Феодосій Роговий. Провідини

574

       «Провідини» (авторська назва книги – «Задумані вікна») – так звалася перша прозова книга Феодосія Рогового, яка зʼявилася на світ 1973 року і її першим редактором був Григір Тютюнник. Це вже пізніше – «стараннями» різних «редакторів, цензорів» і т.п. – від неї лишилися лише декілька більш-менш авторських сторінок і назв оповідань… Не минула такої «участі» і саме оповідання «Провідини». Тепер його подаємо в авторському написанні.

       Сама ж книга «Задумані вікна» вийшла у 2015 році, майже через півстоліття після її написання.

                                                                                        Юрій Роговий

 

Надворі все-таки гарно. День хоч і без сонця, але здоров’ям дише. Хмари, правда, якісь на отару сполохану схожі – бредуть небом, штовхають одна одну на догоду вітрові. А він, женучи їх перед себе, кошлатить, розтріпує і ними ж, як мокрим прядивом, віхтює небо. Гава моститься на незатишному дереві проти вітру дзьобом. На негоду, значить.

Іду вулицею. Обабіч – будинки, всі, як один, чепурні, коштовна на них покрівля. А ці – малі, під черепицею – розплющені наче. Заходжу без вибору, навпопад.

– Ти не наш, сину?

– Ваш, бабусю.

– А з виду городський наче… Повіряючий якийсь?

– Ні, бабусю…

Стоїмо під хатою, розмову розмовляємо. В руках старої вузлик з пашницею – годувати курей вийшла. Обвисла на ній ватянка, під дощем ніби обважніла. Обличчя темне-темне, як у жнива од спеки. Руки наче зав’ялені гілки. Сімдесят і дев’ять років цим рукам.

Думка якась невиразна липне до серця, лоскоче його щемно.

– Не знаю, яке тобі й слово переднє казати… Спасибі, дають тепер двадцять рубликів. Чи воно світ порозумнішав чи, може, милостиню за смерть синів та батьків наших… Олійки чи й пряників купую в лавці. Харчуюся, як і люди… Довго, так довго тобі це розказувати… За хату оддала вісім тисяч й двісті дев’ятої тисячі тими грішми. Оце садок насадила. Не сама, правда, – з людською поміччю. Три сини мої – в голод… Двох чоловіків оця паршива баба пережила. А сама, мабуть, і вмиратиму, то ногами дригатиму… Та вже й моє здоров’я хилиться, сину. Ото якось перед Спасом, звиняй, що скажу, ходила в Кременчук до церкви. Туди п’ятнадцять та назад п’ятнадцять, то й нездорово ногам… Сашкові Ковалеві спасибі. Ото-о аж він живе. Зрячий дрючок над хатою. Якось і я вертеп один бачила… Такий славний чоловік, така вже людина. Воду мені носить, дрова рубає… І сам, правда, недолугий, з війни пошпетений, а… Та ти його знаєш… Школярі чи й так хто з сільської знаті заходить до мене, буває… Що є вніманіє, то є, не скажеш нічого про них чорного.

– Як вас звуть, бабусю?

– Крот Васька Назарова у метриці.

– Спасибі.

– Уже йдеш ?.. Щасливої дороги тобі, сину. Та дай, боже, здоров’я за провідини… Я проведу тебе трохи… До моря підійдемо.

Нас зустріла втомлена пісня рибалок, що пливли до берега. Хвилі моря, губи моря сміялися, печалей не відаючи.

– Коли на війну загадали, отут він сидів, – каже мені бабуся. „Отут він сидів”… кольнуло мені в очі – аж сльози з них.

… В той день ранньої осені сорок третього року ми з батьком лаштувалися на фронт. Він був тоді зовсім рядом біля нашого села, потойбіч Дніпра. Був так близько, що я не раз чув навіть крики атакуючих, пронизливі зойки підбитих. Щодня, щоночі дихав повітрям, пропахлим людськими тілами, згарюкою, кров’ю, металом. І все ж я нищечком, десь глибоко в душі, чи то радів, чи гордився по-дитячому, що збираюся на війну.

Батько рився в скрині, навіщось перекладав з кутка в куток шматки сирового полотна, пильно роздивлявся одяг матері, котрої невдовзі перед цим не стало, – з кожною річчю ніби навік прощався. А потім довго і мовчки вкладав похідні речі в домотканий мішок.

