Святкова (гостьова) зала в Гончарівській резиденції гетьмана. Вражає кількість картин з давньогрецькими і римськими сюжетами. Серед них і двійко портретів господаря, що за бароково хвилястим довгим столом з величними підсвічниками і глибокими вазами для фруктів не відривається від чиєїсь супліки. У високих довкіл шафах і на довгоногих мармурових підставках блищать сотні діамантів, якими обсипані чаші, кубки, дорогі самостріли і ще дорожчі подарункові шаблі. Золота і дорогоцінного каміння висока зала з шерегою підстельних кришталевих люстр має не менше ніж гетьманська казна, але про це мало хто думає. Бо якою є та казна насправді, не знає ніхто. Хоч чутки про мазепинські багатства ширяться і Європою, і Росією. Але чутки можуть брехати. А отакі от послання – треба думати… Рука в перснях (гетьман ними не особливо на людях хизується) наосліп посувається до позолоченого мідного (тільки золото не таке голосисте) дзвоника і, здається, будить сяючі цятки в глибинах довкільних чаш і декоративного посуду. Дзвоник, що лунає вже повносило, повторюється раз, другий, третій. Нарешті віконні гардини здригують, а двері навпроти розчахуються. І не зразу оприявлюють двох дівчат з підносами, де теж що не таріль, супниця, миски і мисочки з м’ясом, розмаїтими підливами – тонка порцеляна, срібло, золото. Слуга (їх називали тоді дворянами) переступає поріг останнім і чує:
– Всьо перенюхав? Скілько можна чекати!
– Я…
– Не спіши. Дівчата, нікого не слухайтеся. Крім мене. Я говорив і повторюю – тут ніхто не бенкетує. І не снідає. Для того є окрема господа. Туди і несіть. Або ні – назад на кухню. Поки за вами не пошлю. (Повертає погяд на «дворянина»). А ти вчися думати. Кличуть з великої зали – знать шось термінове. Не пов’язане з їжею. Сідай в бричку і за Генеральним писарем. Є, скажи, нагальна в потреба…
Знову втуплюється в супліку, опісля – в порожнечу перед собою, де зринає постать Петра Першого в подарованій ним (Мазепою) платні (платно – довге пряме царське плаття, яке одягалося для прийомів іноземних послів). Цар із задоволенням гладить обнову, гонорово скидає уверх голову і, опускаючи очі на Гетьмана, показує довгі зуби. Ледь (іронічно) усміхається й Мазепа. І знову бере до рук дзвінок. До іншого «дворянина»:
Підпишіться на закритий телеграм УЛГ! Посилання на канал
– Кажуть, привезли щось з Криму?
– Виноград, в’ялену рибу. Здається, червоні гарбузи.
– Гарбузи… Он звідки арбузы… Мусимо переназвати по-свому… Принеси каламар, нові пера. І кілька чистих свитків. Постій. Хто вчора доправив пошту?
– Старший канцелярист.
– Сам? Без варти?
– Як завше.
– Завше кінчаєця. Не чув такого слова – дипломатія? Політика – чув. А шо то таке? Кажи, як подумав.
– Шляхетна брехня.
– А чому шляхетна?
– Отакі от супліки – тоже політика. А якою вони мовою? Крученою. Шо не слово – виверт, за яким нічого.
– А твої вірші. Ти перестав їх показувати, а даремно. Я багато чого почав розуміти від противного. Ти тоже пишеш кручено. А я: «Мата моя старенькая, // Чом ти вельми слабенькая.// Чом ти братів не учила,// Чом од себе їх пустила?». Шо тут крученого? Державна мова – то одне, а мова од серця – зовсім інакше.
– Ваше Світлосте, хіба я думаю супротивно. Але пишеться як пишеться. І як в Колегіумі вчили. Ви теж нас вчите. Коли диктували мені супліку до запорожців, я переставав дихати. «Єсли ж так самовілно поступаєте, да ще на нас Гетмана злословите, то затямте на себе те, же хтось і вас назове пасинками, а не синами Отчизни Украйни». То не супліка, а вірш.
