Зимова ніч…
Тоскна, неначе флегматичний погляд красуні…
Локальний простір
герметичної ізоляції… Вирваний з географії шмат території. Анклав…, або можливо
навіть гетто. Острів, посеред безкрайого суходолу… Тут відбувають покарання
тисячі анонімних душ…
Законослухняне
суспільство знаходиться на іншому березі реальності. В іншому вимірі…
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зона відмежована
від зовнішнього світу армадою п`ятиярусних парканів, серпантинами колючих дротів і лініями
електронапруг.
Над цим
розтягнутим у просторі металобрухтом
репресивного призначення статично
височіють наглядові вежі з автоматниками. Вони нишком ковтають тютюновий дим і
труться комірцем бушлату об потилицю. За плечем кожного вартового –
виструнченою вертикальною рисочкою завмер АКС.
Вежові наглядачі почергово кидають позирки на сигнальні вогні, на
периметр, на хронічні процеси, які циклічно і втомлено протікають в зоні.
Інкрустований в
темряву барак стоїть безрушно, наче скеля.
Бурштинове світло вікон
притамовано дивиться в ретушовану пащу ночі. З третього поверху видко простір
свободи, що розстеляється за бортом табірного паркану. Десь там…, у тонованих
шатах зимової ночі, фосфорять срібні поля Північної Бесарабії. Впоперек неозорого краєвиду, довгим і величезним швом розлігся Дністер. На
іншому боці – поля і чужа держава. На нашому боці – каркаси зимових дерев яблуневих садів. Поглянеш у максимальну
далечінь – і вмить побачиш, як лінія землі грудьми дотягається до підборіддя
неба. Цей синкретизм відбувається на території Бесарабії… А звідти вже можна
помітити, як за поперечними лацканами її горизонту причаїлася сивоборода
Валахія.
Досить про
потойбіччя, адже тіло на довгі роки вросло в зону. Речі, люди, споруди,
потреби, стіни і меблі, які наповнюють її зсередини, – настільки незмінні,
що з часом починають
прилипати до тіла. Воно обтяжується
цим сіро-зеленим реквізитом і починає розмовляти з тобою мовою втоми.
Тут все виснажене і всі втомлені… Навіть
два невеличких дерева, які трьома зап`ястями
упираються в стіни бараку на маленькій площі локальної дільниці № 6.
Сьогодні зима.
Насипи снігу слухняно повторюють контури
споруд, дерев і ландшафтів. Різко вдихаю повітря. Смакую. І тепер знаю, що воно холодне, як
лезо. Повільно курсую в тісній огорожі локальної дільниці № 6. Вона становить
собою вузьку асфальтовану доріжку, яка затиснута між бараком і звареного
арматурного пруття огорожі. Підхожу
впритул до металевого паркану з колючим дротом
на верхівці. Торкаюсь обличчям холодної арматури. Вона
безрушна, як підводні скелі Північного моря. Іржаве пруття заґратувало
моє лице. Відтепер моє обличчя теж
безрушне та німе, як огорожа локальної
дільниці № 6. Довкола мене
розрізнені групи суворочолих людей у однакових куфайках. В їхніх очах –
беззмістовність, в їхніх ротах – пережовані фрази. Он ті, що визирають з-під ребра бараку – чекають
зручної миті, аби вкрадливо зібрати
недопалки з асфальту. Під вечір вони таки
матимуть тютюн на самокрутку. Глибоко
шкутильгаючи, до мене підійшов знайомий
хлопець. Йому хочеться поговорити, але співрозмовника нема. Він
поетапно нав`язує мені розмову. Я
від початку відчув, що він хоче поділитися зі мною чимось сокровенним. Моя
інтуїція не дала осічки. Хлопець
зворушливо розповідає свій сон. Там він
зустрівся з коханою. Його пасія, з гострим пронизливим поглядом німфи, лежала на дивані
у білих гетрах з червоними сердечками.
Він запам`ятав її саме такою. Слухаючи співрозмовника, я встромив погляд у далечінь.
