“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
Як тра било віратуватисі од хороби, нАпасти чи просто дати си довге житє, мольфари віддавали когос’ в ДАНЬ.
Брали собі житє, здоровлє чи щістє чужов смертев.
Дань була в Славу і була в Ніщо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А вже тоті, шо віддані, чоловік, жінка чи дитина не годні були жити.
Найлегше то робити з своїма, з тими, кого любиш, хто твій і з ким маш в’язь.
Діти – то таки найлегше. В’ни не вміли ховатисі. Їх мож було давати легко.
Своїх і чужих…
Чо то так каут «виХОВАНЄ»? Бо то дітий тре ховати, би не оддав хтос’.
Отаке воно, хОванє…
В Дань віддавали найліпших і найгірших.
Найліпших – коли тра було шось вартне. Ці йшли самі. Гордо. В СЛАВУ.
Найгірших – аби не сміли псути рід. В ніщо.
Найчастіше в Дань віддавали найстарше. Аби в’но вбезпечило щасливе житє єнчим.
То було почесно, коли тебе віддают в Дань. Ти мав поратувати ввес Рід. Тобі за то-то – Слава.
СЛАВА.
То вам не будь-що. ТО – СЛАВА. За нею – пан Біг. Не білше й не менше.
Але Слава тилько тогди, як всі жИют.
Всі мали жити. Мали бути здорові. За них бо Дань віддано.
Найстрашніша дань – в ніщо. Тогди нема слави. Нема нічо.
Бо тебе дали в дань не того, шо шось варте, а того, що непотріб.
Як не годен зробити – то не жий.
Не маш права. Нащо?
То встид.
Єк жінка була чисна, то її дітий не мож було дати в Дань. Отак не мож, і всьо.
І як шос з дітми си ставало, то значит, же в’на була винна.
Нечисних жінок діти не жиЮт. Хіба в’ни сами давали себе в дань. За дітий.
Тогди можут жити. Абияк, але можут.
Але і жінки могли віддавати в дань. Своїх дітий. Та й чужих тАки. Єк чоловік жінци не догдив, то всьо, прирікала його дітий. Віддавала Суці. Га, той жінок тотих суками звали. Юй, боялисі хлопи тотих сук. І мусіли годити. Бо нє – то приріче дітий.
А як годити? Та просто не мав любити другу жону. Просто НЕ МАВ ЛЮБИТИ. НІКОГО.
Потому, то вже не віддавали в дань нАчисто, і тилько в манастир. То тАки була Дань. Лиш не така строга. Не до смерти.
Дань брала не тилько чиєсь житє, а ще й чиєс’ щістє і чиюс’ любов.
Отак собі жила людинА. Ніби жила. А всередині – пусто. Бо віддано.
В Дань.
Та ще в Дань мож було віддавати самого себе.
За когос’.
Як то жилосі тим, за кого віддана була Дань…
ТО тилько їден пан Біг зна…
Але на всьо то-то була рада. Ніхто не міг нікого дати в Дань, когди хтось сказав: ЛЮБ’Ю.
Але тогди, той, шо сказав, вже СЛАВИ не матиме…
А то страшно Слави не мати…
То-то й страшне то-то слово: Люб’ю…
Собаки лаяли, як прокажені. Треба було щось вирішувати.
− Я не хочу носити його кров, − Гельця мовила тихо, самими губами.
Але зачули всі.
Ті слова були якісь мертвотні. Смерть, що поки була ще тільки там, на поверхні, увійшла в криївку. Наче через продухи залізла якась невидима гадина. Гаспид. Стало холодно. Адріян подумав, що даремно пекло зображають вогнем, то – лід. Саме такий чорний лід, що завис тут і дихав кожному в лице навіть не потойбіччям – якимсь страшним НІЩО, таким дико жахливим, наче…
Немає наче. Немає слів, щоб його описати. Немає крику, щоб його викричати, нема фарбів, щоб його вималювати, немає… Не Є.
Бог, той, що Є і буде, і не минеться…
НЕ Є.
Вони не боялися смерті. Ніхто з них. Знали, на що йшли і були готові кожної миті. Смерть була навіть звільненням. Якимсь дивовижним щастям. Поверненням додому. До Бога. Певністю того, що виконав тут усе, що міг, що й хвилі не прожив рабом.
О, сестро моя, Смерте… Та Смерть була світла й добра. Позбавляла від ризику стати зрадником, вивільняла від фізичного болю, забирала їх душі і навіть найгірша облава не могла з нею змагатися. Вона завжди була ПереМожиця.
Але той гаспид… то була не Смерть, − НІЩО. Не Є.
Адріян подумав, що добре, що то не його дитина, бо якби його – то певно би збожеволів. Від жаху, що не годен теє дитя врятувати. Нащо, нащо родити діти, коли вони мають вмерти. Нє-нє дітей не повинно бути.