– Рідне найборзо ближить до краси. Бач, і я заговорив не по простому. Простота не завше благо. Але ясність без неї неможлива. Важко мирити те, до чого мова звикла, з тим, чого вона ше не знає. Проте з козацтвом не вельможним ліпше говорити коротко і ясно: Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права!
Не токмо квітка, а й стебло красу поїть. Віршовані мавзолеї пам’яті мають викладатися зі слів твердих і ужиткових. Але й слово вибагливе і квітчасте презацному слухачеві близьке і миле. Народ народом, а меч духовний потребує рук вмілих. Якби Орлик знав мову вікопомно українську, його вишукані й зело мудрі писання устократно вимужніли б. Польська мова і мова латинська – то вченість. Я тоже нею грішу. На старість перестав. Мене славлять по-польськи, а я читаю ті славлення вже як посполитий не польський. Людина – то середина. Вона в мене не латинська, не польська і не московська. На тому й, писемний мій товаришу, покінчимо. Ранок переходить в день, а день – у клопоти. Не лякайся, шо я тебе висварю, але про звичку перечитувати мою пошту забудь. Ти сказав про отсю супліку – кручена. Вона не прямозмисна. І про що у ній мова, мушу знати і знаю тілько я. Ше хіба Орлик. Десь бариться наш Ціцерон. (Зводиться і підходить до вікна) Довкіл нашої держави хмариться. Часом дивишся на небо, на ясне, як нині, сонце, і думаєш: «А чи знають вони про нас? Таких, як ми. Не всі – то минеться. Час ростить у кожному те, чого ми й не чекали. Я, ти про те знаєш і не забувай, але тримай глибоко в собі, вже втомлений підлеглістю Москві. Так було не завше. Її цар мені досі, бува, подобається. Місяць перед тим він був у Києві. Були пишні прийоми, учти, багатолюдні ради. Він воює не з Карлом, а з усією Європою. За право бути у ній не другим чи дванадцятим, а першим Карлом. Або Петром – імператором. Росії, Малої Русі і Русі Білої. Наших десять полків лівобережних і чотири полки слобожанські – то сила велика. З нею і я міг би замахнутся на бесмертя. Чомусь саме так вважають: безсмертя – то володарська могутність. Мечем підперта і мечем здобувана. Але чи я на місці Петра воював би – не певен. Боронитися – так. Я вже казав… Чи не казав? Політика ніколи не бреше. І безгріша і грішна. Хоч безгрішної не буває. А от і наш Генеральний Писар. Генеральний, а не, як я, український.
– Ваша світлість, як завше, іронізує. Генеральна ідея моїх писань – тоже Україна. Не гоже так говорити, але мене часом топить образа. До втрати дихання.
– І мене так само. Але не до втрати. Мусимо жити. Польський король (глянув на «дворянина») через таємних своїх драгоманів знов пропонує те, що велить королівська його пиха. (До «дворянина»). Ти йди. Потім перепишеш все, що ми узгодимо. І не забувай – зраджені таємниці вбивають. (Після чемного й тісного прилягання дверей до одвірків). Ти йому віриш?
– Більше, ніж собі.
– Мав би час, посмакував би. Вислів вартий Платона.
– І вас.
– Не кипи. Вогонь вірності не повинен випалювати середину. Я от старий, але ображеним не чуюся. Найголовнішого зробити не встиг – досі кланяюся цареві. Пригадуєш, як він у Києві смакував наше холопство. Не у всіх, як у мене, показне. Я, мені здається, його вивчив добре. Він од своєї величі п’яніє. Більше, ніж од пиятики. Душевно він ненаситний бражник. Хвороба важка і невиліковна. Ми не святі, ми інакші. Величаємося, одне одному заздримо. Але так, як він, шаленіти не шаленіємо, не доводимо себе до сказу. Я чув від тебе – цар мене любить. Як на мене – любов’ю ката. Він знає мені ціну і цим насолоджується. Як життєвбивця. Росія, якою вона завжди була і є, життю не молиться. Тепер повернулася лицем до Європи. Але лицем звіра. Переодягнутого в рейтарські обладунки. Коли вона вилюдніє – сказати важко. Бо і Європа – рейтар. А ми козакуємо. Козакія… Я згадав Платона, бо був і залишаюся учнем його перла «Держава». А серед філософських розкошів сего діалогу – думки, яку почув молодим ше у Франції. Послухай: «Кажуть, що творити несправедливість звично буває добре, а терпіти її – погано. Проте, коли терпиш несправедливість, в тому набагато більше поганого, аніж буває хорошого, коли її твориш». Коли те починаєш розуміти, сам стаєш Платоном. Або доростаєш до себе кращого, бо сприймаєш чужу мудрість зряче. Про шо задумався. Дивися ніби на мене, але й поза мене. Тоже щось згадав?
