Гра

164

ДО 70-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА
ЗАТУЛИВІТРА

 

Володимир ЗАТУЛИВІТЕР

 

1. Гра без третьої

Допивали останню. Отаку-от
слободавку й рішучу: вріжемо й по домах. Руками розведемо, масними нечесаними
головами потріпаємо – й розійдемося із цієї брудної, нечупарної пивнушки.

Жане, Жане-друже, Йване, – очі
продрали – тут же все липке, масне, хворобливе, дерке: мацнеш немитий, мов
п’янюча пика, кахільчик, а він із твоїх пальців, приморожених на фронтах
першої, як потім назвуть, першої війни, ла…лапізриму здирає. Не бреши,
Кулешику, це не лапізримого золотця. Хтось один, Жанику, лапізриме чи не
лапізриме. Ти ліпше глянь, роздивися, як Харків самовіддано грає із себе
столицю. Геть, не лізь до свити липким стаканом. Грах! Навіть околиці пивнушки
– й москалівські, й левадівські, й холодноярські, й заштатніші, обригані внутрі
й обпісяні зокола, хоро… Що, Жане? Я не те? Е-е, хворобся…

 

2. П’єса не для театру

Гра – грою, а Бог – судьбою

 

Завіса розсунена; темно.
Темрява, однак, не суцільна – подрібиста, сіра й драглиста: щось перепадає,
мабуть, від біломорських крижин, щось від глядацької зали, де гаснуть останні
світильники і вгамовуються запізнілі глядачі. Всілися. Сцена виразнішає: важке
брижаве судно причалює, б’ючись щербатим бортом об дірявистий дебаркадер.
Зужитий просолений метал стогне, скрипить, викрикує команда, як їй і належить,
матюкається в бога і гроба. Облич немає. Тільки голоси.

 

ГОЛОС ЛОЦМАНА /виразний,
поморський/. Да кєк в єнтіх льдах чертову хунту к берегу прібйош?

МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. Нє дурі,
архангєлєц, єшьо как прібйош. Іначє тєбя к єнтому самому дєбаркадєру… как
Мічурін Іван Владімич апельсинку ко яблонькє-дічкє… Здеся нє савєцкая, здеся  власть какая! Усьок? 

– Єшо би!

 

Світло те ж, але зліва,
засліплюючи очі, перепадає мечистий гострий прожектор. Раз-у-раз хрестячи залу,
він водночас вихоплює на авансцені куцу людську подобу, блаженного
Йванька-Покиванька. Сліпуче світло  ламає
то його криві руки з непомірно довгими пальцями, то коротульки, мов у
бинтованої з дитинства китаянки, стеблини ніг, то – нарешті! – вихоплює його
обличчя – підведену червоним буряком борошняну червону маску.

 

МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. Ви шьо,
офігєлі? Прічяліть нє могєтє? Да уберіть в конце концов єнтого пєдіка!
Мєльтєшіт в прожекторє, как зараза.

Гамір потроху влягається;
чутно тільки лепет хвиль та квиління чайок.

ГОЛОС ЛОЦМАНА. Хвонарь!
Хвонарь на подмосткі!

МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. А
Попов-батюшек пріхватіл?

ГОЛОС ЛОЦМАНА. Да кой там
хрен! Сплошная ітялігенція. Да і та пєрєвозная, харьковская да кієвская.
Національная шляподрапія.

МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. Сплоховал,
архангєлік, сплоховал. Не уважіл Канцлера, не развльок земляка. Бокій – он
Іван, но Іван полтавскій.

ГОЛОС ЛОЦМАНА. Да уж за каво
меня принимаєш! Для Канцлера у нас всегда десяток-полтора хрістіанского зелія
наберьоться. Тельосніє всє, і прі крєстах. Стойкій народєц!

МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. Я тє дам –
стойкій! /далі – ледь чутно: видно, знову ж до того, присутнього збоку/ спускати?
Як завжди, повз хворточку? /І далі в повну силу/. Вніманіє! Заключьонних врагов
народа спустіть на берег. Служітєлєй рєлігіозного культа рассрєдоточіть через
каждиє десять заключьонних. Крєсти одєть!

 

Лезо прожектора звужується,
лягає вздовж хитлявого містка, прокладеного із примарного судна на дебаркадер.
Ним, похитуючись, бредуть на берег осінні білі макінтоші, круглі окуляри, м’яті
капелюхи, а то й просто літні столичні «розлітайки». Охорона постаралася на
славу: отці-батюшки, всі в чорному, з хрестами на грудях, ідуть – кожен десятим
у горбатому ряду.

