Феодосій Роговий (1925 — 1992). Сьомий день Великих Поминок

164

УРИВОК ІЗ РОМАНУ «ГРІХ БЕЗ ПРОЩЕННЯ»

 

Я як знав, що наші посульські Великі Поминки триватимуть не день і не два, а як кажуть сільські мудрії, до самого Страшного Суду, поки й світу цього. Бо слава (хотів казати „богу”) ні, цього разу не йому, а їй і таки, рідній, слава на всі часи Пам’яті, що маємо та й ще раз маємо кого і що гірким помином поминати. Тому в оці дні жалоби я майже не сходив з кладовищ – так уже бажалося переслухати все до титла. Переслухати і, скільки моя сила, отак багато повміщати в собі імена насильно згиблих у великих і в малих всеукраїнських напастях. Притулівські жінки і мозоляни щедро носили на гробки щоранку свіже своє поминання – хватало що їсти і чим запити. На ніч я крадькома, ні щоб дуже помітно забивався, зморений жалями он під оті, що при вході, важкі дубові мари на шість некволих носіїв, за звичаєм, а чи про всяк випадок, але постійно вкриті важкою чорною ковдрою з напуском до землі по боках. Під ними, під марами, лежали скручено дві в’єтнамські (може, наші), давно не нові рогожі, впоперек розстелений куль околоту на перевеслі, (трудно й подумати хто б це тепер так постарався, не полінивсь молотити забутим ціпом жито в околот, по-старинному тобто, не розв’язуючи снопа). А на околотині валялася вдень, як непотріб, схожа на напірник затягана шматина червоного, сяк-так стягнута мотузкою, як то раніш робили ворочок для сиру, натрусом напхана стружкою з сіном, – клади в голови, виходить, подушка, на якій приплюскла моя порожня похідна торба з біленого, ще дебелого селянського полотна… либонь, з наших сімен, ще тих, повсюди знаних посульських… мокловодівських конопель, бо ткане (на перший позір видно) з рівнісінької, як фабрична, саморобної пряжі, що аж бринить натягнута, на верстаті, шліхтою просочена.

Не тому, що я лежу на кладовищі під марами на шість некволих носіїв, за звичаєм чи про всяк випадок прикритих важкою, мов попона, ковдрою з напуском до землі по обидва боки і ніч зводить мені очі. Ні, геть не через те раз за разом наступають на мене страхи та шурхоти. А того, що душа моя (та мабуть, і кожного) ніколи не спить. Навіть не дрімає, хоч би тіло й на спочині, – все довколишнє чатує з осторогою. Чатує недремно, щоб остерегти безпечного. І хоч-не-хоч, бере усе собі взамітку. Чи просто відверто щось тобі являє на слух. Або на взір, на очі.

От, приміром, у цей момент зайшло таке зі мною, що буцімто я вже й не тут, не дома. Що душа моя (і я з нею) вільно, мов крилаті, витаємо собі у стрімких висотах і не туди, що під нами ледь озоре пустище. Все воно рівненьке, лиш застиглі на нім горбики, горбики… здалека схожі на хвильки, якщо над простором води війне зненацька вітер. Чого б йому бути отаким, що й життя не набачиш? Весь простір застиг, мов би налякався нашої тіні… мов би нависла над ним (гріх далі й думати) причина пустища… Так побуло зовсім трішки – поки на наше світило не запливла хмарка і на землю більш не падала наша тінь. Застиглі горбики зворушились, як мурашники, і видива не стало.

Я вже, мабуть, якось хвалився (чи кажу оце вперше), що наш рід якось не такий як інші, непосульські, хоч воно й гріх про самого себе отак розмишляти. Моїм розумом думається – чуттєвіші ми в розвитку, ніж ото буває, що байдуже йому, однаково: чуже чи своє, росте чи всохло, чисто в дворі чи й ступити нікуди, вірує – не вірує, празнує чи не празнує вищі за себе сили небесні: що над людиною і в ній живе і творить ізначало природи, якого варто дослухати, якщо хочеш жити розвинуто і в своєму власному світі; що до неї, до своєї природи ж таки, слід по совісті приноровлятись, а не покоряти силою; щоб і в найменшому одне одному не на зло, а тільки лиш на взаємну радість. Не слід, прошу, і не треба нікому нічого перемагати, хіба в ігрищах та в красі, – не слід, прошу, і не треба, якщо бажаєм гармонії, чи, сказати б, вічного ладу в собі й межи людьми усіх соборів і релігій.

Це воля природи, і звичайно собі звичайнісінько, що люди, нею дані на світ білий, не однаково здібні до життя, до розуму, до ремесла, до почування. На вдачу, приміром, я журливий, але як тільки виходив „у поле, на простір, у мене зразу ж веселішало на душі, а в очах туманіло од розчулення, бо ввижалося щоразу, як з маревної далечі вилітали осідлані коні, а на них – козацтво”.

Ти в якісь такі, небуденні для душі моменти совістишся сам себе? Хоч раз на день каєшся, зачувши біль утрати чи незмоги?.. А мене оце на Великих Поминках щодня вночі окликають чи то з неба, чи з кладовища знайомо незнайомі люди. Ти тільки, мовляв, не бійся, ніхто тебе в нас не заневолить. Не затиснуть ні душі, ні тіла…

Я, окликаний навертаю стримано свою задурену страхом голову на ті сполошні гуки, довго причуваюся до свого вишколу душі чи готова вона все це прийняти, щоб позбутися обережності (не смій чуже слухати!), і ще довше, ніж довго, жду, жду, жду: нехай ті оклики повторяються хоч луною. Я до них лину, долинаю з душею, знову опиняюся у стрімких жовто-блакитних висотах, а під нами внизу – скільки зору – пустища, пустища… Навіщо мені таке наслання? Я хочу тих людей, що молодо зворушилися, як повесні мурашники („Попід річкою, де місця стало, люди, що та мурашня, купки собі понагортали і живуть”). Я хочу співставити своє з їхнім і знайти найкраще. („Ні, той, хто шукає істинно, хто істинно хоче знайти, жодного вчення не прийме. Але той, хто знайшов, той схвалить будь-який шлях, будь-яку мету, його вже ніщо не відокремлює від усіх отих тисяч інших, що живуть у вічному, що вдихають божественне”.)

