“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Вона достеменно пам’ятає, що казала покійному чоловікові, Василеві, коли накривала їм із кумом обід на столі під дашком дерев’яної літньої кухоньки: «І на яку хоробу ви ото такий великий бункер копаєте, наче б кінець світу чи війна має бути?». Хто б тоді міг знати, що на їхньому обійсті тільки й залишаться, що вимуруваний тоді підвал, Гансова будка і якимось дивом уціліла та кухонька, а за нею – кроляча клітка. У ній тепер жило четверо курей, яких вона ледве відшукала в садку, в торішньому, присипаному снігом сухому бур’яні, куди вони, переполохані, забилися після першого, найстрашнішого обстрілу. Дім, який вони будували впродовж двадцяти років, гараж, хлів – усе тепер перетворилося на гору битої цегли, уламків шиферу й дощок, із яких стриміли кістяки меблів і залишки якогось домашнього скарбу. Мовби в насмішку, серед тієї руїни стояла одна майже не ушкоджена стіна їхньої з Василем спальні. На ній, похилившись набік, висіла в рамці збільшена весільна світлина. Сховати б, так не доберешся через ті завали. Хай… може, колись.
Югина взяла рядно, пішла в садок. Раніше то було Василеве царство. Щойно сходив сніг, він після роботи пропадав там дотемна. Вишукував у місті на ринку саджанці, потім поливав, підрізав, щепив, косив траву. Восени кошиками роздавав сусідам яблука, сливи, груші, бо куди ж їм двом стільки? Дітей у них не було.
Тобто не так – був син, Андрійко, білявий, лагідний і мовчазний, як тато. Улітку, після сьомого класу, купався із хлопцями у ставку й потонув. Це страшне горе, що звалилося на них, не зблизило, а навпаки якось раптом віддалило. У подружньому житті, як у полив’яному кухлику, з’явилася зовсім непомітна тріщинка, через яку по краплі просочувалися, витікали радість і тепло. І до того неговіркий, тепер її чоловік і поготів волів мовчати, і Югині здавалося, що це себе він винить у тому, що сталося, хоча вона так не думала й ніколи бодай словом про таке не обмовилася.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Того липневого ранку, збираючись на роботу (працювала ветеринаром на фермі), Югина залишила на столі своїм хлопцям сніданок: слоїк ще теплого молока та велику миску вареників із сиром, замотану в рушник. Василь був удома, відсипався, бо лише під ранок повернувся із рейсу. Це він, тато, відпустив Андрійка зі старшими хлопцями на ставок, хоча Югина заказувала синові того дня йти на вулицю бавитись, а натомість обірвати смородину, що вже почала обсипатися.
Дітей у них більше не знайшлося, хоча ще ж і не старі зовсім. Подруги шепотілися позаочі, та й в очі казали Югині: «Роди, доки не пізно, бо що ж то за сім’я без дітей? І Василь, може, відійде, а то закам’янів, мов скеля: ні слова, ні пів слова від нього не діждешся …» Вона б і рада була, але…
Чоловік, як і раніше, жалів її, вихоплював із рук відро з водою чи молоком, забирав рядно з бурячинням, як ішла стежкою з городу. Повертаючись із рейсу, привозив гостинці: чи халву, чи пакет мандаринів, які в сільському магазині бували рідко. Але тих таємних заповітних хвилин, як раніше, під їхнім шлюбним портретом (де вона в білій сукні й вінку, а він із краваткою, нащось домальованою фотографом на білій сорочці) – уже не траплялося… Ще не старим Василь захворів на страшну хворобу, яку в селі навіть називати вголос боялися, щоб не накликати (казали: помер од «тієї біди»), і вона гадала, що причиною була його довічна чорна туга…
Коли поховали Василя поряд із Андрійком, Югина залишилась одна у великому будинку з гарним подвір’ям і садом. За щоденною сільською роботою забувалася, притлумлювалася трохи її печаль, та й сусідки не залишали на самоті, часто заходили на посиденьки. Інколи забігала чоловікова племінниця Ольга, пропонувала допомогу, однак Югина віднікувалася: «Ще сама справляюсь». І малі сусідські дітлахи також учащали у двір до баби, яка завжди пригощала їх білими черешнями й морвою, бавилися з її великим підсліпуватим псом Гансом.