Похитуючись, ступають на
хистку землю, вгамовують тремтіння ніг.

 

МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. Што за
пробка? Почему пробка? Промєдлєніє равнозначно сімуляції. Бистрей, бистрей!

 

Розгойдуючись, горбата
вервечка тягнеться з моря. На кожному десятому, в чорному і з хрестом, з
віконця сторожової буди лунає пістолетний постріл.

 

МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. Подупіл
сегодня полтавец наш Бокій маленько сдал. Тріжди в брюхо попал, а п’ять разов –
во крест святой. Што-то много на Соловках святих собралось. К тому же лютих,
пулєй, наверноє, крещьоних. Нє здобровать Канцлеру, нє здобровать…

– Єщьо как здобрую, гідра
контрреволюционная! – останній постріл остаточно вимикає МЕТАЛЕВИЙ ГОЛОС. –
Развьол, понімаєш, здесь Рабкрін!*

 

Увесь цей час, за кожним
пострілом, Іванько-Покиванько правобіч кону, без освітлення, білим борошняним
обличчям передає долю кожної жертви в чорній рясі: чи миттєву смерть від
прямолітної кулі в живіт, чи щасливий – на сьогодні – виняток: рикошет кулі від
хреста. Канцлер-таки хоча й у малоросійському гуморі, але далебі не в кращій
стрілецькій формі. Але Йванько-Покиванько не журиться: днів за три-чотири
борошно на його мармизі світитиметься ясніше, а червоні підведені почварні уста
ще не раз засудомляться в реготі.

 

3

Гостре світло згасає; десь
із-за кону затліває полярне сяйво. Поволі проступають мури Соловецького кремля,
кладені з важких кам’яних брил. Відсвічують вони густим, кривавим: такий тут,
на камінні, затаборився червоний безхлорофільний полярний мох. Аж здається – чи
то Соловки з червоного каменю кладені, а чи кров’ю забризкані.

Іванко-Покиванко спить у
збитому дзвоні Соловецького храму. Раз-у-раз прокидається: а раптом дзвін
прокинеться, вознесеться на дзвіницю й загупає його лисою головою?

Дарма. Спи спокійно. Язика
останнього дзвону відрізано. Скоро Канцлер і самого дзвона обріже. Але не
спить, вовтузиться на вошивих нарах Іван-Покиван.

 

4

Чорний гамбіт

Повість на снігу

.. щоб не запізно, ти скажеш
сьогодні:

якщо не на слово – на кого ж тоді

покластися? Плечі не втримають
жарт

Ігор Римарук

 

Білий! Білий, брате Жане,
мені випав! Боже праведний, Господе милосердний! – серед чорної шестимісячної
полярної ночі – і якраз білий жереб, не комусь, а мені випав. Помовч. Не кажи.
Сам знаю, тяжко тобі, Жане, не майнутися по-степовому, утримуючи гірку жовч у
сухотних легенях. Не квапся. Нині без паперу, без очей, уже от літ і зим
стільки без літер (то неправду казала тобі єлисоветська бабця Єлизавета, що очі
від літер стираються: гаснуть вони без літер!) Пишу тобі рипом соловецького
снігу, рип-рип – голова в плечах, плечі вертлющі, ходжу й пишу, пишу тобі,
Жане, чорними очима. Рип-рип! – наче святкую. Світ мого зору вкрали, відтак і
зіньки конфіскували. Протоколом, параграфом ДГКУ ствердили покрадину. Але ж
чорноту, отаку, як чоловічки-зінички, як літерки, якими наша писанва
друкувалась, уже ніхто в мене не вкраде, не запродасть. От ними, чорними, риплю
тобі й пишу. Ось тільки руки страшенно мерзнуть: плутаю осінні рукавиці, ліву –
з десницею, праву – з шуйцею. Отож бо, Жане, дякуй Богу, що не моя обмерзла, а
всетривала й лагідна, вогка від доброти рука землі прилягає на твої підпалі
груди й притримує твою нестримну жовч. Отож доки вона, рука, ще тримає твої
груди, послухай і повір, не чорністю літер брехати можна (нас цьому непогано
навчили), а віддихом душі – от!

Не треба, Жане. Дозволь мені
зараз не думати, чи дорипаюся в твою, манірнішу, ніж соловецька, в нашу з тобою
харківську чорноту. Страм чи не страм, хай собі не признавався, як я заздрив
твоїм літерам, Жане. Візьму текст, перегорну, переслухаю – й тобою, й сексоткою
Ушкою (о, Жане, як на три голоси Ушка могла ридати на Лопані, мов Ярославна над
Сеймом! – і потай, аби навіть пилючка, твоя повнодзьоба, як горлинка, Марійка,
не чула опостінь із кухні, як я тобі заздрю! Один верстат, один друк, однаковий
формат – а текст у тебе, Жане, мовби густіший і світлий курсив ремарки в
дужках. Навіть Лесика він повертав з безвиході: (якого ж Бетховена йому ще
нада?!) – кучерявого, чорнішого – мов нерідного твого з Марією синка).