Згодом я помітив, що його очі
налились слізьми. Засоромившись сліз, він похапцем потиснув мою правицю і зник. Мій
співрозмовник – інвалід. Ампутована нога не дає йому спокою. Пересуватись йому
допомагає палиця і протез. Коли він іде
– зі шпарин штучної ноги під тиском видувається повітря. Протез
шипить, коли він спирається на нього… А коли переносить вагу тіла на іншу ногу
– протез жадібно вдихає в себе повітря. Вдихає. Видихає. Вдихає. Видихає. Вдихає. Видихає.
Нез`ясоване
питання: «Чи кохатиме його пасія без ноги?» – завдає нелюдських страждань. Тут
кожен носить під серцем свою трагедію…
Але жити легше, коли не згадуєш про її
існування. Штучно збурене забуття попускає біль, немов якісна анестезія.
В барачному
кубрику мене вже зачекалися арештанти. Ми смакуватимемо каркаде з однієї
кружки, котра за традицією піде по колу. Тепер я трохи зігрівся. Це ненадовго;
холод все одно візьме гору. Коли за пазухою куфайки стає тепло, мозок обростає
мрійливістю. В уяві здіймаються ілюстрації з мого майбутнього життя. Нещодавно
я розпечатав сьомий рік мого перебування в ув`язненні. Тюрма прийняла мене в
свої обійми молодим і натхненним хлопцем… А зараз я інший… Не такий вразливий
як колись. Можливо, саме таким я потрібен цьому світу. Хто зна?
***
Ще триває зима.
Їй дихає в спину ватага завчасних відлиг.
Під дахом тісного
барака оселилась здичавіла орда в`язнів кількістю 250 осіб. Моя літера «Я» –
непомітний атом в числі мешканців цього
колективного хліву. Добре, що хоч кубрикова система… Видовжені
велетенські інтер`єри напхані
двоярусними нарами по обидві сторони центрального проходу. Коньячне світло електролампи гримує бурштиновими тонами силуети кімнатних
речей. Двоповерхові, бутербродоподібні ліжка –
халатно зварені з деформованих каркасів.
Вони скриплять і ялозяться, як пінопласт роздумів по склу душі. На
трубчастому бильці в рядок звисають випрані шкарпетки у формі карасиків. На тумбочці портретована
постать Р.Шухевича в рамці … Ще на київському централі, під час перебування в
слідчій хаті, замовив тамтешньому Пікассо, аби той перемалював з книжки легендарного генерала Чупринку.
Віддячив художнику пачкою безфільтрових цигарок
і замуткою чаю. Ці «ласощі» мені
ні до чого, я все одно не палю, чіфір не п`ю… А от графітовий образ повстанського командира у складних зонівських
розвалах безвідмовно збадьорює мій дух.
На моїй
полиці призупинився караван ярликів прочитаних і просмакованих книжок. Поезія
Рільке і В.Стуса, «потоки свідомості»
Джеймса Джойса в товстобокій книзі з написом Улісс, заплутані
асоціативні ряди Набокова, «ретроспективні пророцтва» Шпенглера з витисненим золотом
словосполученням «Пруссачество и
социализм». Повз моє купе у протилежних
напрямках проходить бундючна, беззуба
публіка з прошнапсованими голосами і ненормативною лексикою за щоками.
Цей хідник між двома рядами нар називають
місцевим Бродвеєм. Над ліжком
ніколи не зачиняю вікно. Протягом усієї зими
привідкрита паща вікна заманює
літо. Люблю свіжість, ненав’яз¬ливий холод.
В тих секціях барачного інтер`єру, де вікна вщент затягнуті склеєними між собою полієтиленовими пакунками, засідає теплий сморід немитих людських тіл.
