Гуцульський трамвай

Коли я в середині 2000-х казав київським знайомим, що їду до
Косова, ті часто жахалися: „До того самого Косова?”, маючи на увазі конфліктну
провінцію Косово між Сербією та Албанією. Насправді йшлося про інше Косово,
точніше про Косів, маленьке містечко у Карпатах. Поруч із Косовом живе моя
донька, звідти родом моя перша дружина, тож я бував там несть разів. Багато хто
помилково вважає Косів столицею Гуцулії, місцева газета називається
„Гуцульський край”, а дехто каже, що Косівські Карпати наймальовничіші.
Насправді Косів лежить на межі Гуцулії і Покуття. Саме містечко наче втиснуте у
невисокі, але стрімкі гори, які оточують його з трьох боків. З четвертого
відкривається Покутська височина. Дорога з Косова до Кут наче розділяє гори і
рівнину. По правий бік залісені правильної конусоподібної форми гори, по лівий
бік – рівне плато. Саме звідти, з лівого боку, походить моя колишня дружина.
Виросла на рівнині, постійно бачачи гори впритул. Але так в горах і не була.
Має виразну гуцульську зовнішність, проте казала, що в її жилах тільки четверта
частина гуцульської крові. Що її баба гуцулка, сумнівів у мене нема. Я на
власні очі бачив, як 80-річна старенька, щоб скоротити шлях, наче підліток
перелазила через високий паркан.

Останнього разу я їздив у Косів взимку, напередодні Різдва.
Відвозив туди доньку. У Косові нема залізниці, туди можна дістатися лише
автобусом або маршруткою. Автостанція зусібіч оточена базаром, вона сама є наче
частиною великого косівського базару. Повно людей з торбами, візками і
клітчастими сумками, так званими „кравчучками”. Там є все – хліб, мандарини,
гнилі банани, китайські куртки і шкарпетки та місцевий колорит – різьблене
дерево та кічова нетрадиційна кераміка.

Часто замість оголошення про відправлення чергових рейсів у
гучномовець лунають фрази – „Водій такий-то, заберіть з території автостанції
своє авто”.

Того разу ми з донькою дісталися до Косова з Франківська без
проблем. Їхали у теплому автобусі, спостерігаючи за вікном казкові засніжені
гори. Іноді поринали у дрімоту під звуки співучого косівського діалекту, яким
переговорювалися пасажири. „Ти шо, дебіл? – мелодійно гримав на свого сина
якийсь чоловік. – Чого ти мав чекати мене на желізному вокзалі? Хіба з
желізного вокзалу приїхають автобуси?”

Назад я їхав сам. Маршрутка уже зовні викликала сумніви.
Старий іржавий мерседес з відламаною лайбою, всередині оббитий деревом. Я
згадав науково-пізнавальну програму на телебаченні, де розповідали про перше
африканське авто, повністю дерев’яне. У салоні було холодніше ніж на вулиці.
Рік виробництва буса коливався між кінцем 50-х – початком 60-х. В маршрутку
набивалися люди з торбами. Поверталися в найближчі села з базару бабки, хто із
закупами, хто з порожніми сумками, спродавши товар. Від запаху старості і
гнилих, підмерзлих мандарин стало тепліше. Щостометрів ми зупинялися, щоб
когось випустити, а когось підібрати. Автобус важко підіймався вгору, іноді
провалюючись вниз, коли шофер понижував передачу. Пістинь, Уторопи, Стопчатів,
Яблунів, знову Стопчатів. Автобус спорожнів, знову стало холодно. Я кілька
разів знімав черевики, щоб помасувати пальці ніг. Лобове скло покрилося інеєм.
Водій, сивий гуцул у кожусі, кілька разів намарно вмикав двірники. Потім лише
протирав ганчіркою невеликий отвір у візерунках і хукав на нього. Їхали
наосліп. У другій частині Стопчатова, уже на низині, в автобус зайшов чоловік.
Просився до Коломиї. 4 гривні – назвав ціну водій. Чоловік обурився. Сказав, що
дорого. Що він сам шофер і все знає. Почав кричати і обіцяти водію проблеми.
Той спочатку віджартовувався, потім почав флегматично зупиняти автобус.
Пасажир, мабуть відчувши щось лихе, посунув углиб салону. Далеко не просунувся
– водій вхопив його за одяг і потягнув до виходу. Почалася бійка. Обоє
розмахували руками, б’ючи не один одного, а пасажирів. Падали на сидіння, знову
підіймалися. Сили були приблизно рівні. Пасажири мовчки чекали, вдало
ухиляючись. Раптом до клубка тіл підійшов чоловік – чи то гуцульської, чи
кавказької зовнішності. Вправним рухом вхопив за підборіддя агресивного
пасажира і сказав: „успокойся”. Той, відчувши поразку, справді заспокоївся, і
удвох – водій та чоловік гуцульсько-кавказської зовнішності, уже без проблем
викинули буяна у сніг. Ближче до Коломиї раптовий помічник водія знову підійшов
до того і спитав: „А що від тебе хотів цей дебіл?” Водій зітнув плечима: „Не
знаю”. „А, – сказав чоловік, все ж таки швидше гуцул, ніж кавказець. – А я
через таких от дебілів 11 років у тюрмі просидів. Я не винуватий був, то все
вони. Все вони, я не винуватий.” І одразу вийшов.

Слідом за ним, вийшов і я. А дерев’яний мерседес, лихо
розвернувшись на віражі, із повністю замороженим лобовим склом, помчав далі –
кудись у гори.

м. Київ