“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Люблю їздити, люблю ходити, особливо по незнайомих місцинах. Полюбляю дивитися в вікно поїзда, коли картинки швидко змінюються: он зграйка хлопців на велосипедах, ось вони вже позаду – натомість ліс, ліс, кущі, луг, озеро…
Сонячні промені сліплять і заважають розгледіти, яка станція залишилась позаду без зупинки – авжеж, потяг «швидкий».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Їду додому з Польщі, вірніше з Франції – через Польщу. Хотілося б заїхати до Бамусі – давно бачились: війна надовго і надалеко порозкидала чимало українських родин.
У Франції живе брат. У Гаврі, в квартирі з видом на порт і океан. Сергій ще студентом підзаробляв тим, що водив по Києву туристів – знав трохи англійську, трохи французьку. Група марсельських студентів, з якою навіть потоваришував, знайомлячи з гарними місцями української столиці, навзаєм запросила погостювати. Братові сподобалось у Франції настільки, що по закінченню універу подався до Парижа з трьома сотнями доларів у кишені. Працював, де виходило, згодом вступив до Сорбонни. Там же познайомився з майбутньою дружиною. Ірина приїхала з Саратова. Хлопцеві й дівчині легше вижитивати разом у чужій країні, тож за час навчання притерлись, закохались, одружились і стали – Серж та Ірен.
Удома брат був Сергієм, навіть жартома Сірком, Сірим, а тепер він для нас Сержик.
Війна роз’єднала Сержа й Ірен: дружина затято стояла та стоїть на боці «СВО», ну а Сержик почав з друзями в Україні волонтерити й уже збирається на фронт.
Я їздила їх помирити, але не зуміла. Зрештою й не захотіла. Шкода лиш маленького Максимка.
Бамуся не знає, що збираюсь заїхати. Вона наша бабця Маруся, яку ось так скорочено назвала в дитинстві сестра. Оксанка – та ще жартівниця! «Бамуська забуська» – так одразу придумала вона, коли бабуся щось підзабула. Або: «Бамуся у нас строга, але справедлива». Це лише кілька з її крилатих висловів. Ксенька (так любить називати сестричку Сержик) кілька років тому стала лікарем, та я переконана – її творчий талант ще про себе заявить. У дитинстві вона придумувала казкові історії, в школі писала вірші та оповідання, але завжди прагнула лікувати – хворих собачок та котиків, робила компреси лялькам – коли бавились вдома чи у Бамусі.
Нині сестра працює в обстрілюваному Харкові. Не хоче їхати до батьків на Волинь. Переконана, що потрібна саме там. Каже: «Дуже втомлююсь, бо багато хворих, поранених. «Прильоти» настільки часті, що тільки й спускаємо до бомбосховища неходячих, коли тривога, та вивозимо по закінченню. Ходячі ж бігають-шкутильгають самі. Піт, втома і напруга збивають з ніг. Часом і частково тривожні сигнали змушені пропускати, інтуїтивно визначаючи ступінь небезпеки – через брак сил і ресурсів – водночас розуміючи, що це ж таки до пори до часу. Хворі й колеги щоразу дружно бажають агресорам, щоби їм обов’язково сторицею повернулось все те, що прилітає нам».
У дитинстві я побоювалась Бамусю, але – ясна річ – любила. Підлітком прискіпувалась. Коли подорослішала, почала цінувати її життєву мудрість.
Малими літа ми проводили під Одесою на дачі – вона, двоповерхова й, серед інших, сусідських, стоїть на пагорбі поміж дерев і виноградників. Купалися в лимані, спускаючись до пляжу нескінченними порослими й покривленими від старості східцями. Для нас, дітлахів, це був літній рай. Після купання бігли – мокрі та голодні – на запах Бамусиних налисничків або кабачкових млинців.
Вона не завжди була старенькою. Пригадую, під час весільної подорожі ми заїхали на приодеську дачу. Надвечір мій Андрій з дідусем пішов на лиман половити бичків, а я зайшла до Бамусі традиційно переглянути старі, але такі дорогі всім нам альбоми зі знімками з нашого дитинства (це ж ми дітлахами їх так пошарпали, коли змагалися швидше вхопити цікаве кожному фото).
Серед розмов і спогадів Бамуся почала розпитувати про наше життя-буття.
– Хочу дечим з тобою поділитись, чого не знала у твоєму віці. Нумо, повторюй за мною. – Бамуся лягла на килимок, зігнула ноги так, що стопи щільно зімкнулись, як це роблять індуси. Долоні над головою теж щільно зімкнуті. Так ми полежали хвильку, подихали «животом».
