Феодосій Роговий. Поновини

806

Явдошина хата не мала вигляду.

Дмитро ходив кругом неї, стукав палицею об порепані стіни. З них сипалась перетрухла глина на рукав його ширпотребівського піджака, і це його хмурило.

Приставив потім до стіни драбину, ступив на щабель, підважив на нього тіло, і, втішно спантеличений, сторопів: перед самим носом, поруч з ластів’їним гніздом, що їжакувато притулилося аж під стріхою, висіло радіо. Не інакше, як дитяча витівка.

Дмитрові добре знайома ця балакуча штука. Він давно звикся і щовечора слухає прогнози та іноді – футбольні перепалки. До динаміка, як і в нього дома, єднався оголений блискучий провідок. Певне, оця металева дротина, вирішує Дмитро, і збирає з усіх земель світову історію, щоб потім довірливо передати в цю круглу, схожу на підрешіток посудину, а вже вона зливно і щоднини виказує в два голоси зібрані бувальщини і небилиці, живлячи Дмитрові вуха сучасним інтересом.

Дядько підсилив радіо. Тепер з нього сміливіше випурхували зрозумілі й незрозумілі слова про щасливі дні, що прийдуть до нього в хату, не в жарт напоумнювати, як боротися з заокеанською облудою та здешевити м’ясо. Свою казань проміжно присмачувало ритмами бадьорої пісні і розбавляло музикою.

Неждано заговорило про нього, артільну людину. Буцімто він, напучений словом, бере підвищену обіцянку, і, ставши на трудову вахту, осилить попутно всякі зустрічні труднощі і засягне такого, як ніколи ще.

Похвала та не вельми радувала Дмитра, але й не гнівила. Бо він – таки справді здолав тих труднощів он скільки. І хоч ніяких гучних подвигів не содіяв, але одного разу сидів серед знатностей аж у президії. Стояв навіть за трибуною, щось говорив, а йому плескали в долоні. Того дня за чесну косовицю йому дали сірувату з слизької матерії сорочку в прозорому папері та пляшечку з одеколоном.

Насамкінець радіо назвало якісь чужі краї, де людина все ще виборює шматок хліба і ночує під небом. Але їх назв Дмитро не впам’ятав, бо він, окрім лікнепу, не знав жодних шкіл.

Обидно, коли не знаєш високих наук і ходиш по світу зрячою сліпотою. Ніби навмисне вчепили тобі чиюсь зношену голову, аби все життя бродив з нею серед худоби та рослин і не міг, як вишколені, відати всесвітнього інтересу. Кажуть, ракетами літають аж поза землею, де начебто й дихати нічим, а ти до Києва ніяк не втрапиш. Грошей було підзбирав, чемодана в дорогу випросив у вчителя, а жінка не велить. Тобі, мовляв їздити по столицях… Онучами пропах – за версту чути. Міліція причину в некультурі вбачить – чим перед законниками оправдаєшся? Хто ти єси, з якого краю людина? Чим засвідчиш, що ти Дмитро Селянин, коли в тебе й довідка про лічность прострочена… Нікуди не поїдеш, Дмитре. Бо цього разу волю од мене спізнавши, навпісля, мовляв, на Чорне море захочеш. Там купаються м’ясисті люди з рожевими тілами, а ти… Дмитро не перечив, бо розкинувши розумом та всі думки в рух привівши, збагнув жінчину правоту… Мовляв, піди ліпше он Явдосі хату прикриєш. Гроші матимемо до тих, що є, та купимо синові гострі черевики.

Дмитро не проти гострих черевиків, хай вони будуть у сина, коли сам босоніж спарубкував. Але і в нього душевна нужда мається хоч на схилі віку накультуритись. Було он як любо, коли хлопці присилували його в голярню, і молоденька перукарка з райцентру, поголивши задавнену бороду, напомадила йому лице якимсь приємним білилом, довго мняла тендітними пальцями запечені літами мужичі щоки, тулила до них гарячу ганчірку, аби хоч трохи пом’якшити дублену шкіру.

В ті розкішні хвилини йому навіть хотілося мати якусь канцелярську посаду. Але б тоді довелося отак щодня голитися, носити, може, й не нашу краватку під стоячим білим коміром, швидко писати, тримати себе на відстані од просителів, говорити не те, що думаєш, а цього він не вмів і соромився. Його діло робити хліб всьому світові на потребу, пасти артільну худобу в лісосмугах та болотах, просити дощу у неба та ще вкривати вдовині хати…

Плюнув Дмитро на потріскані, як давно мазана черінь, долоні, вхопився цупко за прив’язану до димаря вірьовку і, опираючись вилами, поліз коліньми на дах.

Стоїть розкарякою, аж хатина під ним ніби вгинається. Випростався на самому гребені, як на п’єдесталі, очима химерно кліпає, ніби все вперше бачить – отой фермівський вітрогон, що ліниво крилами сонце з вітром перелопачує, спітнілий дах сусіднього будинку під гофрованим шифером, оцю вербу, мовчазну і незрячу, котрій байдуже, звідки вітер, – все одно під яким гнутися… Морщить Дмитро лоба задумно, і він стає як посічена колода, на якій рубають дрова… Ех, життя!.. Яке ти солодке та гірке… з усякими домішками. Дивишся на світ – в душі переверти, що ойкати хочеться. Стежку в ньому тільки намацав, і ти б нею в радощах та здобутках – прожив, Дмитре, прожив… Зопрів, як оця крівля на хаті, по якій роками товклися вітри, всякі дощі аж до осені діркували, а вона терпіла нерушно, погоди чекаючи… Хіба не старався, гудзиків на сорочці не застібаючи, не поліпшував дійсність, руки до кісток протираючи? А що встиг? На хліб розжився та наївся його, святого, вволю. І чому людині так мало віку одміряно? Достатку намножили – жити б та радуватись… Еге, чого б не захотів!

