Ось
тепер вона висить у темній дерев’яній рамці в мене над столом. З неї на мене
насторожено дивиться тридцятирічна жінка з чорною хвилею розпущеного волосся. Я
до цього часу пам’ятаю його запах – він трохи полиновий, але із солодким
ароматом м’яти. Я заривався в це волосся, як у запашне сіно.
…А втім, це було дуже давно. Так давно, що навіть
страшно усвідомлювати – я тепер удвічі старший за цю жінку з аматорського фото,
зробленого фотоапаратом «Зоркий» із об’єктивом цейсівського скла «Індустар 22».
Фото щедро підмальоване аніліновими фарбами, які колись замінювали радянським
людям кольорову фотографію. До речі, мені тільки недавно довелось бачити
кольорові німецькі фотографії зруйнованого війною Харкова. Ми в ті далекі часи
навіть уявити не могли такого дива.
Але я знов
відхилився від теми. Хоча, якщо говорити начистоту, яка в мене може бути тема,
крім уривчастих спогадів про це аматорське фото красивої жінки…
І знову треба
зупинити політ пера. Ця жінка навряд чи могла б претендувати на класичну
красуню. Лоб рівний, високий, великі асиметричні очі, які ледь косували, і
неповторна маленька родимка на лівій щоці. Я все більше боюсь поринути в
безоглядну сентиментальність, що притаманна людям мого віку. Але що зробиш!
Варто мені поглянути на це фото, як на очі
навертаються сльози. В той же час
коли мені виповнилось двадцять років, сльози навертались на очі не мені, а тим
жінкам, з якими зводила доля.
І ось одного разу…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
– Ти знаєш скільки стоїть елементарна фотка великого
формату під целофановою плівкою, розмальована аніліном?
Мій товариш
Станіслав, скорочено Стась, жестикулював так, як робить це цирковий
жонглер, перекидаючись одночасно кількома лимонами.
– Так от – три рублі з копійками! Ти тільки подумай,–
Стась схопив мене за лацкани й почав майже силоміць заганяти свою ідею в моє
непідготовлене тіло і ошелешений мозок.
– Три рублі множимо на сто – триста рублів! Професорська
зарплата!
– А де ж фотографувати і як продати? – я несміливо
вивільнився із цупких рук мого суперактивного друга.
– Та чи ти з горища впав?! – Стась знову зробив спробу
вхопити мене за лацкани, але я стрімко ухилився й пішов у контратаку.
– Невже ти думаєш, що тільки ти один такий розумний?
– Ну от, на тобі – алюр три хрести! Ти подивись на себе
в дзеркало, – Стась потягнув мене до дзеркала, яке було єдиною розкішшю в
нашому надто аскетичному університетському гуртожитку. – Ти ж Ален Делон
слобожанського розливу, ти ж позаштатний кор молодіжки! Та мене б уже будь-який
циган зрозумів! Значить, заробляємо
триста рублів, потім робимо гуманітарний наліт за межі області, а далі… А далі
їдемо в Сибір чи на Далекий Схід. Перед нами жінки будуть на задні ноги падати!
– Але в мене простенький «Зоркий»…
– А в мене «Зеніт»- дзеркалка. Портрети будуть
відлітати, як вареники з макітри в миску.
Стась любив
народний фольклор, десь в університетській бібліотеці він відшукав рідкісний на
той час словник приказок та прислів’їв Номиса з метою написати роман, який би
переплюнув «Тихий Дон» Шолохова.
…Ми вийшли в
осінній вечір. Від вуличних ліхтарів золотими копицями світла стояли клени, і
мокрий асфальт був розмальований зеленими неоновими вербами.
– Як тільки назбираємо грошей, я кидаю нашу бурсу й
сідаю за роман. У нас поки немає сучасної української літератури. Ти читав
отого…
Після цього Станіслав, несамовито жестикулюючи, наче
зібравшись кудись летіти в темні, перекреслені
нічними вогнями небеса, дав вражаючу характеристику всьому сучасному
літературному процесу. Найм’якші з епітетів, якими він наділяв безталанних
письменників, були: «вонючий перевертень» і «бездарне мурло». Далі він перейшов
на деталізацію майбутньої операції з фотопортретами.
– Кажуть, що красива жінка неодмінно відволікає увагу,
ти чуєш: увагу! – Стась перекрикував свистячий гуркіт тролейбуса, що котився
повз нас.
– А ти – Ален Делон…
– Тобі робити нічого! – захищався я.
– А ти будеш відволікати увагу жінок своїм фейсом, а
через них і їхніх чоловіків. Ми поїдемо до нашого друга Семиволочного, він
директор школи в задрипаному селі. І там ми фотографуємо учнів, робимо портрети
і…
– А де робити ті портрети?