Вже, здається, зовсім нікого не сторожуся, звівся на ліктях, тягну-витягаю тонку свою довгу шию, морщену, як зібрану на зашморг, і прагну, прагнув ту причуту сторону людських голосів, але до межі прагнути, вийти з цеї напівлежачої пози ніяк не посмію: чи з почуття селянської несмілості, чи з вірнопідданого слухнянства або й геть правда – раболіпного страху-остраху. Так і лежу, зависло на ліктях, картаючи себе, може, й незаслуженим проклинанням. Поверну сюди, поверну туди своїм засмиканим розсудком – кого вже тобі страшно, бідолаго ти оглумлений й обчухраний з корою-шкірою до кривавого? Якоїсь зануди могильної з „палат осквернених”? Та ні, добрі люди, зовсім ні… Просто боюся виходити з тієї пози, в якій мене настигли струмені людських голосів. Страшно робиться, коли подумаю хоч крайком свого мозку, що лишень зрушуся в просторі з точки перетину, у якій мене знайшли-запостигли тамті незнайомці з приємними голосами, – втрачу з ними, може й назавжди отой натякнутий зв’язок на коротких хвилях, як то він моментально втрачається в транзисторі, лиш зрушиш, пересунеш оту настроєву червоненьку рисочку хочби ледь-ледь – бачив і знаю, яким порухом ловить бажані голоси Лукія Підорванка своїм транзистором в обід на городиськім вигоні, втішаючи молодиць, що разом з нею чекають Митька Михлика з напашеною чередою.

Вже ніби все переповів, що думалось, а воно пориває в ту сторону, звідки озивалася надія, а може й визвіл. Бо як не пориватиме туди, звідки щойно обзивалася, звучала на всю душу, на все кладовище, на всю мою ніч… хіба кому дано провидіти свою судьбу-судьбину?.. Якби було витримав отак, на ліктях виснучи, бодай малу якусь часину – був би, либонь, од них з отак завдальшки, ну зовсім можливо погомоніти… і таки спитав би ся, чого це ті добродії тривожаться мною, Михликом, начебто губленою коштовністю („Бережімо честь народу – найкоштовнішу перлину”.) Хіба то в них все полюбовно… людьми не тринькаються?..

Спитав би ся… ех, і спитав би ся (тут я зітхну, як можна, глибоко).

Не встиглося спитати: і в серце, і в душу нагло вдарили знайомі звуки – брязнуло схоже ключами, схоже кайданами, і всього мене моментально зсунуло з тамтеї настроєвої рисочки перетину, що і в мені, як і в транзисторі, діє несхибно. Моментально змішалися всі канали зв’язку, всі хвилі прийому. Затріщало з ефіру, як у моїй голові („За це та інше я готовий помститися над своїми глумителями, але до них моя воля не сягала, а Господь Бог не бажав іти на поміч безбожникам”.)

Все тут відбувалося не так послідовно, як я кажу й казатиму, але змовчати про нього не можу, оскільки мене до цього настирює пекуча пам’ять. За тим разом, про який тут казано, врізалося в неї якесь до болю відверте застереження для мого, либонь, чи для нашого житія нетудишнього („Не туди, Митьку (з наголосом на „и”, будь ласка), ой не туди”.) І якби так нагло не зсунув мене з настроєвої червоної рисочки той брязкіт (схоже ключами, схоже кайданами) і перед очі не нависла, насунула строга брама (чорна, як моя ковдра на марах), то спитав би ся: „А куди ж?” А куди ж податися Михлику для спасіння? Куди йому, нетудишньому? Він уже ладен іти деінде, лиш не шлях нічийності… Шукай, Митьку, шукай сам собі вихід до волі над грунтами, а паче них – над пам’яттю землі, що годує. Вона все в собі має і все вміє. Вона єдино вірна твоя поміч. Коли цього не робитимеш, – уйме тобі честі, світовий чоловіче, ніколи не виб’єшся в хазяїни („До нитки звівся мій козак, Усе на панщині проклятій, А був хазяїн…”). Підеш, мовляв, з торбиною попід чужими вікнами за подаянієм – доведе тебе нічийність колгоспівська… Мене, перечу йому – хоч як-небудь, не доведе, з голоду вже не опухну: як отнімеш зароблене, то вкраду натомість… я вже до всякого настосований, такій жизні дякуючи… А з тебе, паничу, сміються, як з дурака всесвітнім сміхом… Строїш-строїш комунію, а зад голий, звиняй, що скажу. Розігнався було догнати чи й перегнати капіталістів, так стидно ж бігти попереду гологузому („І таке інше в наростаючім ітозі”.)

