Храм

 
Василь ТРУБАЙ
Господи,  напоум мене, бо сам я не можу осягнути цього…
Я дуже часто ходжу до великого болота, яке в низині на південь від нашого села. Сідаю у відлюдькуватому місці на повалену вербу, сиджу там, дивлюся на воду, на осоку, на купини і думаю. Там гарно думається. Не можу пояснити, чому мене тягне туди. Але я скучаю за болотом. Їздив недавно у Київ, хотів потрапити до Владики – треба було дзвін для храму. Без дзвона ніяк! Затримався там на кілька днів, і ось – ніби не вистачало мені чогось, ніби з добрим приятелем розлучився. Я майже кожного дня буваю біля тих мочарів, коли зранку, коли увечері. Болото завжди різне. Воно живе. Воно дихає, булькає, квакає, шарудить, цінькає, воно сердиться, радіє. Коли довго сидиш і слухаєш його мову, то приходить великий спокій. Там цілий світ зі своїми законами, звичаями…
Люди в селі бояться болота, лякаються його непрохідної трясовини. В ній не раз топилася худоба. Колись один хлопчина хотів знайти брід до острова, що видніється далеко посеред тієї багнистої мокви. Кажуть, на той острів ніколи не ступала нога людини, там живе кікімора з мавками. Жартують, звичайно. Так отой хлопчина вирубав довгу палицю, штурхав нею, пробуючи дна, скакав по горбках, порослих мохом, аж поки не провалився. Він кричав, просив допомоги, люди бачили, як твань поволі засмоктувала його, проте рятувати ніхто не наважився.
Проте болото не зле. Воно не підле, не хитре… але й не добре, і не чесне, і не справедливе. Воно ніяке. Воно просто таке. Воно справжнє. Якось Олена сказала, що воно, як Бог! Біля нього добре, бо ти розумієш, що не можеш його змінити. Якби люди знали, що того, хто поруч змінити не можна – світ був би добрішим.
Багато років минуло після того, як Всевишній послав людям Спасителя, а вони щодалі все глибше й глибше в’язнуть у паскудстві. Чому так? Чому Бог не хоче перемогти Диявола? І чому в Диявола влада лише над людьми? Чому він не владний над сонцем, вітром, лисицею, вербою, оцим болотом? Чому тільки люди? Адже Бог створив усе. А горе впало лише на людей. Все довкіл гармонійне, все вживається одне з одним, доповнює… крім людини. Вона єдина, хто всьому шкодить. Якось бачив табличку біля місточка: «Будьте людьми! Не кидайте сміття в річку!» Я засміявся – треба було б написати: «Будьте звірами!» Звірі нічого не викидають, у них немає сміття. Вчора в болото хтось пожбурив пляшку з-під пива. А сьогодні її вже немає. Болото ковтнуло її. Воно дуже швидко самоочищається. Коли на землі роками може залишатися сміття, то болото вмить поглинає всякий людський непотріб.
Після семінарії я попросив, щоб мене направили в якесь далеке село, де не було церкви, хотів побудувати там храм. Я не думав, що це буде так тяжко. Особливо тепер – усе таке дороге! Але мені хотілося випробувати себе, чи зможу. Я приїхав у це село й поселився у баби Федори. Вона дуже набожна людина, але я зразу ж побачив, що віра її не щира. Хоча я великих претензій до людей не маю – усі ми грішні. Щиро вірити в Бога дуже важко. Тим паче виконувати його заповіді. Віра вимагає повного відречення від себе, а на це здатні одиниці. Якщо вже бути чесним до кінця, то навряд чи знайдеться хоча б один священик, якого б не гризли сумніви. Я теж інколи… Тож, як судити людей?