– Ні, вперше подумав, шо Платонове визнання ідеалом державної людини воїна, а не мислителя чи поета, мало б давно застаріти. Як і прощенність несправедливості як природної частки життя. Не може бути нічого приємного чи доброго в злі. Його терпіти – гріх. Платон відкрив на те очі, а ми ними б а ч и м о. Хоч пишаємося тим, що живемо в державі козацькій. Але не вояцькій, а воїнській. Я ніби сам собі перечу, проте змісти розвиваються, а не просто повторююця. Терпіти несправедливість стає щовіку нестерпніше. Бачити царя, яким він є, і його витримувати – то не мужність, а поразка. Певен, шо й Карл не набагато кращий. Але він хоча б не збираєця в нас зі своїм войском жити. І пхати носа куди слід і не слід.
– Бачу, здогадався, чого тебе покликав. Прийшов час вирішувати. Не нам обом, але поки що нам… Сейм хай почекає. Ти справді вважаєш, що з наших всіх урядувань виходить республіка? Гетьман – то гетьман. Як і польський король. Я не про себе, а на майбутнє. Сейм всі універсали і закони кодифікує. Якщо доходить з гетьманом згоди. Або не доходить… Така оказія тебе не лякає?
– Правду кажучи, ні. Польське «не позволям» занадто гонорове. Наша шляхта не звикла рахуватися тілько з собою. І вже ніколи не звикне. Якщо вона й далі буде освіченою. Навіть у запорожській, як вони себе називають, республіці що не кошовий – з колегіуму Могили. Толку з того не дуже багато, але стає щорік більше. Звикают до слова Україна. Віра вірою, але рідна земля важит більше. Хочут зоставатися державою в державі. Якій? Московській, польській чи українській?
– От над тим всім і помарокуй. Не як звичайний посполитий, а як державотворець. Не розмовний, а мислячий (хитрувато всміхається) конституційно. Я буду першим твоїм читачем (Дивиться на каламар і свитки). Я тоже дещо накидаю. Як там Василь? – Муштруют. Хлопці з Гвардії. Хоч нащо йому те козацтво? Уроджоний філософ. Тоже республіканець.
– Не спіши. До республіки ще йти і йти… Ти з ним бесідуєш?
– Про державу ше ні разу. Якою вона є.
– Я б теж вас послухав. Якою вона є… Цікаво… Скоро його пошлемо… Куди – скажу вже ближчим часом. Скілько він знає мов?
– Твердо – штири. Латину, грецьку, польську, фанцузьку.
– А нашу?
– Само собою.
– А кажеш – штири. Держава без неї – тілько назва. А натурою він який? Веселий, чи всього лиш мудрий?
– Не до вселощів. Закоханий. Просит дозволу на відвідини.
– Кого?
– Доньки сотника Мокрієвича.
– Мокрієвича? Щось пригадую. А сама вона як? Ми ж домовлялися – знати про кожного з наближених всьо.
– Гарна. Мій вивідувач тоже, по-моєму, закохався. Коли розповідав – почервонів. Очі сиві, брови чорні, обличчя… нема слів. Так і казав.
– Скільки ж їй років?
– П’ятнадцять.
Мазепа здригнув і замість Орлика побачив перед собою смугляву чорноброву Мотрю Кочубей. Теж п’ятнадцятилітню. Опісля видихнув шалену збуреність і, після кашлю, тихо мовив:
– Просить – відпускай. Гарно одягни. Дай гарного коня, гарне сідло. Він у нас не гірший. Йди. Я ше не снідав.