“Українська літературна газета”, ч. 7 (351), липень 2023
Сергієві Бабичу, запеклому борцеві зі світоустроєм,
який понад 27 років відсидів у совєцьких тюрмах і концтаборах
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
та з принципових міркувань ніколи не мав власної сім’ї, присвячується
Надворі хазяйнувала пізня осінь. Хоча ночами добряче морози припікали і крига водойми вкрила, але снігу ще не було. А доверху наповнена золотими шкварками велика чавунна сковорода стояла на табуретці в кухні. І Сергійко саменький розкошував біля того нечуваного багатства. Бо всі хатні поприлипали до вікон у сусідній кімнаті. Видно, вони були налякані чимось. І враз тривога мимовільно передалася малому. Тож він, з доброго дива залишивши свої смаколики, подибуляв до гурту і шворно викарабунився на лавку. Жодної уваги, проте, ніхто не звернув на нього. Сергійко припав до шибки. Ой, леле! Ліворуч, навскоси через дорогу, величезне полум’я шугало аж до неба. І зовсім близенько того страхіття зловісно бовваніла самотня фігура якогось чоловіка в усьому чорному. Неподалік ще одна пожежа бушувала. Там теж якісь темні тіні сновигали. Так страшно людські хати горіли, що в одну мить «гусячою» шкіра в малого стала. Одначе не зарюмав він із того переляку, на споді свого маленького сердечка весь жах пригамувавши. Добре відав, що нишком мусить бути.
Скоро й татка Сергійко помітив. Татусь був украй стривоженим і чомусь безперервно туди-сюди у дворі нипав. Просто миготів перед очима. Аж тут і мама звідкілясь навинулася. Чи то з сіней вона вибігла, а чи й із курника, що до причілкової стіни тулився, прожогом вискочила. Того малий зовсім не вгледів, бо таки прикипів поглядом до пожежі. Швидше всього із сіней мама випурхнула, адже в хаті її не було. А слідом за нею тьотя Софа (так Софію Абрамівну всі діти називали) назгинці прошпинькувала. Тієї ж миті й тато до жінок пристав. І вся трійця дуже дивно до клуні побочкувала. Тато з мамою попереду, а тьотя Софа за їхніми спинами, мало що до землі не пригнувшись, мишкою на тік прошмигнула.
Дивина й годі. Сергійко від душі з тієї вистави голосно зареготав, начисто про завіконне страхіття забувши. Але враз баба Варка зі старшою сестрою Настунькою зашикали до нього: «Ша! Цить, дурне!» Та й Ольга з Андрійком теж із осудом на Сергійка глянули. Ось тільки Миколка мирно посопував у колисці, прив’язаній до сволока. Він зовсім маленьким ще був. Навіть говорити ще не брався, тільки кумедно агукав, коли з ним бавилися. А Сергійка дедалі більший сміх розбирав. Це ж десь видано таке, щоб тьотя Софа, завжди така поважна, така грамотна, як тато каже, теперички мало що не навкарачки під вікнами на подвір’ї лазила… Ніяк це з нею не в’язалося. Вона ж колись вчителькою у школі була і багато чого Сергійкові розповідала. Особливо за тепла, коли днями на канаві відсиджувалася. І він постійно біля неї крутився.
– Трохи спокійніше мені з тобою, – не раз вона йому казала, гладячи теплою рукою по голівці. – Колись і в школу підеш, мурчику мій…
Сергійко й справді мало що не розімлілим котиком на тому осонні почувався. І постійний липкий страх, який, здавалося, навічно вже в їхній хаті оселився, невідомо куди в такі моменти щезав. Натомість така благодать усеньке єство охоплювала, що зовсім не хотілося додому йти, коли мама зачинала раптом його кликати…
Невдовзі усе численне сімейство всілося на ґринджоли. Ті великі дерев’яні сани були встелені соломою, поверх якої стільки клумаків із різноманітним домашнім скарбом накидали, що завше баский коник Буян ледве з місця ту гору зрушив. Та й усю дорогу важко він сапав. Уже зима лютувала. Заметіль мела. А батьки, побоюючись, що німці знову зачнуть село палити, гуртом у ліс втікати вирішили. І тьотя Софа тоді була з ними. Сергійко вже добре знав, що німці – то справжні іроди, які чомусь на тьотю Софу полюють, тому нікому про те, що вона в них у хаті проживає, не можна розповідати. Бо прийдуть ті гицлі, як баба Варка їх прозиває, і всіх поб’ють. Навіть дітей не пожаліють. А хатинку спалять.