На нас чекав дядько Макар, наш сусід. На ньому повисли трійко дітей, тужно голосила дружина…

Ми йшли втрьох до берега. Ішли навпростець цариною. Потім в’юнкими стежками поміж шелюгом. Надоїдливо рипів зернистий пісок під ногами. Сонце, до цього запнуте хмарами, визирало тепер з-за острова мідною печаткою. Чіплялося променями за прибережні лозняки, за дерева, що по той бік; червоніло, ніби з натуги, все ще намагаючись втриматися над землею.

На якийсь час ми зупинилися, щоб поправити один одному ноші. Я оглянувся майже в ту мить, що й батько. Знайшов очима нашу хату. Вона, мов сирота, стояла на бугрі у вечірньому тумані і все ще дивилася нам услід своїми заплаканими вікнами, котрі батько цілував на прощання.

Дядько Макар, балакун від роду, і тепер не вмовкав. Сипав без перестану словами, жартував, згадуючи молодість.

Через годину ми сіли в човен. Я – за кермом, батько з дядьком – посередині обличчям до мене. Вечір, повен пахощів і зірок, дихав легкою свіжістю. Над водою зависла блаженна тиша. Ні тобі звичного сплеску рибини, ні окрику птаха. Тільки ніч відчутно насувалася. Якось сумно і страшно зробилося. Навіть дядько Макар вибалакався, принишк. Я хотів було обізватися, але неждано мене зупинила пісня. По сильному, ще без старечих тріщин голосу я впізнав батька. Спочатку пісня наче зітхнула, важко, несміло. А потім схлипнула сумом, затужила в два голоси:

Ой, світе мій ясний,

Світе мій прекрасний,

Як на тобі тяжко жити…

Я й тепер думаю, що цю пісню приніс батькові спогад. Він підняв його над чередою прожитих днів і поставив десь поруч з тим днем, коли це сталося… Матір батькову застрелили. Перед цим вона щодня ходила на Київський шлях. Виносила їжу полоненим, котрих в ті дні, наче худобу, гнали табунами на Кременчук, в невольницькі табори. Того разу, як і завжди, вона пішла з надією, молінням та просьбами визволити батька. Вдавалося декому – тому хитрощами, а тій сміливістю – вихопити якогось полоненого, бодай не сільського, але ж нашу людину.

Стояла й батькова мати над шляхом з куском хліба, темним-темним та остюкуватим. Із строю вискочив зарослий, без кашкета солдат. Слідом коротко ляснув постріл. Постріл по ньому. Та смерть обминула його. Вона вжалила матір… Руки випустили горьований шматок, ступила крок і тихо впала на коліна. Лежить в дорожній пилюці, як загублений сніп… Того чоловіка нещадно били тоді прикладами, ногами. Але вже ніщо не могло відірвати батька від холонучого тіла… Я знаю, він ось тепер, співаючи, думав саме про неї. Думав тяжко і плакав серцем. І мені його стало жалко. Мені б додому… Разом з батьком конопатити човна, косити сіно, ловити рибу. Робити все, аби не стало війни, аби була живою батькова мати, аби співала мені сумних заробітчанських пісень. Але вже ось потойбічний берег Дніпра. Знайома круча в плетиві коріння, що тягнеться до води.

Пристань Бужин.

Нас зустріли стурбовані військові. Батька з дядьком Макаром повели в довгий сарай, вкритий гофрованою бляхою. До війни то був склад і водночас річковий вокзал. Тепер там сиділо повно, аж під самі двері, людей, котрим по черзі видавали зброю. А потім їх, озброєних, вели групами окопуватися, займати бойові позиції. Десь тут поруч – село. І невідомо – навіть військовим – чиє воно: наше, нейтральне чи ворогове.

Я стояв біля дверей сарая і боявся прогледіти, не впізнати серед інших, що виходили, свого батька. Аж ось і він: в тому ж самому піджакові з овечого сукна, сорочка нарозхріст, через плече гвинтівка. На паскові, що туго тиснув його худорляву постать, висіли гранати, лопатка, патрони. Чужим він мені здався, якимсь принишклим, упокореним.

