Новела-версія
Олег Сливка набув фаху філософа, а з ним і клопоту, куди з
тим дипломом приткнутися. Що вже назубрився тлумачень від Сократа до Канта й
Бердяєва, слухати б його – не переслухати. Але нема кому, нема за що, а їсти
хочеться. Врешті університетський ви¬ученик постукався до торговельної фірми,
мовляв, торгівля, – теж філософія буття. Олег відкозирявся з напуском мудреця,
але його на п’ятому слові й зупинили: «Коротше, бо ніколи. Що ви хочете?».
Філософу діватися нікуди і він, вимушено прикусивши заготовану пишномовність,
мовив: «Роботи». На нього допитливо звели очі, оглянули з ні до голови –
здоровань нівроку – і запропонували: «Охоронцем до супермаркету, вам підійде,
там у нас кандидати наук стоять». В душі носія філософської ерудиції нараз
звівся принижений гонор, та на тому й осів: «Я згоден».
Адміністрат магазину скористав Олега в наглядацький спосіб –
чатувати безпеку касових операторів. Роль сторожового хорта втіхи не додавала,
однак місячна півторатисячна гривнева платня забезпечувала існування, хоча й
доволі скупе. Але настигла інша прикрість. Після закінчення вузу Сливка мав
позбутися даху над головою, але з доброго дива підстаркуватого коменданта
гуртожитку Яка Якича він без будь-якої гризоти совісті продовжував тихесенько
тулитися в казенних студентських
пенатах. Сумління зайве – подітися нікуди. Однак цим хитрощам судилася тимчасовість. Застав Олега
Як Якич в постелі та й з очевидною явністю співчутливої людини скрушно наполіг:
«Ти, будь ласка, здай це ліжко, бо ректорат мене вижене… Скажи спасибі, що я
тебе півроку після випуску не помічав».
Олег таки достойно поцінував терпіння коменданта, купив йому
пляшку коньяку, коробку цукерок, склав своє манаття в саквояж і на прощання
тепло притисся до Яка Якича, подумки не відаючи, а куди ж тепер податися. Уже
на останньому приступку фасадного входу
його з дверей дігнав голос Яка Якича: «Ану, стань!». Товстотілий стариган на
важких ногах обережно спустився зі східців, погребувавши своєю задухою: «Оце,
ради тебе… Послухай, ось яка тобі може прийтися виручка. Знайомий світило на
всю зиму везе свою науку до Оксворду. І напитує в мене порядного студента для
своєї квартири, аби вона не пустувала, бо побоюється злодюг. А ще на довіру
полишає свого улюбленого цуцика».
«А що, у світила, крім нього, нікого?». «Самітньо живе.
Здогадуюсь, що за наукою мужську здатність перевів, тепер йому до пари хіба що
книжки». Олег перем’явся з ноги на ногу й підняв руку: «Хай буде, ведіть до
світила…».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тимчасовість притулку вганяла Олега до ще жорсткішої
економії, аби підкопичити хоча б якусь грошву, щоб на випадок чого не пошитися
в бомжі. Та тільки-но призвичаївся на посту з мобілкою очима жерти покупців, як
трах-бах, фірма збанкрутувала. Невдовзі дипломованому філософу вдалося примкнутися
до розповсюдження самовидавної реклами, але й тут спіткала невдача:
неліцензовану підприємливість зупинили податківці…
Все ж таки до повернення світила Сливка, дякуючи довіреному
цуцику, приберігся на комуналці, і там-сям заробленої готівки йому стачило на
терпиме харчування, більше того, він змігся на обнову – придбав на весну
джинсову двійку.
Ось уже й професор вдома, тари-бари, кілька чарок віскі – і
прощай… Та опинився Олег на вулиці лише для того, щоб нею дістатися до нового,
недавно надибаного притулиська.
Кажуть, язик до Києва доведе, він же Сливку заманив до
столичного ринку і зблизив з привабливо наївними (для ока), але хитрющими (по
суті) азійськими торгашами. Теревеня за теревенею ні про що, а внаслідок
прихована для осіб непевного становища заманка: «Ти такой карош, ай-яяй. Бабкі
жєлать хочешь?».
Олег втяв: гендлярі натякають на співпрацю. А яку?