Не Є росло, міцнішало і кріпло. Все терпло й німіло.
Не Є.
− Нє, Гельцю, то так не буде, − Михайло Шугай, підрайонний СБ-іст, красивий, високий, ставний, одного тільки мимобіжного погляду на нього було достатньо, щоб зрозуміти хто тут господар. Він таки і в підпіллі був господар. Усім давав лад, усіх встигав застерегти, усіх прийняв, усіх вислухав, усім дав пораду і надію. Втілення чоловічої родової мудрості, спокою і сили. А йому ж то всього 27, − ти, Гельцю, прости нас. Ми не наважилися мати діти. Ми чоловіки, ми не все тямимо, наскільки то важне. А ти наважилася. То не його, то твоя кров. І… наша. Ти знаєш, я от так тільки щойно й помислив: а нащо наша вся боротьба, як дітей не буде? Гельцю, то не його дитина – наша. Я хочу, щоб та дитина жила, бо вона твоя. Бо то мій гріх, що ти мусиш тут бути. Що я не в силі подолати тих псів. Як ти приймеш, то візьми тій дитині мою віру в те, що вона свята, що вона годна буде зробити те, що я не зробив.
Не Є шугнулося від тих слів по кутках і затаїлося.
Гельці захотілося голосити. Як на похороні. Кого ж то вона ховає? Не хлопців, нє. В її серці вмирав Стодоля. Запікався пекельною смолою і скрапував на землю: «Стодоля хоче свою дитину врятувати вашою смертю…», − видусила з себе…
− Він не дитину рятує. Себе рятує, − то озвався Богдан. Мельниківець, що йшов на зв’язок із центральним проводом через мінне поле і натрапив на засідку. Уже чекали. Хтось здав і він ледве втік. Та втрапив до бандерівців. Учив потім хлопців: через мінне поле треба йти на світанку. Щоб уже не темно і ще не видно. Береш наперед себе ніж на мотузочку і помалу несеш. Як ніж зачепить щось, то стаєш і легенько мацаєш: гілочка – переступаєш і йдеш далі, а дротик – то переступаєш, і таки йдеш далі. Він так ходив не раз, і не було успішнішого за нього зв’язкового. А тут хтось всипав.
− Чуєш, Стодолю, − сказав Богдан, дивлячись чогось не вверх, де був Стодоля і приведена ним облава, а собі під ноги, − чуєш, ти не життя собі купуєш, гівно, − черевиком розтер щось на долівці, наче справді це зараз надважлива справа була – скинути гівно з черевиків. − Гельцю, як хто схоче скривдити тебе чи твою дитину, то я з того світу прийду і задушу. Чи з раю, чи з пекла, а прийду. Кому хоч, скажеш. Ти дитину не вбивай, вона в нашій смерті не винна. Як народиш хлопчика, та вийдеш з ним в сад, а я тАки прийду, візьму його на руки і підкину високо-високо, і він буде знати, що літати мож.
Щось стисло Гельці горло, піднялося з самого живота і вилилося в сльози. Ридала. Сльози лилися потоком. В якусь мить їй здалося, що то не сльози навіть, що стоїть вона серед чистого-чистого потоку який лиється зверху, омиває її, хлопців, кожну річ в цій криївці і тече в землю.
Славко, що з Волині, підійшов до неї, взяв за руку: «О, я болів, я плакав щохвилини, щасливих навіть я не бачив снів, − процитував сам себе, строфу із власної пісні, – знаєш, ото думав, що ніколи не одружуся, що жінка, вона… приземлить, що вона менше, як наша боротьба, що вона завадить іти до кінця, що під подолок до жінки тільки боягузи біжать. Ти, Гельцю, прости мене, бо я не тямив, що бути з жінкою, а бігти до неї під подолок – то не одне і те ж. Чогось так подумав, що то в тебе буде дівчинка. Я би навчився грати на сопілці та й бавив би її», − Славко, В’ячеслав, мав природній дар до музики, але на сопілці грати не вмів. Не був а ні в ОУН, а ні в УПА. Написав газету, стіннівку, про Україну. Просто написав те, що думав. Ще й тризуб намалював, бо мав хист і до малювання. Його «вирахували» швидко і мусив сховатися до хлопців, щоб втекти од арешту.
Адріян став перед нею на коліна, опустив голову і прошепотів тільки одне слово: «Прости». Їм не треба було слів. Вони могли говорити серцем.