„Той такої тобі, той інакшої… збоку воно, як-то кажуть, видніше („їдне діло говорити, друге діло – плуга перти”.) Михликові перти, Митька в борозну, погоничів не меншає… та все ідейні та все при дармових дипломах… а він, Митько, – одна нога в кізякові, а друга в замісі, бодай ваша путь пропала… – глупнув до мене невиспано. – Про ночви для купання, бач, і не згадую… хоч обіцяно ще к тому празнику сімнадцятого года… ось-ось, мовляв, будемо в лотерею грати, будуть і ночви, і труси, і втиральники з Китаю – аби твоя охота та пощастило… а ні – в нас баня в проекті… Дури, дури, та знай міру: ти ще мому дідові рай обіцяв, дулями обтикуючи його світле майбутнє… Ти, паничу, ціле життя в розкоші виграв на ту лотерею, а я… бодай ваша путь пропала, а Каїн повісився на такім законі… Оддай лучче отой острів, я Січ робитиму… Хоч і в морі, а близько при березі. Земля там придатна і будинок є – дитбудинок колишній. Помниш Крантовщину? Лядовський Більшовик там переховував дітей розумних од голодовки… Давній-давній… тоді ще багатії не ховали своїх палаців за глухими мурами та деревами, як наші аглоєди”, – що воно за таке слово, міркую собі і на всі очі дивлюся на Митька: розхристаний, голова не чесана. Стоїть без уваги до мене, щось налипле виминає на ширпотребівських штанях кобеляцького фасону в рубчик. Обтрусившись, оглядається на свій нічліг, чи не забувся чого. Розчепірює пілки своєї похідної торби, дістає з неї відомий мені темносиній загальний зошит. В ньому вписані виселенці кількох посульських затоплених гесом сіл. Якийсь час він тримає його розкритим, певне, шукає серед сотень требні для нього імена, і ворушить, над ними зосереджений, товстими шерхлими губами: або проказує молитву за упокій. Або спокутується милостиво перед святістю любові своєї до праведної, некорисливої людини. Спокутується за гріхи тих мнимих величин, всякої правлячої нечисті, званих в народі аглоїдами, хто так чи інакше наживає собі розкоші з поту і крові ближнього („І не запереч нас, простяків наївних вірою нашою облудною, не відкидай, грішних, од гурту вселюдського і не осуди нас, окаянних, на вічну смерть за неправди наші і беззаконія”.)

(„Вимушені присяги суть неважні, – одказував Богдан Хмельницький (війську запорожців), – і Бог Всевидець оберне їх на голову того, хто їх вимусив і призивав ім’я його всує. Закони божі, природні і громадські, завжди такі присяги касують, і ви від них вільні (од присяги на Євангілії про вірний послух Барабашеві (1647 рік), свому ворогові отчизни і зрадникові нашому.) А більше за всякі присяги зобов’язані ви своїй вітчизні – самою природою – і вірі святій, Символом її, що ви його сповідуєте. Про се дбайте і за ними обстоюйте, а понад сі жертви нічого від вас не вимагається”.

Козаки, утішені словами Хмельницького, кинулися шукати Барабаша, щоб оддати його на суд війська, і знайшли його в одному байдаку, де він заховався; але як був виведений з байдака на берег, то, вирвавшись з рук козацьких, кинувся він стрімголов у річку і втопився; а козаки тоді загукали: „І загинув нечестивий! Нехай же загине і пам’ять його з шумом!”)

Тепер уже й з виду Михлика видно, що побачив ім’я Марушки, своєї стражденної дружини, насильством та неправдами зрушеної з основ любові до життя. Рівно три хвилини, а може, й п’ять, якщо не стримає сліз, він стоятиме отак нерухомо, як скам’янілий, і вкотре собі твердитиме всім посулянам відомого листа, де є про смерть його Марушки:

„Добрий день, дороге ваше сімейство, з першою Пречистою будьте здорові, як вода в Сулі. Нам аби здоров’я, так його не буде, все прожите, не вернеться. Письмо од вас нам принесла поштарка справно, бо я щодня його жду, хочеться знати за своїх людей: як живуть, чи живі, чи дужі. Ми поки що всі живі, семеро зо мною та дітьми з онуками. До зими з усим готові, грядки поорані – ще так рано ніколи в нас не оралося. Якби погода була стійка, то й на здоров’я не жалівся б. Бува скучно, бо живу сама, хоч і в однім дворі з родиною. Ночі мені довгі, сну нема, то що тільки не передумаєш за ніч об житті, об смерті – все за прошле, прожите. І як ніби все було вчора та позавчора, Мар’є. Життя було нам важке, а временами – смертельне. Здумаю й заплачу. Пишу вночі. Читала книжку про війну – якби вони повішались на ній, як за мого вбитого Грицька Палтоховича добавили п’ять рублів до пенсії. Покинула читать, пишу письмо. Уже й читать не хочеться, слабо бачу і недочуваю – нащо такому й жить, як воно, господи твоя воля та й годі, – скільки прожито…

Буду писать новості, їх багато: Крюк Іван оженився, забрав по-сусідськи Марфу Касанівську. Ходив до першої жінки, до Мотрі Прищепиної, хотів забрать, а вона од нього руками й ногами, не схотіла – наплюєш мені на лоба, якщо збрехала. Копил Володька женить сина на цю суботу. І сам буде жениться… Женяться та розходяться. Векли Касянки онука год пожила, дитина є, розійшлися; друга дочка Гаврила Архипового теж год пожила, дитина є, розійшлися; потім Охмалівської Мотрі син окалічився на роботі, троє дітей – два хлопчики й дівчинка, жінка покинула, а її прокленають з кістками. Дівчину взяла і десь виїхала…

Це за живих, а це за мертвих.

Марію, що прозивали Марушкою, прийомну дочку Михайла Щічки, поховали п’ятого грудня. Просто од алкоголю задубла у канаві. Ішла додому з конституції та упала на дорозі на ісхвальтовій. Ішов автобус та спинився перед нею. Одтягли од коліс у куветь, ще жива була. А ранком підобрали, була міліція, возили на вскритіє – привезли з Кременчука прямо до ями. Оділи люди в своє, бо вона була, щитай, гола. Не було на ній ні сорочки, ні чулок, ні трусів – одне платтячко, мабуть, ще з Михликом справляли; він, кажуть, пішов на боротьбу, спитай мене за що, за кого він стоїть – не скажу, не знаю… Як робила бідна Марушка, так і смерть получила. Поховали з колгоспу так, як треба, труну оббили чорною матерією, а хрест поставили в ногах. Хіба ми в себе на Мокловодах теж отак ставили? Люди ж хрестять не ноги, а голову… то й хреста треба в голови, царство їй небесне, хай лежить, бо вона і нас, переселенців, дуже позорила… Прощавайте, бо всього на бомазі не спишеш і за пилипівську ніч”.

