифронтовому селі війною дихало. І то була чиста правда. Всліпни навіть, щоб не кидалися у вічі поруйновані будинки, потрощені газові магістралі та обірвані лінії електромереж, кожному відразу ж ставало зрозуміло – йде війна. За відчуттями, за особливою атмосферою. Відверто слід сказати: війна – справжній всесвіт, із своїм осібним, нехай і специфічним наповненням.
Наша група, до якої входили зв’язківці, спеціалісти з бронетехніки і ракетно-артилерійського озброєння, так звані равісти, та ще якісь штабні офіцери невідомих рангів і звань (ніхто на передовій жодних відзнак не мав), на пасажирській «газелі» в чимале приміське село прибула. На його околиці одна з ліній оборони Маріуполя проходила. Окопи вервечкою тягнулися, танки і бойові машини піхоти (БМП) на позиціях стояли. Бійці бліндажі облаштовували. Ледь закінчивши перевірку зв’язку на одній із БМП, терміново мусили прихисток під бетонною огорожею якогось покинутого будинку шукати. За даними розвідки ось-ось обстріл мав розпочатися. Там уже майже вся наша команда, крім равістів, зібралася. Ті специ все ще десь біля танків ввихалися. Довкола доглянуті городи, садки й оранжереї розкинулися. Примарна мирна ідилія, якщо на вибиті вікна і поруйновані дахи не зважати. Там-сям свіжі вирви виднілися. У повітрі бриніла та висока напруга, яка лише на передовій буває.
А йому, видно, живого спілкування не вистачало…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Ти – «Кеп»? – запитав старший прапорщик Карпенко з бронетехніків.
Цей з голови до ніг озброєний вояк ще й чомусь польового бінокля на шию начепив.
– Так точно, – з почуттям гідності чоловік відповів.
Невідь-звідки він узявся, але неквапом кожному руку потиснув і навпроти нас зупинився. З автоматом, як і всі ми був. Трохи пізніше я пістолет за поясом у нього помітив. І ножа в чохлі він мав, а на лацкані кітеля портативну радіостанцію ловко припасував. Але ні каски, ні бронежилета не надягнув чомусь.
– «Кеп», а нещодавно ще й дідом став. Тож тепер я – кепський дід. Внук народився… – поліз він у внутрішню кишеню добротного імпортного кітеля. – А це – нова моя…
Нібито й не в тему витягнув фото симпатичної дівчини років двадцяти, хіба що з невеличким хвостиком від сили. У військовому однострої вона була і в бронежилеті.
– Сама мене знайшла…
Раптом десь поруч одиночний постріл бабахнув. Карпенко присів від несподіванки. І нічого дивного, як глянути, у тому мимовільному фінті не було. Будь-який різкий звук на передовій неабияк напружує.
– Ти що, боїшся? – з подивом «Кеп» на нього глянув. Сам-бо й бровою на той стріл не повів.
– Та я… – щось нерозбірливе старший прапорщик собі під ніс промимрив.
– Так і знайте: війна на особистих контактах тримається, – не став його «Кеп» слухати. – Прошу наших: не стріляйте – не стріляють, вогню дайте – вогонь відкривають… Генерала баняком об танк товк. Полковникові морду рихтував… Класний бінокль у тебе, – ніби між іншим до Карпенка він звернувся. – Подаруй. А то розвідка з театральним моноклем воює…
– Та не можу я. Презент.
У Слов’янську десантники мені його підігнали…
«Господи! Знову Слов’янськ!»
Не один я, мабуть, подумки зойкнув. Тим населеним пунктом старший прапорщик уже всім голову проїв. Винятково його героїзмом місто від орків звільнилося.
– «Коліс»1 немає в мене, – через якусь мить, і знову ж таки ні до кого не звертаючись, «Кеп» мовив. – А в місцевих віджимати2 не хочу. Вони такі ж, як і я. В кредит машину, може, взяли… Беемпешкою сепарів чавлю. На гусениці кишки мотаю. Але до зарізу «колеса» потрібні мені зараз…
Він знову за цигарками в кишеню поліз, хоча щойно недопалок викинув.
Неподалік щось так голосно гупнуло, що аж усі здригнулися.