Нещодавно вже приходили. Трохи не такі, правда, але й не набагато кращі. Червоними партизанами вони прозиваються. Хтось доніс їм, що Олекса, так Сергійкового татка усі в селі звуть, нового кожуха має. Троє тих партизанів серед ночі вдерлися до хати. Дітей розбурхали. І почали вимагати кожух віддати. Якби той клятий кожух висів на вішалці в хаті, то вони просто забрали б його і на тому все скінчилося. Але татко, знаючи, що ті драпіжники селом ночами шастають, надійно весь теплий одяг заховав…
Зовсім не панькалися непрохані гості з татом. Силоміць вивели його з хати і поставили біля канави. Один із партизанів затвор гвинтівки пересмикнув і стиха, однак дуже чітко мовив: «Кожух або смерть».
Крім пари кожухів, ще й тільну телицю народні месники забрали.
Після того страшного трапунку тьотя Софа прожила в них ще кілька місяців. Інколи й на вулицю виходила. Зазвичай присмерком це бувало. Але така вже стривожена постійно була, що ну-ну.
– Вельми боялася сердека залишатися в нас. Всяка нечисть кругом нишпорить. Ледве дочекалася, поки на тепло стане, – так баба Варка раптове зникнення тьоті Софи прокоментувала. – До своїх вирішила вона пробиратися.
– До наших? – Ольга все допитувалася.
Їй скоро дев’ять років виповнюється. Андрій тільки на рік менший од неї. А Настунька вже дівочиться, тому завжди окремо дрібноти тримається. Та й нема коли їй теревені правити, бо вічно вона з Миколкою няньчиться. Батьки ж чорні від роботи.
– Еге ж, до їх… – чомусь вкрай непривітно тоді старенька на внучку зиркнула. – Тішиться, що десь рідня вціліла в неї…
Взагалі, чого діти самі не годні в усій тій довколишній веремії втямити, то баба Варка їм добре все розтовкмачує. Страшні історії днями вона замість казок принишклій дітворі розповідає. Та все напоумлює: «Ви ж ніде про ці домашні балачки не патякайте».
– Таке врем’я настало, що боронь Боже. Майбуть, кінець світу приходить, бо люди, трясця їх мамі, гірше собарноти поробилися. Від сусідів і то мусимо критися… Софа гонде ще під весну з двору пішла і як у воду канула. Уже й слід за нею прохолов. Видко, піймали горопаху, та й розстріляли…
Такого жаху баба своїм скрипучим голосом іноді на дітвору наганяла, що на очах довколишній світ отьмарювався.
– Довго не чикаються нині з цим народом… А то б яке знаттє дала нам…
Не зрозуміло, чи то доконаний уже страшний факт для баби був, а чи й сподівалася вона ще яку вістку від колишньої постоялиці отримати.
– Лучче доми зара триматися, – дуже наполегливо свою лінію баба гне. – І до всього готовим треба бути. Ні язиком, ні яким лахманом видавати себе не можна. Гондечки Демид… Ви знаєте, що він найменший мамин брат. Йому штирнадцять годочків на запусти сповнилося. Навіть наша Настуня старша дядька свого. Пізній він. Гириця та на сміх людський привела його… А нарік міг і не дождати. Ото вже ділов наброїв. Охо-хо… – важко баба зітхає, вмовкаючи надовго.