Михлик все ще стояв нерухомо і схилено, як над труною, а по старечих щоках його котилися сльози. Сперегодом Митько поклав собі на місце в торбу того зошита і пішов, пішов поміж могилами, аж до того лежачого хреста, під яким ще нема нікого – там лиш заповів Митько собі могилу, бо буцімто саме на тому місці стояла в ту ніч, переслідувана страхами та примарами, отака, як в листі описана, напівроздягнена Марушка. І та нечітка, часом фантазована, заповнена уявами картина, вже, видно, до самої смерті не випаде з його, такої ж нечіткої пам’яті, бо чим далі в старість, тим частіше стає йому нестерпно боляче особливо ночами, тим частіше являється йому на очі те видиво.

Навіть той, хто гарно знає Митька Михлика, або хоч од людей начувся, як він мучиться життям своєї і не своєї Марушки, легковажно бува махне рукою, бо геть не погодиться, що було воно і буває з ним саме так, як він розповідає. А проте уважимо скаліченого долею чоловіка: його, попри тортури і всякі табірні муки, перенесені ще підлітком, нерідко навідує (я сам тому свідок) і вельми глибока мудрість, і вмотивований розсудок, але він не здатен все це помічати, тим паче щось пригадати потрібне в потрібний момент чи вести сув’язну взаєморозмову на якусь там задану тему – як живе сам по собі, так і сповідується: то, здається, перед усім білим світом, то перед кимсь окремим, йому лише відомим добрим чоловіком чи аглоїдом, негідником, і його вчинки трудно завбачити, бо вони якісь часом виняткові, іноді безглузді ніби абсолютно незалежні од світу, од взаємозв’язку в ньому чи закономірної послідовності, тому їх трудно пояснювати. Все це з ним лучилося все ось, після погибелі Сталіна, од тих батькових та його таборів і пересильних тюрем, про які ми, пригадай, читачу, хоч мелькома, але казали в своїх Поруках Для Батька, у Великих Поминках, які тривають, споминали також.

Отож, і тоді була ніч. Не літня, як оця, що розвиднилась, не на кладовищі і не під марами, вкритими чорною, важкою, як намоклою, ковдрою. Митько, вже й тоді посивілий, згорблений і трохи підсліпий од горя та недоїдань (коли там не коли хто погукає на приварок), ще не лягав, бо звечора захопився собі якоюсь думкою і так поринув у себе, що ніби й світу круг нього не стало. В хаті було помірно тепло од тих двох снопів соняшниччя, які спалив у печі, тому сидів на ослоні, біля вікна, що виходило шибками на старе кладовище, устелене крученою дерезою – гарна хованка для дрібної птиці, а при горю навіть для людини. Посеред долу і того разу було розстелено велику з околоту мату для вечірніх гуляк чи гостей – люди вельми охоче сходилися до Митька посидіти, покурити, бо були це, як правило, охотні до політики чоловіки. Охмарені димами крутої махорки, першу півгодини вони віддавалися смакуванню неквапливих затяжок та своїм одвічним селянським думам, поки на когось, ну, звичайно ж на запальнішого, нападав невитерпний завзяток, та найчистіша людська злість, що, спалахнувши, запалює собою інших і розростається в таке собі вільне, палке багаття…

Тут не місце розводитися про той уже гуртовий завзяток, що захопив, затяг у свій вир вже всіх сидячих на товстій підстилці – не для нас і не на часі нам їхні змагання, „кому і як живеться на Вкраїні”, чому в Підорванки зопріли на фермі ноги в ризяниках: наймичка в колгоспі, і нікому моє не болить. Бо воно й насправді, як кажуть, щирі люди, звідки, мовляв, вона – наймичка – візьме уяву про свій справжній образ, коли перед нею так давно вже не стояло дзеркало правди, коли вона – Підорванка… впродовж невольних десятиліть і століть не виходила з хліва і навіть забула, що є на світі таке дзеркало. А ми все сумніваємось, все перечемо їй і самі собі, що вона – превільна… („Ми через цей сумнів запалялись бажанням дати наймичці в руки те дзеркало… ввести її у всесвітню світлицю науки, культури й поступу”.)

Міг би, кажу, про те казати безконечно, та той невитерпний завзяток погас так швидко, як і палахнув. Гуляки давно розійшлися, так і не почувши од Митька жодного словечка: він, аж страшно, як запав у те своє мовчання, в забуття, якому й сам не знає ні межі, ні краю. Обіпершись боком об стіну, сидів на ослоні, як на березі, а біля ніг… вирувала, мабуть, річка. Ні холодна, ні тепла вода лоскотала йому затоптані, як у пастуха влітку, підошви. Митько то всміхався, то хмурився до річки. Тягся до чогось довгою своєю, тонкою шиєю, мовби напружував слух або вдивлявся в марево, з якого мали б виходити люди, як з того світу. Річка йому не вгавала ні рухом, ні голосом – жагуче котила й котила свої води. І якось не так лунав її голос. Як у нашої Сули, хоч і пливли в ній не дивні, а знайомі образи людей – батьків, материн, баби Русі, діда Лук’яна… Папазирів і в ряду з ним чийсь інший, ошкірений, з одним, на лівім плечі, темно-червоним еполетом – такого носив хтось із його наглядачів… Може, в тюрмі, може, в таборі чи десь на пересилці, – така личина стрічається йому не вперше, то там, то сям майне зловісною тінню, захмурить обличчя… звіщує щось недобре та й засунеться небавом за обрій життя. Образи находили, напливали один на один мішма і ставали водою, що лоскотала й лоскотала затоптані, наштрикані стернями підошви і той терпкий лоскіт піднімався йому з кров’ю до серця, все частіше тьмянив зір, устилав матовою плівкою очі. Річку вже Митько переставав слухати, вона вже не реготала до нього, як лоскотала, а мовби на очах ділилася вподовж, по течії, на двоє товстих повісем, що пливли ніби нарізно, але й нероздільно, однією течією. Ота частина, що попід тим, потойбічним берегом, притіненим лозами та деревами, здавалась темно-чорною, як запечена під ударом кров; ближче до ніг струмить пасмо чисте-чисте, як наші виплакані сльози. Митько чітко бачить, як вони – кров і сльоза – зливаються з образами виджених людей, і все разом стає водою, річкою, сплетеною з двох кольорів і мільйонів у них голосів – батьків, материн, його, Марушчин… а над усіма то спливав, то геть занурювався в потойбічнім, темночорнім, як запечена під ударом кров, той… ошкірений образ з еполетом на плечі… з могутнім, громовим голосом, під яким інші щулилися, приникали до землі, як під обстрілом.