Розтлумачили, все просто-простісінько: прибуде фура – занести ящики й короби з
овочами, фруктами та ягодами до холодильної камери, а звідти, по ходу торгівлі,
на стелажі, і вже по закриттю ринку, все, що не продано – зворотньо до схову. А
те, що матиме за сподіяну підсобність, Олегові підійшло: спільне, але для нього безоплатне харчування
і на тих же правах – розкладачка для нічного лежбища у закинутому підвалі, ну й
головне – сто доларів за тиждень…
Збігла семиденка, за нею – друга, після третьої Олег злегка
заєрепенився: «Роблю, як велієте, а де ж обіцяні долари? Уже, за домовленістю,
три сотні набігло…». А йому: «Какой долар? Ти кушать кушаль? Кушаль! Віно піть
піль? Піль! Подушку імєть імель? Імєль! Всьо щіталі, баш на баш. Какой долар?
Обіжаєшь, дарагой!».
Олег аж скривився, але скосив погляд, – він один, а їх троє…
І його вперше в житті пройняв такий холодний дріж нестямної беззахищеності, що з його вуст
несамохіть зірвався поклик: «Мамо!..». І так вони обоє: батько у вічній сірій
сорочці, бо як він виправдовується: «А що я вдію, як на мені ніщо не рветься?»,
і мати у голубій, теж постійній, блузі, бо це, каже, для домашнього виду, а
коли до церкви чи в гості, то вже й вибору не знає, що краще вдіти… і так вони
обоє наче схилилися над ним і страждально дорікають: «Та скільки нам гоже тебе
напоумляти? Кинь дурити собі голову на клятому асфальті, там таких і без тебе
повно. Он у нас у селі, який двір, а в тому дворі – і садовина, й городина, й
худобина своя. Ще, як ти вчився, була надія, що з того толк вийде, зі шкіри пнулися, чотирьох кабанів за
літо під десять тисяч гривнів вижировували… казано нам, за твою науку. А як
воно куди воно й навіщо, – кому це тепер треба… Забудьмо… Жили наші предки, ми
живемо, і тобі воленька жити… Повертайся додому!».
Віще навіювання батьківської присутності, наразі вчасне й
доречне, додало Олегові філософської одержимості: свобода особистості – над
усе, в кожного своя доля й її треба
любити навіть тоді, коли вона трагічна… І так він схаменув у собі гідність
власного єства, свою первісну яву на світ божий, де, крім батька й матері, все
з ним родичальне… І стара шовковиця
навпроти чільних хатніх вікон, і ще старіші акації, що тримали рівність межі
подвірного обійстя, і груша-дичка в кінці городу, й вишні, що по-дівчачому
купчаться до гурту у затінку акацій… Олегові забракло свіжого повітря,
апельсиново-мандаринова шайка засмерділа йому, як заношені шкарпетки… Де ти,
батьківське вогнище? Додому, додому!
Олег аж посміхнувся, хвацько піднявся з ящика, що правив у
нічліжці за табуретку, розвів плечі, мов
скинув з них обтяжливий гніт, і примирливо, навіть по-товариськи попросив:
«Скиньтеся мені на дорогу до батьків, це сімдесят кілометрів – тридцять
гривень». Як же на те базарники з примітивною награністю зажалілися: «Какой
карош, а как нєкараша дєлать. Ти нам стал своя, ой, как моя не ожідаль…».
У відповідь Олег стиснув кулаки і скреготнув зубами.
Умовляльники коротко перезирнулися й шарнули по кишенях. На дерев’яний кругляк
від кабелю, імпровізований під столик для перекуски, лягла купка асигнацій з
дріб’язком. Олег порахував – сімдесят гривнів, кілька копійок і пластиковий
гудзик. Першим Олег вибрав гудзика, вголос промовивши: «На згадку про кароших»,
затим відлічив собі тридцять гривень, решту відсунув рукою: «На помин вам душі
моєї…». І тільки його й бачили.
З’ява сина підійшлася батькові бажано й радо: «Слава Богові,
нарешті!». Мати й собі: «Авжеж…». «Тепер таки час, коли сам не напряжешся, дудки виберешся. Ось я з матір’ю
серед людей що: хто городиною, хто садовиною виручається, а ми свиньми
запоралися. Хіба б ми без них тебе вивчили?.. Батько після слова «вивчили» було
запнувся, маючи на увазі, що з того вийшло, але не знітився: «Ну, то таке… Я до
чого. Свинарство – діло копітке й грязне. Але
ж свинина завжди ходова, нашому брату без неї, що монаху без монастиря.
