“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
ОПОВІДАННЯ
Після довгих років служби у війську доля закинула мене до наддніпрянського Кременчука.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І ось нарешті я зазбирався на рідну Білоцерківщину, де народився й виріс.
Минаючи тумани я взявся долати тернистий і крутий шлях до рідної хати. У пам’яті постали минулі роки, які промайнули у війську і поза ним.
Коли досвітню імлу пройняв перший промінь, я вже здолав половину шляху.
А ось і моя Іванівка. При в’їзді – кладовище. Зупинився, аби вклонитися могилам батьків, родичам і знайомим. Надворі озивалися цвіркуни. Невеличкі хмари перелазили небесні пороги, десь коса якогось господаря будила рань, а роса вмивала цвіт.
Потім завернув до рідні, де пробув кілька годин, а ще через деякий час автівка звернула на мою вулицю, на якій, привітно усміхаючись, в цвіту красувалися в’язи, клени, ясен, тополя і верба. В сірих капелюхах стояли знайомі з дитинства будинки.
Авто м’яко зупинилося біля знайомого паркану. Я не поспішав виходити – сидів, міцно стиснувши кермо, і дивився крізь лобове скло на хату, де колись почалося моє життя.
Підійшовши до воріт, я помолився й привітався з рідним обійстям.
Минуло сорок років. Батьків давно не було на цім світі, а хата… хата продовжувала жити. З димаря йшов легкий димок, на підвіконні цвіли чужі герані, а на подвір’ї висіла чиясь незнайома білизна. Хата більше не належала моїй родині за документами, але кожна тріщина на фундаменті була закарбована в моєму серці.
Раптом море згадок, щось важке й нестримне, накотилося на мене. Я згадав запах свіжоспеченого хліба, що випливав з цих вікон, скрип сінешних дверей і тихий голос матері, що кликала вечеряти. Сльози самі собою бризнули з очей, затуманюючи краєвид. Я витер обличчя долонею, глибоко вдихнув і вийшов з машини.
У променях сліпучого сонця моя рука повільно відчинила хвіртку. Нові господарі, мабуть, були на городі або в інших справах, бо на подвір’ї панувала тиша. Я підійшов до стіни хати й мої пальці торкнулися шорсткої поверхні. Мені здалося, що стіна відгукнулася ледь відчутним теплом – наче стара будівля впізнала свого сина.
– Здрастуй, рідна, – прошепотів я.
Підійшовши ближче, глянув ув очі рідної хати, себто – вікна, й побачив у них свої очі. Різниця була лише в тому, що вони мали різний відтінок через сльози, що котилися з них. Ми обмінялися люб’язними усміхами, але я відчув, що мені трохи бракує душевного спокою. Я щось невиразне пробурмотів, від чого мені трохи замлоїло під лопаткою і я згадав про останній свій приїзд, ті ж самі дражливі думки та почуття й попрямував далі.
Я завжди жадав цього ностальгійного чуда, коли планував відвідати батьківську хату і стежки мого дитинства. Здавалося, що хата завжди чекала на мене.
Викликаючи в моїй душі ніжний лоскіт, все довкруж оживало: білопінно квітла алича, між блакитно-ніжних пелюсток звучав весняний джаз, шумував верховіттям сад і навіть квіти струшували з себе малі краплинки ранкової роси. Потім пішов углиб саду. Ось стара яблуня, яку ще школярем садив разом із батьком. Я підійшов до неї, обхопив руками її покручений стовбур і притиснувся щокою до кори. Так само обійняв і стару грушу, і вишні, що вже ледь трималися землі. Кожне дерево було для мене живим свідком щасливих дитячих та юнацьких літ.
Оглядаючись навколо, в кілька змигів ока звернув увагу на лужок, що розцяцьковано зазеленів у саду: в усьому несхибність та усталеність. Прикрашений нарцисами, рябчиками, крокусами, тюльпанами, та найбільше – кульбабами, жовтими дикорослими сягнистими квітками, які заполонили все навколо, той лужок викликав у мене не тільки захват, але й інші невиразні й зачаєні почуття, що затаїлися в закамарках пам’яті – біль розлуки й утрат: дідів з бабусями, батьків і багатьох односельців.
