Феодосій Роговий. Новела з великого життя

310

ДО 40-Х РОКОВИН З ДНЯ СМЕРТІ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

У 1990 році в інтерв’ю газеті «Комсомолець Полтавщини» Феодосій Роговий сказав: «Коли ота тяганина із «Святом останнього млива» була, то найбільша заслуга у виході роману – Григора Тютюнника. Я про нього, царство душі, поки житиму, пам’ятатиму. Повість хочу написати. Як відповідь на останній його лист. Менш ніж за місяць до того, як піти з життя, Григір написав мені, а я не встиг йому відповісти. От і хотів я оце йому відписати. Розказати історію зі «Святом…» та й усю послідовність своїх розумінь, переконань, свого сприйняття, все-все-все хотів йому відповісти, хоч на той світ».

Вже підбиралися листи, рецензії… Була й назва – «Повість для Григора»… Та задум, на жаль, так і залишився задумом.

В цей же час було написано кілька новел і, як я думаю, це могли бути чи не перші абзаци отієї сподіваної повісті. У крайньому разі, переднє слово писалося саме для неї – «Повісті для Григора».

Самі ж новели публікувались у полтавській періодиці як матеріали до 60-річчя від дня народження Григора Тютюнника. Одна з них – «Новела з великого життя» – надсилалась до «Літературної України», але надрукована не була. Причина невідома, бо відповіді не було. Можливо, вона загубилась по дорозі до Києва (інколи здається, що та дорога вимощена загубленими рукописами), а може хтось із впливових добре впізнав себе.

Пізніше Григорій Клочек напише про згадувані новели так: «… якщо б вони стали більш знаними, то, кажу без найменшого сумніву, виблискували б як діаманти на тлі сучасної української прози. У них глибинні нуртуючі підтекстові смисли, які заманюють до себе своєю загадковістю, передчуттям значущості відкриття, яке прийде до тебе, якщо ти бодай наблизишся до того вищого розуміння Григора Тютюнника як людини і як митця, до якого піднявся Феодосій Роговий»,

Та як би там не було, але ці новели об’єднали тепер вже небесні душі двох Чоловіків, двох Побратимів, які все своє життя немагалися розгадати вічну загадку Любові.

Буває так, що людина, одиноко блукаючи світами, не знаходить нікого співчутного собі, принишкає і тихо згасає, не залишивши після себе жодного сліду. А буває й навпаки: зустрівши когось «свого» ніби від народження знаного, одна людська душа резонансом торкає іншу і тоді вони обидві бринять як ніколи до того виразно, голосно, хай навіть часом із надривом.

Чи не так трапилось із душами Феодосія Рогового та Григора Тютюнника.

Їхні листи один до одного – яскраве свідчення цьому. У більшості мова йде, звичайно, про справи літературні та навкололітературні. Та коли в когось із них на серці збиралася критична маса туги й печалі і воно могло вибухнути – листи ставали до коми й крапки особисто-відвертими, сповідальними.

‘’Я так довго Тобі не писав, мій любий Григоре, бо зі мною щось таке сталося, ніби мною водить божевілля: не можу спати, не можу думати; все, що хочу пам’ятати, забувається. Може, це з хвороби (в поїзді простудився, біля вікна спавши), а може, так раптом зійшов з ума. Якщо й справді зійшов, то невчасно, бо хочеться – дуже хочеться! – дожити до свого «Свята», такого трудного свята появи роману.

Ти говорив мені на дорогу, що «пиши тоді, коли того душа бажає», інакше, мовляв, що то за лист і навіщо він з обов’язку чи з етикету. Не знаю, який в мене він, але пишу…» – Феодосій Роговий.

«Літо було сумне: посуха. Води у Пслі пригірщ, ліс підів’яв, трава всохла, ніде було і вудок заховати. Ганялися дядьки мануйлівські за риб’ячим оком, та мало хто його бачив за безводдям і сіткарями. То я втішався тим, що робив тещі забор, плотникував, ковалював і не брав ручки в пальці – нудьга насіла.

Не хочеться писати. Вітрила опущені. Вітру в них не чути, не шумить. Може, це тимчасова втома, а може й ні…» – Григір Тютюнник.