А ще односельці часто просили Євгенію Павлівну зайти глянути, бо наче порося щось прихворіло чи корова ніяк не розтелиться. Собак і котів приводили чи приносили їй прямо додому, і вона нікому не відмовляла.
От лише садок… Без Василя він якось одразу запустів, необрізані дерева потягнулися до неба, мовби намагаючись знайти, розгледіти там за хмарами свого господаря. Малина здичавіла, здрібніла; кущі смородини стали схожі на старечі, покручені артритом руки; стовбури слив і яблунь покрилися наростами лишаїв. Восени садок усе ще за звичкою плодоносив, у нескошену траву гупали великі соковиті яблука; та без хазяїна це був уже зовсім інший сад, самотній, як і Югина. Вона кликала сусідів, ті приходили з кошиками й відрами, збирали врожай. Собі залишала хіба трохи слив та яблук, антонівки.
А зараз сад стояв понівечений, зранений, деякі дерева, мов ножем, були зрізані снарядами. Але стара абрикоса з переламаною верхівкою, незважаючи на холоднечу, от-от готова була зацвісти.
Югина назбирала посічених осколками гілок, наламала на розпал сухого полину на межі. Як добре, що вони не розібрали стару плиту у времянці! Та плита хоч сердилася, тріщала, чмихала і плювалася димом, відмовляючись приймати у своє черево вологі дрова, але все ж потроху втихомирювалася, язики вогню починали облизувати круглі фаєрки, в димарі гуділо.
Вона вже намірялася закинути на плечі рядно із хмизом, коли раптом пес у дворі залився гавкотом, далі коротко й гучно затріскотіла автоматна черга, і затим – скавуління, жалібне, протяжне… Її серце сполохано забилось у грудях, руки затрусилися. Покинувши рядно, стара підтюпцем, мало не гублячи розношені чуньки, кинулась у двір.
Вони стояли біля Гансової буди, двоє. Навіть якби не чужинська форма, вона б одразу розпізнала ворогів: азійські вилиці, темні зіниці ледь видно у вузьких щілинах широко посаджених розкосих очей, приплюснутий ніс. Кривоногі, приземисті. Нащадки безжальних кочівників, ординці, буряти.
– Бабка, чужие есть?
– Та які ж тут чужі, одна я, одна! – Югині здалося, що вони її не розуміють, і вона обвела руками те, що залишилося від двору, і знову повторила, – нікого немає, нєту, нєту! Одна я…
– А там у тебя что? – зайда тицьнув дулом автомата на двері льоху.
– Живу я там, – вона гарячково, плутаючи слова, намагалася говорити їхньою мовою, – бачите, відітє, дім мій, дом, кажу, розбомбили, то я живу там…
– И там точно никого больше? А если проверим?
– Та що ж там провіряти? Провіряйте, там картошка, капуста, та лежанка моя, та й усе…
– А тушонки у тебя, бабка, случайно не осталось? Если поискать?
– Та яка там тушонка…
Проте один із вояків уже рушив у напрямку підвалу… Їй здалося, що серце, яке колотилось у грудях, враз зупинилось і впало кудись додолу, як підстрелена пташка. «Що ж буде, що ж це бу …»
Та раптом Югині сяйнула думка, і вона вхопилася за неї так, як людина, що летить у прірву, хапається за утлий пагінець, що дивом виріс на кам’яній скелі. Стара, намагаючись швидко перебирати ватними ногами, раптом кинулася у кінець подвір’я, озирнулася на зайд, махнула заклично рукою: «Ідіть, хлопці, сюди, ідітє, кажу, рєбята, за мною …»
Їй здалося, що в цю мить вона наче роздвоїлася, наче було дві Югини: одна якась несправжня, яка називає цих убивць «ребятами» і веде їх своїм подвір’ям, і друга, що дивиться на першу збоку і шепоче: «Господи, допоможи, дай сили, Господи …»
Ординці, здивовано й насторожено, звівши дула автоматів, повільно зайшли вслід за нею за ріг кухоньки.