Малеча ж – анічичирк. Батьків, як завжди, немає вдома. А Настунька з Миколкою на кухні вовтузиться, весело щебече до нього та все наспівує. Баба не дуже любить ту крихітку забавляти. Не раз, було, бурчить сердито: теж знайшли коли любитися. А сина свого, Олексу, і поготів жеребцем обзиває.
– Баб, баб, – врешті-решт не втримується Сергійко і за рукав дохи стареньку шарпає. – А сьо зь далі бульо тама?
Хоч і мало що він у тих розповідях тямить, одначе дуже полюбляє бабу слухати. Її голос на диво заспокійливо на нього діє. Тому часто-густо засинає він під час тих жаских оповідок.
– Га?.. – неначе зі сну, прочумується Варка. – Співає вона… А шо їй остається…
– Баб, ви про Демида почали… – несміло Андрійко голос подає.
– Угу. Йде Демид, а за ним димить…
Таки не відразу баба з важкої задуми виходить.
– Був би вже віддимів, йолописько такий… Там же, на хуторі в їх, дрова просто під ногами валяються. Не лінуйся тільки. Підбирай собі, здаєцця… Еге. Так хазяюки хату вистудили, шо бери й собак ганяй. А те дурнисько швендяло десь і геть задубіло. Плиту Лукаш і розпалив нібито, бо ту нову Лукашиху десь чорти носили, але поки дух на хату не пішов, то Демид стару батькову шинелю натягнув на себе…
Варка так живо найдрібніші деталі ошелешеній дітворі викладає, ніби сама свідком усіх тих подій була. Інакше годі пояснити, звідки вона ті подробиці черпає.
– Ви десь бачили таке: красноармєйську Лукашеву шинелю у войну одівати. Охо-хо… І це не все. Те ж опудало ще й тую, як її… бадьонівку…
– Будьонівку, баб, – ніби змовившись, Андрій з Ольгою стареньку поправляють.
– Ай, – як від мух, відмахується від них Варвара. – Багато ви знаєте. Кажу вам: зірку посеред лоба на свого баняка натягнуло. Людоньки! Сходьтеся! – мало на крик баба не зривається.
– Кого ви кличете, баб? Куди сходитись? – раптом Ольга не витримує напруги.
– На похорони, доню, – на подив рівно, без найменшого надриву відповідає баба. – Німчура відкілясь вискіпалася і зайшла в хату. Троє тих душогубів було, і вони теж хотіли зігрітися трохи. Аж тут Демида у совєцькій хвормі вгледіли і як завищать гуртом: «Партізан!!!» І всі, як по каманді, свої оружія на того безголового наставили. В минутині мали бабахнути… Аж тут Лукаш навинувся. Він десь у хліві порався. Та як ухопиться голими руками за ті вінтовки…
– Баб, німці з автоматами ходять. Це поліцаї з карабінами… – як стій, Андрій із конопель вискакує.
– Я й кажу, голими руками… І то так, шо не відірвеш. Та ще й як сікнеться до гицлів тих: «Мал! Мал! Дітьо!..»
Так кумедно каркає Варка, що Сергійко гигикати починає. Та й старші діти замало сміхом не заходяться, проте відчайдушно стримуються, некепсько бабин норов знаючи.
– Ну, все по-німецькому, одним словом, – спокійно продовжує старенька, не воліючи тих вибриків помічати. – І давай хутенько Демида роздягати. Бо теля те ні на шо вже не годне було. Такі дрижаки ловило, ніби оце з ополонки його витягнули…
Варка, як заправський лицедій, робить невеличку паузу, щоб перевести дух і з силами зібратися.