Без ваги і значення, ніби для чужого ока, його погляд ковзнув по чомусь дивному й незрозумілому. Ні, це не ошкірений образ з гарматно-танково-ракетним голосом. Здалося, що в наносі піску при березі забіліло в момент відпливу хвилі випуклий горбик людського тіла, примулений зеленою тванюкою. Митько застиг у чеканні з гадкою, що це йому привиділось, що то просто зблиснула під сонцем чиста, як наші сльози, хвиля, бо звідки тут узятися утопленику, Хіба, може, баба Маринуха… Так це було ще в переселення, коли  насильно згонили тисячі і тисячі людей з їх пращурських золотих грунтів, щоб затопити водою і їх пам’ять, і спосіб жити. Баба Маринуха, будучи одинокою, не змогла перенести навіть думки, що в неї відбирають останню опору – рідну землю, її Мокловоди, поза якими існування не уявлялося. То збудилася в ній „велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили. Тому людина любить найздоровішу, найсвіжішу добу свого існування – дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої пори, коли… так нерозтрачено буяли сили життя. І непереможна… трохи навіть містична через свою непереможність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща пора її існування, до тих людей, до тої місцевости, до тих будинків, рослин, звіряток, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча б свідками зросту її життєвої сили. В цьому є корінь і основа національного чуття”.

Баба Маринуха в той день ходила, бачили, з самого досвітку по царині з якимсь вузликом під плечем у довгій, білій сорочці з прошвами. Усміхалась до ластівок, що петляли в леті при самій землі, озивалась ласкою до стрічної скотини – перед затопом, як на прощання, її сюди нагнали нелічено; розмовляла з пастухами. Перед самим заходом сонця попросила в них скибку хліба та й пішла, пішла поміж травами, туди аж виднілася, де небо сходиться з землею, – там вона вступила в хмару і зайшла в сонце…

Митька мучило почуття і цієї людської провини. Він ніяк не міг вийти з свого мовчання, зі своєї мертвецької застиглості в одній і тій же позі, час від часу чітко зачуваючи лоскітний плин течії тієї сфантазованої, двоколірної річки, її голосів, що лунають йому то холодним сміхом, то глухим стогнанням, то музикою, то стражданнями, то втіхами, і за все те зачіпалася його душа, одкликалася як до сущого…

Митько мригнув каламутними очима, либонь, подивувався, що околотяна підстилка скочена в круг, а людей у хаті немає. Хотів було підібрати ноги на голий ослін, навіть прилягти для зручності, хоч для якогось відпочинку, та зупинив і насторожив тупіт. Глипнув у вікно, знизу затулене од холоду солом’яною маткою, і з першого погляду забачив на початку вулички до старого кладовища якусь у білому, як баба Маринуха, постать, що ніби близилась, квапливо близилась, то перескоком через невисокі кущі дерези, то кружка обминаючи їхню колючу непролазність – ява чи увиділось. Чи продовження то маревного мовчання. То була жінка в білому вбранні або у самій сорочці. Тепер вона десь присіла або ж упала на бігу, щоб перебути в схованці, либонь, од тих двох темних на фоні погідного неба – двох, кажу, темних чоловічих фігур не з полюбовним, мабуть, наміром. Двоє вже не микалися сюди-туди, мов гончі, що загубили слід, а мчали напрямно. Уже чувся важкий тупіт їхніх ніг і майже водночас слабий удар кулака чи всього тіла об сусідню браму.

„Таки об сусідню…” – переконувався Митько Михлик сам собі і чимдуж тягся у верхню шибку, щоб заспокоїтись, не мучити себе потім сумнівами, що та втікачка не шукала спасіння в нього чи в його дворі, а була якась, може, гуляща, одного поля ягідка з тамтими двома. Бо чого б це ні з сього, ні з того порядна жінка гасала серед ночі в отакий мороз по старому, в дерезі кладовищі та ще й напівроздягнена, бо в білому. Гляди, щойно вирвалась од бахура з постелі, теперечки глупствує, а то, чого доброго, й приманює рятівників, щоб ті дві темні фігури заскочили тебе зненацька, заламали з тріскотом назад руки і запитали, хто ти їй такий і яке в тебе до неї ділечко („В мене горе не якесь, Ой, да в мене горе великоє! З горя ніженьки не ходять, Ой, да в мене ділечка не роблять”.) Хоч і маєш делікатну до спочуття селянську душу, та за неї ж (од сучасних п’яних бузувірів) напевне матимеш на вічний поминок…

Воно, може, оте й справедливо кажеться, що ти спершу сам собі потрібен, а тоді вже людям”.)

„Таки об сусідню… не в мою браму стукано”, – умовляв своє сумління, переживаючи щось неприємне і ще пильніше, ніж перше, вдивлявся за вікно в погідну сіру ніч, шукаючи ту, може, й гулящу, але в білому, як баба Маринуха, що пішла поміж никлими травами, туди аж виднілася, де небо сходиться з землею – отам вона вступила в рожеву хмару і ввійшла в сонце… („Нема людини. Звели зо світу… Ото пілати!.. Пропала б ваша путь! Зробили отакий дурний потоп, понищили золоті грунти, збавили реліктовий наш посулянський дух і побут з природою, а винуватого нема, всі збоку, відповідати за видимий злочин нема кому, хоч творили його отвєтственні …. пілати.)

