“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
Російська агресія проти нашої країни та ракетні обстріли мирних українських міст і сіл новітніми кремлівськими варварами викликали гнівний осуд серед світової спільноти і, зокрема, письменства. Одним з тих, хто підтримав нас, українців, у ці нелегкі для нас дні, став також сучасний вірменський прозаїк Ґріґ ( нар. 13.12.1991 р.). Під час вручення йому в німецькому місті Кобурґ цьогорічної літературної премії ім. Фрідріха Рюкерта він у своєму лауреатському виступі засудив російську війну в Україні, наголосивши на солідарності з українцями вірменського народу, який також спізнав на собі жахіття війни. «Зараз усім нам як ніколи потрібен мир і я бажаю миру Україні і всьому світові. Агресор не повинен мати жодного виправдання!» – заявив він. Пропонуємо увазі читачів оповідання Ґріґа «Гісусів кіт» з його однойменної книжки.
Олександр Божко
Я вчився тоді у п’ятому чи шостому класі, коли приключилася ця історія. Нашого вчителя та дівчат на той час у класі не було, а хлопці, гогочучи, з’юрбилися біля однієї з парт. Я і собі підійшов до гурту, аби дізнатися, що ж їх так розвеселило, й побачив за партою Нарека, який погладжував сірого котика, що злякано глипав із напіврозкритої сумки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– А це що за проява? – не стримався я.
– Нарека надурили, всучили йому за гроші оцього заблудька, – одказав Тиґран, очі якого від сміху почервоніли ледь не до сліз.
– Ніхто мене не дурив, – озвався Нарек.
– Мабуть, десь на смітнику запопали, – не вгавав Тиґран.– Мовляв – Гісусів кіт, а він і повівся на ці брехні.
– Не надурили мене, кажу ж я вам. Кіт не простецький, а рідкісної породи. Тому й зветься Гісусів кіт, бо не тоне і вміє ходити по воді, – проказав Нарек, раз по раз кліпаючи очима.
Знялася нова хвиля сміху. Я все не міг уторопати, що ж сталося, хоча загальний сміх заразив і мене.
– Це торгаш тобі таке натеревенив про котяру, еге ж? – напосідав Карен. – Дурко…
– …
– …
Нарек не переставав пестити свого котика і все повторював, що його не ошукали, що коти цієї породи насправжки можуть чалапати по воді.
Чим далі, тим більше йшло до того, що Нарек і Карен ось-ось почубляться. І коли Карен потягся було до мурка рукою, Нарек відштовхнув її. Відтак хлопці учепилися один в одного, та так, що ми заледве їх розборонили.
– Геть здурів, сорочку он мені роздер, – заскиглив Карен, тримаючись за порваний комір. По щоках у нього текли сльози. – Геть здурів!
Нарек сидів ні пари з вуст, погладжував кота, опустивши голову, мовби нічого й не сталося.
– Ну ж бо, глянь де там Верескун, – нараз обернувся Карен до Ґриґора, розлючено блимнувши своїми зеленими очима.
Верескун був одним з учителів на прізвище Адібекян. А прізвисько таке він дістав за свій пронизливий голос та звичку зриватися частенько в розмові на вереск. Під час уроків Верескун зазвичай стовбичив у вестибюлі, пильнуючи, щоб учні не втікали з школи.
– А де ж іще йому бути, як не біля дверей, – озвався Ґриґор.
– Тоді драпонемо через убиральню, – розпорядився Карен і, зиркнувши на Нарека, кинув: – То ти як, ідеш із нами?
Тільки коли ми звернули до ущелини, я запідозрив, що Карен намислив якусь капость. Подумав навіть повернутися, щоб не мати з ним справи, та все ж цікавість брала гору та й вертатися з-півдороги не годилося, бо що ж тоді подумають хлопці? Я йшов і позирав на Нарека. Той ступав, притискаючи руками до грудей жовту сумку, а мені ввижалися натруджені руки його матері…
Коли наприкінці місяця на столі в нашого класного керівника з’являвся цератовий пакунок, ми всі достеменно знали, що це до школи навідалася Нарекова мати. Не було свята, щоб вона не прийшла віддячити вчителеві, а той добре знав свою справу. Бувало, спроваджував Нарека на хвильку з класу, а нам пояснював:
– Коли ні з сього, ні з того він схоплюється на уроці, вештається класом чи ще якогось чудить, не зважайте на нього, мовби й не помічаєте… У Нарека не все гаразд з нервами, лікарі кажуть, нічого серйозного, з віком минеться. І поки вони лікують, мусимо його підтримати. Але не веститися на його витівки й хихотіти – це його заводитиме ще дужче, а ліпше не зважати…
І насамкінець додавав: «тільки прошу, про нашу розмову нікому…»
Отож іще від першого класу його мама начащала до школи аби віддячити нашим учителям – кому чим. І щоразу, дивлячись на її жилуваті руки, які скидалися на вузлувате, землисте коріння дерев, мене охоплював незбагненний смуток. І сам не знаю, що в тих руках було такого, що вони так мене бентежили?