Прости, Жане, це вже я
дорипів до краю шахівниці нашої, добрішої. Чорному, однак мені ще зарано піти
за край. Я лиш починаю гру.

Голова в плечах, плечі на
голові, як верблюжа коба. Вертаю назад, до рами, бо мене й випускають на цю
острівну шахівницю, лиш тому, що сліпий. Бо зі сліпого який спит? Якби й хотів
утекти – втопивсь. Чи в кризі – пам’ятаєш?

 

Дев’ять день душа пручається,

на десятий призвичаїться.

 

Призвичаїться, Жанику, на
десятий день, чи на рік? Мовчи, слухай. Дориплюю сліпий сніг назад, до червоної
брами, з якої вийшов й в яку ввійду навіки.

Брама ж, Жане, далеко від
комунарського степу, який твої чайчині груди обліг. Але страшно мені
писати-рипіти з якого вона каміння і який лишайник обсідає його за полярну ніч,
аж майбутні, може, наші читачі віритимуть метким квітникарям: яка ж кам’яна
громохія? Який зимовий лишайник? То ж бо богодухівська цегла!

Я не стану, як закидає зі
свого охтирського, тростянецького, близько-московського, золотий наш Ґнотик
(«Россия – мать! Котра с таких людей!» (Ех, Жане! Знали б ми, яким ґнотом
вигорів наш Ґнотик-Навзадько!) отих, майбутніх, і знімкорів, і зірців, ні
пере-,  ні відконувати.

Усі події, прізвища й
сюжетні перипетії – цілковита вигадка автора. Можливі історичні чи персональні
алюзії – не що інше, як випадкові збіги, за які автор відповідальності не несе.

 

 

 

Соловки. „Буковина” відчалює від пристані
Соловецького кремля. Цього дня, 2 червня 1988 р., на островах розтанув сніг,
який випав 31 травня, а в Білому морі плавали тільки окрайчики старої криги й
колоди розпродуваної за пісну канадську пшеницю північної тайги. Фото зроблене
не вдень, а під час білої ночі (близько 22 год. за місцевим часом). Кілька днів
тому, 30. 05., в цих місцях дістав пробоїну від брили криги теплоход „Башкирія”
– того ж класу, що й „Буковина”. У цих хвилях було витоплено Курбаса, Зерова,
Драй-Хмару – ім’я їм – легіон (Текст В. Затуливітра).

 

 

 

 

«ЦЯ РУЇНА СМЕРДИТЬ СІРКОЮ»


Коментар

Парадокс, але (мабуть тому, що 
роман Германа Гессе писався в 30-х роках) ця назва зразу нагадує іншу
гру – „Гру в бісер”. Тільки там – Касталія – Платонівська ідея – Орден
служителів духу, а тут – Соловецький ГУЛАГ, теж „государство в государстве”…
куди звезли українську інтелігенцію – „первоцвіт громадянства” і служителів
„древньої церкви”. Там – Майстер гри – Верховний Магістр Ордена Йозеф Кнехт, а
тут – Канцлер – Бокій Іван із Полтави. Там кастальці, забезпечені всім
необхідним і обласкані любов’ю і увагою сімей бюргерів, серйозно медитують і
грають. В кінці Кнехт гине в гірському озері, щоб переконати свого учня, а тут
відстрілюють і топлять інтелектуалів, не лише тому, що декласовані елементи
культури – це вже не люди для того ладу…

Правда, ідея Г. Гесе не нова. Ще Пантелеймон Куліш писав: „
…уповаймо духом бодрим, що в нашій давнині затаїлась сила невмируща і що ми
тією силою дійдемо колись до того зросту, який сама природа нам на роду
написала. …А щоб роса не вибила нам очей, поки зійде наше сонце духовної
свободи, – треба нам, браттє земляки, заложити літературний кіш у вбезпечному
високою цивілізацією місті. …а коли ні в жодному городі, ні в жоднім селі б
не знайшлось уже живого зерна до засіву національної ниви, то рука Божа знайде
ще його в хуторах і широко позасіває… поле на Вкраїні.”

Це писав Куліш у своєму „Зазивному листі до української інтелігенції”,
виданому у „Хуторній поезії” ще 1882 р. На той час автор проживав на хуторі
Мотронівка на Чернігівщині.

