Оповідання Феодосія Рогового «Зношений кітель» написане у 1966 році. Готувалося воно для рукопису книги оповідань «Задумані вікна» (замість того вийшла куца книжечка «Провідини» в 1973 році). Звичайно (так і кортить запитати: чому «звичайно»?!), цього оповідання годі шукати у «Провідинах»: хіба можна «інструктора райкому партії» – майже свята людини! – показувати тупим, бездушним партійцем?..
Це оповідання (як і романи Феодосія Рогового) багато в чому біографічне, пережите автором (інакше Ф.Роговий і не вмів – та й не смів – писати). Написане порівняно давно і здавалось би «застарілим»… Та порушені в ньому моральні принципи залишаються актуальними і на сьогодні, незважаючи на «зграю» теперішніх партій, «безвізи» і т.п.
«Людина має завжди залишатися Людиною!» – так мусимо сприймати це оповідання, незважаючи на все те важке-гірке-нелюдське, що доводиться тепер переживати нам і, мабуть, ще доведеться й нашим онукам…
…На жаль превеликий…
Юрій Роговий
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми з Олексою ровесники. В дитинстві навіть дружили. Обидва любили рибалити. Вудками. Плели ми їх тоді з волосні кінського хвоста втроє. Олекса, пригадую, так і не навчився зв’язувати колінця морським вузлом і користався моїми послугами.
Якось в неділю прийшли ми разом із сонцем до річки. Присівши на пригатках, закинули вудки за латаття, чатуємо на рибу. Олексин поплавець раптом зник під водою. Чи бистрею затягло, чи рибина, може… Смикнув він на себе – тримає. Поводив сюди-туди вудлищем – не помогло.
– Корчі… – буркнув і застромив вудлище в землю. – Лізь… відчіпай, – гукнув до мене.
– Чому це – я ? Твоя ж вудка… – невпевнено заперечив.
– Лізь, кажу тобі, інакше…
Я добре знав, що обіцяє той Олексин натяк: на човна мене не пустить. Свого човна в нас не було. Він то був, поки батько живий… А в сорок сьомому мати продала його за мірку жита. Тепер він у Олексиного батька, котрий перевізником на Сулі. Заробляв на цьому гроші та давучкі прокльони від жінок, бо таки не в міру дорого брав за перевіз клунків, з якими вони щобазарної днини бечкалися на потойбіч у Чигринівку.
Без охоти, але я роздягнувся і поліз у воду. Пірнув. Під водою зовсім не страшно, ба, навіть гарно. Трохи, правда, не звично, бо кольори там не земні, а якісь жовтаві та зеленкуваті. Принаймні, так здається, коли наважишся розплющити очі. Тепер мені чомусь не хотілося виринати, і я вхопився за коріння, що сплелося, як людські жили, і по якому можна було вибратись аж на саму кручу. Стало ловко, що аж он як, бо чортмало тут Олекси, не було його пронирливих очей і холодного, як у жаби, голосу. Але в горлі давило якимсь смертельним давом, розпирало голову, аж у вухах тріщало – хотілося дихати. Я виметнувся поплавцем з води і наколовся на Олексин погляд.
Вдихнувши, накрився водою.
Гачок вудки я побачив притьмом, як тільки досягнув дна річки. Зачепився він за корінь лозняку, обліплений бодягою, ніби воском.
Відштовхнувшись від дна, вирнув.
Підводні діла для мене втіха і робити їх за виграшку. Але узрівши, як владно потяглася до гачка Олексина рука, як байдуже глянули очі на моє тремтяче, від холоду посиніле тіло, – стало морозяно і бридко. Я було сам собі дав зарік не мати з таким другом ніяких сходин.
Після сьомого класу Олекси в нашому селі не стало. Виїхав кудись разом з батьками, і всі про них скоро забули.
Зійшло відтоді чимало років. І я про свого друга дитинства нічого певного не знав. Зустрілися уже дорослими. І несподівано.
Одного разу принесли мені з контори колгоспу телефонограму: „Пропоную з’явитися…” А внизу підпис: „Інструктор райкому О.Завидон”. „Та це ж Олекса!..” зрадів було несподіванці. Тільки чому це отак всевладно – „пропоную”?!..
Їхав до райцентру і заздалегідь хотів уявити нашу зустріч, та нічого з того не виходило. Тільки зринали в пам’яті Олексині прикмети: вузькоплечий, середнього росту парубійко з низько зарослим тьмяним лобом. Під ним, як під глиняною кручею, непорушно сиділи трохи булькаті, ніби нашвидкоруч повтикані очі. Мовчакуватий, не любив жартів і рідко коли сміявся. Тому голос не пригадується.
А ще, пам’ятаю, носив Олекса вишиту сорочку, хоч вона була йому не до лиця.