Від тої думки щось колькою вперлося в серце – і Дмитро прожогом наколов шмат зітлілої соломи, розмахнувшись, кинув її з вил подалі. Потім ще і ще наколював, кидав, ворушив, робив з пріляки мотлох, згортав його з хати, як набридлу минувшину, поки аж не виглянула гола сучкувата кроква, схожа на старечу ногу, зігнуту в коліні… Тоді спинився, аби віддихатись.

Серце товклося йому в грудях, як на прив’язі розгойдана грудка, колько штовхало в боки, аж світ в очах кружалився. Дмитро було злякався отих метеликів в очах, але свіжий вітер ліковно остуджував змокрілі груди, приносив з поля розбавлену суміш із запахом весняної ріллі, і, всім тілом ту приправу споживши, йому ставало раптом солодко. Випрямився на зріст, ковтає поживний вітер, прихмарене сонце, полохливі тіні… Навіщось віднайшов очима свою хату, поблукав поглядом між деревами гаю, мугиче на бадьорій ноті приблудну з парубоцтва пісню…

– То ви, дідусю, співати вмієте? – полохає Дмитра дитячий голос.

– А ти звідки тут? – нахилився над горищем.

– По дверях… Мама за це не б’ється. Сама вчора плакала і казала нам з Ваньком, що ніколи-ніколи… Книжку сумливу читала. Кобзарську…

– Яку-яку?

– Кобзарську… Ось дивіться.

– Добре, добре… Гукай маму та вкривати будемо, – перегукує, а сам, присівши під димарем на пошашленій латі, натужно водить очима по рядках: „І заснути навік-віки, і сліду не кинуть ніякого, однаково, чи жив, чи загинув!”

Дмитро не знав таких болючих слів, і вони його тривожно дивували, що так давно написані, а й до сьогодні приладнати можна, і що саме над ними Явдоха плакала… Може б, і він плакав, якби це писання раніше, на свіжі очі йому потрапило, щоб і його мізки та душу ворушило. Якусь би слушну думку виплодив. Може, й не для одного себе придатну… а так уже ніколи порпатися в науках. Побув на світі – здається свою волю робив і не свою. Столочена смуга життя якась випала. Начебто і на трибуні ти не зайвий… Буцімто і в парламентах за головного… Ти ж, мовляв, сам собі повелитель… А як до діла – ніби ти вже й не громада. Чи сам з неї випав, чи громада з життя випадає.

– Ти вже тут, Явдохо?

– Солому відволожую.

– Давай хутчіше, аби до вечора вивершити.

Явдоха сьогодні, як дівчинка: розбадьорена, метушлива, невинно радісна, як дитина зі сну. Кофта на ній безрукавка голуба, мов з неба, коса якось гарно складена, аж під хусткою не вміщається – наче все тіло на ній одмолоділо.

Дмитро бачить з хати, як вона кладе мокру солому на жерлицю, ушнуровує мутуззям, наколює вилами півторапудовий оберемок і, виваживши через коліно, тремливо подає на довгій жердині. „Тривка жінка: роботи, що падає на її руки, і віл не пережив би, а вона…”– думає Дмитро і показує граблями, де класти.

Гребінь хати обростав, світлішав поновою, змінював Дмитрові настрій. Обадьорений, він вправно орудував собою, забувши про літа, хвацько підхоплював солом’яні оберемки і ліпив їх, ліпив один до одного. Дарма, що сорочка липла йому до тіла, млявіли ноги, що понад огорожею проїхала розкішна „Волга”, обсипала пилюкою з ніг до голови. Ну, й нехай пилючить.

– Глину наколотила?

– Подаю.

Дмитро густо заливає гребінь глиняною розколотою, щоб не копилив вітер, кладе сяке-таке півзиння. Потім поволі злазить на землю. Задрав голову, мружить очі, оглядає свою роботу. Потім дивиться вздовж вулиці, де попід горою, мов суцвіття зірок, стоять розсипом хати. Тепер і Явдошина як новосільна ніби.

– Вечеряйте, дядьку Дмитре…

– А чого ж… Сідай і ти, Явдохо: їда самому не береться.

– Побіжу грошей позичу…

Дмитро посидів-посидів, подивився-подивився на вечерю, що стояла на голому столі, вже було дістав хлібину, замірився ножем врізати скибку – спинився. Звівся з ослону, постояв-постояв якусь хвилю, щось додумуючи ніби, повільно рушив з двору. „Побуде ще без гострих черевиків… – подумав про сина. – Жінка буде язичити – нехай собі. А мені… Навіщо вони мені ті гроші, коли вже й од курива одразило, горілку пити вадко… Може колись по мені Явдоха добру пам’ять скаже”.

(1966)

До друку підготував Юрій Роговий

 

Прокоментуєте?