– Не треба боятися, – знову спокійно на те «Кеп» відреагував. – Щось серйозне намітиться… – наче і не було нічого, глибоко цигаркою затягнувся і смачно димом пихнув, ніби справжній актор паузу витримавши, – …хлопці повідомлять. Мій старенький радіоприймач постійно на блокпосту колошматить. І тільки-но перебої в його роботі починаються, гарантія, що за десять хвилин обстріл буде. На сто відсотків прикмета збувається. Спочатку не вірили мої, а коли кілька разів накрило, всі до тієї шарманки прислухатися стали… Я теж, тільки обстріл починається, на блокпост лечу. На бетонному даху танцюю. Наші кажуть, що джигу шкварю. А я й сам не знаю, яка холера виходить… Джига, то джига… Ні бронежилета, ні каски не одягаю… А навіщо це?! – різко «Кеп» до мене повернувся.
Мені здавалося, що він не помітив, як я своїм фотоапаратом клацнув, нишком в об’єктив його піймавши.
– Нехай на пам’ять буде.
– Ні. Видали. Прошу… Ось закінчиться все, тоді яку захочеш фотосесію проведемо. Хоч і негліже, а зараз не варто. Я – зірка телеекрана. Зі спини тільки… Всі, хто перед камерою викаблучувалися, вже там, – у відомому напрямку, тобто собі під ноги вказівним пальцем «Кеп» тицьнув. – Це ж із кореспондентом я був, коли на мене каску натягнули.
І що? Просто біля окопа надвоє осколок розпанахав її. Вже друга на мені тріснула. І я сказав: харе! Більше не одягну. І бронежилет так само… А того кореспондента ледве з бліндажа витягнули. До смерті перелякався бідний. Чутінько живим спровадили звідси… Ну що, видалив?
– Сам не тямлю. Попросив ось людину…
Я й справді не надто в тому сучасному апараті розбирався. Вдома донька раду йому давала. Тому свого колегу, такого ж зв’язківця, Олега попрохав свіжий знімок знищити.
– Не треба, слухай, в тираж мене пускати, – ніби вибачаючись, «Кеп» мовив. – Я довго не протягну… То пусте, що тільки п’ятий десяток розміняв. Повністю ліміт вибрав. Але ще на Київ збираюся… Дві вищі освіти маю. Дисертацію захистив.
– Тема? – поцікавився я.
– Махно.
– Хм… Цікава фігура. Теж на цих землях воював. І тема вдячна…
– Під Сартаною «Град» нас накрив. Ми все покидали і в нори позабивалися, – наче й не чув мене «Кеп».
Взагалі, він повсякчас збивався з лінії, так би мовити, і досить сумбурно говорив.
– То деякі герої мародерством зайнялися. Тягнули все, що під руки потрапляло. Навіть старими кариматами не гребували… Із підствольника розганяв їх…
Усі мовчали, з якоюсь напругою в неспокійний довколишній світ вслухаючись. «Кеп» теж за компанію затих. Раптом вибух пролунав. Усі здригнулися. Лише цей химерний вояк сфінксом залишився.
– Нерозрив сапери підірвали, – якось знехочу він той бабах прокоментував. – А позавчора після обстрілу в церкву пішов. Друга Пречиста була, – він укотре не в ті ворота завернув. – Геть розклеївся. Наче пісюн газовий став. Але такий розслабон пішов, що зуби з ясен повипадати могли… А мій «сотий» знову не заводиться, пушка не працює і кулемет заклинило… Орки на нього сезон полювання відкрили, нагороду встановили…
Вкрай несподівано «радейка» в «Кепа» ожила, саме його, як ми здогадалися, «двадцять сьомим» позивним ефір потурбувавши. Він відійшов трохи вбік і, буквально кількома словами з невідомим «тридцять третім» перекинувшись, назад повернувся.
– Слухайте! – трохи не викрикнув. – Дайте «колеса»! Скоро поверну…
Ми всі, ніби змовившись, у старшого прапорщика втупилися. Хоча в нашій команді і майор-равіст, і штабні офіцери перебували, але Карпенко старшим машини був. Можливо, й тому ні крапелини він від цієї загальної уваги не знітився, а навіть ще більше від першої ролі надувся, глибоко задумавшись на якусь мить. Делікатність ситуації полягала в тому, що в аеропорту, де наша база була, ми на повну котушку старенького «москвича» експлуатували. А того «корча» нам саме розвідники, якими командував «Кеп», підігнали. Вони якось у штаб на ньому прибули, але трохи побешкетували там. Тому й амуніцію, на яку розраховували, не отримали, і техніку чи не здуру нам залишили. Бо згодом хотіли свого драндулета назад забрати, але ніхто їм не повернув його. Славнозвісне десантне правило спрацювало, яке гласить: якщо десантник сказав, що не брав, то вже не віддасть.