До кабінету інструктора Завидона я входив не те що боязко, а все ж з отим внутрішнім холодком, котрий тебе проймає, коли переступаєш поріг начальника.
– Здоров, здоров, – ледь підвівши голову, зустрів мене Олекса. Відразу щось морозне стало між нас. Не придумаю, як далі повестися, куди себе подіти, на якій ноті заговорити. Якийсь час розгублено постояв біля порогу. А потім, оговтавшись, дивився на засиджений стілець, рахував на ньому мебельні цвяхи і навіщось визначав, з якого дерева він зроблений.
Від напруженої мовчанки мене пойняло холодом, а кімната здалась мурованим льохом, де було тісно і навіть дихалось не вільно. Де не можна було говорити, ніби в церкві на сповіді, але терпляче вислуховувати поучителя, схилившись у покорі.
А Олекса мовчки порпався в паперах, непоспіхом брався за вухату трубку телефона, машинально набирав потрібний номер, уривчасто гундосив над мембраною. Потім ліниво відкидався на спинку стільця і сидів отак, як ікона на покутті, як начебто істота, котру раптом сюди закинули з іншого віку. Жодна риса його обличчя не просвічувалась, не пульсувала. Мені стало боязко і дико. Я не міг рушити з місця, щоб вийти, бо гнівило – навіщо він мене тримає в оцій нервовій напрузі? Ледве здужав перенести той глум, щоб не скрикнути.
– Пописуєш? – нарешті подивився на мене Олекса і кривороблено посміхнувся.
– Маю… гріх, – не розуміючи, навіщо так запитано, відповів я. І знову давучка мовчанка.
На своє здивування я помітив, що на Олексі незграбно сидів зеленкуватий кітель з габардину. Того покрою, котрий люди нашого села називали „сталінками”. Над коміром нависла зайвина жиру, схожа на тісто, що вже зійшло і перевалюється через вінця макітри. І як він зумів його нагуляти?
– Значить, пишеш? – перепитав Олекса. – Слизьке діло… на даному етапі, – чи то похвалив, чи застеріг інструктор і, підвівшись, пішов до затуманеного росою вікна.
– А ти навіщо мене викликав? – осмілів я.
– Та тут одна мєлоч… Я вчуся заочно в бібліотечному. Контрольну з іноземної треба б… я – то зробив наброски але… Зроби, словом.
В цю мить чомусь згадалося дитинство: човен, рибалка, гачок. І ще багато дечого тоді неусвідомленого, а тепер дратівливого.
– Тільки не задержуй. Післязавтра привези, – виряджаючи, гукнув мені навздогін інструктор.
… Виконаної роботи я не возив. Переслав поштою: не хотілося бачитися з Олексою. Але третього дня він приїхав у наше село.
– Здоров, здоров, – в’яло тисне руку. – А я тебе шукаю.
– Щось трапилось?
– Просто так… Друг, як не є.
– А твої ж як справи?
– По спеціальності, думаю…
– В бібліотеку, значить?
– За власним бажанням… Неприємність, така неприємність, – ковзнув поглядом вище моєї голови. – Заумник який знайшовся!.. – страхав голосом уявного вольнодумця. – Писака нещасний!.. – приснув слиною.
– Ти про віщо?
– Ну й що з того, що з батьком судився? Кому до цього діло? Це – сімейний вопрос. І давно вирішений. Одсилаю згідно закону… чверть зарплати, – хай давиться ними – злісно викладав суть діла, збивався на якусь загадковість, чого я не переношу, і вже ніби не до мене, а туди десь, у невизначеність, неспішно проказав:
– У вашому селі ніхто, крім тебе, не пише?
Обличчя його стало темною маскою. Я навіч уявив собі, як Олекса привіз одного дня восени свого немічного батька, вкинув його в нетоплену хату, гукнув на сусідів, щоб навідувались до ранку, а сам заліз під брезент „бобика” і …
Спомини здригнули мене. Серце болісно шубовснуло: „Ніхто, крім тебе… не пише?”.. Чи грає недотепу, чи зовсім дурнем є?.. Ну як тут відповісти? Неуважно дивлюся на Олексу збоку. На ньому кітель того самого покрою… Але на згинах руки вже помітно пожмаканий, рукава виштрьопані. Біля нагрудної кишені зліва – масна пляма.
Того разу ми більше ні про що не говорили. Я нишком відійшов і зупинився під деревом. Воно глухо шуміло сполоханим листям. Перед грозою, мабуть. Бо й небо ставало темним і важким. Вороняча зграя, певне, злякалася рвучкого нальоту вітру. Злетівши, закружляла над тополею. Несамовито галасуючи, випручкувалася з потоків молодого вітровію.
(1966)
Підготував до друку Юрій Роговий
“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.