Думка билася й билася, а Митько дививсь ,, ніби над ним не мала сили і тепер он та простягнута рука, що тягнеться, може з останніх сил до клямки чи до брами – кожної миті могло пролунати стукання, і він аж відхилився. Аж приплющився, щоб почути звуки не наяву, а ніби в заплутаному напівсні. Хай здається, що він так і лежить, як лежав, нерушний, у смиренній позі, що він зумисне сам себе не обманює, що готовий хоч і в цю мить вийти надвір, вступитися за ту незнайомку чи бодай накричати на її переслідувачів: він-бо знає, що таке насильство, – каже і каже свою готовність вийти на прю („Мільйони в бій, в останню прю Хто поведе?”). Каже і каже, оступаючись од вікна, внизу затуленого солом’яною маткою. Чи то в грудях так гупає серце, аж у вухах лунає, чи та простягнута рука дістала брами – безперестанку, мов на хитавиці, змагаються ті двоє „чи”, то руйнуючи, то мов заколисуючи розбуджене сумління. Ніби мимоволі, знехотя, підблизився до хатніх дверей, взявся до них обома руками (так трудно відчиняються і зачиняються, набряклі), посмикав їх сюди-туди – таке, як виходити надвір, боронити жінку в білому од тих двох темних фігур. Не відчинившись, ступив було ще раз до вікна, але тут же повернувся. Взяв у кочергах благеньке рогачилно (забувся, чи защіпав сіни після тих гуляк-вечірників), помацав („Знайшов не знайшов, а помацати можна”.), покрутив, як його способніше робити, і засилив упоперек попід скобою („Дірка була викопана в стіні невелика: так тілько можна було руку туди засилити і витягти що-небудь поблизу”.) – нехай будуть хоч хатні двері на запорі, бо-таки забувся, чи защепнуті сінешні.

„Поглупствують, пожирують та й помиряться…” – вгонобив сам себе, як забожився, а вагання між сном і явою залишилося в ньому, часом остаточно переважувала догадка, що то була якась близька йому дійсність. Жінка в білому вже здавалася знайомою, а слабий удар рукою в браму тому й слабий, що в неї могли буть так саме скалічені пальці, як і в Марушки – вгонобляв себе і вгонобляв, а ноги човгали з невеликими пристойками для подібних суджень, а може, для прислужання до надвір’я – човгали, кажу, до тієї глухої стіни в хаті, де стояв давній-предавній піл з подушкою. Ось підліз під рідкувате для зими своє ряденце, ткане відомим селянським способом з колірними перетканнями, гарно тепер обтикаюся для зогріву, щоб не підвівало, щоб не перестудити, бува, порушеного тяжкими працями поперека та й нехай гарне сниться.

“Ти б сідав до столу, Митько, – вже вдруге нагадує Марфа Личачка, того дня розпорядниця на кладовищі. – Поминки на Україні – найбільший празник, Михлику… маємо кого поминати, допоки й роду нашого… сідай, сідай,” – наливає в чарку, кладе ложку і киває до мене, щоб я тормошив його з того западистого мовчання, якому сам нещасник не знає, не шукає ні межі, ні краю.

Добре, що в мене до Митька до Михлика спочуття, як до дитини. Я для нього – теж як ніби батько. Тому й без мови, а лиш рухами та поглядами вчуваємо один одного, якими думками кому думається, що готова душа твоя прийняти та що на ній лежить печиною, а поза нею – втіхою.

Видно мені, видно Митьків світ, бо на лиці його знаки. Та він з ними й не ховається навіть од недруга. І тут, за поминальним столом також. Знамо, чим вурдиться, чим закипається його душа: царство небесне твоїй Марушці, бабі Русі, Баглаєві Федору під Дніпровою водою, Лук’яну Шелезі (Біломор-канал живий і вода з нашими слізьми-потом в ньому ще не висохла), нехай царствують невинні, а перед вами, отвєтственні, – земля б розверзнулась… („Трудно молотить цю осінь пшеницю: дуже туга, не скоро вибивається зерно, дуже сидить у мохунках, бо незарідна, припалена”.)

Люди вже наговорили такого про ту Митькову ніч, що коли про неї спам’янеться, годі й микатися до справдешності – щоразу щось, та нове. Всяк тепер балакає про своє, гарує в тому свою ціну. І на Митька, і на ту в білому, і на фігури в темному. Хоч суть цих казань таки спільна: було таке, було…

„Тепер думай далі, Михлику, – сказав йому, як пом’янули й закусили, – бо мене кликав, он через Марфу переказував… кликав, кажу, Прокіп Більшовик, чуєш? („Ми, українці, для них реальні і небезпечні противники. Та не варто зараз про це. Ми і наші цілі надто оббрехані, щоб я міг коротко пояснити трагедію свого народу”.) Благословляйся, Михлику, про своє, а наше ще загориться, спалахне, лиш прийде час-година.

… Та ніч упала, як у яму. А коли розвидніло – не питав себе більше, чи щось трапилось на кутку, чи ні: як спав одягненим, так і вийшов на вулицю. Пройшовся вздовж понад загорожами, обережно зиркаючи, мовби ненароком в сусідські вікна, але ніхто на нього не зважав, не зупиняв, ні про віщо не запитував – стрів лише двоє нецікавих знайомих облич, почув звиклі вітання. Отож бач, а ти ждав зачіпки, хотів було приподоблятися, як хто бува запитає… Ніхто не чув того тупоту, не бачив тієї непритомної жінки… даремні твої гризоти. Хоч би кому й похвалився – ніхто не повірить, ще й насміються. Не віриш – сприймай за казку. Не віриш – тоді я розповім своїй вербі над шляхом… або травам, що вмерли од людини під затопною водою. Всім би мусило бути пам’ятно, що природа тонша за людину в своїх почуттях. Людина вірить тому, чому хоче вірити, почуття її недовершені й мізерні… Вона здебільшого не гожа ні пророчити, ні наперед сказать, ні тобто здогадатись… здобутися на кращі почуття і задуми.