– …І між них теж трапляються люди. Вспіли роздивитися, шо за сомпляк був перед ними. Лише-но гуртом гусаками заґелґотіли: ґал… ґал… ґал…
– Не так, баб, – знову Ольга озивається. – Ґут-ґут… вони, певне, казали. Добре, по-їхньому. Мене Софія Абрамівна вчила…
– Угу. Добре. Дуже добре… – гнівно зиркає баба на говірку внучку. – Помовч краще, якщо не знаєш. По кількох днях після того зайшов Лукаш, сват мій дорогий, знадвору в хату, приліг на ту широку лавку, шо під вікнами в їх стоїть, видихнув бідолашний і помер… До ручки знервувався тоді… А воно мені: добре… Немає маминого тата… Діда вашого немає вже… Ду-уже добре…
Баба не любить, коли її перебивають. Вона й взагалі не терпить, коли проти її характеру йдуть. І просто спопеляє Ольгу своїм прискіпливим поглядом, ніби це саме вона у всіх тих бідах винна…
– Два тижні звідтоді вже минуло, а ніхто з наших на похоронах не був. Не мали ким переказати…
Хвала долі, ніколи баба довго не гнівається.
– Все облави йшли… Тільки вчора про цю біду довідалися. Тихона з Палажкою, хутірські вони, випадково на шляху Олекса перестрів. То вже сьогодні вдосвітка мати ваша з тим… батьком вашим коника запрягли і до Лукашихи галайки погналися. Втішать, майбуть, її. Сіллю рани позасипають… А гляди, поліцаї обох у допру заберуть, шо ми тут… Охо-хо, крий Боже…
Спочатку сидячи ревно хреститься Варка, а потім поволі сповзає з полика, йде до покуті й довго молиться перед образом Пречистої з немовлям.
– А нех його… Заморочили ви мені голову своїми теревенями. Їсти шось треба думати…
- ••
Щойно фронт на захід відкотився, баба Варка у засвіти відправилася. До останнього свого подиху майже непідйомну ношу смиренно вона торбичила, і найменшої слабинки собі не дозволяючи. А ледве бої вщухли й Олексія мобілізували, на очах старенька, наче до решти вигоріла свіча згасла.
Попри свою невгамовну енергію і просто-таки незламний характер у Сергійковій пам’яті безмежно доброю і надто немічною бабуся закарбувалася. Хоча насправді всього кілька днів Варвара дозволила собі похворіти, як люди на цвинтарі шепталися, йому здавалося, що вона дуже довго тихенько лежала в ліжку. А він приносив їй воду, коли просила пити. Старанно підмітав підлогу. Взагалі, крутився біля немічної, щоб чим-небудь допомогти…
До найменших дрібниць Сергійко похорони запам’ятав. Мама весь час надривно плакала. Батька напередодні мобілізували. Ольга з Андрієм коровами ревіли, а Настуньки з Миколкою взагалі тоді не було. Ще раніше їх чомусь на хутір спровадили. Можливо, тому, що в баби Лукашихи корова вціліла…
Пізніше Сергій довідається, що червонозоряні визволителі гуртом над дівчиною в клуні на сіні страшно позбиткувалися, мало не закатрупивши її. Уся синя від побоїв Настунька була. Щоб Олекса тієї наруги не бачив, мати від гріха подалі нишком на хутір до своєї мачухи її з Миколкою спровадила.