Останню копійку викладеш, бо їсти щось треба. А гроші, як правду кажуть, не
пахнуть. Так що ми недарма в це діло влізли, хоча ні в мене, ні в матері не та
тяга. А це ти прибився, поміч, хай би така кожному, я не проти, так що нашому
сімейству з руки двигатися й далі. Тільки я рішив перекроїти тактику. То ми
доглядали кабанців на продаж, бо то ж з твоєю наукою в’язалося, а тепер у нас – пара свиноматок –
первісток, через три місяці, я контролюю, мають опороситися. Воно гріх наперед
заказувати, але прикинемо: кожна з них дасть приплід до десятка поросят. А коли
їх від цицьок відлучимо та на базар, та по сімсот-вісімсот гривнів за штуку,
склади докупи, яка сума вийде. І так щороку».
Олег терпляче вислухав батькову прикидку й запитав: «Ну,
гаразд, де тут моя поміч? З чого мені її починати?».
«З корита», – примружив батько лукаву посмішку, вживши
поширене алегоричне поняття, і тут же повторив: «Еге ж, з корита. Воно й зараз
є, але вже стінки геть погризені. Нового
і ємкішого треба. У мене он там, за сараєм, під парканом – стояк дошок,
добряча дубина, а в сараї, у шафчику –
інструменти. Візьмеш ножівку, молоток, підбереш гвіздки, і чик-чик, стук-стук,
корито готове, так, щоб відер на двоє».
Олег від тої настави
насупив брови, батько, угледівши синову заминку, брови звів: «Сам не зумієш?
Ясно, коли це ти того молотка в руки брав. Удвох візьмемось, скоріше
справимось». Певна річ, з батьком пилялося, приганялося й збивалося скоро й
уладно, зготовану містку годівницю затим
прикро втисли поперек свинарника: одне
сімейство чавкатиме і цмакатиме з лівого
боку, а друге – з правого…
Вкінці літа в хліву й заверещало. Свинки розпоросилися, мов
домовились між собою – по десятку
манюпуньких рилець від кожної. В Олега відтепер – продовольча занятість,
котра прийшлася йому, як належна й сприйнятна. За ним – дрова до кухонної
плити, пара відер води від колодязя, а з льоху – корзина картоплі, гарбузик,
кілька кормових буряків, з мішка в
комірці – ківш дерті. Мати в плиті розводить вогонь, наповнює чавуни
кормоплодом і ставить на конфорки. І вже готове вариво, матір’ю ретельно
стовчене й розведене в замішку, син перехиляє в цеберко – і до свинарника.
Наповнене бовтянкою корито вмить оточує поросяча малеча – і тільки за вухами
лящить.
Олег грудьми зіпреться на вершок загорожі і стежить,
стежить, стежить за невгамущим пожиранням. І так день за днем, і раптом у його
наштудерованій філософськими вченнями голові зароїлося химерне марево. Олег аж
стрепенувся, аби струсити облуду, а вона натомість посилювалася і звелася в
чітко видиму простору уяву. Посеред майдану якимось причудом виникло
велетенське корито, а навколо нього кишать людські постаті, тісно і яро
штовхаючись, аби ближче до дармової годівниці, аби не вгавити свого місця коло
неї. І в тому ласитому стовпищі Сливка пізнає відомих йому з преси, телепередач
й чисельних трибун пишномовців, словоблудів, гучних грудобійців і їхніх
довірених сподвижників. Он серед них Олег бачить і добре знайомого і близького
йому по мітингувальному духу Руслана Стручка,
галасливо риторного правдоборця, з якого аж пре готовність до
самопожертви в ім’я всіх і кожного. Це з ним Олег у студентські роки в один
голос кричав на майданах «Ганьба!». І був тоді Руслан у поношеному спорткостюмі
й вицвілих кедах. Нарепетувавшись, Стручок пропонував Сливці: «Пішли зі мною, я
знаю, куди спонсори привезли сосисок, бо від учорашнього дня – ще й риски в
роті». Тепер він преться до корита в лискучій одежі і гостроносих штиблетах.
Поруч нього пхається тип, котрий глашатаям ганьби крутив дулю за дулею…
Й осіялося лице Олега Сливки ще непереживаною ним радістю, і здійняв він благовісно руки до
неба: «Боже мій, спаси і вознеси! Я відкрив
ще один орган чуття, набуте нинішньою споживацькою дійсністю, сьоме
чуття – чуття корита!».
А віддалік ненажерливого стовпо¬творіння, аж ген на обрії,
видиться постать, схожа на Тараса Григоровича, з чайником у руках, певне, отим
мідним, придбаним за півсрібника в офіцерського денщика з Новопетрівської
фортеці. І долинули звідти зазивні угамовуючі слова: «Панове громадо! А чи не
побаритствувати нам чайком з калиною?!).