Фраґмент житія

103

Живем ось так: баба в одній кімнаті, я – в другій. Через
стіну. Бабі – 72, вона дуже активна, їй не спиться, а тому її невеличкий чорний
телевізор часом починає нагріватися з шостої ранку.

– Уа-а-а-у-у! Ляп-ляп-ляп-ляп-ляп-ляп!.. І-і-і-го-го-о-о-о!..
Є-е-е-е-е-ге-ге-ге!..

Оце й усе наше телебачення. Таким воно народилось, таким і
здохне.

Баба мене глушить зі своєї кімнати інтелектуальними
передачами для розумово неповноцінних, а я зі своєї кручу їй рок: із кожним
днем важчий і важчий. Але на неї то майже не діє: баба, дай Боже їй психічного
здоров’ячка, трохи глухувата.

Заскакую на її територію і кричу:

– Та зроби ж тихіше телевізор!

– Га?

– Телевізор тихіше зроби!!

– Га?!

– Прикрути звук!!!

– Шо?!.

– Пішла на хєр!!!!

А потім баба на лавочці біля під’їзду жаліється іншим таким
же бабам, що у неї внук, мовляв, поет, і книжок багато читає, і чого його
взагалі вчать у тому університеті, що він заходить у кімнату і з доброго дива
посилає рідну бабу за три моря.

А внук – тобто я – сам із задоволенням утік би за три моря,
так не можу, бо баба десь сховала мою залізну валізу, а як я без неї повезу мої
улюблені предмети: лампу, магнітофон, полицю з книжками, дві шафи з одягом і
ліжко?

Тому ось так і живемо. Вранці, поки бабу відволікає
телевізор, прокрадаюся на кухню. На плиті стоїть велика загадкова каструля. Я
зразу ж хапаю свою надкушену ложку, відкриваю каструлю – а там суп із драних
панталоників і трьох пар безформних панчіх, виготовлених іще за Радянського
Союзу на замовлення Київського цирку. Бо каструля та називається виваркою. А я
думав, що то баба стільки борщу наварила…

А ще баба любить прибирати в кімнаті. Тільки не у своїй, а в
моїй. Після таких прибирань у мене зникають: усі дрібні речі, яких я не устиг
сховати в недоступні для баби місця (ручки, блокноти, касети, друкарська
машинка «Ятрань»), весь одяг, крім того, який у шафі й на мені, а також пил зі
столу разом із поліровкою. Після того в хаті починаються скандали.

– Де моя сорочка?! – кричу я, бо вже час бігти в
університет, а на мені, крім трусів і окулярів, нічого немає.

– Я її замочила, – каже баба.

– Навіщо?!

– Щоб ти в чистоті жив!

– Ти скоро й мене замочиш, аби тільки в хаті чистіше було! –
кричу я й біжу в університет без сорочки.

Ось так і живемо.

А чому саме так? Бо кожна баба на світі має право на внука,
а внук – на бабу. Кожний внук і кожна баба мають право на свою кімнату, свої
улюблені предмети і свої власні ненормальності. Вони мають право гризтися одне
з одним, посилати одне одного за сто перший кілометр і ніколи туди не ходити,
бо туди навіть потяги не ходять. І взагалі: скоро з космосу прилетить велика
брила і всіх нас розчавить.

Оце тому так і живемо.

м. Буча на Київщині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!