Як тільки приїхав, відразу ж із сільським головою пройшлися вулицями, вибрали хороше місце для храму: високий пагорб майже в центрі села. Люди кажуть, що там колись стояли вітряки, а після на тому белебні ніхто селитися не хотів. А для храму місця кращого горді й шукати. Одне лише погано, що пагорб той у селі називали – цицька. Дехто з безбожників ще й сміявся, мовляв – храм на цицці буде стояти. Але то лише спочатку. Пізніше, коли церква була майже готова, люди стали казати – храмова гора! То гарно. Перед початком будівництва я освятив те місце й помолився: «Господи, милостиво зверни Свій погляд на слугу Твого, який береться в Твоїй могутній державі будувати цей храм і здійснює сьогодні закладання його фундаменту. Закріпи цю будову на основі міцного каменю так, щоб йому, згідно Твого Божого Євангельського слова, не міг би зашкодити ні вітер, ні вода, ні інші стихії чи негаразди…»
Коли рили котлован під фундамент, розкопали великий плаский камінь. З Києва приїхали археологи, знайшли там давнє язичницьке капище. Жертовний камінь забрали до столиці. Я думаю, то не погано, що на тій горі ще здавна славили Бога. Чи Богів. Значить, там хороша енергетика, гора намолена. То нічого, що люди колись не знали, що Бог єдиний і думали, ніби їх багато. Колись же й ложки з виделкою не знали, а їли руками. Християнство успадкувало дуже багато традицій та обрядів наших предків, язичників. І це теж добре, що сув’язь єднання з Богом не переривається, а плавно переходить на вищий рівень. Певно, колись волхви чинили опір і була жорстока борня, але ж ми бачимо, який Бог переміг.
Якось у поїзді їхав з одним дідом. Розговорилися про це. Цікавий такий дідок, видно, ще тої, давньої віри. Дуже обізнаний, але видає себе за простачка. Так він каже, що ця війна Богів ще не завершена, ще невідомо хто переможе!  На його думку, давня язичницька, чи, як він каже – православна релігія була справжньою, натуральною, живою, в ній людина єдналася з природою, була такою ж, як птиця, чи звір, а християнство, мовляв, перебрало усі обряди від язичництва, але вихолостило їх, зробило штучними, надуманими, націленими лише на володіння душами людськими. Я, певно, з прихованою посмішкою слухав ті слова, а сам подумки молився за його заблудлу душу.
Дружина дуже хотіла, щоб я залишився в Києві, у семінарії. Була така можливість. Але я присягнувся нести слово Боже людям. І ще я хочу в своєму житті збудувати храм. Нехай маленький, нехай сільський, але це буде храм. І я це зроблю! Я не думав, що вона піде від мене. Вірив, що розділить зі мною усі житейські труднощі. Вона так казала. Але жіноча душа дуже мінлива й непередбачувана. Живе в ній щось звірине, інстинкт материнства завжди перемагає. Бо й справді, нашій маленькій донечці краще жити у великому місті. Тим паче з її алергією до цвітіння всяких трав. Але я ще думав, що воно якось наладиться, що якось можна домовитися, аж поки дружина не сказала дурну фразу: «Або ми, або твій Бог!». Я розумію, що то було сказано згаряча, у сварці, але… миру вже не могло бути. Ми й раніше не дуже розуміли одне одного, а після цього…
Найтяжче було від думки, що моя донька тепер ростиме без мене. Але тут, у селі, клопоти по будівництву потроху розвіяли важкі думи. З перших же днів я став проводити богослужіння прямо на тому пагорбі, де мав бути храм.  Багато людей приходило на службу, хто справді йшов послухати слово Боже, хто просто з цікавості – подивитися на молодого батюшку. Я тоді перший раз побачив серед прихожан Олену. І щось таке сталося зі мною… Після невдалого шлюбу я сказав собі, що то було перший і останній раз, а тут… Якась дивна жінка, ніби не від світу цього. Було в ній щось таке… не скажеш зразу й що. Молодесенька, наче підліток, не дуже ж і гарна: худа, обличчя вилицювате, але очі добрі, глибокі, темні, як ожина! З нею приємно було спілкуватися, вона уміла слухати і якось відразу все розуміла. Вона, як щось говорила, то ніби ледь всміхалася. Я люблю, коли жінка сміється. Вона тоді щаслива. Іншим разом читаю проповідь, а поглядом шукаю її серед людей. І бачу, як спалахують її очі, коли зустрічаються з моїми. Мабуть, і я їй небайдужий. В спекотні дні приходила до церкви без ліфчика і було видно, як її тугі соски напинають ситцеве плаття. Служба закінчиться, люди розійдуться, а я молюся й прошу Господа, щоб не допустив цього гріха. Вона заміжня. Колись запитала: хіба це смертельний гріх заміжній жінці любити іншого? Я злякався. Чи не я бува той інший… Я читав їй напам’ять Старий Заповіт: «хто чужоложить… мусять бути скарані на смерть і перелюбець, і перелюбка», а сам згадував, як вона колись прийшла до церкви з великим синцем на обличчі. Кажуть, чоловік у неї ревнивий деспот, б’є її смертельно, ногами, але що я можу зробити – жінка повинна коритися чоловікові. Тут у селі є гарні дівчата й молодиці, мабуть, якась би й пішла за мене, якби схотів, але я запопався служити Богу… а ще не міг викинути її з голови, ніби заворожений. Снилася ночами. Інколи так безстижо й грішно, що… Прокинуся і молюсь, молюсь, молюсь… «Господи, дай мені силу, щоб я міг мужньо й успішно переборювати спокуси злого духу та всі мої низькі пристрасті й пожадання». І ніби відступає усе те. А потім знову побачив якось у магазині… Підійшла до мене, привіталася, очі світяться. Кажу: скупляюся, треба щось їсти готувати. А вона посміхнулася так якось дивно, ніби знала щось, і пішла. Не озирнулася. Дехто казав, що вона причинна, але я ніколи не помічав у ній чогось такого, що говорило б про божевілля. Просто вона не така, як усі.
