Джерело

Светослав НАХУМ (Болгарія)
 
Я – трава. Я – дерева. Я – кущі. Листя. Соки. Вони хльоскають мене по обличчю – прагнуть мене – вірять – дихають через мене – вічно живі – природно.
Я тікаю. І шукаю. Я шукаю і тікаю.
Вода – унизу. Надра. Витікає. Випаровується. Ллється. Проникає. В надра.
Де Цнотливість?
Лісова стежина – реальна. Склепіння – зелене. Сутінки. Розширення свідомості. Прозріння, Споглядання. Хто годен збагнути це, той повертається назад у часі. Очищується.
Правильно мені казали – не шукай. Не шукай Його. Не зможеш Його знайти.
– Хто шукає, знаходить, – відповідав я з очевидною безглуздістю. Потім кричав:
– Я шукаю Цнотливість! Ви занапастили її! Де вона? Чому? Коли? Коли ви це зробили?
Селяни озиралися до мене й глузливо запевняли мене, що джерела не існує.
Брешуть. Не може бути. Воно десь є. Воно в цьому лісі. Воно є тим, чим є сльоза – ключиком до гармонії. Воно є основою – перед зачаттям.
Куртка залишається в терні. Взуття – в багнюці. Штани і скелі взаємознищуються. Речовина й антиречовина. Тіло розбивається в проваллі. Думка згасає в розрощеному черепі. Дух убиває себе сам і розчиняється в Космосі. Почуття повзають між травинок. Принюхуються. Бажають.
Я завжди уявляю його собі так – Воно буде під грушею-дичкою, всуціль загородженою ожинами і пекельними бур’янами, Воно буде ідеально круглим, ідеально гладеньким, ідеально чистим, холодним, наче хвіст комети, живим і справжнім – Воно є безсмертним, і я навіть не допускав, що це може бути брехнею. Воно буде недоторканним, незалюбленим, ненадпитим, небаченим, невідчутним навіть інтуїтивно. Воно буде першим, що побачу лише я, незалежно від того, чи заслуговую цього – так визначить Природа.
І я нахилюся, і припаду вустами до водяного опору. І тоді відчую запах хробака, який їсть землю. І бактерій, які знищують падаль. І стеблин, які п’ють мінерали. І краплі, що жене Ядро Планети. І втягну все це у себе. І тоді візьму. Багато. Безмежно, Недосяжно. Бездонно. ВІЛЬНО.
І потім… Потім буде Природа. Потім – Зачаття. І потім – Цнотливість. Я буду перед усім і всім – у зворотному порядку. Без порядку. Навіть перед Хаосом. Можливо навіть, мене і не буде.
А зараз… Зараз шукаю. Щодня. Мене не вважають божевільним – мене зневажають. Вони далеко від джерела. Вони його ненавидять. Вони вже давно навіть не в Потоці, що за Джерелом. Навіть не в Морі. Вони на Суші – і там себе занапастили. Там прикрасили себе Наукою. Там загубили Почуття. Там у них помер навіть спогад про джерело. Там вони вирішили, що є щасливими.
Перед тим… Перед тим була Чистота. Колись. Перед тим ми були Джерелами. Перед тим ми були травою, деревами, листям, соками. Перед тим ми мали істину.
Один проти Усього. Певно, так потрібно. Згідно з Природою, можливо. Не знаю, але знову вирушаю на пошуки Джерела, про яке всі кажуть, що воно є абстракцією.
 
Переклад із болгарської Aнни Багряної
 
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019

Прокоментуєте?