Володимир Затуливітер переселився на хутір над Дніпром біля села
Бучаки навесні 2001 р. Ми розцінюємо це як продуктивну поведінку художника. Так
само, як і Мотронівка, горіла хата поета у січні 2002 р., у якій він загинув і
частково загинули його рукописи, а згоріла дотла уже будучи
Літературно-меморіальним музеєм Володимира Затуливітра у листопаді 2004 р. Як і
тоді, ми публікуємо „хутірські недогарки”, але вже Володимира Затуливітра.

Іще у ХІХ віці, після кількох указів про заборону української
мови, заболіло гаряче Кулішеве серце від того, що „стали… ці політичні
hомugculi міркувати, яким би робом зупинити розцвіт української мови, і привели
царське правительство до неможливого діла – до угашення духу”. У 30-х – 40-х
роках ХХ віку не раз „угашали дух” куди радикальніше. Це й стало сюжетом „Гри”.

Автор відмовився від старих форм змалювання історії.

Історичне ціле, суть режиму, подано через мову дійових осіб
твору.

У першій і третій частині оповідач, письменник із Слобожанщини,
розмовляє з колегою Жаном. У теплому, дружньому спілкуванні скупо
вимальовується обстановка в країні (пригадується „Собаче серце” М. Булгакова) в
образі пивнушки, що зокола – …, що зсередини – … До того ж ізсередини
вимощена таким „кахільчиком”, що „лапізриму зриває” або ще кажуть – „дах ірве”
від тих ідей навіть у людей, які пройшли жахіття війни. Чаркуються і
розмовляють про хвороби суспільства й розходяться по домівках, „але без
третьої”, бо вдома кожного іще чекає серйозна літературна робота після робочого
дня. В розмові приятелів чуємо незгоду з Кулішем. Можливо, що це відносно О.
Пушкіна, якого П. Куліш вважав за „невмирущий орган” „московської мови”.

Але, скоріше, натяк на літературні дискусії, розпочаті у 20-х
роках харківським письменником Миколою Хвильовим, лідером ВАПЛІТЕ (Вільної
Академії Пролетарської Літератури) під літературним гаслом „Геть від Москви!
Дайош Європу!” (публіцистичні та критичні праці „Камо грядеши?” 1925р. та
„Думки проти течії” 1926 р.), підтримані письменниками й директором ВАПЛІТЕ,
відомим драматургом Миколою Кулішем.  На
це звернув увагу Сталін і вказав на „крайнощі Хвильового” у листі „Товаришу
Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У” від 26. 04 1926 р. Гостра критика з
боку керівництва поруйнувала усі плани нової хвилі літературного відродження,
довела до самогубства Хвильового (1933 рік; йому було 39 років), який був під
пильним наглядом ДПУ. Розпочалися репресії проти діячів культури. Їх судили,
ув’язнювали в ГУЛАГу, потім тисячами розстрілювали. Серед них найбільше було
українців. („Розстріляне відродження: таку назву дав Єжи Ґедройц у листі від
13.08. 1958 р. до Юрія Лавріненка, рекомендуючи назву антології українських
письменників 1917-1933рр., яка вийшла у рамках серії „Бібліотека культури” 1959
р.). Решту українців, щоб не марудиться, задавлювали голодом. „ Голод – явище
свідомо організоване, голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом
упоратися з дуже небезпечною українською проблемою” (А. Любченко. Його
таємниця. – Т. 5 – с. 105).

У другій частині, „П’єсі не для театру”, мова трьох діючих осіб
розкриває психологію виконавців соловецького конвеєру смерті.

Мова четвертої частини показує, як культура (в особі ув’язненого
письменника) „призвичаюється”, сліпне, розмовляє лише подумки й далі
перетворюється в рипіння полярного снігу. І яка мова неживого! „Зужитий
просолений метал стогне, скрипить”; кривавий лишайник на соловецьких мурах
виразно говорить про тамтешні події; вогка слобожанська земля по доброму
прикриває сина свого і т. д. Смерть позбавлена будь-якого значення, нею
грається Канцлер. Жах переходить у тишу.

(Пригадується „Білий квадрат на білому” Казиміра Малевича із
„Супрематичної композиції” – „Біле на білому” – „…як чиста дія” (1918 р.)

Отже, бачимо, як ціле промовляє до читача живою мовою і, мов
живий, тріпоче в ній зміст, який спрямовує думки читача на висновки щодо цілого
– системи, яка розгорнула цей конвеєр смерті і наслідки, рівні космічній
катастрофі.