Коли залили фундамент, я радів, як дитина, думав, половина справи зроблено. Але то була навіть не третина. Торік бригада мулярів із Західної України клала цеглу цілих три місяці. Церква ж сільська, невеличка, і спочатку хлопці казали, що вони її за місяць зведуть. Але тоді стояла така спека, ніби сонце хотіло розплавити і стіни, і людей, і все довкіл, а тому працювати доводилося лише рано вранці й увечері. Старі люди бідкалися, що такого пекла не пам’ятають споконвіку. Погоріло все – і на городах, і в садах. Я кожного дня молився і просив Бога, щоб була погода, але він вирішував по-своєму. А потім зарядили такі проливні дощі, що хлопці таки мусили перервати будівництво. Аж до пізньої осені дощило. Вони ще трохи попрацювали в підвалі церкви, зліпили там мені плиту-буржуйку, щоб я зміг перезимувати, вивели димар та й поїхали до себе у Стрий.
Зима минулася швидко, я проводив службу прямо в підвалі, причепурив там усе, повісив ікони. Трохи зібрав грошей. Люди тут не скупі, жертвують що можуть.
А ранньої весни повернулися западенці і до початку квітня майже закінчили зводити стіни. Тепер Бог допомагав нам: погода стояла тепла й лагідна. Лише останніми днями знову стало припікати і прокотилися проливні грози із громом та блискавками. Але я сподівався, що скоро піднімемо баню і справа піде на завершення. Ви не повірите, але мені вдалося покрити купол з хрестом справжнім сусальним золотом! Якось на сповідь приїхав крутий бізнесмен. Хтозна, чому він вирішив сповідуватися саме в нашому забитому селі. Можливо, хотів залишитися невідомим. Мабуть, що так, бо навіть не назвав свого імені. Не можу відкривати вам тайну сповіді, але він, цей бізнесмен, просив покаяння за великі гріхи. Дехто нарікає на християнство, мовляв, що ж це за релігія така – гріши скільки захочеш, а тоді покаєшся і Бог усе простить. Але ніхто не знає, простить Він чи ні. Казав Мойсеєві: «Помилую, кого хочу помилувати і змилосерджуся над тим, над ким хочу змилосердитися». Він може помилувати найбільшого грішника й відвернутися від праведника. Господь бачить людську душу, а тому молитвами та всякими пожертвами Його не обдуриш. Так ото через кілька днів той бізнесмен привіз двох спеціалістів і вони за два тижні позолотили баню.
Рясно цвіли сади, такі урочисті, мов наречені. А потім отяжіють плодами… Все як у людей. За кілька метрів від церкви росла маленька вишенька. Хлопці, коли закладали фундамент, хотіли зрубати її, але я не дозволив. Хай буде. Вона теж зацвіла! Я кожного разу, як проходив повз неї, то зупинявся й торкав пучками білий цвіт. Такі якісь дивні відчуття… наче торкаєшся до юної дівчини. Без жінки погано. Як не женеш грішні думки, а вони приходять і приходять. Жінка для чоловіка – найбільша спокуса. Бог так створив людину, щоб вона розмножувалася, а тому дав їй бажання. Чоловік хоче жінки, а жінка чоловіка. Якби вони не хотіли один одного – людство б вимерло. От як розуміти слова Ісуса: «Ті, що будуть достойні воскресіння, не женяться і не виходять заміж?» Не втямлю я цього. Багато таїни ще приховує для мене Святе Письмо.  Може, й справді, не треба роздумувати, а треба вірити та й усе. Але ж хіба змусиш себе відключити розум і сліпо вірити?