Згадалися шкільні друзі, а ще татові чи мамині, а також братів і сестер приязні усмішки, розмови дорослих і солодкі дитячі сни.
Стоячи посеред дворища, я заплющив очі лише на мить, і реальність розчинилася. Я раптом чітко побачив, як з-за рогу хати виходить батько з оберемком дров, а мама, усміхаючись, виносить на поріг глек із молоком. А ось і всі їхні діти – я сам, ще зовсім підліток, і мої старші брати та сестри. Вони бігають наввипередки, сміються, їхні босі ноги здіймають куряву, а повітря бринить від їхніх дзвінких голосів.
Це було так близько, так справжньо, що я простягнув руку, аби торкнутися плеча брата. Але видіння розтануло в променях передвечірнього сонця.
Під самий вечір, коли вже вечорове сонце пригасло, вся гама кольорів і звуків була притлумлена. Тільки десь поряд, неподалік хати, чувся пересвист солов’я. Я розумів, що все це я бачив вже не раз і не двічі, що це свято було звичним і знайомим, але чого мене обпікав нестерпний біль розлуки із селом і тими, хто колись дарував мені диво? Я знову заповзявся вслухатися в тонкий подзвін серця – ніби струна десь бриніла. А тут ще голо-босий вітер розгулявся, змішалися фарби, загриміло, загуло й, наче з неба сльози, посипався дощ. Спочатку він викликав настороженість, напругу і певне пригнічення, і я поспішив до автомобіля. Попервах він разом з вітром побуянив, погрався з громом та блискавицею, а потім, відбиваючись луною навколо, все разом стало віддалятися, гублячи свою силу й енергію. І раптом все затихло, вмовкло, вгамувався вітер, завмер сад, з’явилися перші післядощові промені. Омивши і землю, і сад, дощ покинув село, засвідчивши і свою участь у щемливій зустрічі.
Я ще довго стояв на порозі свого минулого. Знав, що тепер, після цієї зустрічі, я в душі заберу цю хату з собою – і вона світитиметься вічним вогником любові та пам’яті.
Настав час повертатися до рідного міста. Запах вологого асфальту вулиць мого села змішувався з ароматом садів місцевих осель. Я вкотре озирнувся й став прощатися з рідним селом. А вже за ним знову звернув до кладовища й зупинився побіля могил своїх батьків – охоронців сімейних таємниць. І тоді я зрозумів: навіть на краю світу подих рідної хати й обійстя, де зростав, йтиме за мною, як вірна тінь.
Село зоставалось позаду, а в моїй душі і серці безупинно оживали різні – бачені під час зустрічей і згадані на цвинтарі – обличчя. Я згадував тишу двору і свій куток під назвою Цимбалівщина, бачив береги ставків, що утворилися від невеличкої річечки Червона і пам’ятали голоси минулих поколінь. Тієї річечки-потічка, яка в окремих місцях розливалася у повноцінні зариблені водойми і яка несла свої води від краю до краю села протягом кількох кілометрів.
У пам’яті поставали ярки й видолинки, степ і лісосмуги, де разом з товаришами випасали корівки. Це те, що й досі неможливо викреслити з пам’яті, що пульсує на самому денці мого серця.
Потім я часто згадував цю поїздку та зойки душі і щоразу мене огортало величезне хвилювання й збентеження. І я здогадався чому – бо ніколи, ніколи не осягну всієї таємниці того щему, які охоплювали мене під час відвідин батьківської хати й повернули мені силу і світло пам’яті.
Я ще повернуся. Я обов’язково повернуся до мого села, щоб зустрітися з юністю й вдихнути аромат його вулиць і кутків, бо воно закарбоване в головному змісті моєї душі і її почуттів. Я повернуся, бо Іванівка – частина мене, а я – маленька частина його. І моїх почуттів достатньо, аби любити і пам’ятати його крізь відстані і перешкоди.
6.01.2026 р.
м. Кременчук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.