Ще у 1977 році, коли до «Свята» залишалося довгих п’ять років, а про «Повість для Григора» годі було й думати, Феодосій Роговий (чи не передбачаючи майбутньої потреби?) замалював у своєму записнику господаря та його київську оселю:

«Про Гришу-Григора: худий з давучким кашлем, що не відкашлюється. В техасівських штанях, в сорочці-безрукавці на шнурочку спереду замість гудзиків. Вичитує рос. переклад свого «Вогника…» Лається на поганющий переклад якогось Мих. Шавченка. На крихітнім робочім його столику (праворуч три висувні ящики) стоїть електролампа з білим, по ободах гарно орнаментована абажуром, урозсип фільтровані цигарки «столичні» – курить Гриша безперервно. Розкриті словники – долі також. На окулярах. Над столиком портрет Григорія в укр. рушниці, на ньому праворуч внизу дрібний значок з золотистим фоном Ст.Васильченка. Довго не може писати – «така тупиця, така бездара!». Схоплюється, йде до телефона, дзвонить до Сацького, до Віри Платонівни, до таксиста, до Загребельного Павла Архиповича, а потім знову за стіл, щоб нога на ногу, важке сопіння, вдихи, видихи, морщіння, дригання ногою – «ти ж тільки дивись, що він пише!» (наводить якийсь неоковирний рядок перекладу). Знову навпочіпки, довго балакає в трубку (з перервами). На кухні – газова чотириконфорна плита. Біля неї – десятків два порожніх пляшок і банок. Віник у корзині – одна з картоплею, інша – з цибулею. Столичок з молоком, посудою… березовим соком. Хліб – чорний з білим… На кухонному вікні, на батареї, на стіні, і навіть на стільцях – скрізь позаставляно всякою кухонно-їстівною всячиною».

«Зустрів Григір на пристані у білій, безрукавій, сітчастій сорочці, а воно дощ, як з відра.

Носили з Григором моє «Свято останнього млива» в розкішну службову кімнату Павлу Загребельному – невже «не почує» моєї стражденної молитви?».

Трьома роками раніше: «Ми збиралися з Федором (Ф.Тютюнник – Ю.Р.) купувати по «Запорожцю». І Григір… Щоб провідати кожнісіньку українську оселю. Григір хоче будувати хату над Удаєм Лохвицького (або Чорнухинського) району – «не хочу старіти в городі…»

Зараз дуже важко ствердно думати, яким би шляхом йшла «Повість для Григора». Могло це бути у вигляді новел, листів, діалогів… Можливо, всі ці варіанти гармонійно поєдналися б у єдине ціле… Відповідь знав лише автор.

…Одна із новел, яка могла входити до «Повісті для Григора»:

Юрій Роговий

 

ФЕОДОСІЙ РОГОВИЙ. НОВЕЛА З ВЕЛИКОГО ЖИТТЯ

  1. Ой, Голубе мій з розхристаним чубом, як я довго не писав до тебе. А це, розбурханий національним духом, вже не міг Тебе не потривожити, бо в Тобі, знаю, ніколи не дрімав той святий дух, а надсильно рвався до спочутних, випірнав, здіймався, ніби з морської безодні аж до жовто-блакитного неба, до тої немерклої зорі, котра, звиняй за голе слово, зветься генієм України. Не всім нам, прагнучим, дуже не всім вдається в безчесті суспільства сягнути свого Привида, але всім тим хвала й благословення, хто стає на шлях до нього, чий пасіонарний імпульс поведінки перевищує величину імпульсу інстинкту самозбереження, хоч той стан пасіонарності часто породжує жертовність заради, на перший погляд, всього лиш ілюзійної мети, бо Природа сильніша людських замислів. І ніщо велике в світі не звершується без пристрасті, якої в Тобі, як у небагатьох з нас, вічно збочених і ницих, хоч і ми, правда, всі потроху хочемо замінити червоне небо насилля синьо-жовтим небом справедливості.

Ти вже, будь ласка, потерпи (та й я з тобою терпітиму) ще один абзац нудотної, мною абсолютно несприйнятної моральності. Я себе давно примусив сповідувати віру, що кожен хоч трішки активний землежитель почуває себе з появою на світі продовжувачем лінії родових предків; ще одна збудована оселя, ще один рукопис (Твоя міра. Ти хвалився, – дві тисячі машинописних сторінок) ще одна перемога доброти на шляху для твоєї дитини…

Так нам хочеться – жити повно, в усіх відомих вимірах часу. А насправді ми, радіючи, що запопали життя, поклоняємось переважно сьогочасному (вченіші за нас люди такий стан речей називають поклонінням актуалізму).