Забивав себе і тепер Митько чимсь іншим (аж ген йому мріє: чи то люди, чи то коні, а може копиці сіна) – забивав, лиш би відкараскатися од тієї з’яви, що нагадує… поникла під його вікном… під чужою брамою, під тином… тіло знепритомнілої жінки. Все рідше постає той образ, тьмяніють його характерні риси, заледве чутно слабий її стукіт (може, і в неї калічені, як у Марушки, пальці), але щоразу – то не менша кара. Чому було б не вийти, не переконатись, хто вона? Завіщо переслідувана? Самому, самому… самому все це бачити, знати, а не смиренно тепер відбиватися од людських теревень. Погоджуватися з їхніми припущеннями, що якби, мовляв, та якби, то, може б, вона і повернулася до розуму.

Митько тільки мригає, нічого на те не говорить. І від столу не встає, хоч і не їсть, а тільки мригає і мригає. Очі, правда, не заплющені (значить, не найшло на нього оте припадкове мовчання), хоч видно по туманові в очах, що навколишнього не помічає, що живе він у своєму світі.

Чи то справді була його Марушка, як доводять жінки ще й сьогодні, ось тут, на кладовищі?.. А гналися, що ви мені не кажіть, Герасько Жужманівський та Савус Борисеня (з наголосом на „я”, будь ласка). Вони, псюги… Бо чимало правди співпадається. Вони, псюги (сам Герасько пробалакався в обід на вигоні, будучи гарно випивши). Пробалакався не просто так, по глупоті своїй уродженій, а чванливо, з задачею, як і годиться задаваці, сказали б у нас на Посуллі. Він і той же таки пришелепуватий Савус, дружок, першого разу, засіли Марушку – була вона гарною воїнською дівкою, у них і в будень носили по три разки намиста з дукачами: великий срібний на душі, а по боках його – два менших; заспіли за пранням на Сулі, накрили мокрим рядном, ну домагатися її знаного човна – легкий, фарбований, ні, розмальований; посередині крихітна хатина в рушниках, а на носку – казкова саморобна квітка. Надумався активіст Герасько куркулити Марушку-сироту… Тоді її тільки побили, бо про захований у лимані човен не призналася. А сперегодом залізли в хату, у вирване вікно… („А на торговиці, де коней та волів продають – скільки там мошенства та неправди!”)

На цім якраз моменті Митько Михлик (з наголосом на першім „и”, будь ласка) заплющує очі, ніби інакше не може стримати, ні сліз, ні стогону, каже з мудрої книжки заучені слова, похожі на молитву: „О, Вседержителю, великий і єдиний, я завжди з Тобою, у Твоїй кріпкій руці, тому знаю, що зі мною не може нічого злого, насильного трапитися. Те знання об Світові, той спокій Природи, нами прісно гвалтованої („А найперше дай, Боже, щоб загинув Інквізитор наш великий, та щоб більше не було їх нині, прісно і вовіки!”), які Ти даєш тим, хто, зрікшися суєт безсилих, повністю віддався Тобі – це справжній рай. Без Твоїх труднощів жив я, пливучи. Як найдрібніша порошина, що мерехтить собі у променях сонця й Природи: легесенька, вона часом піднімається, скільки в неї Духу, Знань і Твоєї волі, сама стає – як маленьке сонце. Та не знав я, що така гіркота може поймати грішну душу людини. Забув Твою науку, що жінка стоїть, як брама, при вході в Білий Світ – так само при виході з нього…”)

Уста його все ще ворушилися – либонь, він уже далеко-далеко звідси. Попрощавшися з Марфою, з кладовищем, вже прошкує луками та піщаним безлюддям, що починається за нашою цариною і стелеться то буртами, то перебалками аж до порома… (Трапиться їхати понад берегами Посулля – поклоніться моїм коханим плавням, островам, лиманцям… На нас, Окраїнців, знову повіяло, як наливним житом, „Ще не вмерла Україна”.)

Їх набралось тоді куркулити ціла партія (босоти і ледарів). Заглядають, лазять по чужих дворах та городах – сліпа сила завжди веде до гибелі („Був Миколка-дурачок – була булка п’ятачок. А як стали комуністи, то не стало чого їсти.). Мордували вони Марушку, мордували – Герасько з Савусом – поки не придумали прищемляти їй пальці дверима… щоб захрускотіли прищемляли. А її мальований човен тим часом лежав на дні у Козацькім лиманці…

Геть-геть уже по другій світовій війні Марушка зважилась на помсту. Як збита з глузду, втекла од Михлика… Набрала в слоїк гасу, в кишені – клоччя і… пастухи бачили якусь дивакувату жінку на Добробатьковій могилі, через неї битий шлях між Жужманівкою та Городищем. Бачили на заході сонця, а погрібник Гераськів загорівся мовбито того ж вечора…

„Якби воно була в жінки защита, – це вже гадає Марфа Личачка, – то отвітив би Герасько. Ще й як отвітив би! Всяк хам показує свою натуру, а нам мовчать? Це був би чистий страм… Подумаєш, Герасько-Дурасько!.. Бери його під козирок, бо він партійний бригадир… ручкається на совіщаніях в районі з самим Миколою Первим. Знаємо ваші ручкання… Ось я власть, а ти низота – що ти проти мене: зімну, зітру, забуду… Знаємо й таке. Воно й тепер над нами торжествує – твоє зімну-зітру-забуду. А коли з-під вашої кари вивернемось – сказати не берусь. Про це спитайте у Вікентія в Різночинця, вони вже лаштуються, вся молода братія за ним настроєна. Бо й досі ж п’яні гульки на острові… Коли кому й лучалось ненароком зблизиться до того острова, то з ляком тікали від нього, бо, кажуть, велено стріляти на постороннього; у них же в руках вся охранка… А Вікентій, кажуть, з Данилком та Яринкою підпливали під самий берег… і по косі ходили, і все бачили, і все чули („Перве намистечко у чавунці попід вінцями – то вже вода починає закипати”. „Закипає в морі піна – буде, браття, переміна”.)