Якось прийшов на своє улюблене місце на болоті й побачив там Олену. Вона сиділа на поваленій вербі, задумливо дивилася на дику качку з каченятами, які плавали під очеретом. Звідки вона знала, що я люблю тут бути? Слідкувала за мною? Чи випадково прийшла сюди? Я привітався й сів біля неї.  Якусь хвилину мовчали, дивилися на качок. Тоді вона сказала: «Болото, як Бог!». Потім помовчала й додала: «Усе – Бог!». Я сказав: «Бог – це любов!». Вона зазирнула мені в очі: «Це правда? Ви вірите в це?». «Так!» – відповів я, і раптом відчув, що вона хоче, щоб я обняв і пригорнув її до себе. Вона ніяк не показала цього, але я відчув. Я насилу стримався. Подумки став читати «Отче Наш».
А другого дня зранку ми мали піднімати купол. І трапилось те, чого я ніколи не чекав. Навіть не знаю… Ніби на грозу ще й не йшлося, на небі лише невеликі хмарки. Хлопці, аж там, нагорі, закінчували готувати місце під баню, треба ж було її закріпити як слід. Я переживав, щоб бува не звалився хтось вниз. Уже й кран під’їхав, зачепили купол за спеціальні гачки, чекали команди. Аж раптом налетів вітер, здійняв куряву, погнав вулицею вихор, а потім, звідки не візьмись, сліпуча блискавка розпанахала надвоє хмару – ніхто й не отямився, як Петро спалахнув синім вогнем і повалився із тієї височини на землю. І зразу ж небо тріснуло від оглушливого грому. Так, ніби попередження якесь, ніби засторога!
Я відспівував його у нашому недобудованому храмі. Такий сірий лежав у домовині, як попіл. Жартував завжди: «Може й мені, отче, сповідатися вам? Скільки гріхів маю!» Хлопці повезли хоронити у Стрий. Не встиг. Як то Бог вчинить там? Чи прийме грішну душу? Помилую, кого хочу помилувати…
І знову будівництво зупинилося. Що це? Нащо такі випробування? То спека, то заливні дощі, то оця блискавиця. Чому так? Я не знаю, нащо Господь посилає мені ці випробування. Я ж намагаюся жити праведно. Може, за мої думки грішні, але ж я не можу спинити думок. То не в моїй волі. Молився тоді допізна. У церкві ще нічого немає, голі стіни і відкрите небо, але я запалив свічку, пішов на місце олтаря й молився навколішки до Святого Духа: «Спрямуй спішно Твоїм благословенням діло рук наших, яке ми для слави твоєї робимо і нас ізбав від усякого зла…»  Я так щиро молився, що відчув, як мене нестає, моя душа ніби розчиняється, ніби поєднується з Богом, зникло усе, була лише всепоглинаюча благодать Святого Духа і Господа нашого Ісуса Христа. Я закінчив молитися й ще довго не міг повернутися до реальності, так хороше було на душі, так тепло й світло, що я аж засміявся. І раптом відчув, що позаду мене хтось стоїть. Повільно повернув голову й побачив усміхнену Олену. «Я принесла вам вареників!». Боже, це було так буденно після моєї натхненної молитви і так щемко-ніжно, що я мало не заплакав. Я підійшов до неї і хотів узяти глиняний полумисок з її рук, але вона не випустила його. «Що мені робити, отче? Скажіть, що мені робити?». Вона дивилася на мене повними сліз очима, і я раптом зрозумів, про що вона. Я все зрозумів. Полумисок випав із наших рук і розбився. Вона ткнулася обличчям у мої груди. Її худенькі плечі дрижали, ніби в лихоманці. Я обнімав їх і гладив, але не міг угамувати того тремтіння. І тоді я поцілував волосся на її голові. Вона підняла очі й так ніжно, так вдячно глянула на мене… а потім подалася назустріч з ледь розтуленими вустами… Але я заперечно похитав головою. Я злякався. Я не хотів цього. Я будував храм. Вона заміжня жінка. Але ж як замлоїло серце, коли її тугі перса притислися до моїх грудей. Господи, прости мені грішному! Може, якраз через цей мій гріх Господь і чинить перешкоди. Може, я не вартий того храму?! Хто дивиться на жінку з пожаданням, той уже вчинив перелюб із нею. А вона не зводила з мене очей, в яких шалів полиск від свічки. «Що мені робити, отче? Я не можу без вас. Ви говорили, що Бог – це любов, то чому я не можу любити вас? Чому ви не можете любити мене?» Я побачив в її очах щось таке, що злякало мене ще дужче, я бачив, що ця жінка здатна на все. Що я міг відповісти їй крім того, що це великий гріх? Вона заміжня! Це гріх! Вона постояла так ще якусь мить, потім усміхнулася куточками вуст, присіла, зібрала вареники у розбитий полумисок і мовчки пішла. Я не зупинив її.