Воно прогриміло, як канонада. Наче розверзлася завіса, і небо впало на землю. Під землю. Вона підняла очі до верху і зачудувалася незбагненним біло-синім світлом. По обидва боки тої роздертої завіси стояли Ангели. Не просто стояли, а співали. Гельця нагадала собі, колись-то десь-то читала, що слухати хор Ангелів, то, певно, достеменно нудно. А тут зрозуміла, що нічого, більш захоплюючого, не бачила. То був не спів, то було Твориво.
− Вони співають Славу Богові, − Славко завжди чув трохи більше, як інші.
− Вони співають Славу нам, − маже атеїстичний і насмішкуватий Богдан не побоявся таких слів.
Гельця якось втямила, що правда в них обох, і в Славка, і в Богдана.
То була СЛАВА. Господи, ота слава, що її шукають… не марна слава… від Мари себто…
Ця була Прав-Дива.
Ще усвідомила, що не чує того хору. Нічого, жодного слова. Вона бачить і відчуває, але не чує. Може Славко чув, він музИка. Але раптом виразно і чітко: «Він не винен». Не втямила хто сказав. Глянула на хлопців і зрозуміла, що жоден з них рота не розтуляв. «Він не винен», − гримнуло знову, мов постріл.
− Ориську, дай-но мені того пістоля, Добошевого.
То був пістоль 19 століття. Певно, що не Довбушів, але всім хотілося, щоби був таки від славетного опришка. Звідки в Ориська той пістоль, ніхто не знав. Але так вважалося, що той пістоль на щастя, що його власника чужа куля ніколи не візьме. Пістоль був усе випуцуваний, при кулі і при поросі.
− Наладований? – Орисько ствердно кивнув, − То я, певно, йду, − Гельця обсмикнула руками кабатик, з-під якого таки досить виразно стирчала ручка Довбушевого пістоля.
− Ми дамо своє життя за тебе, щоб ти жила.
Ориськові слова жахнули.
− Нє, нє, нє, нє-еееееееееееее!!!
Гельця не розуміла в чім річ. Але небо щезло.
МАРА. З кутків знову вилізло Ніщо і роззявило пащеку. Мара вхопила його за лабу і потягла в танець. Вони танцювали хлопцям по головах. Гавкали пси, тріщали скоростріли, репала від божевілля земля.
Марна слава. Марна… марна… марна…
Наша Маринця, щоб ви знали,
Марно Іванка покохала…
Марно Мара реготала:
− Ви всі мої, навіки вік, ВСІ!!! І живі, і мертві, всіііііііі………… − вищала гієною і гавкала від захвату.
− Зачекай, − озвався Михайло знову, − в мене мама в Вільхівці. Ото все казала: «Лишив-бись ми хоч яке байстря». А я не лишив. То ти піди до неї, тай скажи, що то дитя моє. Промов, що я так сказав. Вона знатиме, то так і є.
− Гельцю, − то говорив уже інший Михайло, Кріль. Надрайонний СБ-іст десь аж з краківського воєводства. Під час «Вісли» не пішов на захід, а повернув сюди, на схід, − Гельцю, в мене є діти, але знаєш, як то боляче сказати дітям: я не вберіг для вас нашу землю. За кілька років ніхто не повірить, що на півдні Польщі, якраз посередині мапи, там моє українське село. А за ним, іще далі, були теж наші села. А зараз там пустка. Там пустка, Гельцю… І я так думав… нащо ті діти, чи мав право їх мати… як я… не вберіг Землю… Хай мені простять… І ти прости…
− Ти вберіг. Ти вберіг щось цінніше за землю, − Гельця не заспокоювала Михайла, вона говорила ЩОСЬ, що заледве таки навіть вкладалося в її голові, говорила, власне, навіть не вона, душа її говорила чи може, навіть і не душа, сам БОГ, − ти вберіг те, що дало тобі сил не піти на захід, а повернути сюди. То ти і віддай ОТЕ своїм дітям. І моїм.
Михайло підійшов, обняв її і поцілував в лоба.
− То беріть.
Гельця глянула Михайлові в очі і втямила, що він вмер. Отут, в оцю мить, він сповнив усе, що мав сповнити. Міг іти до Ангелів. Заструменів таким світлом, що не в силі було дивитися. Гельця закрила очі. Хтось смикнув її за рукав. Орисько, не мав ще й 18 літ, дітвакуватий, підсмішкуватий, все з якимись жартами.
− Гельцю, як ото впала криївка Дуба, то Маринця просила мене: дай мені байстря… А я не дав. Бо мене вб’ють, а куди ж то вона з байстрям? А то не байстря… То її криївка була, розумієш? То її ОТЕ, що Михайло… А я не повірив, що вона може, що їй треба… Ти її знайди і скажи, що я просив, щоб простила… і скажи їй, що вона може… ВСЕ може.