Такого порченого люду (серед нашого писательського брата) більше навіть, ніж серед ізначальних, до бидла затовчених, селян («А вже років двісті, Як козак в неволі»). Я Тобі нагадую цю пісню, бо Ти її так гарно співав в однім своїм піднесенім моменті – про нього казатиму після цього нуду, – так проникав у неї, що аж з себе виходив, а от продовження слів я перезабув. (Тебе ж все не знаходжу способу перепитати). Ті ж люди антипасіонарного ладу поведінки рідко знають минуле (мені, до речі, найдужче хочеться жити саме в ньому, неколгоспному, з лугами, левадами, озерами) – всяк на свій лад і користь не бачать свого начала в ньому і вже навіть не хочуть знати ні його, ні майбутнього. Хочуть жити тільки зараз і тільки для себе, тобто по-совіцькому. Вони енергійні, проникливі, деякі навіть талановиті, але чисто все, що вони роблять, роблять виключно заради себе («Примір недовго показать, та цур йому, нащо чіпать»). Вони часом теж звершують подвиги, але заради власної зажерливості, шукають (і знаходять) високе становище, щоб насолодитися (мабуть, краще навеличатися) своєю узурпацією, бо для них реальне тільки теперішнє, під яким неодмінно розуміється своє, особисте…

Так довго казав Тобі і абстрактно, що аж совісно: мабуть, наслав сумнівів у Твоє серце: навіщо так ускладнено, аж ніби по-біблійному? Чоловіче, – каже мені часом моя дружина, – ти гинеш. Ради бога, частіше бувай серед земних людей, поки вони не почали вважати тебе за божевільного: чому тобі безнастанно звучать то пісні, то молитви тіней потойбічних? Хіба вони (і чим) кращі за нас, живих, хоч і заневолених живим пеклом? То я кажу їй на те підходящим абзацом слів з блокнота – кажу зневіреним духом: «Я не можу любить – така на мені хвороба. На небі простір, на небі зорі, на землі кипіння чорних пристрастей, тільки в моїй ночі немає жодного промінчика, тільки в моїй душі… ані натяку на пристрасть, весь ніби заблокований невидимою завистю гидкої половини людей. Лиш іноді відчую неприродне калатання спустошеного серця, як зловісний обман, тільки іноді подих мій, як набачу Твою тінь або тінь мого останнього Кохання, – тільки тоді мій подих завмирає в грудях, мов той вітер у руїнах потрощених років… тільки іноді я відчуваю щось !.. Я тоді оживаю, хочу посміхатися кожному… до того моменту оживаю, поки доторкнуся до бруду життя; коли побачив, коли усвідомив повну неможливість навіть порушити його, зробити його чистішим, не то вже ідеальним. Тут починаються муки душі, а кожен біль душі – то єсть уже її хвороба… О, тоді, Голубе мій з розхристаним чорним чубом, – тоді мені хочеться брести по світу з заплющеними очима й переселитися або в минуле, або в майбутнє («А вже років двісті, як козак в неволі», – доспівай мені її, бо вмру без твого голосу, о Грицю!). Не діждавшись того, що хочу, сню наяву, мов дитина, що розмовляє ві сні, усміхаючись… із пречистою Дівою – переселяюсь на небо, як здурілий, прикріпивши до своїх плечей крила, і полишаючи землю, для того, щоб ожити серед небесних тіней, котрі переносять мене зі світу в світ, перекидають із вигадки у вигадку. Я вмираю на землі, щоб ожити біля Тебе, гордовита Голово з розхристаним сумним, аж чорним чубом, – ожити біля Тебе на небесах. О, якби я міг тут, на землі, любити! Ти розумієш, коли не можеш любити? Це означає йти по світу самотою, спотикаючись на кожному кроці, корчитись у тісноті заблокованої душі знесиллям і холодом… Не любити – це ще нічого, але хотіти любити й не могти – оце до смерті невитерпно й страшно.