Пам’ятаєш, мабуть, з уроків ботаніки будову квітки. Не забула? – запитала у мене,– пелюстки, тичинки, стовпчик… Квітка без стовпчика не квітка. Ось ти з Андрієм і є повноцінною квіткою. Без нього ні. Вдихни животом, трохи затримай подих…
Я справді дещо відчула: в моїм животі зарухались пелюстки, вони прагнули з’єднатися зі стовпчиком, огорнути його, попестити… Я ошелешено подивилась на Бамусю.
– І ще, – сказала через паузу, – маєш знати про чоловіків дещо особливе: майже всі вони від малечку і назавжди залишаються дітьми: чи мужні, рішучі, нерішучі, чи трудоголіки – але вони діти, котрі завжди потребують любові, ніжності, піклування… Часами трапляються парадокси, бо хлопці часто закохуються в дівчат, яким може ще більше потрібні ті ж ніжність, увага й сердечне тепло…
– Мій Андрійко мене кохає і завжди такий турботливий, – не стрималась щебетнути я.
– Практично усі дівчата проходять через букетно-цукерковий період. Та одружившись, чимало чоловіків заспокоюється, отримавши кохану «назавжди» й починають майже егоїстично і беззаперечно вимагати потоку позитивних емоцій насамперед у свій бік. А вже щодо своїх емоцій до дружини – то вже як під настрій. Вони щиро дивуються, коли бачать певне зниження позитиву, особливо коли з»являється немовля. А вже пояснення шукають далеко не завжди там, де це насправді може бути. На моїх очах зруйнувалась не одна любляча пара, котра не витримали випробування буднями, не втямила, що крім кохання має бути взаємна повага, взаємодопомога… Будь уважною до Андрія, підхвали при нагоді, частіше усміхайся, обіймай: згодом переконаєшся, як це корисно і цінно для вас обох.
Моя свекруха незадовго після нашого весілля передала слова своєї мами: «Чоловіка народжує жінка, одружується він на жінці – тож не має ніякого права права ображати жінок. При цьому дружина для нього повинна бути одночасно і мамою, і коханкою, і матір’ю його дітей, і другом, і уважним співбесідником…»
Бамусина житейська мудрість мені часто допомагала.
***
Поїзд несподівано зупинився й перервав спогади. Львів не приймає через прильоти, є руйнування. Чекатимемо.
Тим часом телефоную синові, та над Хмельницьким немає київстарівського «покриття». Тарасик поки що з Андрієвою мамою. Йому немає ще десяти, а вже береться з друзями майструвати якісь безпілотники, збирається на фронт… Діти війни – що скажеш. Тривожусь за нього, за Андрія – він з побратимами зараз в окопах Херсонщини.
Попили з сусідкою по купе та її донечкою чай. Вони одеситки, але зі Львова подадуться на якийсь час до друзів на Тернопілля.
А мені ще більш щемливо захотілось на Одещину, до Бамусі. Вона все ще швидка на реакцію, різка в судженнях. Каже, що в іншому житті стала б – якби медиком, – то швидше хірургом, аніж гомеопатом чи терапевтом.
З нею й дідусем зараз мама, – Бамуся не хоче їхати з дачі. Там не так небезпечно, як в Одесі, але в маминому ківерцівському домі, звичайно, було би надійніше.
Пригадалось, як дідусь, коли ми ще були малими, поставив у дворі тенісний стіл, а Бамуся, кожного по черзі, навчала нас грати в теніс. «Д. Ваня» – так, з подачі Сергійка, ми називаємо дідуся (виходить Діваня) завжди був на всі руки майстер. Саме він звів двоповерхову дачу неподалік лиману, завів виноградник, посадив яблуні, черешні, абрикоси та персики. Вечорами на веранді ми з ним змагались у шахи… Прекрасні були часи! Уявляли себе в справжньому родинному гнізді, коли збирались разом. Застілля організовували за тим же тенісним столом. З часом такі зустрічі ставали все рідшими. На жаль.