Вночі довго не міг заснути. Думав про це. А зранку пішов до болота. Мені треба було усамітнитися, осмислити все, що сталося. «Господи, Милосердний! Дай мені силу поборювати спокуси злого духа, віджени від мене гріховні думки, низькі пристрасті й пожадання, дай силу побороти їх! Порятуй мене в усіх спокусах. Амінь!» Але хіба ж це не Бог так хоче, це ж Він заклав у кожну людину любов. Я ж цього не хотів, воно саме зродилося десь у серці… Чому ж тоді це гріх? Ну, якщо це диявольське, то що ж тоді зветься коханням? Хіба ж не від Бога оте незбагненне, що раптом нізвідки виникає між чоловіком і жінкою? Оте солодке й болюче, якого несила позбутися. Господи, поможи мені в цьому розібратися!
В семінарії я був не кращим учнем. Багато чого із Біблії мені було незрозумілим і я часто сперечався з учителями. Я умів переконливо й логічно викладати свої думки, а тому вони неохоче вступали зі мною в полеміку. Вони вчили вірувати серцем, а не розумом, але мені це давалося важко. Я намагаюся щиро вірити і щиро проповідувати людям учення Христа, але ще й тепер розум мій сам хоче докопатися до істини. Та не завжди це вдається. Я знаю, що в Біблії, крім очевидного, закладено якийсь потаємний смисл, доступний лише просвітленим. Я хочу пізнати його. Мені кажуть – не знаєш, спитай у знаючих, але мені хочеться самому докопатися, бо я думаю, що Біблію треба розуміти так, як там написано, як казали Апостоли, а не як його трактує хтось інший. Зараз багато хто по своєму хоче тлумачити Святе Письмо.
Поспіли вишні. Моя маленька біля церкви теж стоїть уся облита червоними ягодами. Я скуштував – соковиті, ніжні…
За кілька днів повернулися хлопці. Вирішили зразу ж підняти баню. Зранку стояла така паркота, що важко було дихати, а до полудня зробилося ще спекотніше. Зняли чорну плівку з купола, якою я накривав від злого ока  – сонячні промені відбилися від позолоти й стояти поруч стало неможливо, як біля розпеченої жаровні. Люду чимало зійшлося – усім цікаво бачити, як будемо піднімати золоту маківку храму. Я освятив її Йорданською водою.
Таке хвилювання найшло на мене, коли напнулися троси і купол став підніматися вгору. Усі звели до неба зір і завмерли в німому мовчанні. Я чув, як важко гупає в скронях кров. Кранівник поволеньки здіймав золочену баню з хрестом, а там, угорі, стояли два хлопці, очікуючи, коли вона зависне над ними, щоб спрямувати в пази. Я безперервно подумки молився. І ось нарешті хлопці взялися за троси, потягнули трохи на себе й стали  показувати кранівнику, щоб опускав. І маківка обережно сіла на своє місце. І я перехрестився. І побачив, як полегшено перехрестилися люди. Хлопці загодя вмурували у стіни дріт і тепер зсередини кріпили ним гачки бані.
Господи, якою ж красивою стала церква! Як гінко вона воздвигнулася до небес! Шукав очима серед прихожан Олену, хотів, щоб і вона побачила цю красу, вона зраділа б… Але її не було.
