Джорджо Щербаненко (Італія). Новелетки

566

НІЧНА ГУЛЯНКА

Він вийшов на балкон узяти віника й побачив, що вже розвиднюється. Повернувшись до кімнати, почав замітати крихти розсипчастого торта, який їла дівчина, стрибаючи голяка з крісла на диван і знов на крісло. Тоді було все так гарно, а зараз кляті крихти валялися скрізь – на підлозі, під шафою, між подушок дивану. Якщо дружина після повернення з моря знайде хоча б одну, вона вивчатиме її, як детектив Скотланд-ярду, й одразу ж усе зрозуміє.

Тут і там залишились недокурки, один із яких дівчина поклала, не загасивши, на край столу, і це було найгірше, бо на столі чорніла пляма. Доведеться дзвонити мебляреві, аби знищив горілий слід, інакше станеться непоправне. Ось обгортки цукерок, порожні пакетики від солодкого мигдалю та інші докази. Все розкидане по паркету, бо дівчину чомусь тягнуло на підлогу. Вони провели там понад годину, перенісши туди ж програвач, який вона прихитрилась швиденько зламати.

Коли він усе поприбирав і поставив на місце, його охопив страх, що гостя могла залишити ще якісь ознаки свого перебування. І він, мов мисливський пес, почав кружляти по кімнаті, стаючи на коліна, ширяючи очима в кутках – скрізь, де виникала підозра.

Знайденого цілком вистачило, щоб укритись холодним потом: загадковий, але безперечно жіночий ґудзик, паперова серветка зі слідами помади, напис «кохаю», зроблений тією ж помадою на телевізійнім екрані. Мабуть, було й щось інше, але починався день, до кімнати зазирало сонце, і він майже спав стоячки. Знав, що завтра і в наступні дні має приховати сліди нічної оргії, однак не відав, чи вдасться це зробити до кінця. Скільки клопоту після жменьки розваг!

 

ДЖЕНТЛЬМЕН НА ДОРОЗІ

Йому не хотілося брати попутників, але ця білява німкеня мала таку коротку спідничку над довгими стрункими ногами, що він зупинив машину.

– Я Болонья, – сказала вона без усмішки. –Ти Болонья?

Е ні, я Равенна, сказав він сам собі й заперечливо похитав головою.

– Я гроші, – мовила німкеня, гінка і гнучка, пропахла морем квітка, витягаючи тисячу лір.

Дівчино мила, зробити гак у сто кілометрів за цей жалюгідний папірець? Ти, мабуть, не при тямі, думав він, вмикаючи мотор. Німкеня схилилась над віконцем, у розстебнутій жакетці затріпотіли груди.

– Я кохання, ти Болонья.

Вона була в тривозі. Можливо, втікала чи гналася за кимсь або мала намір ошукати його.

Вагаючись, він посадив її в машину. Йому не хотілось пошитися в дурні. Одразу ж за Ріміні збочив з шосе у гайок і зупинився. Серйозна, ділова, вона мовчки скинула жакетку, спідничку, бюстгальтер і повернула до нього сумне обличчя. Їй було не більше вісімнадцяти, але замість бажання її голизна викликала в нього несподівану жалість. Він кинув назад її речі, підштовхнув до машини і заднім ходом виїхав на шосе.

– Чому ти ні? – здивовано спитала вона. Я Болонья швидко?

Так, швидко. І задарма. Які дурні ці німкені!

 

З італійської переклав Юрій Педан

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)

Прокоментуєте?