В моїх вухах безнастанно звучить ота Твоя, ота наша «А вже років двісті, Як козак в неволі…»

Не осуди за важке моє слово – докажу отой дивний сон-видиво, який ми всяко відгадували, несучи Борі – знаєш Борю? – в маленькім горщечку убогу свою різдвяну вечерю – два домашні пиріжки і куті зо жменю… правда, з медом…

…Час, як це й буває ві сні, заморочив події, що годі в них шукати відмінності між реальним життям і маренням душі. Сталося якесь перевтілення чи, може, й поясниме за Фрейдом зміщення відомих вимірних площин, бо я того дня, не гріх, що забожився, побачив Тебе зовсім дорослим, хоч відбувалося це привидження в травні одна тисяча дев’ятсот тридцять першого року, тобто за кілька місяців до Твого народження, а в наших краях – на Посуллі – була тоді якраз найбільша за всі помні роки повінь, або прибутна вода, як у нас казалось звично. Кругом нашої хати вже ледь можна було пройти по сухому, попід самою призьбою, а в леваді – моїм раю, де копанка, тополі та червона лоза – стояв прив’язаний човен. Я, п’ятирічний, не посмів би вийти надвір, якби не набачив у причілкове вікно батька. Він був у довгих, аж попід пахви, рибальських чоботях з рибартілі, в яку записався замість колгоспу, і обережно, як мені здалося, навіщось ворушив вилами коп’ячок мерви з житньої соломи, що завжди лежала на височенькому печищі дідусевої хати.

Покрадьки, босоніж, в довгій полотняній сорочці і в смушевій гострій шапці на голові, я прокрався понад глухою стіною з напічним віконцем і вже в човні тихо возрадувався, що батько мене не застеріг, не зупинив. Я не зважувався потрапляти йому на очі, та все ж кортіло побачити і здогадатися, чому він так енергійно копошиться з вилами у мервяці, час від часу наколює на зубки щось схоже на в’юни, топче його чобітьми, кидає в воду, лаючись на плазунів, щоб тут же заходитися біля них знову. Я так задивився на батькову роботу, що не встиг ойкнути, булькнувши за бортом човна. Батько вхопив мене швидше, ніж я встиг випірнути, але не прогнав у хату, лиш дав кілька шльопанців по прилиплій до тіла сорочці, посадивши на сухе днище, кругом якого – тепер уже я роздивився – аж кишіли змії, випужані батьком з мервяки. Всі вони, як мені здалося, злазилися назад, на височеньке дідусеве печище, навіть поранені перечкалися до вподобаного лігвища і тоді гуртом загрозливо роззявляли роти, вигравали жалами, сичали, згорталися в тугі кільця, щоб кидатися на свого ворога, на батька.

Я, мабуть, дуже злякався за батька: гукав матір, дідуся Олексу і так розплакався, що сльози в очах мені двоїли до невпізнаності: замість одної постаті біля батька струнчилася молода, з гордо посадженою на кріпку, мов окоренок з дуба, шию – струнчилася, кажу, голова з розхристаним, чорним, аж сумним, чубом і трохи зверхньо посміхалася. Ще й тепер, змалювавши собі ту давню картину свого дитячого сновидіння, я остерігаюся, зайве мригнувши очима, щоб не зникло з внутрішнього овиду те метафоричне дійство, той при батькові силует, мовби знаний, відколи моє життя, лиш весь час мною домальований згадуваними штрихами. Оскільки щось інстинктивно тягло мене до нього, я щоразу пропонував йому навідуватись до мене, і він з’являвся – приходив часом, щоб лиш посваритися зі мною за несміливість, за селянську мою податливість у чомусь зовсім незначному. В більшості випадків приходив він сумний і винятково в чорному, окрім барвистосплетеного шнурочка з китичками на обох краях, що лежав йому, мабуть, радістю на грудях – таки радість, бо на людях він, хоч і стримано, але реготав, як можуть реготати здорові духом українці козацького роду. Він реготав на людях, бо вдома, я знаю, плакав сухими пекучими слізьми од ненавидності до пліснявих людей, будучи тут абсолютно чесним і водночас примхливим, як та шляхетна жінка, – і все, як мені здається, лише для того, щоб не вподобатися світові, який не подобався йому.