А потім до мене підійшла баба Федора й тихо сказала, що вчора пізно увечері Олена повісилася. Як це? У мене обірвалося серце. Терпка млість розійшлася по тілу – вхопив бабу за руку, щоб не упасти. Вона заспокоїла: не вмерла, сусідський хлопчина обрізав, відвезли в лікарню.
Я розрахувався за кран, вийшов на трасу, зупинив попутку й поїхав в район. Їхав і думав, що сказати їй? Як утішити?
Мене пустили до неї. Лежала в білих простирадлах і мовчки дивилася в стелю. Потім побачила мене, усміхнулася. «Що, принесли вареників з вишнями?». Ні, я не приніс їй вареників, я сів скраєчку на ліжко, взяв її руку, поцілував долоню і приклав її до своєї щоки. Мовчки дивилися одне одному в очі. На шиї у неї виднівся рубець від мотузки. Я побачив його й жахнувся, подумки уявив її молоде обличчя в домовині. І ще подумав, що якби я дозволив їй любити себе, такого б не сталося. Що більший гріх: любити заміжню жінку, чи спричинити їй смерть через нелюбов? Я поклав біля ліжка на тумбочку молитовник: почитаєш, тобі стане легше. Вона заплющила очі на знак згоди, а потім запитала, чи було мені боляче, коли я дізнався про це? Я відповів, що було. Вона сказала, що більше ніколи не буде такого. Потім узяла мою руку й притулила долоню до своєї щоки. Заплющивши очі, усміхалася сама собі, наче маленька дитина.
Повернувшись в село, я дізнався, що Олена в той страшний для неї день просила розлучення у свого чоловіка. А він сказав, що скоріше вб’є її, ніж дозволить лягати під іншого. Ця звістка геть затуманила мій розум. Можна було б тішитися закінченням великої праці, любуватися церквою. Вона так гармонійно вписувалася в довколишній пейзаж, так оживляла, доповнювала його, аж дивно було, як усі ці роки село існувало без неї. Я дякував Богу, що допоміг мені здійснити мою заповітну мрію. Основна, груба робота була завершена, будівля стояла, залишилося наповнити її зсередини. Це теж не просто, але це вже всмак, це в задоволення: виріжемо з дерева іконостас, розпишемо його, намолимо ікони… Я намагався уявляти, як хороше, урочисто, просторо й світло буде в нашій церкві! Як я вінчатиму в ній молодят, як хреститиму діток… Але в уяві стояла зовсім інша картина, яскраво бачилася заплакана Олена, яка чіпляє вірьовку за щабель драбини, як піднімається навшпиньки, накидає на шию петлю… Убити себе великий гріх, але ж наскільки треба бути сильним, щоб зробити це! Я б не зміг. І не тому, що гріх, а тому, що… боюся.
Минуло сім днів. Я більше не бачив Олени. Бригада робітників уже штукатурила стіни, інша бригада майструвала опори під іконостас. Погода стояла спекотною, але в середині церкви було приємно прохолодно й працювалося легко.
А в суботу я знову усамітнився біля болота. Слухав шарудіння листків очерету, дивився, як паруються в повітрі бабки, бачив маленьких пташенят якоїсь тонконогої пташки, що ховалися в осоці… Посидиш там з півгодини – і ніби розм’якає душа, зникає тривога й сходить на тебе з неба благодать. Повертався до церкви ніби оновлений і до щему закортіло побачити Олену. Хотілося поговорити з нею про храм, вона уміє оцінити, хотілося щоб вона пораділа разом зі мною.