– Не дам, – по короткім розмислі чітко Карпенко відрубав.
– Дякую, – наче вжалений «Кеп» на місці крутанувся. – Швидше забирайтеся звідси, – без найменших ноток злості, але дуже стурбовано через плече кинув і притьма щез.
Весь гурт зніяковів. Але ніхто й слова не мовив. Не до того було. Обстріл починався…
Того дня ми ще раз із «Кепом» перетнулися. На одному з сусідніх блокпостів це сталося. З бетонних блоків на узвишші біля шосейки облаштували його. Поруч із десяток танків стояло на позиціях, облаштованих у полі за ріденькою лісосмугою.
Задощило. Ми вельми загаялися, з бронетехнікою вовтузячись. І вже під вечір ледве ноги з чорноземів на асфальт повитягували. Зовсім не пам’ятаю тепер, хто нашу групу тоді вареними раками пригостив. Ми просто посеред шляху ласували ними, мало на негоду зважаючи. Рух транспорту майже повністю на тій ділянці припинився. Лише крайня нагальщина змушувала людей пускатися в дорогу. Тамтешні бійці кожну автівку ретельно перевіряли. Ворожа розвідка теж не дрімала. До противника звідти рукою було подати.
Усі ту підозрілу колотнечу в закущавленій улоговині помітили. Щось незрозуміле там відбувалося. Ніби мотоциклет гарчав, наче й матюжився хтось, якісь крики лунали… Але чомусь зовсім той гармидер місцеву залогу не переймав. Принаймні ніхто й не думав на сполох бити, спокійно ту веремію зверху спостерігаючи.
– То «Кеп» повертається. На тому боці він уже встиг побувати. Трохи прочуханки декому дав. Ще й, мабуть, «колеса» якісь прихопив із собою, – нарешті й нас у суть тієї варвітні посвятили.
Невдовзі з-поза якогось поруйнованого мінами складського приміщення важкий «Дніпро» з коляскою вихопився. Крім «Кепа», він ззаду за водієм сидів, на запасному колесі боєць примостився. І в колясці ще якесь скоцюблене тіло виднілося…
Ледве-ледве твердого покриття діставшись, так у напрямку Талаківки вони газонули, що тільки подиміло за тим дивним екіпажем.
– У штаб полетіли, – хтось із бійців ті маневри прокоментував.
А «Кеп» і не глянув у наш бік, хоча в метрі від нас був.
- ••
Ми вже приступили до налагодження зв’язку на славнозвісній «сотці», коли в двір якоїсь ремонтної контори, де між складських приміщень та беемпешка стояла, карета «швидкої допомоги» влетіла. Крім номерів, на тій автівці всі належні опізнавальні знаки були. Хоча «швидка» трохи поодалік від нашого рідного ЗІЛа пригальмувала, я відразу ж здогадався, хто прибув…
Незабаром до нас командир розвідки окремої бронетанкової бригади підійшов. Невідомо, якого звання він був, проте досить екзотичний позивний мав – «Тором»3 його кликали. Довготелесий, нескладний, з видовженим лицем, мефістофельською рідкою та ще й рудою борідкою (здогадно, що й на голові таке само волосся було, бо він не просто під «нуль» стригся, а до лиску весь череп оббривав). А довершували цей чудернацький портрет зелені витрішкуваті очі… Здавалося, що він дійсно від темних сил щось мав. Ми знайомі з ним були. У перший свій виїзд на передову зустрілися. Під Кальчиком те сталося. Тоді він на внутрішній зв’язок у командирському танку поскаржився. І ми шворно відновлювати його взялися, позаяк йому терміново на завдання виїжджати треба було. Якийсь місцевий патріот зголосився на табір орків наших бійців вивести. Навпрошки до них рукою було подати, але хитра дорога туди вела, а в об’їзд понад десяти кілометрів виходило. Тому й розслабилися ті маріонетки, навіть постів не виставили. Той партизан усе добре вивідав. Три танки вже напоготові були і «Кепова» беемпешка генде полями гасала. Лише за нами справа стала. Та як не старалися ми, як не билися із шнурами, але нічого не вдіяли. Глухо, як у танку. Тільки в прямому значенні все було… Мені й досі чомусь здається, що всьому виною вкрай скептичний погляд «Тора» тоді став. Скидалося на те, що він від самого початку знав, що нічого путнього з тієї затії не вийде…
– Моє вітання, панове зв’язківці, – з кожним «Тор» поручкався.