Проста тричастинна зовнішня форма має складну внутрішню
конструкцію. Розкрити її – то справа критики. Не можна лише не сказати, що твір
пронизаний мисленням. Він Розкриває феномен взаємовідносин духу і суспільства
завдяки руху свідомості у творі: оцінка „хворобсі” держави – криваве дійство
перед соловецькою брамою – прогулянка з роздумами сліпого в’язня –
феноменальний викид свідомості за межі твору, за межі тут-буття:
„Іванко-Покиванко спить у збитому дзвоні Соловецького храму. Раз-у-раз
прокидається: а раптом дзвін прокинеться, вознесеться на дзвіницю й загупає
його лисою головою?”…

Шокуюче реалістичний твір! Тотальність антагоністичної ситуації,
складеної із суперечностей. У внутрішній композиції твору пріорітет надано
об’єкту, у якому згасає суб’єкт. Естетичну концепцію форми становлять зовнішні
напруги, не відображені у творі (подано лише результат їхніх дій), але вони і
формують твір, твір нагромадження жахів…

 

Для довідки:

Нідерландський історик культури Йоган Ґейзінга у книзі Homo
Ludens (Людина, що грає) доводить, що гра – це феномен людського духу, „одна з
головних підвалин людської цивілізації”, що „чесна гра є не що інше як
сумлінність, виражена в ігрових термінах. Тож ошуканець чи порушник гри руйнує
саму культуру”, „що вже мова – найперший і найвищий інструмент культури.., що
не метафора – то гра словами…” і т. д., доводить, що все в цивілізованому
житті пішло із гри.

Німецький філософ Ганс-Ґеорґ Ґадамер, один із основоположників
філософської герменевтики, вважає гру не лише „як першооснову для нашого
творчого піднесення до мистецтва”, а й „зокрема мистецьку гру”, яка відрізняє
„від усіх форм гри природи – здатність надавати часові тривалості”.

Володимир Затуливітер називав
культуру „кровообігом століть”, і, мабуть, його „Гра” – один із найпонуріших творів
сучасного модерну. Написана в сірих і чорно-білих тонах, логічна, напружена,
катастрофічна, одним словом, – апофеоз негативу. До того ж, гра у „Грі” –
відстріл духовних осіб на трапі – підсилена до чорноти інферни, ця руїна
смердить сіркою. Автор помістив людиною створене пекло в центрі твору. Чітка
логіка твору тут дезавуюється. Життя твору живиться смертю. Яскравою плямою
мається на вітрі лише абсурдний Іванько-Покиванько. Названа й причина: повірили
„золотому Ґнотику” (тобто, маємо пекельне полум’я з тої іскри, яку її теоретик
(так кажуть) в кінці свого життя назвав жартом).

Як би не хотілося залишити це для роздумів читачів, але не можна
обминути оце слово „лапізрима”, яке нагадує авторське: „…все-все, уявлюване,
явно зриме, руками йменне і душі чутне…” воно не випадкове, бо вжите чотири
рази в короткому абзаці. (Паралельно чується „Самовидець”, але тут – ширше.)…

Можливо, твір цей народився
при відвідуванні В. Затуливітром Соловків у червні 1988 р. (де він поклав
хлібину на могилу кошового), як і вірш „Наш перший орден Петрові
Калнишевському, року 1762, із рук Катерини ІІ”. Останній кошовий Запорозької
січі, нагороджений Орденом Андрія Первозванного за перемогу у
російсько-турецькій війні, після пограбування й спалення Січі опинився у соловецькій
ямі, маючи 85 років, де прожив 6 років під відкритим небом на тюремних харчах,
осліп. А будучи випущеним із неї, прийняв чернецтво, помер на 113 році життя і
похований на території Соловецького монастиря. Тепер ми вшановуємо його ще й як
українського святого Петра Багатостраждального. „Якби ти знав, в скількох ще
поколіннях одкаюваться будеш Соловками.” – це із вірша; ця ж тема і у „Грі”,
але звучить вона ще пронизливіше.

 Тільки сюрреалістична
поезія найвищого рівня може змалювати ці жахи української історії – кривавого
фарсу дійсності аскетичними художніми засобами.

Історія України ворожа до української людини. Як не дивно, але
найбільше це потверджує потворний образ дутого Іванька-Покиванька, який
зустрічає всіх прибульців на Соловках безладним сюди-туди мотилянням. Абсурд во
плоті, – „Йванько-Покиванько не журиться: днів за три-чотири борошно на його
мармизі світитиметься ясніше, а червоні підведені почварні уста ще не раз
засудомляться в реготі”…

 

Текст підготувала

та прокоментувала Любов Снісар

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!