Людей повна хата набилася. Незважаючи на лютий мороз, двері в сіни не зачинялися. Якась тітка затеплену свічечку Сергійкові в ручку сунула. І він, мов заворожений, на миготливий вогник дивився. Не зогледівся, як свічка на глиняну долівку впала. Гірко заплакав малий. А все-таки не побоявся підійти до самісінької домовини, в якій сумирно бабуся лежала. І ніяка напасть із ним не сталася. Дарма мама тепер остерігалася…
Не так багато часу спливло звідтоді, як старий Савула помер. Той високий і сухий дід із довгими обвислими вусами, великим гачкуватим носом і глибоко посадженими чорними пронизливими очима завше лякав малого своїм виглядом, бо дуже нагадував лютого зарізяку з давніх бабиних казок. Хоча жодних причин для страху й не мало бути, тому що ніколи ніякої кривди не причинив йому. Ото й усього, що мовчазним і строгим був. Крім того, що сусідили їхні повір’я, Савула ще й родичем доводився. Баба його своячкою була. Але Мокрина, бабина сестра, а Савулова жінка, подавно вже на кладовищі спочивала. Старий із літнім сином і такою ж немолодою невісткою віку доживав. Бездітними вони були. І треба було так статися, що завше поступлива мама мало не силоміць Сергійка на той фатальний погреб потягнула…
Він цупко вхопив матір за руку і приречено переступив поріг темних сіней. Савулова хата хоч і зручне, бо ж «панське», як баба Варка казала, однак трохи дивне для тієї невибагливої пори планування мала: із сіней вхід був у кухню, а вже звідти – у спальню ліворуч, у комору – прямо, а в залу – відразу ж праворуч із приходу. Проте й із сіней був прямий вхід у залу. Зазвичай він рядном занавішувався. А тепер і двері туди з петель зняли. Саме там… Боже, з яким невимовним трепетом Сергійко у той прочіл ступив!
– Здорові будьте, – мама привіталася.
– З вами здоровими… – як і заведено в таких випадках, їй у відповідь кілька крайніх жіночих голосів одказало.
Хто вони були ті люди? Малий не знав, бодай на мить боячись голову від долівки відірвати. В хату, як у рукавичку, народу набилося. Не продихнути було. І тут у нього сподівання з’явилося, що так за тими широченними бабськими спинами всю напасть вони з мамою і перебудуть. Аж ось… Ні, не побачив, а відчув, що повністю звільнився простір перед ними. Ніби якась невидима сила одним махом розштовхнула люд навсебіч, враз утворивши вузький, але вільний коридор. І ніщо вже не стоїть на перепоні того тваринного жаху.
«Не дивись. Не дивись туди…»
Чітко чув Сергійко чийсь застережливий, хоч і нерозбірливий голос. Мабуть, то баба Варка була. Вона завжди від всілякої біди його рятувала, бо мама, денно біля господарства ввихаючись, не мала коли й вгору глянути.
– Я боюсь!!! – відчайдушно заволав Сергійко сам до себе, поволеньки піднімаючи погляд від зачовганої дерев’яної підлоги до ніжок ослона, що лише трішечки виглядали з-під якоїсь попони, а там – знову ж таки мимовільно дотягнувся до труни, ковзнув ногами і нарешті вп’явся у страшне обличчя…
Умигока його безжально накрила якась чорна хвиля. Тілом пройшли корчі. Й очі затягнуло непроглядною пеленою. Мама давно вже відпустила руку, але Сергійко не годен був самотуж і ступеня ступити…
Не знати як на ногах утримався і не грьопнувся знагла на долівку. Наче й при пам’яті був, тільки зовсім не тямив, як надворі опинився. Голова йшла обертом і скроні лещатами стискало. Він анітрохи дороги не розбирав. А скільки ж там тієї дороги через перелазку в плоті!