Зайшов у село, і раптом якась незбагненна тривога заполонила душу, якесь незрозуміле відчуття небезпеки. Я не міг збагнути, що трапилось, але чомусь змерзло у грудях, і я зупинився. Дзвінка, тремтлива тиша стояла в повітрі. Не ворушився жоден листок на деревах. Я угледів учительку молодших класів Галину Петрівну, яка стояла у своєму дворі й, піднявши голову, дивилася в небо. Я теж озирнувся. Далеко на горизонті, здійнявшись до хмар, ворушилася чорна стрічка. Вона хилиталася, мов кобра, готуючись до кидка, і з кожною миттю ближчала, робилася товстішою, загрозливішою. Зненацька війнуло холодом, на вулиці здійнялася курява, полетіли якісь папірці, сміття, щось упало й розбилося у дворі вчительки, і вона побігла до хати. Почувся потужний віддалений шум, ніби десь гули сотні ієрихонських труб. Вулицею, скавулячи, пробіг зляканий пес, проліз під ворітьми у двір до діда Сергія і там затих. Мені стало лячно. Гул ставав нестерпним, заклало вуха, щось тріщало й скреготало вгорі. Я підняв очі й побачив жахливу картину – в небі на шаленій швидкості летіло, крутилося, гриміло і ревло усе, що потрапило під несамовиту стихію: шматки шиферу, вирвані з корінням дерева, розбиті меблі… Я упав на землю й накрив голову руками. Лежав так і просив Господа зберегти мені життя. Буря так само раптово вщухла, як і налетіла, став накрапати дощ. Я звівся й не повірив своїм очам – магазину, повітки тітки Марії і далі частини фермерського саду не було. Так, ніби величезний бульдозер прогріб просіку в селі. Я повернув голову до храмової гори: церкви теж не було! Виднілися лише зазубрини від цегляних стін внизу біля самого фундаменту. Серце завмерло на якусь мить, а потім гулко застугоніло в грудях. Я перехрестився – хіба таке може бути!? Я не повірив! Озирнувся, хотів, щоб хтось підтвердив побачене мною, але довкіл нікого не було. Я побіг на гору. Повсюди під ногами валялася бита цегла, якийсь одяг, розірвані книги, шмаття газет, вирвані з петель двері, потрощений посуд – армагедон! Дядько Микола стояв біля свого двору й здивовано дивився на чужий мотоцикл, який вгруз заднім колесом у дах його хати.
Біля фундаменту церкви ходили розгублені будівельники, які встигли сховатися від урагану в підвалі.  Один із них якось дурнувато засміявся до мене й показав на маленьку вишеньку, що росла біля церкви. Вона стояла облита червоними вишнями. Буран не зачепив її. Всього кілька метрів від церкви. Жодна ягода не впала з гілля. Ніби хтось керував тим навальним буревієм… Господи, усе в твоїй волі!
Прибігла дітвора, навперебій стали кричати, що купол від церкви упав у болото, лежить там. Я ще раз зоглянувся на те, що лишилося від храму, й заплакав.
На березі вже зібралося чимало селян. Всі схвильовано перемовлялися, спостерігаючи, як золочений купол з хрестом поволі заглиблюється в трясовину. Ніхто навіть думки не виказав, щоб якось рятувати його. Бо як ти його витягнеш звідти? – ніяк! Я зупинився позаду людей і теж дивився на купол, який, віддзеркалюючись золотом у воді, став хилитися набік – болото смачно булькало й чвакало, поглинаючи його. Потім із шипінням вихопилося повітря, й важка баня за кілька хвилин повністю сховалася у твані. А хрест раптом вирівнявся над болотом і ще кілька хвилин стояв, ніби прощаючись з прихожанами. Затим зринула на поверхню ще одна велика бульбашка, позолочений символ віри схилився й став швидко занурюватися в багнюку. Люди хрестилися й плакали. А коли болото повністю ковтнуло золочену баню з хрестом, селяни постояли ще трохи, погомоніли й стали розходитися. Хтось підходив до мене, намагався говорити якісь втішні слова, але я не чув їх – усе ніби у сні.
Коли довкіл спорожніло, я подався на своє улюблене місце, сів на стовбур поваленої верби і дивився, як поволі хилиться до заходу червоне сонце. І байдуже йому було до людських почуттів, до клопотів, до горя чи радості. Звідти, де затонула маківка церкви, ще й досі спливали на поверхню повітряні бульки. У грудях стояла холодна порожнеча. Зів’яли раптом усі бажання. Нічого не хотілося. Згадав, як тільки починав будівництво, як вибирали місце під храм, як закладали фундамент. Хіба можна це все відновити? Та й чи треба… Але в мене не було зла ні до буревію, ні до болота, яке поглинуло мою мрію – лише велика нехіть жити.
Я дивився на п’явку, яка, звиваючись, пливла до листка куширу. Нащо людині усе це: оця релігія, мистецтво, культура, оця наука, ця пиха й захланність? П’явці ж воно не треба і вона щаслива. А Бог же й людину колись створив такою ж щасливою, як і оця п’явка! Чи як оті дві чаплі, що полетіли низько над болотом до того незайманого острова, де жила кікімора з русалками.