Гельця кивнула і усміхнулася. Той химерний усміх був дивно доречним. ЇЇ наповнив такий спокій, наче не стояла вона тут з хлопцями на порозі смерті, а десь собі поралася вдома, в цілковитій безпеці. Підняла очі до Ангелів і втямила, що вона все пройде. Все. Тягла час. Розуміла, що як вийде звідси, то Ангельське небо закриється і буде тільки чорне болото і гавкіт псів. І НІЩО. Але вже. Мусила.
Ніщо набирало силу. Здавалося, воно скрізь. З кожним кроком нагору його ставало все більше. Чіпалося за ноги, шипіло і намагалося вкусити.
НеЄ.
Вийшла наверх. Навіть рук не підняла. Краєм ока, зліва побачила Стодолю. Рушив їй навстріч. Йшла до нього по мокрій землі. Чорній і мокрій, з клаптями снігу, торішньої трави і дивним-диво зеленими уже паростками. Пси гавкали як скажені. Підійшли одне до одного впритул.
− Гельцю, Гельцю… я.. я… я такий радий…
− Ти не будеш жити смертю хлопців.
Витягла Добошевого пістоля, приклала йому до грудей, до самого серця, і встрелила. Він не пручався, і, здавалося, зовсім навіть і не здивувався. Наче навіть кивнув головою. Зсунувся на чорну і мокру,
з клаптями снігу, землю. Пістоль впав поруч. НІЩО втішилося і проковтнуло. От тільки серцем Стодолиним вдавилося. Скривилося і виплюнуло назад. Гельця втямила, що той стріл із пістоля очистив Стодолине серце. І Ніщо вже не має сили, навіть над ним. Нагнулася, підняла те серце і поклала собі до кишені.
Якийсь із солдатів кинувся їй напереріз, замахнувся прикладом: «Ууууууу, сука бандерОвская!»
Його зупинив офіцерський окрик:
− Брось! Сумей вот так, как она, тогда будешь иметь право издеваться. Пропусти, баба все же. Да и не до нее сейчас, − і криком позад себе, − Не трогать!
Офіцер був не особіст. З польових військових. Ті, що пройшли фронт, часом і до самого Берліна, а не відсиджувались по заград-отрядах, інакше поводили себе в протистоянні з хлопцями. Чула не раз і сама, бувало, потрапляла в ситуації, які дивним чином можна було б назвати навіть співпрацею. Або, принаймні, взаємною повагою. То бувало не часто, але бувало. Отакий, певно, і цей. Вона переступила Стодолю і пішла. Просто, не озираючись. Її ніхто не чіпав. То не могло бути, але було. В якусь мить вона втямила, що Ангельський щит веде її в якомусь іншому просторі. Де нема ні цього жахливого гавкоту собак, ні стрілу, ні криків, ні матюків, ні навіть цієї чорної мокрої, з клаптями снігу, землі.
Йшла як мара, дійшла до гостинця. І тут же їхала якась розбита вантажівка. Попросилася. Взяли. Балакучий шофер розказував, що їдуть вони на схід, нарешті додому, а вона, певно вдова? Певно чоловік на фронті загинув і тепер їй треба до родини? Гельця лиш кивала головою, не в силі і слова мовити. Засунула руку в кишеню і витягла якийсь чуднИй напівпрозорий камінець: «Стодолине серце» − подумала».
Вона заїхала аж в чернігівські ліси і там пристала до якогось хутора, сказавши, що вдова червоноармійця. За неповний рік народилось дитя. Хлопчик. Назвала Назаром. Була собі звичайнісінька совєтська громадянка. Ходила на суботники, виконувала плани і трудодні. Така собі сіра миш, от тільки дитині розказувала дивні казки. Про лицарів, які знали Правду і хотіли принести її людям, про скажених собак, що переслідували тих лицарів. Про зрадника, який хотів досягнути влади, убивши лицарів. Про дивне Небо, що дає змогу Не’бо-ятися нічого і проходити скрізь, де треба. Мале слухало, вигадувало до тих казок свої деталі, в рух ішли вовки, каміння, мурашки, хмари, − все, що було довкола, оживало, діяло, спілкувалося з тими лицарями і тим дивним Небом. Лиш просила дитину нікому тих казок не казати. Хлоп’я дивувалося, але слухало. Дитина якимсь чином чула і розуміла, що то не просто казки, то щось дуже важне… і то їх з мамою велика таємниця.
Надворі настала велика хрущовська відлига і вона оповіла своєму синові все. От тільки про Стодолю змовчала. Не змогла.
Поїхав до Києва. Втрапив до інституту Карпенка-Карого. Хотів артистичної кар’єри. А може то кликали його ті казки, що хотіли втілитися через нього…
(Закінчення буде)
Галина ДИЧКОВСЬКА,
переможець Міжнародної літературної премії короткої прози імені Василя Портяка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.