– Ти ж, синку, не виривайся додому проти ночі. Вранці поїдеш. А я… Ми ось тут рядом копатимемо, – застібає мені сорочку, гладить рукою моє підборіддя і не хоче дивитися в очі.

– Вранці попрощаємось…

Сказав та й пішов у ніч за гуртом.

На світанку мене збудили чиїсь окрики, незвична стукотнява. Поруч моїх ніг, просто на долівці, сидів солдат з котелком в руках і ніби ждав мого просипу.

– Каші поїж солдатської… вояко, – облизавши, подав мені ложку.

Я доїдав сніданок на ходу. Поспішав. Бо дуже хотілося бачити батька. Солдат пообіцяв знайти його і привести до мене. На березі метушня, команди. Кудись в гущавину люди тягли на собі коротконосу гармату, несли за нею ящики.

– Ходімо звідси… В окопі зі мною перебудеш, – натякнув солдат з червоним хрестом на рукаві.

Ми вже довго лежимо на землі мовчки, ніби чекаємо на щось роковане й неминуче. Але кругом спокійно. За кілька сот метрів село, затулене від очей моложавим сосняком. Тільки одну вулицю нам добре видно. Мовчазну, пустинну вулицю.

– Тиша… – непокоївся солдат. – Не перед добром, мабуть.

– Ось дивіться, дивіться!.. – не стримав я свого подиву.

– Дитина біжить.

– І куди воно, господи!.. – аж зойкнув солдат. – Та там же… міни! – прожогом кинувся від мене.

Дівча вже добігало до містка, як з-за повороту вихопився панцерник і з ходу вистрілив… вистрілив… вистрілив… Я затулився од вибухів і довго не підводив голови. А коли глянув на село, побачив стіну диму. В ньому метушилися якісь невиразні тіні. З нашого боку тахкали гармати, тріщали з окопів гвинтівки. Панцерник все ще повз, наче й досі гнався за дитиною.

Коли розсіявся дим і все стихло, я побачив біля містка групу наших солдатів, що оточили підбиту машину. Мені дуже хотілося побігти до неї, але я сподівався, що ось-ось прийде батько, щоб попрощатися. Не знати звідки, натомість появився дядько Макар. Захеканий, в грязюці, з тривогою в очах.

– Воно живе-живісіньке… Навіть не дряпнуте, – гарячково сказав до мене.

– Хто – живий? – не розумію і тривожусь.

– Дівчинка… Оте дівча, за котрим фашист панцером гнався. Бачив?.. До нас бігло… Хотіло, мабуть, щось сказати. А тут фашисти з гармати по ньому… Батько не стримався, вискочив з окопа і… напереріз. Щоб з-під вогню вихопити. Я – за ним, інші – теж… І зчинилося…

Я, мабуть, болісливо скривився, бо дядько Макар запобігливо проказав:

– І не думай плакати… Батько живий. Тільки трохи… трохи груди порвало йому з маніжкою. Він тільки-но говорив зі мною. Так і сказав при всіх: мені б, каже, діти… діти жили. І показав очима на дівча, що лежало поруч, його овечим піджаком прикрите… Живе-живісіньке… А батька взяли санітари. Ось перев’яжуть, і ми повезем його додому видужувати. Ходім до берега…

Далі я не слухав дядька Макара. Щось півсвідоме зірвало мене з місця. За ноги чіплялось якесь коріння, колючий ожинник, плямкала грязюка, обливаючи мої збрижені штани, а я біг… біг… біг…

Зупинився над кручею. Внизу, на холодних хвилях Дніпра одиноко гойдався човен, схожий на труну. В ньому клопоталося двоє. Третій, майже весь оббинтований, лежав нерухомо вздовж човна. Батько!..

Ми проїхали вже більше половини шляху, коли мене підізвав жестом солдат-санітар.

– Ти мужній хлопець… Подивися батькові в очі.

Я з острахом нахилився і зробив, як велів солдат.

– А тепер закрий їх… Своїми руками закрий. Так треба… для пам’яті.

Я навпомацки закрив батькові очі і відчув, що пальці мої стали мокрими. Мокрими від останніх, уже холодних батькових сліз.

… Ми стояли з бабусею мовчки там, де він сидів, коли йому загадали на фронт.

Море натужно ковтало спомини. Хвилі моря, губи моря сміялись холодно.

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?