Натомість «Кеп» (дарма що на п’яти йому наступав) і не муркнув до нас. Він лише кілька коротких наказів своїм бійцям віддав і відразу щез.
– Як поживаєте? – зовсім на той фортель «Тор» не зважив, затримавшись біля нас.
– Та нормально…
– Вашими молитвами…
– Довбемося ось, – невлад відповіли ми.
– Не сильно надривайтеся тільки, – він, очевидно, в гуморі був, хоча й давній сарказм нікуди не дівся. – Гаразд, піду я пір’я чистити…
Дуже довго морочилися ми з радіостанцією. Здавалося, що кінця краю тій роботі не буде. Хтось погано блок живлення закріпив і він упав, по живому з’єднання повиривавши. Паяти довелося. З головою марудства вистачало.
Уже за чотирнадцяту годину перевалило, коли несподівано «Кеп» навинувся.
– Так, щоб я вас не пи…в, мийте руки і їсти йдемо. Хоча «Тор» радить спочатку вмити людину, нагодувати її, а вже потім морду рихтувати, але я з другого боку підходжу.
Цей дивак настільки невимушено себе поводив, наче й не було нічого. І ми з водієм нашої машини Василем без зайвих пристали на цю слушну пропозицію. А двоє наших товаришів Олег і Сашко навідріз відмовилися, затявшись до логічного кінця справу довести.
– Нічого у вас не вийде. Згадаєте моє слово, – на те їм «Кеп» мовив.
У їдальні й кухні заодно, облаштованій у просторому гаражі, в металеві миски нам пельменів насипали. І щось на зразок олів’є туди ж додали. Той салат був з великою долею фантазії місцевого кухаря, якого мало не силоміць на цю посаду призначили (дорогою про ці подробиці від нашого проводиря довідалися).
– Де інструмент? – строго «Кеп» запитав.
– У машині, – Василь буркнув.
– Несіть сюди хутенько.
Він таки звик командувати.
– Та, ні. Ми вже там, на місці, й перекусимо, – не роздумуючи, за обох я розписався.
У нашій воєнній вантажівці, яка гордо спеціальною майстернею радіозв’язку іменувалася і велику буду, так званий кунг, мала, все необхідне для існування було, адже ми з Василем і жили там.
Щойно за стіл всілися, як «Кеп» зі своєю порцією в руках заявився. Мовчки перекусили, ретельно вологими серветками посуд витерши, і Василь на кухню потурлив його. «Кеп» у машині залишився й цигаркою задимів.
– Мені ще сім хвилин пити можна. За дев’ять годин до виходу перестаю вживати, – якимось байдужим голосом звістив він, вільготно на численних клумаках розвалившись, бо стілець твердим для нього був.
Не гаючись, мало не повну кварту розведеного спирту йому бухнув.
– Слухай! Ти років на чотири-п’ять старший мене, – без особливого ентузіазму випивши, мовив.
– На шістнадцять.
Я добре пам’ятав його вік. Утім, цей факт нічого не змінив у настрої мого візаві.
– Скажи мені, якщо можеш. Як це все розуміти?
– Що саме?
– Та все… – здавалося, він впадав у якусь важку задуму. Принаймні на очах спохмурнів й безслідно нещодавня безцеремонність щезла. Якась невластива йому розгубленість у словах вчувалася.
– Знаєш, я вмерти сюди приїхав. Зовсім не хотів жити… І тепер без броника і каски воюю…
– Навіщо ця бравада?
– Це не бравада… Зрозумій… Кожна людина у точно визначений час свій кінець знайде. Не раніше і не пізніше…
– Хочеш сказати, що кожен із нас не з фізичних причин відходить звідси…
– Овва, – раптом оживився «Кеп». – За всю війну ще ніхто цю тему не піднімав… А що ти бачиш, коли на кладовищі буваєш?