– У Семиволочного голова колгоспу – лєпший друг,
знайдемо. Взагалі, жаль цього трудового, але безталанного коня, та є і в нього
цяцька – Валерія, Лєра. Ех і жінка! Це він зманив її в нашій бурсі, дитину їй
зробив та й потяг за собою в ту саму Каплунівку.
***
Наша експедиція
в Каплунівку було блискавичною й несподіваною. Директор Семиволочний намагався нервово пригладити довгий жмуток волосся
на лисому черепі.
– Хто ж знав, що наочна агітація в нас застаріла, –
виправдовувався він, ошелешений невідпорною психологічною атакою Станіслава,
якому могли позаздрити всі вітряки, що з ними змагався нестримний ідальго Дон
Кіхот. Стась жестикулював так виразно, що й без слів стало ясно – без сучасних
фотопортретів учнів Каплунівської школи педагогічний процес працюватиме
вхолосту.
У дворі школи
напнули біле простирадло. Я по одному водив учнів з уроків, садовив на стілець,
а Стась клацав «дзеркалкою». Семиволочний міряв кроками двір, і час від часу
протирав спітнілу лисину носовиком, та за допомогою великого рогового гребінця
укладав на ній темне від поту пасмо вцілілого волосся.
– Ану покажи
своїх кореспондентів! – голова каплунівського колгоспу «Червона нива»
простягнув мені руку. Наші руки зустрілись не відразу – заважав величезний
живіт голови, яким він мене припечатав до стіни, і нарешті вхопив мою руку
спітнілою, м’якою як паляниця клешнею.
– Так оце такі сьогодні кореспонденти? Погано, погано,
Йосиповичу (він підморгнув Семиловочному) ми годуємо нашу ідеологію, якби я так
годував свиней, то вони б мене самого з’їли!
– Іване
Кіндратовичу, їм би фотографії десь зробити, – несміливо втрутився
Семиволочний.
– Ну, де… А, згадав! У мене на фермі сарай на ремонті, а
там колись був ветпункт, значить, електрика є, місця хватить.
…Над Каплунівкою світив місяць. То тут, то там чувся
гуркіт одинокого мотоцикла. Десь у долині телесувалась молодь. Небесний
Чоловік, як художник біля мольберта, відсторонившись, дивився на земну картину.
Часом він легенько, наче невидимим пензлем, торкався до картини. Тоді світло
від місяця алмазною дугою відсвічувало в сільському ставку, оправленому темними
вербами. Всі, хто заховався у вузькі щілини земного буття, думали, що їх ніхто
не бачить, і творили свої нічні діла. У хаті Семиволочного жінка відчинила
вікно. Чоловік уже спав тривожним сном відповідального керівника, рот його був
роззявлений, і звідти вилітали булькаючі звуки, наче хтось із зусиллям витягав
ноги із твані у важких кирзових чоботях. Жінка довго дивилась на місяць, потім,
наче опам’ятавшись, підійшла до чоловіка, закрила йому рота й заплакала
здушено. Повела очима по кімнаті, помітила на столі аркуш списаного паперу.
Підійшла, почала читати, щось дописала й схилилась головою на стіл.
Небесний
Чоловік придивився, наче вчитуючись у ті рядочки «драбинкою», що були написані
на аркуші.
… – Ти спиш? –
Стась штурхонув мене ліктем у бік. – Треба вивішувати фото на просушку.
Я встав,
струснув ковдру, якою обгорнув ноги від холоду. Звідти випало кілька мишей і
кинулись урозтіч. Стась стояв привидом у світлі червоної фотолампи.
– Добре, що сарай
довгий, – пробурмотів він. – Протягнемо вірьовку, вивісимо портрети, хай
сохнуть, а там аналінчиком підфарбуємо – і ми в дамках!
Через кілька
годин, долаючи позіхи, що до хрусту розривали щелепи, ми з пензлями в руках
рушили вздовж довжелезної вервечки підсохлих портретів. Із них на нас дивились
очі численних учнів, часом перелякані, а то з смішинкою, були й зовсім розбишакуваті.
Стась коричневою фарбою замальовував піджачки й кофточки, а я голубою оживляв
очі, а червоною підкреслював піонерські галстуки. Під кінець, коли осоловілий
Стась не розрізняв піджаки, кофточки й галстуки, ми зупинились. У рюкзаку
знайшлось трохи старого жовтого сала, хліб, що висох на сухар, і пляшка
лимонного лікеру.
– А в цьому є свій шарм, – Стась закотив очі під лоба,
заїдаючи лимонний лікер шматком сала, яке не міг ніяк розжувати. –
Мікеланджело, був такий час, харчувався сухою рибою й пив воду, що нею вимивали
винні бочки. А в нас все-таки дві страви, ще й благородний напій.
Сало із сухарями й благородний напій переключили наші
шлунки на аварійну роботу, і ми чимдуж побігли в зарості проса, що були за
сараєм. Голова колгоспу реготав до повної буряковості лиця, коли ми згодом
оприлюднили наші спогади.