Не роздягаючись, гепнувся малий на полик біля печі, у старе рядно з ніг до голови загорнувшись. Зверху ще й облізлого кожуха натягнув на себе. Але ніщо не допомагало. Всеньке тіло немилосердно викручувало. Пропасниця бідаку била. Та всі ті фізичні муки були ніщо в порівнянні з тим переляком, який зримо постав перед ним в образі Савули. Кволі намагання позбутися його ні до чого не привели. Байдуже, чи були очі закриті, а чи широко розплющені, старий незмигно дивився на нього з труни і ще й, здавалося, суворо так брови зводив: знаю, мовляв, хто груші літом у мене тирив…
Тільки після безсонної ночі батьки здогадалися за бабою Лукиною Настуньку послати. Годі було й думати в такому стані на вулицю дитину виводити. Потім ще двічі старенька знахарка навідувалася і все скрушно головою похитувала: «Ой, сину, сину…»
- ••
Без огляду на всю яскравість усіх тих подій, свідком яких Сергійко сам був або ж їх жваво обговорювали вдома, жодних роздумів не потягнули вони за собою. Душа тільки-тільки готувалася до думок. І ті зафільмовані миті були не чим іншим, як рядовими спалахами зворохобленої свідомості. Малий якось украй відсторонено споглядав довколишній світ, великий і таємничий у своїй байдужій незворушності, поволі накопичуючи критичну масу вражень і зачатків думок, щоб врешті-решт самостійно допнутися першого осмислення дійсності, усвідомлення себе в ній. І сталося те на шостому році його життя, якраз навесні 1945 року. Ще сям-там лежав сніг, але добряче пригрівало сонечко. Мерзлякувато щулячись, Сергійко вийшов з холодної хати і всівся на призьбі погрітися…
Багато років із тієї пори минуло, а Сергій Олексійович, напрочуд свавільно своє життя під укіс пустивши, і на схилі віку найменшої деталі з того вікопомного сидіння на осонні не забув. Завше перед його внутрішнім зором так чітко украй пригнічений стан маленької людини поставав, ніби щойно все те знову з ним наяву діялося…
Природа пробуджувалася до життя. Така благодать розлита була кругом, що її можна було великими ковтками пити. Виспівувало птаство, звично кублилися й кудкудакали кури, і вже перша муха, ще сонна і розгублена, зі свого сховку на підсобійок виповзла…
А душу дедалі більше огортав смуток і глуха безвихідь стискала груди. Чомусь у тій позірній ідилії сама собою зринула картина нещодавньої маминої непритомності, що до смерті перелякала всю хатню дітлашню. Тоді «похоронка» на тата прийшла. Ніяк він того жахливого видива позбутися не може. Досі у вухах стоїть якийсь нелюдський мамин крик, на який вона зірвалася, отямившися на мить.
«Баби Варки вже немає. Дід Лукаш помер. Тато загинув. Скоро мами не стане. І я…» – на очі Сергійка навернулися сльози. І прийшло ясне розуміння скороминучості всього сущого. Ніхто інший, а саме смерть як фатальна невідворотність, приголомшила дитину, лиховісно увірвавшись у її свідомість. То був грім серед ясного неба. Такого потрясіння годі й у зрілому віці пережити. А тут ще й Софія Абрамівна пригадалася… І малий гірким плачем зайшовся.
– Її вбили… Її вбили… Її вбили… – крізь схлипи повторював враз постарілий хлопчик мамі, яка намагалася заспокоїти безутішну дитину.
Ота скромна, непримітна жінка так багато цікавого йому розповідала, що дарма було весь алогізм довколишнього світу збагнути, в якому вже ніколи тьоті Софи не буде. Хоча згодом Сергій жодного слова не міг пригадати із тих довгих її оповідок, але назавжди запав у душу лагідний, тихий голос жінки, який, злившися перегодом із голосами баби Варки, діда Лукаша, тата Олекси і ще багатьох-багатьох дорогих серцю людей (нізащо не може без сліду щезнути людина, яка хоча б однораз мовила тобі тепле слово), таким потужним набатом зазвучав, що все перевернулося всередині. Той кульбіт настільки разючим був, що на все життя доленосний вплив справив.
І вже, дивися, несміло, але вкрай наполегливо, наче парость крізь бетон, пробивалася до життя тендітна думка, аби врешті-решт остаточно залізним кредо постати: «Мені не по дорозі з цим абсурдним світом»…
- ••
Таки нічого дивного в тому немає, що наш герой, хоч і не відразу, не зопалу, а з роками та ще й напрочуд розважливо і дуже наполегливо вибудує таку струнку і по-своєму цільну світоглядну систему, яку жодні тюремні стіни не зможуть ні притлумити, ні похитнути. Навпаки, саме страшні каземати допоможуть йому остаточно сформувати теоретичну базу, яка в майбутньому послугує надміцним фундаментом для осібного, недосяжного для інших п’єдесталу.