Сьогодні туман…
Просторова далечінь, як явище оптичної видимості, – абсолютно відсутня. За мембраною вікна завмерли молочні контури
будівель і завуальовані фігури дерев. За
такої погоди зажадалося вислизнути на
подвір`я. Туман – непоганий привід для того, щоб розсипати кілька тисяч кроків по асфальту
локальної дільниці № 6. Тулуб, плечі, груди і руки занурюю в чохли слухняного
одягу. В колби штанів залазять мої ноги, неначе дві такси в лисячі нори під час полювання. Ноги зашиваю
шнурівкою чобітків. Відтепер водолазка
(гольф) і куфайка налились пропорціями
мого енергійного тіла. Одяг – послужливий від моменту створення, а тіло чомусь
свавільне і бунтівне від природи.
З кубрика я
вийшов у трахею довгого коридору.
Спускаюсь вниз видовженими клавішами
панельних східців. На першому поверсі майнуло сіре світло і в сутінках намалювалася вхідна брама. Призупиняюсь на
краєчку ганку і невагомо занурююсь в густий планктон лютневого туману. Повітря, з кольором молока, отверезюючим
озоном вприскується в альвеоли моїх легень. В локальній дільниці № 6 я
наблизився до заґратованих парканів, що
сплетені з металевого пруття і колючок. Підхожу впритул. Торкаюсь щоками і
вилицями до хребта видовженої арматури. Тепер щоки бездушні – немов підводні
скелі Льодовитого океану. Лице оніміває від холоду.
– Будь мужнім; ще
трошки потерпи, і роки поневірянь скінчаться, – подумки мовив я до себе.
Довкола все ті ж
розпорошені купки сірих людей. Вони
мовчки стоять і тримають біля рота ледь жевріючі поодинокі крапки вогників. Ці
рудуваті цяточки в момент затяжки стають
яскравішими. Дим драконічно виходить
через їхні ніздрі. Як добре, що я не палю. Як приємно смакувати свіже
повітря…
В очах сірих
людей, закутаних у похмурі куфайки – беззмістовність; під їхніми язиками
валяються клоновані фрази і діалоги.
Взагалі ця
місцина нагадує табір полонених з
ремаркового роману «На західному фронті
без змін». Тут так само зміни відсутні.
З-за спини до мене тихо наблизився хлопець з обтяженими і сумними очима. Зо три
тижні тому в столярному цеху, на
промзоні, зубастий фуганок відкусив йому п`ять пальців і половину долоні…
– Я ніколи вже не
зможу грати на гітарі… Я так любив радувати оточуючих своєю музикою, співати
«Мої пальці – мої струни», але відтепер цьому вже ніколи не збутися. Чому це
сталося саме зі мною ?
Мій співрозмовник потребує слухача і тому він не
випускає мене з лещат своїх сповідей. Йому катастрофічно бракує співчуття, йому
не вистачає людини, котра могла б зрозуміти його біль. Слухаючи співрозмовника, я встромив погляд у далечінь, яку вуалював
туман. Згодом помітив, що очі мого
оповідача наливаються слізьми.
Засоромившись власних сліз, він похапцем потиснув мою руку і розчинився в тумані. Мій співрозмовник не
отримав статусу інваліда…, адже у цьому
випадку адміністрація зони мусила б визнати аварійний стан верстатів. У документах написали, що травма не суттєва.
Хлопцеві без
долоні – болить вечорами барачна тиша …
Йому боляче чути мовчання гітари, яка затиснулась
між стіною і нарою, припадаючи пилом. Йому болить те, що він не зможе
відчувати на дотик білий і теплий
порцелян та округлі форми наливних
персів молодої дружини.
Після того я ще
довго вештався під відкритим небом у
тісному вольєрі локальної дільниці № 6…
Тут кожен носить під серцем свою душевну
травму… Я глянув на годинник. Час
підтискає. Невдовзі в`язні вишукаються у
локалках, а люди в погонах механічно проведуть перекличку по картках.
Потім відкриються велетенські
ворота промзони і зеки, просочуючись
через шпон, розійдуться по смердючих і
теплих цехах… Там робота і безкінцева відсутність змін…