– Хрести.
– Ха! А я – плюси! Там краще… Мені зовсім мало залишилося.
– Облиш…
– Це ось трохи поманила одна за собою. Десь в інтернеті мене знайшла. Приїхала. Апартаменти в Маріуполі зняла… Столична штучка. Молодюсінька, вродлива. І мізки ніби на місці… Питаю: «Навіщо я тобі потрібен?» А вона: «Мовчи. Ти – мій». Лабуда якась… Жінка – придаток до чоловіка. Прямо сказав: твій день – восьме березня, решту – нічичирк…
На мить Василь заглянув у машину, але нашу ідилію вгледівши, хутенько біля двигуна собі справу вигадав. Я чув, як він капот відкривав, бо з радіатором у нас деякі проблеми були – воду пропускав. А скоро тосол заливати мали.
– Можна я на російську перейду, – несподівано «Кеп» до мене звернувся.
– Ради Бога. Гадаю, що зрозумію…
– Дивно… А я дві вищі освіти маю. І дисертацію по Махну захистив…
«Зійшлись кінці».
Миттєво мене в самісіньке тім’я якась напрочуд приємна думка тюкнула. І таки був привід для радості. Добре ж бо відав, що й без спеціальних пристроїв людину на брехню перевірити можна. Варто лише навести її на будь-яку давню розмову. Якщо тоді правда мовилася, то те саме знову майже слово в слово повториться. Вигадка ж не тільки новими деталями обросте, але й абсолютно несхожі магістральні варіанти матиме. Перевірено.
– …Був капітаном, тепер – рядовий… – так відсторонено «Кеп» свої власні віхи розставляв, ніби з листа чужу біографію читав. – Вище командування звичними методами цю війну розпочало. Особистий інтерес на першому місці стоїть… Слухай, старий, нас тупо в штабах зливають. Я знаю, що кажу, вже не перший місяць на передку4. Отримую завдання, а мені дзвінок звідти, – вказівним пальцем шульги «Кеп» позад себе у бік ворожих позицій тицьнув. – Вас ждуть уже тут… О, в мене агентура, як годинник працює. Вісімдесят відсотків – жінки. Вгодити бабам у ліжку вмію. Решта – чоловіки, бо легко перепити їх можу. Але ж свої здають. Зливають, гади… Ось чому оцьому органу найбільше довіряю, – до серця руку він приклав. – Йдемо на вихід і раптом – йок. Стоп! Вертаємося назад… Тим штабним мудакам обстановку доповідаю, вогню прошу… Знаєш через скільки найоперативніше реагування було? Через п’ятдесят три хвилини. За тими гнидниками уже й слід прохолов… Я теж не стріляю. А що кишки на гусеницях, то – перемир’я… Вони хочуть усіх нас тут угробити, щоб ми нікому правду не розказали…
– Хто зараз проти нас воює? – ненав’язливо зумів я свої п’ять копійок вставити, щоб трохи цю болючу тему змінити.
– Чеченці й осетини. Під Гранітним місцевих нариків ми завиграшки перехерячили. А ці молоді, треновані й хитрі. Але ж і я не дурень… Можеш уявити собі, як «язика» кілометрів вісім за собою тягнути, щоб він голосу не подав? То-то й воно… Навіть подумати важко. А я волоком тих жмуриків іноді волік. СБУ їх у мене забирало. А потім відпускало. Тепер не так. Усім горлянки ріжу… Але зрозумій, старий… Шмаркач він. Ще й двадцяти років йому немає. Проситься, щоб живим залишив. А я, наче барана того, ножем його по горлі… У мене четверо дітей рідних… А тепер усі ці хлопці – мої діти. Навіть старші мене – діти. Вони мені довіряють… Годину на добу спали. З ніг падали. Днями вручну окопи рили. Граніт легше вдовбати, ніж ці чорноземи. Але ж вистояли… На вишці мій коригувальник сидів. По ньому прямою наводкою били, а хлопчина без найменшої уваги на те координати передавав… Немає вже його… Сім кілометрів фронту сорок два чоловіки тримали. З дев’яти танків тільки два стріляли… Навіть із фільмів про війну відомо, що спочатку піхота в місто заходить, а потім танки. В полі – навпаки. А в Комінтерновому як було? Самі танки в місто зайшли, бо нишком «нацики»5 розбіглися. Навіть не попередили ті гівнюки, що на лижі стають… Мов свічки наші танчики горіли… Я не вернусь із цієї війни… Запам’ятай, старий, немає вороття з війни. Все – казки…
Він заплакав. Я мовчав.