Ось, беріть, рєбята, це лучче за тушонку, беріть, мені не жалько…
Ті спочатку завмерли, потім, як по команді, обидва зареготали дрібним різким сміхом, схожим на квакання жаб:
– Ну ты, бабка, даешь…
Один віддав іншому свою зброю, трохи прохилив дверцята клітки, почав намацувати там курей, які сполохано кудахкали, забившись у куток. Югина метнулася до корзини зі старими мішками, яка стояла під стіною, поквапливо вибрала цілий, простягнула зайді: той вже тримав за лапи двох курок, що били крилами в його руках.
За хвилину уся здобич була в мішку. Чужинці, посміюючись і перемовляючись між собою, рушили на вулицю. Один озирнувся, вишкірив зуби:
– Молодец, мать, родина тебя не забудет, побольше бы здесь таких…
Югина стояла непорушно й дивилася їм услід, аж доки їхня пересипана брудною лайкою говірка не стихла. Неслухняними ногами вона дочвалала до буди, стала на коліна, зазирнула всередину, холодіючи від страшної здогадки, простягнула в темноту руку й наштовхнулася на липке від крові непорушне тіло її Ганса. І аж тоді стара беззвучно заплакала, притиснувши руки до грудей, низько опустивши голову у вицвілій хустині. Якби хтось побачив її тієї миті, вкляклу біля буди навколішки, то міг би подумати, що вона молиться.
– Тьоть Жень, що там? – у миготливому світлі олійного каганця, який Югина змайструвала, коли довелося перебратись у підвал, його бліде обличчя, заросле борідкою, здавалося значно старшим, ніж було насправді.
Вона знайшла цього хлопця у себе в садку: він сидів, прихилившись спиною до стовпчика огорожі. Того ранку морозне повітря ще здригалося від гучного відлуння ближнього бою, що котився далі, на південь. Над селом стояв запах гару й пороху. Холоша його військових штанів на правій нозі вся була просякнута кров’ю, пошматована осколками і вже зашкарубла. Пасмо мокрого світлого волосся, що вибилося з-під шолома, прилипло до лоба. Тоді він видався їй зовсім юним. Нічого не говорив, просто дивився мовчки знизу вгору потемнілими від болю сірими очима. Свій автомат він обома чорними від бруду й крові руками притиснув до грудей, і Югина мимохіть подумала: «Мов дівчину обійняв».
Вона й досі не втямить, як їй удалося, підставивши своє кістляве старече плече, все ж доволокти хлопця до підвалу, спустити східцями, вкласти на лежанку, яку намостила собі за полицями, біля засіку з картоплею.
– Ти потерпи, синку, потерпи, я зараз…
Югина видерлася нагору, міцно зачинила двері підвалу, кинулася до времянки. Підхопила із плити чайник із водою, що вже встиг трохи нагрітися, зняла з гачка старенького чистого рушника. Але відразу одумалась – «От дурепа!» – залишила чайник, підставила ослінчика й хутко стягнула з побитої шашілем шафи свій потертий на згинах шкіряний саквояжик. Похапцем зазирнула всередину. «Є, є!» – кілька ампул знеболювального, трохи антибіотиків. А ще там, як завше, лежали металева коробочка зі старим шприцом, яким вона давно вже не користувалася, скальпель, пінцет, йод…
І аж тоді, коли, розрізавши холошу і знявши турнікет, витягувала із ноги осколок та обробляла рану, нарешті запитала:
– Як тебе звуть, синку?
– Саша… Олександр…
– Сашко, значить…
Майже увесь той день він проспав, а Югина снувала східцями туди-сюди, облаштовуючи тісне темне помешкання для двох. Притягнула із времянки для себе кривоногого низенького тапчана, натовкла сіном великого лантуха, поставила лежанку у проході майже біля дверей, із яких тягнуло холодом, бо іншого місця вже й не було. Нічого, добре що є ціла скриня старого лахміття: там і кожух Василів є, щоб укрити хлопця. Знайшла в тій скрині й вицвілі ситцеві фіранки, прилаштувала таку-сяку завісу в закутку, де лежав юнак… «Нічого, синку, нічого, якось воно буде. Не буває так, щоб ніяк не було».