Раз я чула, як Марушка просила в голови одходів для курей. То вишкірився, як пес. Як обізвалась, то так як возом ніби його зачепила. Хто ти, мовляв, така для колгоспу, що прийшла до мене… і де твій батько-індус неусуспільнений… А де ж мій тато? – знітилася було Марушка… ви ж його й з’їли… не солячи з’їли, як би вас пранці та черви поїли, гнидники ви отакі несосвітенні. Він ще й докоряється індусом, що не пішов до нього в колгосп, з ума та з толку… Та як заходилась, як заходилась доказувати. Бо воно, про колгосп кажучи, як у тій приказці: як хто хоче, так по своїй матері й плаче: іден нишком, другий вголос. Що ж ти тепер докоряєшся про Марушчиного тата? („Сину мій, коли прийдеш до нас?” „Тоді, нене, прийду до вас, як павине пір’я наспід пірне, а млиновий камінь наверх випірне”) Що ж ти докоряєшся і куди ви, обмовники, чоловіка приснопили (царство душі твоїй матері, це її слово). Що то за власть така, що в неї стільки ворогів, скажи на божу милість? Архип, Марушин тато, людина чесна, якби всі ми такі („Хоча в Січі були люди різні, однак панувала там така чесність і така безпека, що люди, які приїздили з товарами, по товар чи в якихось інших справах, не боялися згубити й волосини з голови своєї. Можна було на вулиці залишити гроші, не потерпаючи, що їх украдуть. Будь-який злочин супроти чесності гостя або січового мешканця негайно карали смертю”.) Підожди трохи, поміркуй своє, поки я Панька Папазира відправлю… Так і знай „ненаські люди” послали щось вивідувать, а не поминати праведників (Марфа налила дві чарки підряд, дала милостиню в руки – йди своїм шляхом. Панько здогадався – пішов навпростець через могили, туди десь, до берега. Марфа не стрималась – сплюнула, як од гіркоти в роті, перехрестилася з прощенням, що лихий дозвів плюнути на святу землю та ще і в такий день, а далі – до перерваної мови).

„Цікаво, чи виходить з людини, як умре, нечиста сила? – дивиться, чи не вертається Панько. – І куди вона дівається, якщо виходить? Невже не щезає, невже передається в рід?.. Хто не знає правди, той мусить її з брехні вигадувать… Чули? – Марфа розпорядниця до людей, до поминальників. – Та хіба Митько, самі подумайте, міг би так відповісти – „ти, Вікентію, гордість наша і всеї України” чи щось таке подібне. Ніхто з нас вголос так би не сказав – ніхто на все село, а може, й на все наше гибле Посулля… хоч і молимося нищечком за таких людей за самостійних. Воно, стерво, не при хлібові згадуючи, прости мене грішну (перехрестилась ще раз, услід Панькові сплюнувши) отаке твердить… Хто не знає, кажу, правди, той мусить її з брехні вигадувати. Хіба Архипа воїнського не таким чином звели зо світу? Хіба не оббрехали свої ж, українські хамлюги?

Мав чоловік, Архип воїнський, височенний дядько з козацького сословія – мав, кажу, ятері. Пар з дванадцять, мабуть. Всі на парених обручах, з добренної, з якоїсь запахучої пряжі. То ловилося в нього і по три цеберки линів чи карасів і по чотири, якщо риба не залягала на погоду. Велося так воно й велося, вже й при колгоспові Архип рибалив, сім’ю рибою содержував, людям продавав і так давав – Марушці, своїй дочці єдиній, на того човна на мальованого стягся – дуже вже цього хотіла дружина. І вмираючи, це заповідала… Поплив одного разу трусити вдосвіта – гульк! Чуже порається біля його ятерів: витрушує рибу в човен і викидає, витрушує – і викидає. Викидає неабияк – трощить обручі або ріже скіском ятір. Инчий, може б, і стримався, а він, Архип… замахнувся веслом з-за голови і так огрів того, що з довбанки порався біля чужих ятерів, так огрів, що злостивець… зареготав неборака так неприродно й дико, як очевидно реготала первісна людина. А з перекинутої довбанки спливло все, що могло, разом з її господарем…

Що на нього тільки не казали, на Архипа з козацького сословія: в нього й батько сякий-такий і мати не краща, а дід служив в царській армії… був Кавун, а зробився Кавунов, тобто займався підробкою документів, хоч і дурному видно (а розумному все до нитки знано), що Архипів дідусь був, кажуть, могутній і силою, і красою, і розумом, то його москалі й підробили, обрусили для своєї користі, бо так воно – спитайте в розумних – з давніх давен робилося щоб москалі в усьому були передніші, хоч би й нашим талантом, хоч ми їм і Москву заснували… („Хіба ми винні, що московські дзвони голосніші од наших?”) Що на нього тільки не набалакували, на Архипа на Кавуна, добренного дядька з козацького сословія, а він чуство мав до всякої людини – не кинув тоді напропаще свого ближнього, а дістав з води, з того місця, де вже бульбило. Смикнув на себе, хотів волокти в човен, щоб рятувати. Та крадій був ще при пам’яті: з рота вода струмком, а руками згрібає з голови жабуриння слизяве та ряску. Глипнув на Архипа ледачими очима – посміхнувся Архип: пізнав сусіда… такий собі, миршавий чоловічок, все було на чуже надиться, як то кажуть, – не говівши, не болівши, а пасочки їсти. Або, звиняйте за такий жарт, що сюди лиш одним словом, а стосується: іду, мовляв, – лежить, торкнув – не біжить. Узяв – воно, вкусив – г…о. Сусід був тоді за сількора, писав дописи на людей. Архипа теж прописав у райгазеті, клеймив за ятері підкуркульником – не видно тоді багатьом було, де правда… все переверталось в тому перевороті, все добре нишкло або гинуло, а зле, безбожне одолівало – не ставало чистої, немішаної правди: Архипа скепкували придворні лжесвідки, заслали в колючу тундру, а сусіда, як підручного вписали в ряди борців за нове життя…

До друку підготував Юрій Роговий.

“Українська літературна газета”, ч. 17 (283), 28.08.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!