Отже, Він стояв розпливчато окресленою марою побіля мого батька на височенькім дідусевім печищі і спочатку мовби щось говорив до нього. А може, просто посміхався з його розгубленості перед масою повзаючих зміїв, що вже скрутнями квапно згортав їх прямо голими руками, а я щосили затискував повіки, щоб не бачити того нерівного змагання. А коли розплющив очі, видіння постаті батька відходило кудись у темряву мого роздвоєного зору. Натомість чітко почувся легенький скрик божественних нот якогось ще не сотвореного інструмента або людського голосу усіх октав і тембрів («Здалося, що небесний геній британця Шекспіра послав нового місячного янгола – нову Офелію»). З голосу народжувався силует з розхристаним чубом.

Молитва діви то наростала, то затихала, як даленіючий спомин, а я, перебуваючи в її полоні, чув тільки «А вже років двісті, Як козак в неволі», що спливало і спливало, вже котилося валом, а той, хто творив його, то бліднішав, то загорався дивним світлом, яке між часом творило подобу знайомих янгольських дітей, котрі витали над Ним, сідали Йому на плечі, на руки, обтяжені зміями, що, здавалося, ось-ось допнуться до його горла і Він захлинеться їхнім холодом чи отрутою. Проте рухи його не ціпеніли – Він розхиляв зміїні стиски, розмотував удавки і незлостиво кидав їх собі під ноги. Янголята, творені світлом його очей і посмішки, затуляли собою вразливі місця, припадали, тулилися до його обличчя, до грудей, а я не міг ні слова подати допомоги, ніби мою горлянку затиснув дерев’яними пальцями невидимий демон… о, прости мою малість того моменту!

Бідолашний живий портрете, нікчемний витворе моєї кволої уяви ! Як важко скласти тебе з хаосу болів та відчаїв… Навіщо тепер плутатися в голові порівняльному життєпису про міфічного Л а о к о о н а, що також до останнього змагався з насланими на нього зміями, боронив своїх синів (може, також Михайла й Василя) – боронив од пліснявих людей мерзенних, од їхньої злої волі… В дні великої замороки й самоти я тиняюся в пошуках рятівної Любові. Стрічні бачать мої глибоко запалі щоки, згаслі зіниці, нечесане в безладді волосся, що спадає на брудний заяложений комір – отак відтоді плутаюся поміж знайомими чужими людьми, байдужий до них, як і вони до мене, і лиш тоді ховавсь, щоб не зірватись, пристоював у затінку домів чи дерев, коли розчервонілі пики, зашорені в етикет панівної Касталії, весело хихотіли, мов ті злі духи-одноденки, що насміхаються над людським горем, над моєю несобутною Любов’ю. В таких випадках часто здається, ніби навколо сміються мертвяки, пофарбувавши свої плісняві обличчя рум’янами – і це робило їх ще мертвішими… я тоді виходив із затінку, прямував собі в думках далі, все чіткіше вловлюючи сліди ніг, що топтали на дідусевім печищі загадючену мервяку… («Взагалі нам слід прагнути до того, що є найкращим, причому не з тією метою, щоб лише споглядати безцільно, а й живити душу спогляданням його. Як очі милує колір, приємна краса якого живить і зміцнює зір, так і розум треба спрямовувати на такі предмети, розглядання яких, милуючи його, заодно спонукає творити добро», – не пам’ятаю, чиї слова, але з мого блокнота).

  1. Отже, Боря, гречний господар, провів по-християнському – як і годиться, покуштував куті, замінив своїми обидва наші пиріжки, ще й не раз подякував нам, некликаним вечеряльникам, то ми й пішли в бозі, тихо побейкалися од вулиці Леніна забутого номера будинку в якусь Йому знану сторону. Мій проводитель то говорив, то мугикав козацькі мотиви, лиш не казав мені, куди йдемо серед глупої київської ночі. Часом, правда, зупинявся при обочині, з прізьбами перепиняв жестами скажені в байдужості легковики і все повторював їм услід, а потім і сам собі закодовану, щоразу незмінну фразу: «Навіщо ви, хлопці, мене покинули?».