І раптом хтось ззаду закрив долонями мої очі. Мені так закортіло, щоб це була вона. І так страшно було повернути голову, щоб не помилитися…
Олена обняла мене за шию й поклала голову на плече. Я повернувся. Вона стояла на колінах геть гола й усміхалася. Потім стала розстібати ґудзики на моїй сорочці. Я з силою притиснув її до себе і став цілувати, відчуваючи, як вона робиться піддатливою й ніжною. Її лагідний тихий шепіт, притлумлені стогони й палкі цілунки розбудили в мені давно стримувані інстинкти… І ми незчулися, як в безпам’ятстві стали одним тілом. І вже не було ні боязні кари небесної, ні страху, що хтось нас побачить. Та й хто нас тут міг побачити, окрім маленької водяної мишки, яка, причаївшись на очеретині, з жахом спостерігала за нашим гарячим гріхом. А коли нарешті солодкий вибух хвилею розійшовся по її тремтливому тілу, мені також не стачило витримки…  І все! Лежали якусь хвилю на траві помліло обнявшись, та дослухалися, як з’єднуються наші душі, перетікаючи одна в одну. Потім вона пригорнулася до мене дитинно й заплющила очі. І я помітив на її вустах щасливу, замріяну усмішку.
Коли ж обоє поприходили до тями, вона встала й, так само всміхаючись, подала мені руку. Я теж звівся. Побачив, що ми голі й хотів було взяти одяг, але вона не випускала моєї руки, тягнула до багнистої трясовини. «Ходімо зі мною! Не бійся!». Я не розумів, що вона хоче. «Ходімо туди, на острів. Збудуємо там Храм!». Я подумав, що вона жартує, але вона вже ступила в мокву. Я висмикнув свою руку. Ще кілька хвилин тому я був готовий іти за цією жінкою на край світу… Але ні! Вона божевільна. Я не піду в болото. Я повернуся в село й почну заново будувати церкву. Я почну все спочатку. Я відмолю цей свій гріх і почну все спочатку. Ми знову зведемо стіни, позолотимо баню, повісимо дзвони… Хай там що, а я таки збудую храм! Ми освятимо його і туди будуть ходити люди, молитися Богу нашому Ісусу Христу…
Вона постояла трохи, не зводячи з мене розчарованого погляду, потім знову всміхнулась поблажливо й пішла сама. Я з острахом і здивуванням дивився, як вона ступала по гружавині… ступала й не провалювалася, ніби знала дорогу. Озирнулася ще раз: «Ходімо зі мною! Ну, ходімо ж! Не бійся!».
Ні! Я не піду… Вона божевільна!
Ніби вчувши мої думки, засміялася весело, спритно перескочила з купини на купину, а далі побрела болотом навпростець у напрямку острова, що майорів вдалині причаєними барвами розквітлого вересу. Вона ставала в мох, з-під якого сочилася вода, й не тонула. Час від часу повертала голову, дивилась на мене і в її погляді не було божевілля, було якесь незбагненне світло любові, якої я не міг осягнути. Вона кликала мене за собою. Я відчував її чари, що паморочили голову, але проганяв їх від себе молитвою: «Зміцни мене, Господи, у боротьбі моїй, не дозволь лукавому змієві мати владу наді мною, пошли ангела-охоронителя на зміцнення сил і освячення душі, зміцни у несенні хреста мого…»
А вона віддалялася все далі й далі, йшла навманці прямо по водянистій твані, йшла по тому місці, де недавно зник золочений купол церкви, але болото чомусь не поглинало її. Воно лише по доброму відгукувалося бульканням на її кроки; з-під її ніг скакали в різні боки жаби, розбігалися жуки водоміри, здіймалися в повітря бабки й метелики, десь в очеретах глухо кричав бугай, а вона йшла і йшла болотом, надзвичайно гарна у своїй первозданні голизні, підсвічена променями призахідного сонця. Йшла до того незайманого острова, де цвів верес і куди щойно полетіли дві білі чаплі…
Я не міг відірвати від неї погляду.
А з прибережної очеретини здивовано зирила на мене чорними крапочками очей водяна миша…
 

Липень 2015 р.,  с.Халеп’я