На першій у нашому житті першовересневій лінійці нас вишикували на шкільному подвір’ї, всі як один у білих сорочечках. Вчителька, з якою ми щойно запізналися, все шикала на нас, бо якраз промовляв директор школи. Та ніхто його не слухав а може й слухав, не знаю, бо я не відривав погляду від тигранового темнофіолетового піджака, що вирізнявся з-поміж усіх, немов чорний голуб поміж білої зграї. І доки я розгладав його золочені ґудзики, до нас придибала, тримаючи за руку свого сина, якась жінка – худа-худа. Це й були Карен з його матір’ю. І ті її руки з тугими вузлуватими венами, від яких віяло якимось незбагненним смутком, мені запали в очі ще з пршої нашої зустрічі…
Тигран і Карен ступали попереду, і тільки коли жаский вітер вдруге ковзнув по моїй спітнілій потилиці, я зловив себе на тому, що затривожено зиркаю собі під ноги, щоб не наступити бува на зачаєну змію. Подейкували, що минулоріч, коли над ущелиною завис спекотний день, а над розпашілим камінням аж до самих небес ряхтіла опівденна тиша, дивовижної краси змія вкусила хлопця. Він потягся було рукою, щоб її зловити, і тут вона його вкусила. Того дня крім хлопців в ущелині не було нікого, тож поки вони витягли нагору пораненого товариша, волосся в хлопця геть посивіло. Воно посивіло від зміїної трутизни, що вже почала діяти, та організм не здавався, боровся, і хопчині таки пощастило, він таки виборсався…
Ми ступали вниз крутою стежиною, камінці скочувалися у нас з-під ніг, а перед очима в мене все стояв той хлопчина з посивілою чуприною. Я стрічав його в шкільному коридорі мало не щодня, вчився він класом вище, та після того трапунку із змією він уже не спускався до ущелини, та й ніколи, либонь, більше не спуститься…
– Схоже, збирається на дощ, – озвався нараз Ґриґор.
– Звідки ти знаєш?
– Плече крутить. Зламані кістки перед дощем завжди про себе нагадають. От і моє ломить на дощ.
– …
– Може й справді є такі коти, як він каже? – запитав раптом він мене ледь чутно…
Більше Ґриґор ні про що не запитував. Всю дорогу бубонів про своє зламане плече та сподіваний дощ. Та як на правду, то я його й не слухав, Ґриґорові слова сіялися десь у повітрі, а з думки мені все не йшла принишкла серед каміняччя змія, від якої мене проймали дрижаки.
Ми спустилися до річки, і мені видалося, що вона підморгує мені своїми сонячними зблисками. Мені знову страшенно захотілося повернутися, дременути подалі від каренової витівки, але я залишився…
– То кажеш, що тебе не надурили, еге? – долинув до мене Каренів голос. – Ну, коли не надурили, тоді кидай кота в річку. Побачимо, чи й справді він побіжить по воді.
Нарек мовчкував, лише дивився на нього й кліпав очима.
– Ти мене чуєш? Чи ти може оглух? Кажуть тобі, кидай кота у воду!..
А тоді все відбулося так швидко. Я й оком не встиг зморгнути, як Карен вихопив з Нарекових рук жовту сумку і щосили пожбурив її у воду. Течія підхопила сумку, яка то зникала, то виринала на сріблястій поверхні, мовби намагалася зачепитися за якийсь камінь, але течія була швидка, аж надто швидка. Якусь мить Нарек неблимно зорив на сумку, що все даленіла й даленіла, стояв ошелешений без жодного поруху. Мабуть, і сам не йняв віри, що сумка вже не в нього, що пальці його не могли б отак легко, без жодного спротиву віддати її комусь іншому. Знав, був певен, що спротив був, і пальці його не піддалися, пальці нили, він відчував поколювання в долонях, і не міг ворухнутися… А може, він добре розумів, що саме сталося і просто чогось чекав, дивився, на щось сподіваючись…
Він отямився тільки тоді, коли сумка, обернувшись у жовту цятку, зникла з поля зору. Немовби ураз розвіявся загуслий довкола нього туман, і він із сльозами на очах метнувся сумці навздогін. Я дивився, як Нарек біжить, спотикаючись, берегом річки, а мені ввижалися схожі на землисте коріння дерев жили материнських рук, ще землистіші, ще тугіші …
Вчора вранці я здумав навідатися до церкви, а там мені трапилася негадана зустріч. Переді мною постав Нарек, вбраний з ніг до голови в церковне облачіння. Я дивився на нього і не міг відвести свого погляду. Спливли роки і, здавалося, від того колишнього Нарека, якого я знав, не лишилося нічого. Високий, в окулярах з вузенькими скельцями, обличчя йому закривала густа борода. І якби він не озвався перший, я б його так і не впізнав. Після того, що сталося в ущелині, ніхто з нас його не бачив та й до класу він більше не з’явився. Подейкували, що мати перевела його до іншої школи. Під час нашої коротенької балачки я лиш повідомив йому, що став письменником, що пишу оповідання. Не пригадую, що я ще такого йому сказав, пам’ятаю лише, як повторював, що вдячний йому за наше спілкування, за нашу з ним розмову. А він у відповідь усміхався, дивувався, чому це я йому дякую. І тієї миті ніби якийсь важезний тягар скотився з моїх плечей, і я враз відчув, що таки справді вдячний йому.
З вірменської переклав Олександр Божко