…На презентацію
наших фотопортретів збіглась уся школа. Ентузіазм і купівля портретів були на
висоті. Та ось до спортзалу, де ми демонстрували свою роботу, зайшла якась
молодичка в окулярах із вузькими видовженими скельцями.
– Це якесь неподобство, це базарна туфта! – випалила
вона.
– Ну от тепер твій вихід, Делон,– підштовхнув мене
Стась.
…Пізно вночі я
повертався до хати Семиволочного, де ми зупинились. Молодичка виявилась
учителькою німецької мови, вона довго розповідала мені, яка вразлива душа в
зовні педантичних людей. У фіналі, в тому самому сараї, де містилась наша
фотолабораторія, вона розірвала на мені сорочку й до крові подряпала. Лежачи на
соломі з остюками, я слухав про специфічні таємниці німецького сексу, про
коханку Гітлера Єву Браун, яка дряпала в екстазі фюрера (очевидно, молодичка
обґрунтовувала нашу ситуацію, бо подряпини на моєму тілі горіли вогнем).
Вранці Стась
помчав до голови колгоспу, щоб той дав машину поїхати до райцентру.
Семиволочний також побіг до школи, а я, перемагаючи біль від подряпин,
намагався уникнути сонячного променя, що лоскотав мене золотою соломиною крізь
щілину в портьєрі.
– Мене звати Лєра,– почулось у мене над головою.
Уникаючи настирливого променя, я розплющив очі. Це була
жінка із старовинних картин із чорною хвилею волосся, яке пахло полином і
м’ятою. Вона нахилилась до мене, її повні важкі груди висковзнули з вирізу
сорочки. Я поринув у запашну хвилю її волосся, стогін вирвався в мене з грудей,
вона затулила мені рота долонею.
Із блаженного,
текучого, як вода, сну мене вихопив голос Станіслава:
– Та скільки ж
можна спати?! Я вже з райцентру приїхав, ось накупив усякого добра Чи це тебе
Лєра приспала?
– Не приспала, а
дала доспати,– хазяйка вже випливла з іншої кімнати у вишневій обтягнутій
сукні, яка мерехтіла нейлоновими нитками. – Вашого друга спробуй приспати, він
і вчора пізно прийшов.
– Та він такий, – підозріло пробурмотів Стась. –
Сьогодні вечеряємо, а завтра пора й на Харків, портрети зробили, і для шкільних
стендів групових знімків досить.
– А мені ж чого
не зробили портрета? – Валерія якось раптово розвернулась і в її погляді
промайнуло щось несамовите, відьомське.
Стась кинувся шукати фотоапарат.
– Нехай твій друг…, – Лєра кивнула в мій бік і
розкуйовдила на голові русалкове пасмо. Й саме тоді, запам’ятаємо разом, саме
тоді я дістав свій «Зоркий» першого випуску. Лєра сіла на дивані, сукня її
вишнево світилась на фоні простенької занавіски, яку я вранці сприйняв як
портьєру. Я навів далекомір, поставив велику витримку, і, спершись на спинку
стільця, повільно натиснув на спуск. «Зоркий» клацнув із довгою паузою.
Я й сьогодні
пам’ятаю обличчя Лєри, яке мінилось змінами настрою. Тільки великі очі, що ледь
косували, зупинились через об’єктив на мені.
…Сонце сідало червоно. За столом у дворі, під розлогою
грушею, сиділи Семиволочний з головою
колгоспу, я з Станіславом. Ні, таки поруч мене сиділа Лєра.
– Ну, ви кореспонденти, добре всіх портретірували. Мене,
правда, не зняли, бо я й в об’єктив на
влізу. А от Лєрочку нашу треба було зняти, – Іван Кіндратович змовницьки
підморгнув мені.
– Та я її вже зняв,– пробелькотів п’яненький
Семиволочний і його одиноке пасмо впало з лисого черепа в тарілку з
вишкварками.
…Враз стало зовсім темно, я відчув на своєму обличчі
гарячі губи Лєри. Потім упала якась скляна банка, покотилась підлогою. З неї
полилась рідина, за кілька хвилин запахло густим спиртовим запахом калгану.
Місяць обірвався з неба й навзнак упав у ставок, увесь у текучому сріблі.
Жіноче гаряче тіло, запах якихось задушливих духів, хвиля полинового волосся. І
стогін, і шалений вир, і сльози…
– Ти мене забудеш, а я повішусь!..
– Ніколи. Ми помремо разом.
***
Я тільки недавно дізнався, що Лєра померла. Семиволочний
привіз мені кілька пожовклих аркушів, списаних дрібним нервовим почерком у
«драбинку». Це були вірші Лєри, де кілька разів згадувався Небесний
Чоловік.
м. Харків