Слід сказати, що цей невтомний руйнівник суспільного устрою дуже відповідально поставився до того камерного зодчества. Що вдієш, йому життєво необхідне було обґрунтування жахливого силоміття, вчиненого власними руками над самим собою. Не варто забувати, що не з політичних, як багато хто гадав, а саме із концептуальних, так би мовити, міркувань він приміряв на себе смугасту арештантську робу «особливо небезпечного рецидивіста», на довгі-довгі роки позбавивши волі своє багатостраждальне тіло. Та й що з тим тілом було панькатися, коли гордий дух саме тоді так широко розправив свої крила, натхненно працюючи над зведенням Вавилонської вежі.
– Навіщо вона йому знадобилася та безживна, громіздка конструкція? – запитаєте.
– Задля самотнього споглядання довколишньої пустелі, – відповідаємо.
Зрозуміло, що за такого напруженого будівництва йому абсолютно байдуже було, як там згорьованому тілу ведеться: холодно йому, голодно, незручно й несвобідно… Такий дріб’язок! Адже так гінно в камері думки й фантазії ширяли. Та про таке життя лише мріяти можна було. До того ж і неймовірні надбання з’явилися. Зокрема, душі він дарував абсолютний спокій, серцю – жадане втихомирення, а розуму – безмежний простір для вільного та навіть продуктивного лету. На жаль, той вільний політ непомітно збився на свавільне шугання темними закапелками небес, спонукаючи до справдешнього бунту. Аякже: раб не може народжувати дітей. Даруйте, але ж раб Божий неодмінно мав би бути винятком у тих розумуваннях. Та ба. До відвертих нарікань наш заколотник вдався. Виявляється, батьки не мали жодного права давати йому життя…
Ні. Таки недарма милосердний Вседержитель устами Пророка Ісайї суворо застерігав подібних бунтарів: «Горе тому, хто патякає батькові: «Пощо ти плодиш?», а жінці: «Пощо ти родиш?»».
Марні попередження. Адже панові поборникові жодного разу не спало на думку просте запитання: навіщо було воювати з усеньким світом, якщо не мати дітей? (Принагідно зауважимо, що він без найменшого страху кидався в бій із жорстокою системою і таки долав із горнього попусту тюремні мури.) Навіщо усі ті геройства потрібні були? Хіба якої слави допнутися… Але ж і соціум цей оригінал відверто зневажав. То навіщо? Гай-гай… Лиш би вищі сили зайве подратувати.
І чи ж дивуватися з того, що поступово справа дійшла не тільки до категоричного несприйняття горніх настанов, але й до відкритого шантажу Господа наш ворохобник вдався, цілковитим винародовленням рідних обширів у випадку неприйняття його безглуздих по суті ультиматумів погрожуючи…
На жаль, свавільний розум уже не знав упину. Він гарячково вишукував підтверджень своєї правоти у спадку відомих філософів, видатних мислителів, великих піїтів та інших безбожних любомудрів, які за нашіптувань лукавого давним-давно збилися на манівці безвір’я. Що й казати, коли й до Святого Письма холодні щупальці його розсуду дотягнулися. Легковажно гортаючи сторінки Біблії, він прагнув лише одного – знайти нібито надійне опертя своїм богоборчим ідеям. І ті потуги не були марними. Але що тут вкотре чудуватися, коли за великого бажання й очевидний абсурд іноді набуває виразних контурів довершеної логіки…
Шкода, що прозріння вельми забарилося. Але воно, зрештою, прийшло (таки не слід забувати, що в Бога все вчасно діється). Та й не могло інакше бути. Це із самим собою дороги можуть розійтися (навіть весняної пори те може статися), іноді з долею вдається, як гадають, розминутися, декому в часі виходить заблукати… Але нікому і ніколи не вільно нишком повз Творця прошмигнути.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.