Я гадав собі, що то Він дорікає таксистам, що не зупиняються, а лиш різкими сигналами зганяють нас на обочину, тому ні про що інше ні здогадувався, ні допитувавсь – запобожнений ступав собі трохи позаду нього і дивним дивом дивувався, що поруч іде той самий, точнісінько такий, якого я провидив собі що до його народження, ще в той предалекий травень небувало помної на нашому Посуллі прибутної води в одна тисяча дев’ятсот тридцять першому році – такого ж стрункого, помірного зросту, трохи задерикувате своєю шляхетною подобою лице з поглядом очей абсолютної незалежності; в такому ж строго чорному одязі, плетена тясьмина з наших кольорів на грудях замість зненавидженого мною службового галстука, непремінного атрибуту зап’янілої од влади номенклатурної касти.

Не все впам’яталося, скільки ми отак ішли, з ким зустрічалися, хто зловісно оточував нас живим кільцем, неполюбовно обнімав і ретельно шастав по наших давно спролетаризованих кишенях, але вечерю ми донесли благополучно і, як видно тепер, туди, куди Йому дуже хотілося. Лиш знову повторив боляче… аж мені стало боляче: «Навіщо ви покинули мене, хлопці?».

Тепер я зовсім розгубився від недоречності… незрозумілості його запитання – адже ми стояли перед високим, німим будинком з білої силікатної цегли, здається, на вулиці Суворова (скажіть мені, чи це далеко від нашого Борі, то й я скажу).

Ліфт ми категорично зневажили з уродженої селянської погорди і, таки добре захекані, доп’ялися, може, й на дев’ятий, але Йому добре знайомий поверх. За дві чи за три ступеньки до дверей напроти (за ними, видно, мешкали ті самі «хлопці»). Він, передній, зупинився і, як мені здалося, в чомусь завагався. Ми не підходили ближче, не стукали в двері напроти, не скористалися дзвінком – стояли, мов чужі, де спинилися, але незрозуміло, яким чином були відчуті, може, випадком підглядені у «глазок» (вони були, я точно знаю у кожних камерних дверях кременчуцької тюрми зразка одна тисяча дев’ятсот сорок сьомого року і звалися – може, й тепер звуться «вовчками». Нас, кажу, так чи інакше, але запримітили, бо за дверима брязнуло, як наручний кайданчик, і в тому звукові явилося окуляристе, якесь не полтавське обличчя на короткій шиї невисокої, пригибистої в плечах особини.

Моє тяжке Провидіння… О, мій ти абсолютний Чеснику! Мені здалось, що Ти тут поступився – забрав з-під ніг горщечок з кутею, зав’язаний навхрест ситцевою хусткою, і виставив його на видноту особині… На це не було звернено ніякої уваги. Навпаки. Господар заспішив за двері, бурмочучи незрозуміле «ні-ні-ні», а Ти, ніби та вжалена остами рибина, скинувся всім тілом і кожне слово проказав по-різному: «Навіщо ви мене покинули, хлопці?.. Ви ж наперед знали, що я не піду за вами… що партія ваша кровожадна… що вона сталінська. Вона вбила мого тата!!».

Не по наш бік дверей брязнуло, як наручний кайданчик, і не можна було побачити, чи хоч манюня тінь вини відступництва і зради святого побратимства схолодила заокулярені очі… Мій вечеряльник стояв і стояв, як ударений громом зненацька, і один Бог знає про віщо міркував, до чого себе підштовхував… Я ж Його видів, як і перше, на височенькім дідусевім печищі у загадюченій заплісненій мервяці.

 

***

… В останньому (яке страшне слово!) своєму листі до Феодосія Рогового Григір писав:

,,Київ, 12 лютого 1980 р.

Дорогий Федосю!

Я одержав твого листа… сумного, на грані розпачу: „Все більше людей ждуть – апетитно ждуть – моєї погибелі”. Мені тобі не личило б сього писати, бо ти знаєш (може, й ні?), скільки я зробив і для тебе, і зокрема, для „Млива”.

Вчора, 11.02. с.р., я був у видавництві „Радянський письменник”, у зава сучасної літератури Чикирисова, і він сказав мені, що твій роман іде. Редактором його буде Борис Харчук. Він працює у „Рад.пис.” нештатним редактором, написав (після всіх турбот з боку хороших людей) блискучий редвисновок і запропонував себе (з честю) в редактори.

Отож, вітаю. На Гижу не зважай. Твій Григір».

…До останніх днів Григір залишався вірним Товаришем і Побратимом.

Вічна Пам’ять і Царство Небесне! Амінь!

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!