Увечері в нього почалася гарячка, і навіть у напівтемряві було помітно, яким нездоровим важким рум’янцем запашіли щоки. А до ранку вже надривний сухий кашель розривав йому груди, і Югина, обережно дістаючи з металевої коробочки простерилізований на плиті шприц, перев’язуючи рану, надіялася лише на Бога та на молодий сильний організм хлопця.
Він заледве доторкався до ріденького супу, з’їдав лише одну гарячу картоплину, яку вона йому оббирала від лушпиння («Дякую, тьоть Жень, щось у горло не лізе…»), пив лише липовий чай. І чим ти його потішиш, якщо все, що залишилося у підвалі, – це картопля, цибуля, квашені огірки в банках із каламутним розсолом, сливове повидло та пів діжечки кислої капусти? Йому б юшки курячої, але ж… (Вона нічого не розказала Сашкові ні про бурятів, ні про Ганса – збрехала, що проїжджали вулицею на газику окупанти та й пальнули навмання з автомата в повітря, для остраху).
Набираючи в миску тієї капусти, Югина дістала й десяток мочених яблук. Їх дуже любив її Андрійко. Коли вона на початку листопада, на Дмитра, як у них у селі заведено, сікла великі рипучі головки, він крутився біля неї, тер їй моркву, гриз солодку серцевинку качана і завжди просив: «Мамо, поклади більше яблук», а потім ніяк не міг діждатись, коли вони вкиснуть. Коли десь уже у грудні вона нарешті вносила з льоху великий полумисок із моченою антонівкою, то та пахла на всю хату – тонко, солодко-кисло і якось святково.
Югина відхилила завісу, подала Сашкові на щербатому блюдці два великих яблука із жовтою, майже прозорою шкіркою: «Скуштуй-но, смачні …» Коли ж, підкинувши дровець у плиту, повернулась у підвал, на блюдці чорніли лише кілька насінин, а Сашко раптом попросив: «Тьоть Жень, дайте ще, будь ласка, якщо є …»
Їй здається, що саме з того дня до нього почали повертатися сили. Гарячка минулася, залишивши тільки запечену шкірочку на губах, рана загоювалася, він потихеньку підводився, ступав чотири кроки вперед-назад, опираючись на костур із грушевої гілки, що його колись ради забави витесав Василь.
Удень, якщо не стріляли, Югина збирала хмиз, топила плиту, куховарила, носила воду з дальньої криниці, бо в ближню поцілив снаряд, прала. А ще вона приловчилась розпікати до червоного на плиті три цеглини й у відрі зносити їх у підвал, накривши важкою чавунною кришкою – от тобі й пічка: не те щоб зігріє, але теплий дух піде. Вона нікому не обмовилася про свого «квартиранта»: ні сусідці, яка провідувала стару, ні Ользі. Не те щоб не довіряла їм, але вирішила, що так надійніше.
Увечері, присунувши ближче ослінчика, Югина сідала біля Сашкової лежанки й говорила з ним. Розказувала про своє дитинство, про те, як загубилася колись на шкільній екскурсії в місті, про свої дівоцтво і студентство. Про Василя й Андрійка. Сашко слухав, інколи щось перепитував, інколи сміявся.
Сам говорив мало, але вона вже знала, що у великому місті живе його мати, яка виростила сина сама і яка, щоб не потонути в безодні горя, певно з усіх сил чіпляється за два слова – «пропав безвісти», бо вони дають хоч якусь надію.
Каганець миготів, у темних кутках ворушилися тіні, десь у засіку з картоплею шаруділа миша, старий сад скрипів гілками, стогнав, розтривожений березневим вітром-чугайстром. І було щось майже біблійне у цій картині: білявий юнак із накинутим на плечі волохатим кожухом, стара жінка біля нього і маленька печера підвалу, яка заховала цих двох серед пекла Великої Війни.
* * *
Прощалися вони за місяць, коли в садку вже біло зацвіла груша біля похиленої набік половинки воріт, які колись відмежовували від вулиці Югинине подвір’я. Із плямистої автівки Сашкові щось весело кричали, підганяючи його, бородаті хлопці в шоломах.
Він обняв стару, тицьнувся губами в її мокру щоку, промовив лагідно, і радісно, і трохи ніяково: «Бережіть себе… Я ще колись приїду до вас, обіцяю! Ви ж тільки дивіться, антонівки намочіть, мам Жень…»
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.