Просторим подвір’ям, густо обставленим і цивільною, і військовою технікою, заклопотані люди снували. Навіть «Тор» із великим тазом кілька разів перед очима замиготів. Десь неподалік якісь агрегати гуділи. Хтось невидимий методично об залізяку молотом гупав…
Бозна-скільки часу спливло. Та й яке то мало значення, коли мені напрочуд затишно було ось так просто поруч із цим пошантрованим чоловіком сидіти. Насолоджуватися тишею. На превеликий подив того теплого жовтневого дня жодна шуя рейвах не здійняла…
– Два місяці пушка на беемпешці не фурдикає. Двигун як треба не працює. Димить, як паровоз. У крайній виїзд взагалі загорівся. Пивом його гасили… Доповідаю генералові (прилітав тут один із штабу). А він: подавайте заявку. Командую своїм: усі до зброї! А сам головою об броню того маршала. Мало баняк його не тріснув…
– Не Павловський часом? – з деякою напругою перепитав я.
– Ні. Що ти. Павловський – мужик!
«Слава Богу», – враз від серця відлягло, бо саме генерал-майор Павловський, командувач сектора «М», зустрічав нашу групу з шістнадцяти чоловік, коли ми на початку вересня в Маріупольський аеропорт прибули. З кожним він тоді особисто поручкався. Проблемами поцікавився. Вельми приємне враження у всіх бійців залишив.
– Вісім разів до ордена мене представляли. Побачимо, чи цього разу дадуть. Такі…
– Як тебе звати? – перебив я його.
– Нестор.
«Отакої!»
– Ми на секунду, – тільки на нижній щабель драбинки ставши, до вибачень Олег вдався. Нарешті вони з Сашком трохи перекусити забажали і тепер обидва несміло в кунг карабунилися.
– Дарма ви мучитеся. Все одно рацію не зробити, – тут же Нестор підбадьорив їх.
Хлопці й справді не більше хвилини затрималися. Лише по скибці хліба з салом у руки вхопили і відразу ж на боротьбу з клятою станцією відправилися.
– Владу я не поважаю. І депутатів не люблю… З усіх тих діячів тільки Ш. правду й каже (тут Нестор прізвище одного кінченого, як на мене, політнегідника назвав).
– А за що ж ти воюєш?
– За землю. Я умру за цю землю…
Він ловко десь із-за пояса пістолет вихопив.
– Восьмий патрон завжди в стволі у мене. На запобіжник ніколи зброю не ставлю. Навіть у вбиральню без гранати не ходжу… Моя лінія життя і так уже добру фору мені дала… Але треба йти, ще відпочити трохи перед виходом мушу.
– Будь здоров. І запам’ятай: ти житимеш довго і щасливо. Тільки не легковаж. Не випадково та дівчина в тебе з’явилася. То – добрий знак… Бережи себе, Несторе.
– Я – «Кеп», – він пильно подивився мені в очі, і я не відвів погляду від тієї пронизливої блакиті.
– Щасти тобі, Несторе…
- ••
А радіостанцію на його беемпешці ми так і не змогли полагодити. Таки наврочив «Кеп». Тільки не все так уже й безнадійно було. В запасі у нас новенька або нунсова, як у військах кажуть, станція малася, і ми її на місце того зламка поставили. Тож поки Нестор відпочивав, зв’язок на всі п’ять балів встановили.
________________
1 – «Колесами» обзивають будь-який автотранспорт у зоні бойових дій;
2 – цим словом експропріація якого-небудь майна у фронтовій зоні визначається, зазвичай у ворога трофеї віджимають;
3 – Тор – рудоволосий і рудобородий бог грому й блискавки в германській та скандинавській міфології; супергерой всесвіту Marvel;
4 – «передок» – передова лінія оборони (арм.);
5 – «нацики» – національні гвардійці (арм.).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.