Або ще історія, розказана Бамусею мені, старшокласниці, коли я страждала від, мабуть, першого нерозділеного кохання:
– Не пірнай з головою в негатив. Довго ви зустрічатиметеся з хлопцем чи ні, залежить від вас обох та ще від певних аспектів. Усе складеться так, як має скластись – тож не варто ускладнювати. Розповім-но тобі, як зародились мої стосунки з вашим майбутнім дідусем: ми познайомились на якійсь студентській вечірці, потанцювали й Ваня провів до дому, в якому я квартирувала. Згодом ми часто залюбки гуляли одеськими вулицями, аж якось при розставанні Ваня запитав: «Мої друзі все цікавляться, чи ми вже з тобою цілуємось, та я відповідаю, що ні. Це ж правда?» Я кивнула головою. Тоді він додав: «Мені так хочеться, щоби завтра я їм так само сказав, що ні – але це вже було би неправдою». Я розгублено потупила очі, мовчки повернулась, махнула рукою й зайшла до під’їзду. Тільки вночі усвідомила, як складно хлопцеві було проявити ініціативу і як, можна сказати, галантно він здійснив свою підводку. Ми зустрічалися майже рік та й одружилися. Друзі нас все називали «Іван та Мар’я». Не хвилюйся – настане час і ти теж зустрінеш свою половинку.
Або – відносно нещодавно: Бамуся десь прочитала, що старість, зазвичай, немічна і неохайна. Вона так цим перейнялась, що почала з подвійною ретельністю прибирати, вимивати, а через якийсь час переконалась, що таки їй дійсно не вистачає на все енергії. Поскаржилась, і я почала настійливо переконувати, що ефект неохайності їй не загрожує, хоча би через те, що хтось з молодших у родині завжди гостює у них з дідусем. Та й її характер такого не передбачає. Тоді вона почала бідкатися й молитись, аби прожити стільки, скільки зможе самостійно рухатись, давати раду собі та матиме снагу допомагати ближнім…
Сусіди по дачному селищу позаочі називали, а може й досі називають Бамусю западенкою – бо ж родом з Волині. Але вона зі студентських років одеситка – вивчилась в Одесі на економіста, вийшла заміж за одесита. Розповідала мамі, що до війни відчувала певний холодок у спілкуванні з деякими, а тепер вже ні: російська агресія дещо змінила їхні судження.
– Звичайно, є такі як Семенівна, – вони й зараз за Пу, за москалів, але не кажуть про це демонстративно, а ми відчуваємо, – якось і мені вкинула по телефону. Сподівається, що реалії їх навчать краще, ніж слова, тому при зустрічах обходить цю тему.
Я тоді подумала: нам випало жити в часи, про які багато писатиметься в майбутніх підручниках історії. Цікаво, невже «бліду міль» Пу будуть ставити в один ряд з історичними особистостями – Цезарем, Наполеоном, Черчилем? Ну, хай поряд з Гітлером і Сталіним – але й то забагато честі! Мабуть ті лідери за життя були неоднозначними, але, впевнена – не до такої міри. Про Пу більшість моїх знайомих думає як про «недоколиханого», закомплексованого слабака, що випадково потрапив на верхівку влади. Хай – згідна – Єльцин шукав на своє місце вірного йому служаку, який мав би «покрити» всі – його та сім»ї – фінансові й інші злочини, гарантувавши безпеку на все життя. Та хіба хто думав, що жереб випаде на вихованця бандитського Петербурга, сірого спецслужбіста, який з часом увірував у власну унікальність та безкарність? Подібне можливе тільки в країні, де народ мовчить, а пропаганда кричить, у краї викривлених дзеркал, логіки та неперевершеної брехні. Безлике та амбіційне пу вписалося в історичну сутність цього народу просто ідеально.
***
Хмари за вагонним вікном заховали сонце, що вже заходить, в купе поволі заповзли сутінки… Телефонний екран блимнув – прийшло повідомлення від мами: «Щось не можу ні до кого з наших додзвонитись. Я у відчаї: була тривога, Бамусі у підвалі стало зле. «Швидка» приїхала запізно. Д.Ваня «пропав безвісти» – поїхав у міську квартиру забрати й привезти на дачу деякі речі, а вночі «шахеди» налетіли зграєю на Одесу. Один з них вибухом зруйнував саме той під»їзд, де ночували дідусь, сусіди – немовлята, діти, цілі родини. Вижили далеко не всі. Тіло дідуся ще не знайшли, сподіваємось – може вийшов і ще знайдеться. Приїжджай, допоможеш з похованням, пошуками. Попередь, кого зможеш».
Якийсь час оціпеніння від «тупого» сердечного щему перервало легке коливання вагона – виявляється, ми потихеньку підїжджаємо до Львова.
З’явився інтернет – шукатиму розклад потягів на Одесу, а в голові все пульсує думка: у вагоні зі мною ввесь час незримо була присутня Бамуся – може, вона намагалася щось сказати?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.